Україна і Брестська мирна конференція. Брестський мирний договір та його наслідки.
Представники УНР на переговори у Брест-Литовську спочатку не були запрошені, хоча делегація ЦР вела з 22 листопада (5 грудня) 1917 р. переговори на Румунському і Південно-Західному фронтах про перемир'я як представник самостійної держави. Коли мирні переговори у Брест-Литовську почалися, Генеральний секретаріат звернувся з нотою до усіх воюючих і нейтральних держав. У ноті було оголошено, що УНР буде проводити самостійну міжнародну політику, а оскільки влада Раднаркому не поширюється на Україну, уряду УНР необхідно взяти участь в мирних переговорах у Брест-Литовську.
У відповідь на ноту УНР учасники мирних переговорів запросили наприкінці січня делегацію України в Брест-Литовськ. Українська делегація негайно відправилася на мирні переговори. Делегацію очолював український есер В.Голубович. ЦР поставила перед делегацією такі завдання:
Підписати мирний договір з державами Четверного союзу.
Домогтися включення Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя, Холмщини до складу УНР.
Делегація ЦР ознайомила учасників мирних переговорів з текстом Четвертого Універсала. Четверний союз схвалив цей документ і визнав незалежність УНР.
27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація ЦР підписала з Німеччиною та її союзниками сепаратний мирний договір. Він складався власне з договору мирного(основного документа), 4 додаткових договорів до нього - укр.-нім., укр.- болг., укр.-тур., укр.-австро-угороського і ряду таємних додатків(протоколів).
Зміст мирного договору між УНР і державами Четверного союзу:
- УНР відновлювала дипломатичні відносини з державами Четверного союзу.
- УНР і Австро-Угорщина встановлювали кордон по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль (тобто Холмщина і Підляшшя включалися до складу УНР).
- Західноукраїнські землі було вирішено виділити у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край з наданням українцям широкої автономії.
- Були визначені умови обміну військовополоненими і взаємних постачань промисловою і сільськогосподарською продукцією, Україна зобов'язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині тільки в першій половині 1918 р. 60 млн. пудів хліба, 2750 пудів м'яса (у живій вазі) та іншу сільськогосподарську продукцію, а також промислову сировину.
- У разі потреби держави Четверного союзу гарантували надання ЦР військової допомоги.
Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австро-німецьких військ, попри відновлення влади ЦР, додало нових суперечностей у розвитку Української революції, що призвели до державного перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади П. Скоропадського. Отже, перша широкомасштабна зовн.-політ. акція УНР - участь у Брестських мирних договорах- ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. держави на повноправного суб’єкта міжнар. відносин і практично миттєвим європейським визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх - укладення мирного договору - надав такої зловісної ролі зовн.-політ. чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.- демокр. етап Української революції, поставив народ, націю перед необхідністю подолання нових складних випробувань.
Брестські мирні переговори 1917-18.
З часу приходу до влади в Росії більшовиків до поч. березня 1918 вони 6 разів зверталися до всіх країн, що воювали, з пропозиціями про мирні переговори. Однак уряди англ.-франц. коаліції незмінно відхиляли всі ініціативи. Країни ж Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина) погодились спочатку на перемир'я на фронті, а потім і на переговори про укладення миру, які розпочались 9(22). 12.1917 у Брест-Литовському. Рад. делегацію очолював спочатку А. Йоффе, якого невдовзі змінив нарком зак. справ Л. Троцьшп, німецьку — М. Гофман (згодом Р. Кюльман), австро-угорську — граф О. Чернін. Змушені піти на сепаратні переговори з рад. Росією через критичне внутр. і воєнне становище, країни Четверного союзу, однак, не поспішали здійснювати рішучі кроки, сподіваючись на зміну ситуації в Росії, принаймні послаблення позицій останньої. Особливо пильно вони стежили за розвитком подій у нац. регіонах свого партнера. Протидія встановленню там влади Рад, факти кофронтації з петроградським урядом послужили підставою для того, щоб спробувати обмежити прерогативи рос. делегації, змусити її погодитись представляти не країну в колишніх імпер. рамках, а виключивши з неї Польщу, Україну, Білорусію та Прибалтику. Почасти це випливало з давніх стратегічних задумів, почасти з оцінки ситуації в Росії, яка уявлялася сприятливою для тиску на РНК. Однак представники рад. Росії на переговорах, рахуючись із реальним фактом відроджуваної польської державності як рівнодіючої цілого клубка міжнар. чинників, згоджувались на вилучення зі свого впливу і, відп., меж відстоюваних інтересів лише однієї Польщі. Тоді уряди Центральних держав звернулися безпосередньо до керівництва нових нац.-держ. і адмін.-територ. утворень на теренах Росії, у т. ч. й УНР, з пропозицією надіслати своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада й Генеральний Секретаріат на той час не раз уже заявляли про намір брати самостійну участь у міжнар. житті, а не через посередництво рад. Росії; сигналізували про
готовність прилучитися і до мирної конференції, позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста та спричинили укладання 28.11(11.12). 1917 у Фокшанах перемир'я між командуванням Румунського фронту та урядом Румунії і нім.-австр. блоком (акція була узгоджена з країнами Антанти). Та остаточне рішення довго не приймалось. Хоча дедалі ясніше усвідомлювалось, що для повноцінної участі в переговорах треба мати не лише формальну, а й юрид. держ. самостійність, її досягненню заважали інерція політ, мислення, віра у федералістичні ідеали, надія на замирення з більшовиками. Негативно сприймався й відвертий тиск Центральних держав щодо форсування Україною усамостійнення — у цьому вбачалась перспектива австр.-нім. окупації України в разі війни з потенційно могутнішою Росією.
Об'єктивних можливостей для маневрів, сприятливого перебігу переговорів у представників України було небагато. За повної відсутності укр. дипломатів бодай із якимось фаховим досвідом, необхідною освітою, делагація виявилась дуже молодою за віковим цензом: В. Голубович (голова), М. Левитський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк. Певною мірою це компенсувалось тим, що новопризначених дипломатів двічі консультував М. Грушевський, який не лише досить чітко науково прогнозував поведінку всіх суб'єктів переговорного процесу, але й найбільш ґрунтовно й тонко розумівся на суто укр. проблемах, нац. інтересах, імовірних шляхах їх реалізації.
З першого ж дня участі посланців УНР у Брестських переговорах виникли ускладнення. Якщо Л. Троцький одразу ж, 28.12.1917(9.01.1918), заявив, що рос. представництво «не бачить жодної перешкоди до участі української делегації» в мирних переговорах, то зах. дипломати розпочали дискусію щодо статусу репрезентантів Києва — чи вони є самостійною делегацією, чи складовою радянської. Невдовзі й Л. Троцький, дізнавшись про таємні контакти українців і з німцями, що на ділі вело до розколу конференції на офіц. й неофіц. переговори, після консультацій з Петроградом вдався до кореляції заявленої позиції. До цього спонукало й рішення Народного Секретаріату про направлення до Бреста Ю. Медведєва, В. Затонського і В. Шахрая, які мали представляти Україну на переговорах у складі єдиної рос. делегації. З іншого боку, дедалі жорсткіше виявлялася»протокольна» позиція країн Четверного союзу: вони не погоджувались укладати договір з утворенням, яке мало дуже розмитий статус і неясні перспективи. Окрім дотримання формальностей міжнародного права, дип. традицій, Німеччина й Австро-Угорщина прагматично намагались створити найсприятливіші умови для досягнення власних інтересів, передусім матеріальних, на «законних підставах». Дивилися вони й у майбутнє, прагнучи забезпечити наперед вигоди свого міжнар. становища в післявоєнній розстановці сил в Європі. Разом з іншими чинниками це зумовило проголошення УНР 4-м Універсалом Центральної Ради «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», що стало надзвичайно важливою віхою нац. державотворення, відкрило перед нацією якісно нові можливості на міжнар. арені.
Однак закріплення в найвищому держ. акті нового статусу УНР сталося в надзвичайно скрутний момент. На Київ наступали спільні війська рад. України і рад. Росії і, як з'ясувалось, чинити їм опір було нікому. Тому паралельно з подіями в Києві під час перебування Л. Троцького у Петрограді (у Бресті за заг. згодою було зроблено перерву) там спланували домогтись усунення делегації Центральної Ради від переговорів у Бресті, а натомість домовитись із зах. партнерами про участь у конференції делегації рад. України. Розрахунок базувався на тому, що Центральні держави, поставлені перед реаліями — повсюдним поширенням влади Рад і звуженням до мінімуму впливу Центральної Ради з явною перспективою її зникнення з політ, арени взагалі — змушені будуть погодитися з пропозиціями рад. сторони. Однак молоді посланці УНР виявили неабияку стійкість, відкидаючи всілякі домагання делегації РСФРР, спростовуючи її аргументи, різні хитрощі тощо.
Не менші витримка, принциповість і послідовність знадобились і в стосунках з нім. та австр.-угорською делегаціями. їхнє прагнення укласти мир з Україною зумовлювалось не лише неможливістю подальшого ведення війни (практично всі ресурси на той час було вичерпано), а й пекучою потребою одержати продовольство, без якого вибухонебезпечна ситуація, що склалась, обіцяла досить швидко досягти критичної межі. Однак досвідчені дипломати центр.-європ. д-ав наполегливо шукали можливості досягнення таких угод, за яких відверто слабка
у військ.-політ, відношенні УНР «заплатила» б за мир своїми сировинно-продовольчими ресурсами. Українці навпаки прагнули якомога скористатись вигодами свого становища (наявність ресурсів, зокрема, лишків товарного хліба) і скрутою урядів Німеччини та, особливо, Австро-Угорщини для досягнення давніх укр. територ. домагань: з'єднання з матірною Україною її зах. теренів.
За конкретно-істор. розкладу сил на поч. 1918 можна було сподіватись, що укр. домагання підтримають німці, щоб ще раз довести свою першість у союзі з австрійцями. А останні перед загрозою страшного голоду, що насувався, можуть відступитись від своїх симпатій та обіцянок полякам, сторгувавшись з українцями. Проте з перших же контактів (як офіційних, так і приватних) австр.-нім. сторона з обуренням і глумом відкидала укр. пропозиції, високо-мірно заявляючи, що не допустить втручання у «свої внутрішні справи», нізащо не згодиться на «територіальні аспекти». Ніяких розмов про Карпатську (Угорську) Русь (Закарпаття) й чути не хотіли, категорично протестували проти пропозицій референдуму в Галичині й Буковині для з'ясування настроїв населення про самовизначення цих регіонів. Визнання незалежності УНР ставилось у пряму залежність від згоди України на кордон, який існував між Росією й Австро-Угорщиною на початок Першої світової війни.
Однак віденський і берлінський уряди дедалі настійніше вимагали від дипломатів без хліба з конференції не повертатись. Укр. ж делегати, хоч і самі представляли країну, шо потрапила у вкрай критичний стан, отримували інформацію про ситуацію в Центральних державах і непохитно стояли на своєму. Тоді, підтвердивши 18(31).01.1918 спец, заявою повноваження делегації Центральної Ради і офіційно визнавши УНР як незалежну д-аву, що має права на самостійне укладання міжнар. договорів, австр.-нім. сторона на сепаратній нараді з укр. представниками вчинила на них безпрецедентний тиск. Мін. зак. справ Австро-Угорщини О. Чернін від імені обох д-ав наголосив, що уряд УНР перебуває в безнадійному стані, а тому слід негайно підписати підготований проект дог-ру. У ньому пропонувались лише три позиції: заг. констатація завершення стану війни; намір встановлення дипломатичних відносин і консульських відносин між Центральними д-вами й УНР; зобов'язання УНР доставити Центральним державам 1 млн. т збіжжя та інших харчових продуктів. Усі інші питання відкладались до пізнішого спец, погодження між урядами.
Наступного дня укр. дипломати запропонували свій контрпроект. У ньому було теж три пункти: кордон у Холмщині пролягає за етногр. принципом; зобов'язання УНР надати Центральним державам збіжжя й сировину має бути зафіксоване окремою додатковою умовою; Австро-Угорщина зобов'язується провести на етногр. підставі поділ Галичини на Західну і Східну і створити зі Схід. Галичини й Буковини коронний край (щодо цього мала бути ухвалена окрема таємна угода). Значних зусиль до того, щоб не розірвати контакту з автр.-нім. стороною, доклав чл. СВУ М. Залізняк, який не мав на конференції офіц. статусу й діяв як приватна особа, однак зміг запропонувати формулювання док-тів, що влаштовували обидві сторони, а на практиці врешті виявились значно вигіднішими Центральним державам. Виконуючи категоричні інструкції урядів, австр. і нім. делегації змушені були врешті-решт погодитись на запропонований варіант, проте домоглися, щоб таємні протоколи були поставлені в абс. залежність від виконання всіх домовленостей у цілому. Оскільки основна екон. вимога — поставка 1 млн. т збіжжя до Центральних держав була дуже проблематичною, апріорі під загрозу нездійсненності потрапляли основні нац. вимоги укр. сторони.
У ніч на 27.01(9.02). 1918 договірні док-ти між УНР і Німеччиною, Угорщиною, Болгарією та Туреччиною були підписані. Позиція рад. сторони була проігнорована. Відчувши себе впевненіше, Німеччина й Австро-Угорщина 27-28.01(9-10.02). 1918 вели переговори з делегацією РСФРР в ультимативному тоні, хоча формально ультиматуму не висували. Вони домагались відторгнення від Росії території понад 150 тис. км2. Польща, Литва, частина Латвії та частина Білорусії мали перейти під контроль Німеччини. Південніше Бреста кордон мали визначити уряди Німеччини, Австро-Угорщини й Генеральний Секретаріат УНР. В.І. Ленін вважав за необхідне підписати мир на будь-яких умовах заради збереження рад. влади, вів наполегливу б-бу з «лівими комуністами» — прихильниками «революційної війни». Однак нарком інозем. справ Л. Троцький, знехтувавши одержаними в Москві інструкціями про затягування переговорів і негайне прийняття умов
у разі ультимативної вимоги, 28.01(10.02).1918 виступив на конференції з декларацією, за якою рад. Росія війну припиняє, армію демобілізує, а миру не підписує. У відповідь Р. Кюльман заявив, що непідписання Росією мирного дог-ру автоматично тягне за собою припинення перемир'я. Рад. делегація залишила Брест. Австр.-нім. війська розпочали наступ 18.02.1918 (н. ст.) по всьому фронту, який вдалося зупинити лише ціною неймовірних зусиль. Незважаючи на телеграму В.Леніна 19.02.1918 про готовність підписати мир, воєнні дії точились до 23.02.1918. У надісланій нім. урядом телеграмі містились значно тяжчі умови миру: негайне звільнення від рос. військ Ліфляндії, Естляндії, України та Фінляндії, демобілізація рос. армії, відновлення рос.-нім. торг, дог-ру (1904). На прийняття ультиматуму давалось 48 годин.
У критичній ситуації В. Леніну вдалося схилити на свій бік більшість чл. ЦК РСДРП(б), ВЦВК. У ніч на 24.02.1918 ВЦВК і РНК РСФРР прийняли нім. умови й негайно повідомили про це нім. уряд. 3.03.1918 рад. делегація, яку було доручено очолювати Г. Сокольникову, підписала Брестський мирний договір між: РРФСР і Центральними державами 1918 (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина). Виконавши свою місію, конференція на цьому завершила роботу.
Брестський мирний договір між УНР і Центральними державами 1918 підписаний 27.01(9.02). 1918 у результаті переговорів, які велись між делегацією Центральної Ради і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною) з 28.12.1917(9.01.1918). Складався з власне договору мирного (основного док-та), 4 додаткових дог-рів до нього — укр.-нім., укр.-болг., укр.-тур., укр.-австр.-угорського і ряду таємних додатків (протоколів). Головний документ засвідчував завершення стану війни між УНР з одного боку й Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імп. — з іншого, а також їхнє бажання жити в мирі та дружбі. Сторони щдмовились від взаємних територіальних пре-шшаій та матеріальних, обмінювались військово-толоненими, зобов'язувались налагодити екон. взаємовідносини. Це був акт геополіт. масштабу, перший договір Першої світової війни, що юклав край кривавій різанині на велетенських просторах із десятками мільйонів населення. На дип. фронті досягалося одне із стратегічних завдань Української революції 1917-20, яке було асом співзвучним жаданням народів воюючих країн, всього людства. Водночас патріо-тично-демокр. сили одержували ще один шанс продовжити, вже за вирішальної підтримки зовн.-політ, чинника, процес укр. державотворення, нац. відродження. Підписані док-ти не вповні однозначно розв'язували територ. та нац.-політ, проблеми. Кордон між Австро-Угорщиною й УНР мав залишатись таким самими, як до війни з Російською імп. Кордон між Польщею та УНР мав пролягати приблизно по лінії Тарноград — Білгорай і далі вздовж зах. межі Холмської губернії. Заг. орієнтир зводився до того, що зах. частина Холмщи-ни, яку заселяли переважно поляки, мала відійти до Польщі, а східна, де переважали етнічні українці, — до України. Однак остаточне вирішення питання про лінію розмежування мала вирішити спец, змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення», тобто за принципом нац. самовизначення. При цьому евакуація окуп. територій, передусім Волині й Холмщини, мала проводитись пізніше та поступово (взагалі без зазначення термінів), а це позбавляло укр. сторону впевненості в тому, що обіцяне буде реалізовано. В іншому таємному документі, на який погодилися делегації УНР й Австро-Угорщини, мова йшла про те, що майбутні приязні міжнац. відносини будуть скріплені наданням польській, євр. і нім. меншинам в Україні та укр. населенню в Австрії можливостей для повноцінного розвитку. В УНР відп. закони почасти були вже схвалені (про нац.-персональну автономію). Укр. делегати взяли до відома обіцянку австр. уряду не пізніше 20.07.1918 внести до парламенту (рейхсрату) законопроект, згідно з яким «частини східної Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і залучені з Буковиною в один коронний край» та «австрійське правительство всіма способами, які стоять до його розпоряди-мости, буде старатись, щоб цей законопроект дістав силу закону». Дана таємна декларація мала втратити чинність, якби Україна не виконала якоїсь з умов договору. Т. ч., створення коронного краю передусім було «зв'язане» на умову, що до 31.07.1918 Україна надасть у розпорядження Центральних держав 1 млн. т збіжжя. Зрештою, цей пункт перетворився на центральний, у звязку з чим Брестський мир одержав назву «хлібного миру». Про наявність в Україні лишків хліба, що перевищують 1 млн. т, і готовність надати їх партнерам за еквівалентну масу пром. товарів, а також допомогу в налагодженні роботи транспорту було зроблено протокольну заяву укр. сторони ще за 2 дні до підписання основного договору. Документ, т. ч., передував усім іншим, виявився висхідним, увійшов як визначальний до «пакету» брестських домовленостей.
Добре розуміючи, що згадані обсяги продовольства Центральній Раді та Раді Народних Міністрів зібрати й відправити союзникам буде не під силу, Центральні держави домоглися, щоб у спец, таємному протоколі було передбачено надсилку в Україну військ, і техн. персоналу. Це на ділі означало передачу вирішення питання в неукр. руки. Ще одне застереження протоколу зводилось до того, що сумніви в можливості здійснення екон. статей в обумовлений термін — до 31.07.1918 — стануть достатньою підставою для відмови Австро-Угорщини від ратифікації мирного дог-ру в цілому. Отже, Україна мала сплатити неадекватну ціну за обіцяну допомогу, і при цьому її ще й брутально ошукували, формулюючи заздалегідь нереальні шляхи вирішення питань про Холмщину, Підляшшя, коронний край, закладаючи нееквівалентний обмін товарами. Однак навіть підписані в Бресті док-ти зах. політики суттєво й однобічно скоригували вже в перші дні після офіц. укладання миру.
Австр.-нім. сторона під надуманим приводом відібрала в укр. дипломатів єдиний примірник таємного договору про Галичину, передала його на зберігання до МЗС Німеччини, обопільно домовившись, що в разі недотримання Україною умов постачання хліба (а в те, що їх можна взагалі виконати, міг вірити лише абсолютно позбавлений реалізму політик) протокол буде знищено. Шляхом відвертого, цинічного шантажу австрійці домоглися істотного перегляду таємної угоди про Холмщину на користь поляків, не особливо переймаючись грубою зрадою наук.-етногр. принципу, й не полишаючи настійних спроб взагалі «законно похоронити» всю угоду в частині взятих перед укр. зобов'язань. Далеко не в усьому коректною виявилась конкретизація положень екон. дог-ру: вони йшли незмінно на межі зриву, оскільки зах. делегації неприкрито прагнули односторонніх вигод. Усіляко ухиляючись від точної фіксації своїх зобов'язань, істотно зменшуючи обсяги можливого імпорту в УНР пром. товарів, техніки, вони домагалися від укр. сторони підписання, а потім і здійснення таких умов, які були зазда-
легідь непропорційними, програшними, у кінцевому рахунку — навіть згубними для укр. економіки, а в принципі — часто просто нереальними. Для досягнення мети австр.-нім. сторона не зупинялась перед безпардонною ревізією та фальсифікацією «великого договору». Ще в ході конференції уряди Центральних держав відповіли, по суті, відмовою на прохання Центральної Ради про примноження укр. збройних сил за рахунок формувань з військовополонених, що потрапили до нім. та австр. -угорських таборів. Посилаючись на техн. труднощі передислокації укр. військ, вони натомість вимагали походу в Україну власних регулярних збройних сил. Делегація УНР намагалась після відп. консультацій з урядом, який вже перебував у Житомирі, домовитись, щоб нім. війська розташувались лише вздовж лінії півн. кордону України. Проте маючи реальну силу, австр.-нім. сторона не стільки домовлялася, скільки диктувала свої умови. Скориставшись з безпорадності Центральної Ради, вона добилася таких рішень (військ, конвенція від 18.02.1918), згідно з якими збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант дотримання інших положень дог-ру. Власне, навіть відп. документ — звернення Центральної Ради до урядів Німеччини й Австро-Угорщини — розробили німці, а укр. представникові М. Любинському нічого не залишалось, як підписати готовий текст. Мала рада ратифікувала Б. м. д. 17.03.1918. Німеччина, Болгарія й Туреччина зробили це влітку 1918, а Австро-Угорщина, посилаючись на різні причини, передусім невиконання Україною взятих на себе екон. зобов'язань, взагалі відмовилася ратифікувати ухвалені док-ти.
Здійснене на підставі брестських домовленостей введення в Україну австр.-нім. військ, попри відновлення влади Центральної Ради, додало нових суперечностей у розвитку Української рев-ції, що призвели до держ. перевороту 29.04.1918, ліквідації УНР і приходу до влади гетьмана П. Скоропадського. Отже, перша широ-комасшабна зовн.-політ, акція УНР — участь у Брестських мирних переговорах 1917-18 — ознаменувалась перетворенням тільки-но відродженої нац. д-ви на повноправного суб'єкта міжнародних відносин і практично миттєвим європ. визнанням. Однак досягнутий на конференції успіх — укладення мирного дог-ру — надав такої зловісної ролі зовн.-політ, чиннику, що саме він став вирішальним у загибелі тієї ж держави, перервав респ.-демокр. Етап Української революції, поставив народ, націю, перед необхідністю подолання нових складних випробувань.
Дата добавления: 2015-02-28; просмотров: 3297;