Переговори Української Держави з РСФРР 1918р.

У період правління С. Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції, Норвегії. У червні-вересні 1918 гетьманський уряд врегулював взаємні стосунки з Доном (Всевеликим Військом Донським), Кубанню і Кримом. 12.6.1918 підписано прелімінарну мирну угоду з РСФРР, і протягом літа-осені 1918 українська делегація (гол. С. Шелухин) вела переговори з представниками Раднаркому (гол. Х. Раковський) у Києві про укладення мирного договору між обома країнами. У жовтні 1918 призначено представника гетьманського уряду в Румунії (В. Дашкевич-Горбацький). 4-17.9.1918 С. перебував у Берліні, де мав офіційні зустрічі з вищими посадовими особами Німеччини, зокрема з кайзером Вільгельмом II.

На початку травня 1918 р. до Києва прибула делегація радянської Росії на чолі з Д. Мануїльським та Х. Раковським. Переворот застав її в дорозі, тому більшовики сіли за стіл переговорів уже з гетьманським урядом. Відразу ж було підписано перемир’я між Україною та Росією і встановлено «нейтральну» смугу шириною 10 км, заборонену для військових.

Делегацію Української Держави на переговорах, що почалися 23 травня, очолював С. Шелухин *. Сторони мали розглянути широке коло питань, пов’язаних з визначенням кордонів, відшкодуванням збитків, заподіяних більшовиками у грудні 1917 - лютому 1918 рр., поділом майна, активів та боргів, впорядкуванням комунікацій і товарного обміну.

Пропозиції української делегації про територіальне розмежування за етнічним принципом наштовхнулися на жорстку російську позицію. Вона полягала в тому, щоб визначати належність прикордонних населених пунктів до тієї чи іншої держави шляхом опитування місцевого населення. Зрештою, виробили компромісний варіант підходу до цього питання. Однак російська делегація наполягала на такому розмежуванні, яке значною мі- рою ущемлювало інтереси України. При цьому доля Донбасу, східних кордонів з Росією та північних - з Білорусією залишалася невирішеною.

Українська делегація висунула під час переговорів претензії щодо відшкодування збитків, заподіяних більшовиками під час тримісячного владарювання в Україні. У документах, поданих спеціальною комісією Ради міністрів, вказувалося, коли, де і ким завдані збитки і за розпорядженням якого більшовицького органу це зроблено. Українська сторона пропонувала повернути вивезені з України матеріальні й культурні цінності, а золотий запас колишньої Російської імперії поділити пропорційно до кількості населення в обох державах (відповідно 178,9 млн і 38,9 млн осіб). Однак ці та інші питання зависали в повітрі, оскільки російські посланці не бажали їх позитивного вирішення.

12 червня було підписано прелі- мінарний мирний договір, який засвідчив визнання Москвою суверені- тету і незалежності Української Держави. Угодою визначався порядок перетинання кордону громадянами обох країн, відновлювався залізничний, телеграфний і поштовий зв’язок. РРФСР і Українська Держава обмінялися консульськими представництвами. Паритетна комісія мала вжити заходи для створення умов товарообміну. Росія зобов’язувалася повернути рухомий залізничний склад.

Надалі переговорний процес супроводжувався блокуванням реальних рішень, затягуванням з боку російської делегації. Перебування в Україні посланці Москви використали для експорту революції більшовицького зразка. Більшовики інспірували селянське повстання на Чернігівщині, для фінансування страйку українських залізничників накопичували кошти у Брянську. Д. Мануїльський обіцяв В. Винниченку гроші як плату за підготовку повстання. З Орловської, Тульської, Курської губерній для українських повстанців переправлялися зброя й боєприпаси. У Москві з більшовиків, які приїхали з України, було утворено Комуністичну партію (більшовиків) України. На неї покладалося завдання реставрувати радянський режим в Україні.

14 листопада 1918 р. – Скоропадський проголосив, що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням гетьман мав на меті здобути прихильність з боку Антанти після того, як поразка Німеччини й Австрії стала вже доконаним фактом. Вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. У цій ситуації єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, «єдиної і неподільної» Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з'єднання з Росією.