Цивільний процес. Загальні положення

Згідно зі ст. 410 нового Цивільного процесуального кодексу України іно­земці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) і міжнародні організації (далі — іноземні особи) ма­ють право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізични­ми і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов'яз­ковість яких надано Верховною Радою України. Проте законодавством України можуть бути визначені відповідні обмеження щодо громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав громадян, підприємств або організацій України.

Іноземні підприємства та організації мають право звертатися до госпо­дарських судів згідно зі встановленою підвідомчістю і підсудністю госпо­дарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інте­ресів, що охороняються законом. Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права та обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями Ук­раїни (ст. 123 ГПК України).

Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача — на території України. Госпо­дарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підпри­ємств і організацій, якщо:

1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

2) іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір (ст. 124 ГПК України).

У розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств та організацій господарські суди України виходять із встановленої ч. З ст. 4 ГПК України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, щодо правил, передба­чених законодавством України.

Статтями 12-17, 41, 123 ГПК України для іноземних суб'єктів господарсь­кої діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгля­ду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки ГПК України не містить інституту договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місцевого господарського суду лише відповідно до вимог статей 13-16 ГПК України про територіальну та виняткову підсудність справ, що підлягають роз­гляду в першій інстанції.

Отже, господарські суди не вправі приймати до провадження справи за по­зовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім ви­падків, передбачених ч. З ст. 124 ГПК України, а також міжнародними догово­рами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Такі випадки передбачені, зокрема, Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, укладеною державами — учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 p., Конвенцією про правову допо­могу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 p.), двосторонніми договорами про правову допомогу та правові відносини, укладеними Україною. Отже, у випадках, коли міжнарод­ний договір містить приписи про відповідну компетенцію суду, сторони мають право звернутися з позовом до місцевого господарського суду в порядку, пе­редбаченому ГПК України.

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової прово­каційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іно­земним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони провокаційної угоди повинні дотримуватися вимог міжнародного дого­вору та ст. 16 ГПК України щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного під­приємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України. На цій самій підставі господарсь­кий суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України «Про судоустрій України».

З Метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єктності сторін спору господарський суд вживає заходів для визначення статусу іноземного підприємства або організації, яка є учасником судового процесу. Порядок визна­чення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. За відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Правовий статус іноземного учасника судового процесу визначається за його особистим законом, який надає можливість з'ясувати обсяг правоздатності та дієздатності іноземної особи.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом краї­ни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу. Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце проживання.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Він може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визна­ються як такі законодавством країни створення, громадянства або місцезнаход­ження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

Господарські суди керуються вимогами ст. 4 ГПК України щодо вибору зако­нодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК України передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у ви­падках, передбачених законом або міжнародним договором.

Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. За відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може містити­ся як у міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є ча­стиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'яз­ки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства. На­приклад, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передба­чено, що права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів визна­чаються правом країни, вибраної сторонами при укладенні договору або в результаті погодження, а за відсутності такого погодження до зовнішньоеко­номічних договорів застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є продавцем, наймодавцем, ліцензіаром тощо.

Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК України у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. У сфері зовнішньоекономічних зв'язків у деяких випадках звичаї тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнарод­ною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акре­дитивів (редакція 1993 p., видання МТП № 500), Уніфіковані правила з інкасо (редакція 1978 p., видання МТП № 322), Офіційні правила тлумачення торго­вельних термінів «Інкотермс» (редакція 2000 p., видання МТП № 560).

Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо впорядкування розра­хунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності Украї­ни», розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладени­ми суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предме­том яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підпри­ємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів) повинні забезпечувати дотримання вимог, перед­бачених зазначеними Уніфікованими правилами.

Відповідно до Указу Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» зазначені правила можуть засто­совуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору застосовує звичаї у сфері міжна­родної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд зважає на те, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному роз­ділом 3 частини III Конвенції.

Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України. Консули України легалізують іноземні документи, що по­даються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського ста­туту України. Засвідчення консулами зазначених документів означає встанов­лення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування. Легалізація іноземного документа є не­обхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не вик­лючає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правиль­ності вміщених у ньому відомостей за змістом.

Відповідно до ст. З ГПК України мова судочинства визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР». Згідно з нею провадження зі справ за уча­стю сторін, які перебувають на території України, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що перебуває на тер: торії держави з республік колишнього СРСР, — російською.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радої України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, ст. 7 Договору між Україною і Китайською Народною Рес­публікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від ЗО жов­тня 1992 р. встановлено, що при наданні правової допомоги кожна з договірних сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного пере­кладу всіх документів на державну мову іншої сторони або на англійську мову.

Якщо письмові докази подаються до господарського суду іноземною мо­вою, додається їх засвідчений у встановленому порядку переклад українською мовою. Господарський суд на підставі ст. 38 ГПК України може вимагати офіційний переклад цих документів державною мовою України.

Слід мати на увазі, що у разі нотаріального засвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналу. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її здійснення компетентному спеціалісту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК України.

Оскільки на іноземні підприємства та організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні виконувати зобов'язання, зок­рема щодо сплати судових витрат. Судові витрати можуть сплачуватися уповно­важеними представниками — резидентами України, які ведуть справу в госпо­дарському суді від імені іноземних суб'єктів господарювання і мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК України.

Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здій­снюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представ­ництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися у порядку виконання судових рішень на підставі міжнарод­них договорів. Такий порядок, зокрема, передбачено ст. 7 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання держав — учасниць СНД, слід враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24 грудня 1993 р.) і Угоду про порядок взаємного ви­конання рішень господарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 6 березня 1998 р.) Україна не підписала, а отже їх по­ложення в Україні не діють.

Отже, механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнен­ня з іноземної особи державного мита відсутній. Тому господарські суди прий­мають до провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у дохід державного бюджету суми державного мита у вста­новленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного тери­торіального органу Державного казначейства України.

Пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлено міжнарод­ним договором про правову допомогу за участю України. Якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої дер­жави, стягувач може звернутися до компетентного органу цієї держави з кло­потанням про примусове виконання такого рішення.

Порядок визнання і примусового виконання іноземного-судового рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, Угодою про порядок вирішення спорів, по­в'язаних із здійсненням господарської діяльності, двосторонніми договорами України про взаємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською Народною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересо­ваної сторони надає документи для його виконання на території іноземної дер­жави: 1) належним чином засвідчену копію рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення; 3) документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес.

Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» господарські суди не уповноважені вирішувати питання про виконання на території України рішень іноземних судів, у тому числі господарських.

Відповідно до ч. 9 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згоду на обо­в'язковість яких надано Верховною Радою України. Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору із визначенням особливостей цьо­го провадження для кредиторів-нерезидентів, на них поширюється націо­нальний режим провадження у справах про банкрутство, без будь-яких ви­нятків та особливостей.

Захист прав фізичних та юридичних осіб України за кордоном.За

кордоном захищають права та інтереси юридичних осіб і громадян України консульські установи України (ст. 1 Консульського статуту України). Кон­сул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та громадя­ни України користувалися у повному обсязі всіма правами, наданими їм за­конодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасника­ми яких є Україна і держава перебування, та міжнародними звичаями, а також для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України (ст. 20 Консульського статуту України).

Консул має право без окремого доручення представляти в установах держа­ви перебування громадян України, якщо вони відсутні й не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Відповідно до ст. 44 Консульського статуту України консул чинить но­таріальні дії, передбачені законодавством України. Він також легалізує докумен­ти й акти, складені за участю властей консульського округу, або такі, що вихо­дять від цих властей. Органи України приймають такі документи та акти на роз­гляд лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Ук­раїна і держава перебування. Консульська легалізація полягає в установленні та засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відтиску штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компе­тентних органів держави перебування (ст. 54 Консульського статуту України).

Питанням міжнародного цивільного процесу присвячено книгу IV Кодексу Бустаманте. Нижче наведено основні його положення:

Розділ І. Загальні положення. Закон кожної договірної держави визначає компетенцію судів, так само як їхню організацію, форми процесу, порядок ви­конання рішень та апеляції на ці рішення. Жодна з договірних держав не організовуватиме і не підтримуватиме на своїй території спеціальних трибу­налів для осіб з інших договірних держав. Компетенція «ratione loci» (через об­ставини, пов'язані з місцем) підпорядкована, у порядку міжнародних відносин, законові договірної держави, що встановлює цю компетенцію. Компетенція «ratione materiae» (через обставини, пов'язані з предметом розгляду) і «ratione personae» (через обставини, що стосуються особи, про яку йдеться) у порядку міжнародних відносин не повинна ґрунтуватися договірними державами на ста­тусі громадян або іноземців заінтересованих сторін на шкоду останнім.

Розділ II. Компетенція. Суддею, компетентним, у першу чергу, розглядати позови, пов'язані із виконанням цивільних і торговельних угод будь-якого виду, є той, кому сторони у справі відкрито або мовчки підпорядкувалися, при тому, що принаймні одна з них є громадянином договірної держави, до якої належить суддя, або має там місце проживання, якщо в місцевому праві не зазначено інше.

Таке підпорядкування речових і змішаних угод, пов'язаних з нерухомою власністю, неможливе, якщо право країни, де власність знаходиться, забороняє це. Підпорядкуватися можна тільки судді, який володіє звичайною юрис­дикцією на розгляд подібного роду справ у тому самому обсязі. У жодній справі сторони не можуть підпорядкуватися відкрито або мовчки іншому судді чи судові, ніж той, якому вони підпорядковані відповідно до місцевих законів на розгляд справи в першій інстанції. Під відкритим підпорядкуванням ро­зуміють підпорядкування, заінтересованих сторін у вигляді явного й остаточ­ного заперечення власного суду і певної вказівки судді, якому вони себе підпо­рядковують. Мовчазне підпорядкування — факт звернення позивача до судді з позовною вимогою і факт здійснення відповідачем після його виклику до суду будь-яких заяв, крім заяв, зроблених з метою заперечення юрисдикції. Не вва­жається підпорядкуванням, якщо позов розглядається за неявки до суду.

Крім випадків відкритого або мовчазного підпорядкування, якщо це не супере­чить місцевому праву, суддею, компетентним розглядати особисті позови, є суддя місця виконання зобов'язання, а за відсутності такого — суддя постійного місця проживання або громадянства відповідачів і, додатково, — суддя їхнього місця пе­ребування. Для розгляду речових позовів щодо особистої власності компетентним є суддя місця, де знаходиться власність, і, якщо це невідомо позивачеві, то судця місця проживання, а за відсутності такого — судця місця перебування відповідача.

Для розгляду речових позовів щодо нерухомої власності та змішаних по­зовів із розмежування і розділу загальної власності компетентним є суддя місця перебування власності. Якщо у передбачених двох попередніх випадках будь-яка власність розташована більш ніж в одній з договірних держав, звер­нення може бути подане до судів кожної з них, якщо це не заборонено щодо не­рухомості законом місця її перебування.

У справах про спадкування за заповітом або без заповіту компетентним буде суд останнього місця проживання померлого. У разі процесу про неспро­можність або банкрутство, якщо боржник діяв добровільно, компетентним є суд місця проживання останнього. Якщо цей процес розпочато кредиторами, компетентним буде суд одного з місць, де було заявлене клопотання про поча­ток процесу. При цьому перевага віддається місцю доміцилія боржника, якщо він або більшість кредиторів вимагають цього.

Щодо добровільної юрисдикції, крім випадків підпорядкування, що не супе­речить місцевому праву, компетентним буде суд місця, де особа, яка висунула вимогу, має або мала свій доміцилій, а за відсутності такого — своє перебування.

Стосовно добровільної юрисдикції щодо торговельних справ, за винятком випадку підпорядкування і якщо місцевий закон не містить іншого, компетент­ним є суд місця, де зобов'язання повинне бути виконане, або за відсутності та­кого — суд місця події, з якого походить зобов'язання.

У кожній договірній державі щодо компетентності різних судів перевага віддається відповідно до положень національного права. Іноземні консули та­кож належать до цивільної юрисдикції суддів і судів країни свого перебування, за винятком їхніх офіційних дій.

Судді й суди за жодною справою не можуть застосовувати примусових або інших заходів, що повинні здійснюватися в приміщеннях посольств або кон­сульств та їхніх архівів, і так само щодо дипломатичної або консульської корес­понденції без згоди відповідного дипломатичного або консульського агента.

Розділ IV. Право бути стороною в процесі та його форми. Громадяни кож­ної договірної держави користуватимуться у всіх інших державах правом мати захисника, призначеного їм на тих самих умовах, що і для власних громадян. Ніяких відмінностей між власними громадянами й іноземцями в договірних державах щодо надання судової застави не повинно бути.

Іноземці, які належать до однієї з договірних держав, можуть здійснювати в інших державах право на позов у кримінальних справах на тих самих умовах, що і власні громадяни. Ці іноземці не повинні надавати застави для порушення приват­ного обвинувачення у справах, за якими вона вимагається від своїх громадян. Жод­на з договірних держав не жадатиме від громадян іншої держави застави «judicio sisti» або «onus probandi» у випадках, коли вони не потрібні від власних громадян. Ні попереднє накладення арешту на майно, ні передання на поруки або будь-які інші заходи аналогічного характеру не застосовуватимуться до грома­дян договірних держав на тій підставі, що вони є іноземцями.

Розділ V. Судові вимоги і судові доручення. Кожна судова дія, яку до­говірна держава має намір почати в іншій державі, повинна здійснюватися шляхом судових вимог або судових доручень, переданих дипломатичним шля­хом. Проте держави, що домовляються, можуть погодитися на прийняття у взаємовідносинах будь-якої іншої форми передання за цивільними і кри­мінальними справами.

Суд, що надіслав судову вимогу, повинен вирішити питання своєї власної компетенції, законності та доцільності дії або доказу без втрат для юрисдикції суду, якому адресовано зазначену вимогу. Суд, якому спрямовано судову ви­могу, вирішує питання про власну компетенцію «ratione materiae» щодо дії, яку він повинен вчинити. Той, хто одержує судову вимогу або судове доручення, повинен виконати її відповідно до права держави, яка надіслала її, щодо об'єкта і відповідно до власного права щодо форми.

Судова вимога повинна бути складена мовою держави, що надіслала її, і мати переклад на мову держави, якій вона адресована, завірений належним чином присяжним публічним перекладачем. Сторони, заінтересовані у виконанні судо­вої вимоги і доручення приватного характеру, мають призначити повіреного, який нестиме відповідальність за витрати повірених і здійснення розслідування. Розділ VI. Винятки міжнародного характеру. «Litispendencia» (вимога про при­пинення провадження у справі) у разі пред'явлення позову в іншій договірній дер­жаві може бути заявлена за цивільними справами, коли судове рішення, винесене в одній з них, має наслідки в іншій як «res judicata» (рішення, що набуло чинності), за кримінальними справами — на тій підставі, що справу, розглянуту в іншій договірній державі, не завершено. «Res judicata», засноване на рішенні іншої договірної держави, діятиме тільки в тому разі, коли воно було винесене в при­сутності сторін або їхніх законних представників, і не виникло питання про ком­петенцію іноземного суду в силу положень цього Кодексу.

В усіх випадках правовідносини, регульовані цим Кодексом, щодо компе­тенції, заснованої на його положеннях, можуть бути адресовані до юрис­дикції суду.

Розділ VII. Докази. Глава І. Загальні положення про докази. Право, яке зас­тосовується до правопорушення або правочину, що є предметом цивільного чи торговельного позову, визначає, на кому лежить тягар доведення. Для визна­чення способів доведення, що можуть бути використані в кожному випадку, повинен застосовуватися закон місця, в якому дія або факт, що підлягає доказу, відбувалися, за винятком тих, які не допускаються законом місця пред'явлення позову. Форма доказу регулюється законом, що діє в місці, де доказ пред'яв­ляється. Значущість доказу визначається законом суду.

Документи, видані в кожній з договірних держав, матимуть в інших держа­вах таке саме значення в суді, як документи, видані в цих державах, за умови, що вони відповідають таким вимогам:

1) предмет дії або контракту законний і дозволений законами країни, де він виконується і де він представляється;

2) договірні сторони мають право і спроможні зв'язувати себе зобов'язан­нями відповідно до їхнього особистого закону;

3) при їх виконанні мають бути дотримані форми і формальності, передба­чені в країні, де дії або контракти повинні виконуватися;

4) документ засвідчений і містить інші реквізити, що необхідні для його визнання в місці, де він представляється.

Виконавча сила документа регулюється місцевим законом. Дієздатність свідків та їхній відвід регулюються законом, якому підпорядковані правові відносини, що є предметом позову. Форма присяги регулюється законом судді або суду, перед яким вона вимовляється, і її дійсність визначається законом, який застосовується до факту, щодо якого присяга складається. Презумпції, що випливають з події, регулюються законом місця, де ця подія відбулася. По­бічний доказ регулюється законом судді або суду.

Судді та суди кожної договірної держави застосовуватимуть «ex officio» (офіційно, у силу обійманої посади) у відповідних випадках закони інших дер­жав без шкоди засобам доведення, які тут наводяться. Сторона, що вимагає зас­тосування закону будь-якої договірної держави в одній з них, або відмовляє в такому застосуванні, може засвідчити текст закону, його чинність і зміст підписами двох практикуючих юристів країни, про чиє законодавство йде мова; це посвідчення повинне бути належним чином завірене.

За відсутності доказу або якщо суддя чи суд вважатимуть його неналежним з яких-небудь причин, вони можуть зажадати «ex officio» перед винесенням рішення дипломатичними каналами, щоб держава, про чиє законодавство йдеться, надала довідку про текст, чинність і зміст застосованого закону. Кож­на договірна держава зобов'язана якнайшвидше надати іншим державам цю інформацію. Інформація повинна виходити від Верховного Суду або якого-не-будь з його підрозділів чи відділів, від Державного прокурора або від Департа­менту чи Міністерства юстиції.

Розділ VIII. Апеляційна скарга. У кожній договірній державі, в якій перед­бачено апеляційну скаргу або інший подібний інститут, вона може бути подана внаслідок порушення, помилкового тлумачення або неналежного застосування закону іншої договірної держави на тих самих умовах і в тих самих випадках, Що і для національного права.

Розділ IX. Банкрутство або неспроможність. Якщо неспроможний або збанк­рутілий боржник має тільки один цивільний або торговельний доміцилій, то можливий лише один попередній розгляд про неспроможність чи банкрутство або одне припинення платежів, або компромісна угода боржника з кредитором («quita у espera») щодо усього його майна і його зобов'язань у договірних державах.

Стаття 415. Якщо та сама особа або товариство має більш ніж в одній до­говірній державі різні комерційні підрозділи, які економічно розділені, то може бути пред'явлене стільки позовів про попередній розгляд банкрутства, скільки існує комерційних підрозділів.

Рішення з приводу дієздатності банкрута або неспроможного боржника має екстериторіальну дію за умови виконання формальностей із реєстрації або публікації, що можуть передбачатися законодавством кожної держави. Рішен­ня про банкрутство або неспроможність, винесене в одній з договірних держав, повинне виконуватися в інших державах у випадках і способом, передбаченим у цьому Кодексі щодо судових рішень; але воно матиме наслідки «res judicata» з моменту, коли рішення буде остаточним для осіб, щодо яких воно прийняте.

Повноваження і функції довірчого власника, призначеного в одній з до­говірних держав відповідно до положень цього Кодексу, матимуть екстери­торіальні наслідки в інших державах без необхідності якогось місцевого розгля­ду. Зворотна сила рішення про банкрутство або неспроможність і скасування визначених актів на підставі таких рішень регулюється законом, який застосо­вується до них і діє на території всіх інших договірних держав.

Речові позови і права такого ж характеру продовжуватимуть регулюватися за­коном місця перебування речі, незважаючи на рішення про банкрутство або не­спроможність, і вони належать до компетенції судів місця їхнього перебування.

Глава III. Угода і відновлення у правах. Угода між кредиторами і банкрутом або неспроможною особою матиме екстериторіальну дію в інших договірних державах, за винятком права на речовий позов кредиторів, які у цій угоді не бе­руть участі. Відновлення банкрута в правах має також екстериторіальну дію в інших договірних державах з моменту, коли судове рішення, яким таке віднов­лення провадиться, стає остаточним і здійснюється відповідно до його умов.

Розділ X. Виконання рішень, винесених іноземними судами. Кожне судове рішення за цивільною або адміністративною справою, винесене в одній з до­говірних держав, матиме чинність і може бути виконане в іншій за умови, що:

1) суддя або суд, який виніс його, мали компетенцію розглядати дану справу і приймати рішення за нею відповідно до норм даного Кодексу;

2) сторони одержали виклик до суду особисто або через їхнього законного представника;

3) судове рішення не суперечить публічному порядку або публічному праву держави, в якій воно повинне виконуватися;

4) судове рішення виконується в державі, в якій було винесене;

5) судове рішення офіційно перекладене посадовою особою або перекладачем держави, в якій воно повинне виконуватися, якщо мова цієї держави інша, ніж мова рішення;

документ, що містить рішення, задовольняв вимоги, необхідні для визнан­ня його дійсним у країні, з якої воно походить, і ті вимоги, що законодавство дер­жави, в якій запитується виконання судового рішення, пред'являє для визнання дійсності Виконання судового рішення повинне запитуватися в компетентному суді для приведення його в дію після здійснення формальностей, встановлених внутрішнім законодавством. У цьому разі кожна регресна вимога щодо поста­нови суду, винесеної відповідно до законодавства тієї держави щодо остаточ­ного судового рішення, може бути пред'явлена в суд вищої інстанції.

Суддя або суд, в якому запитується виконання, повинні перед виконанням або відмовою у ньому протягом 20 днів вислухати сторону, проти якої це рішення винесене, а також прокурора. Сторону, яка повинна бути вислухана, викликають шляхом судової вимоги або судового доручення відповідно до по­ложень Кодексу, якщо ця сторона має доміцилій в іноземній державі й не має належного представництва в країні, або у формі, визначеній місцевим законом, якщо ця сторона має доміцилій у державі, до якої звертаються з проханням.

Після закінчення терміну для з'явлення, встановленого суддею або судом, справа розглядається незалежно від того, з'явилася викликана сторона чи ні. Якщо у виконанні відмовлено, судове рішення повинне бути повернуте тому, хто його пред'явив. У разі прийняття його до виконання судове рішення регу­люється процесуальними правилами, встановленими законом судді або суду для власних судових рішень. Остаточні судові рішення, винесені в договірній дер­жаві, які на підставі їх змісту не повинні виконуватися, матимуть в інших держа­вах силу «res judicata», якщо вони відповідають вимогам, передбаченим з цією метою Кодексом, крім його норм, що стосуються їх виконання.

Процедура і наслідки, передбачені в попередніх статтях, застосовувати­муться в договірних державах до рішень, винесених у кожній з них арбітрами або посередниками в компромісній угоді, якщо справа, за якою вони винесені, може регулюватися компромісом відповідно до законодавства країни, в якій запитується виконання. Та сама процедура застосовуватиметься щодо судових рішень у цивільних справах, винесених у будь-якій договірній державі міжна­родним судом щодо приватних осіб або інтересів.

Положення, прийняті в актах добровільної юрисдикції щодо комерційних справ суддями або судами договірних держав або їх консульських агентів, ви­конуватимуться в інших державах відповідно до процедури і способом, зазна­ченим вище.

Рішення, прийняті в актах добровільної юрисдикції за цивільними справа­ми у договірній державі, визнаватимуться іншими державами, якщо вони відповідають вимогам, встановленим Кодексом для чинності документів, що виконуються в іноземній державі й були винесені компетентним суддею або судом, внаслідок чого вони матимуть екстериторіальну дію.

13.2. Конвенції про правову допомогу між державами

Часто при провадженні справ з іноземним елементом та в інших випадках не­обхідно отримати відомості, що стосуються відповідної справи, від державних установ інших країн. З цією метою укладаються міждержавні угоди та міжна­родні конвенції.

Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах. Укладена в Гаазі 18 березня 1970 р. Конвенцією передбачено, що за цивільними і торговельними справами судові органи однієї договірної держави можуть, відповідно до положень свого законодавства, звернутися шляхом су­дового доручення до компетентного органу іншої договірної держави про одержання доказів, а також виконання інших судових дій (поняття «інші судові дії» не передбачає ні вручення судових документів, ні тимчасових або виконав­чих заходів). Судове доручення не може використовуватися для одержання до­казів, не призначених для поточного або майбутнього судового розгляду. У судовому дорученні вказують:

1) запитуючий орган і, якщо можливо, запитуваний орган;

2) прізвища й адреси сторін судового розгляду і, у разі потреби, їхніх представників;

3) характер і предмет судового розгляду і короткий огляд фактичної сторо­ни справи;

4) докази, що потрібно одержати, або інші судові дії, які необхідно виконати.
У разі потреби у судовому дорученні також зазначають:

прізвища й адреси осіб, яких необхідно допитати;

запитання, які необхідно поставити допитуваним особам, або факти, за яки­ми їх потрібно допитати;

документи або інші об'єкти, які необхідно досліджувати;

прохання про одержання показань свідків під присягою або шляхом урочистої заяви і, у разі потреби, особливі формулювання, які потрібно використовувати;

особливі форми (судовий орган, що виконує судове доручення, застосовує законодавство своєї держави в тому, що стосується необхідної форми). Проте він виконає прохання запитуючого органу про застосування особливої форми, якщо остання не буде суперечити законодавству запитуваної держави, її засто­сування не виявиться неможливим через судову практику запитуваної держави або практичні труднощі.

Судове доручення повинне бути складене мовою запитуваного органу або супроводжуватися перекладом на цю мову (ст. 4).

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише в тому разі, якщо:

1) його виконання в запитуваній державі не належить до функції судових органів;

2) запитувана держава вважає, що виконання доручення може завдати шкоди її суверенітету або безпеці.

У виконанні доручення не може бути відмовлено лише на тій підставі, що законодавство запитуваної держави передбачає виняткову компетенцію за да­ною справою або не передбачає порушення справи на цих підставах.

При одержанні доказів відповідно до даної Конвенції заінтересовані особи мають право на законне представництво (ст. 20).

Якщо дипломатичному консульському агентові або уповноваженому дору­чено одержання доказів:

6) він має право одержувати усі види доказів, що відповідають законодавству держави, в якій ці докази отримані, й які не суперечать статтям даної Конвенції, а також у разі дотримання тих самих умов приводити до присяги або одержувати підтвердження;

за винятком випадків, коли адресат є громадянином тієї держави, в якій по­рушено судовий розгляд, вимога про явку особи або про надання доказів по­винна бути складена мовою того місця, де отримані докази, або мати переклад на цю мову;

вимога повинна містити повідомлення особи, що вона має право на законне представництво, і повідомлення про те, що вона не зобов'язана з'являтися або надавати докази;

докази можуть бути отримані способом, регламентованим законом, що зас­тосовується у суді, в якому порушено судовий розгляд, за умови, що даний спосіб не заборонений законодавством держави, в якій отримано докази;

особа, запитувана про надання доказів, може послатися на привілеї й право відмовитися від надання доказів, якщо такі обговорені або законодавством за­питуваної держави, або законодавством запитуючої держави, про що було заз­начено в судовому дорученні чи підтверджено запитуючим органом на прохан­ня запитуваного органу.

Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімей­них та кримінальних справах 1993 р. та Протокол до неї від 22 січня 1993 р. Конвенція ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. № 240/94-ВР. Відповідно до неї установи юстиції договірних сторін надають правову допомогу за цивільними, сімейними і кримінальними справами відпо­відно до положень Конвенції; установи юстиції надають правову допомогу й іншим установам за цими справами (ст. 4 Конвенції).

Порядок спілкування.При виконанні Конвенції компетентні установи юстиції договірних сторін спілкуються через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки Конвенцією не встановлено інший порядок спілку­вання. Договірні сторони визначають перелік своїх центральних, територіаль­них та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх відносин, про що повідомляють депозитарія (ст. 5).

Обсяг правової допомоги.Договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених зако­нодавством запитуваної договірної сторони, у тому числі складання та переси­лання документів, здійснення оглядів, обшуків, вилучення та передання речо­вих доказів, здійснення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, розшук осіб, кримінальне пе­реслідування, видача осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або виконання вироку, визнання та виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.

Стаття 7 Конвенції встановлює зміст і форму доручення про надання право­вої допомоги. У ньому має бути зазначено:

1) найменування запитуваної установи;

2) найменування запитуючої установи;

3) найменування справи, за якою запитується правова допомога;

імена і прізвища сторін, свідків, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених, потерпілих, їх найменування, юридична адреса і/або місцезнаходження, громадянство, заняття, а за кримінальними справами також місце і дата народження і, за можливістю, прізвища й імена батьків; для юри­дичних осіб — їхнє найменування і місцезнаходження;

5) за наявності представників осіб, зазначених у підпункті 4, їхні імена,
прізвища й адреси;

6) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання;

7) за кримінальними справами також опис і кваліфікація вчиненої дії та дані
про розмір збитку, якщо він був заподіяний внаслідок цієї дії.

У дорученні про вручення документа повинні бути також зазначені точна адреса одержувача і найменування документа, що вручається. Доручення по­винне бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуючої установи.

При виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана уста­нова застосовує законодавство своєї країни. На прохання запитуючої установи воно може містити і процесуальні норми запитуючої договірної сторони. Якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення, вона пересилає його компетентній установі й повідомляє про це запитуючу установу.

На прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідом­ляє їй і заінтересованим сторонам час і місце виконання доручення для того, щоб вони могли бути присутніми при виконанні його відповідно до законодав­ства запитуваної договірної сторони. У випадку, якщо точна адреса зазначеної в дорученні особи невідома, запитувана установа вживає відповідно до законо­давства договірної сторони, на території якої вона знаходиться, необхідні захо­ди для визначення адреси. Після виконання доручення запитувана установа по­вертає документи запитуючій установі. Якщо правова допомога не могла бути надана, вона одночасно повідомляє про обставини, що перешкоджають вико­нанню доручення, і повертає документи запитуючій установі.

Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні пред­ставники, а також експерт, який за викликом, врученим установою запитуваної договірної сторони, з'являється в установу юстиції запитуючої договірної сто­рони, не можуть бути, незалежно від свого громадянства, притягнуті на її тери­торії до карної або адміністративної відповідальності, узяті під варту і покарані за діяння, вчинені до перетину її державного кордону. Такі особи не можуть бути також притягнуті до відповідальності, узяті під варту або піддані покаран­ню у зв'язку з їх показаннями як свідків або висновками як експертів щодо кримінальної справи, що є предметом розгляду.

Особи, зазначені вище, втрачають передбачену цим пунктом гарантію, якщо не залишать територію запитуючої договірної сторони, хоча і мають для цього можливість по закінченні 15-ї доби з того дня, коли установа юстиції, яка допи­тала їх, повідомить їм, що надалі в їхній присутності немає необхідності. У цей термін не зараховується час, протягом якого ці особи не зі своєї вини не могли за­лишити територію запитуючої договірної сторони.

Свідкові, експертові, а також потерпілому і його законному представникові запитуючою договірною стороною відшкодовуються витрати, пов'язані з про­їздом і перебуванням у запитуючій державі, як і не отримана заробітна плата за дні відволікання від роботи; експерт має також право на винагороду за здійснення експертизи. У виклику повинно бути зазначено, які виплати вправі одержати викликані особи; за їх клопотанням установа юстиції запитуючої до говірної сторони виплачує аванс на покриття відповідних витрат. Виклик свідка, експерта, а також потерпілого, які проживають на території однієї до­говірної сторони, до установ юстиції іншої договірної сторони не повинен містити погрози застосування заходів примусу на випадок нез'явлення.

Доручення про вручення документів.Відповідно до Конвенції запитува­на установа юстиції вручає документи відповідно до порядку, що діє в її дер­жаві, якщо ці документи написано її мовою чи російською або до них додається завірений переклад на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти.

Якщо документи не можуть бути вручені за адресою, зазначеною в дорученні, запитувана установа юстиції зі своєї ініціативи вживає заходів, необхідних для визначення адреси. В разі неможливості визначення адреси запитуваною устано­вою юстиції вона повідомляє про це запитуючу установу і повертає їй документи, що підлягають врученню. Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручено документ, і скріпленим офіційною печаткою за­питуваної установи. Воно повинне містити дату вручення і підпис працівника ус­танови, що вручає документ або виданим цією установою іншим документом, у якому мають бути зазначені спосіб, місце і час вручення.

Договірні сторони мають право вручати документи власним громадянам, а також допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи. У випадках, зазначених вище, не можна застосову­вати засоби примусу або погрози.

Дійсність документів.Документи, що на території однієї з договірних сторін виготовлені або засвідчені установою чи спеціально на те уповноваже­ною особою в межах їхньої компетенції за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших договірних сторін як чинні офіційні документи.

Пересилання документів про громадянський стан та інших документів. До­говірні сторони зобов'язуються пересилати одна одній на прохання без пере­кладу і безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів громадянського стану — безпосередньо через органи реєстрації актів громадянського стану договірних сторін з повідомленням громадян про пересилання документів. Сторони зо­бов'язуються також пересилати одна одній на прохання без перекладу і без­коштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосу­ються особистих або майнових прав та інтересів громадян запитуваної до­говірної сторони та інших осіб, які проживають на її території.

Інформація з правових питань.Центральні установи юстиції договірних сторін на прохання надають одна одній відомості про чинне або те, що було чинним на їхніх територіях, внутрішнє законодавство і практику його застосу­вання установами юстиції (ст. 15). Відповідно до свого законодавства вони також допомагають одна одній встановити адресу осіб, які проживають на їх територіях, якщо це потрібно для здійснення прав громадян. При цьому запи­туюча договірна сторона повідомляє наявні в неї дані для визначення адреси особи, вказаній у запиті.

Установи юстиції договірних сторін допомагають одна одній у визначенні місця роботи і доходів осіб, які проживають на території запитуваної договірної сторони, до яких в установах юстиції запитуючої договірної сторони висунуто майнові вимоги за цивільними, сімейними і кримінальними справами.

У відносинах між собою при виконанні Конвенції установи юстиції до­говірних сторін користуються державними мовами договірних сторін або російською мовою. У разі виконання документів державними мовами до­говірних сторін до них додаються засвідчені переклади російською мовою.

Відмова у наданні правової допомоги. У проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо це може за­подіяти шкоду суверенітету чи безпеці або суперечить законодавству запиту­ваної договірної сторони. У разі відмови у проханні про надання правової до­помоги запитуючу договірну сторону негайно повідомляють про причини відмови (ст. 19).

Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах. Укладена в 1965 р. у Гаазі з метою ство­рення відповідних засобів для своєчасного вручення судових або несудових документів їх одержувачам за кордоном. Україна приєдналася із заявами та за­стереженнями до Конвенції 19 жовтня 2000- р.

У Конвенції зазначено, що позасудові документи, видані органами влади та | судовими працівниками однієї договірної держави, можуть бути передані з ме­тою вручення в іншу договірну державу відповідно до положень Конвенції.

Кожна договірна держава призначає центральний орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших до­говірних держав, і здійснення процесуальних дій. В Україні таким органом є Міністерство юстиції. Орган влади чи судовий працівник, компетентний від­повідно до права запитуючої держави, надсилають центральному органу запи­туваної держави запит згідно з формуляром, що додається до Конвенції, без по­треби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей. До запиту додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і доку­мент надаються у двох примірниках.

Якщо центральний орган вважає, що запит не відповідає положенням Кон­венції, то він повинен невідкладно проінформувати запитуючий орган із зазна­ченням своїх заперечень щодо запиту. Центральний орган запитуваної держави власноручно вручає документ чи забезпечує його вручення відповідним органом у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складе­них у цій державі, особам, які перебувають на її території, або в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не суперечить за­конам запитуваної держави. У цьому разі документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Якщо документ має бути вручений у перший спосіб, то центральний орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мо­вою чи однією з офіційних мов запитуваної держави. Центральний орган запи­туваної держави або будь-який орган, який вона призначає для цього, складає підтвердження відповідно до формуляра, доданого до Конвенції. У ньому підтверджується факт вручення документа і зазначаються спосіб, місце та дата вручення, а також особа, яка має одержати документ. Якщо документ не було вручено, у підтвердженні вказують причини, які перешкодили врученню.

Запитуючий орган може вимагати, щоб підтвердження, складене не централь­ним або судовим органом, було скріплене підписом представника одного з цих органів. Згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про вру­чення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах» (далі — Закон) органами, компетентними складати підтвердження про вручення документів, є Міністерство юстиції України та його територіальні уп­равління юстиції. Підтвердження надсилається безпосередньо запитуючому органу.

Типові умови формуляра у всіх випадках обов'язково мають бути складені французькою або англійською мовою. Вони можуть при цьому бути складені офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуючої держави. Відповідні місця заповнюються або мовою запитуваної держави, або французькою чи англійською мовою.

Кожна договірна держава може вручати судові документи особам, які пере­бувають за кордоном, без застосування будь-якого примусу, безпосередньо че­рез своїх дипломатичних або консульських агентів.

Згідно із Законом вручення судових документів через дипломатичних або консульських агентів іншої держави на території України може здійснюватися лише громадянам держави походження цих документів. Крім того, кожна до­говірна сторона може використовувати консульські канали для передання до­кументів, які підлягають врученню, органам іншої договірної держави, призна­ченим цією державою. Кожна держава за надзвичайних обставин може викори­стовувати з цією ж метою дипломатичні канали.

Якщо запит про вручення відповідає положенням Конвенції, запитувана держава може відмовити у його виконанні лише в тому разі, якщо вона вважає, що таке виконання порушить її суверенітет або безпеку. Вона не може відмови­ти у виконанні запиту про вручення лише з тієї причини, що відповідно до її внутрішнього права ця держава має виключну юрисдикцію щодо предмета справи, або що її внутрішнє право не дозволяє здійснення судового процесу, щодо якого надіслано запит. У разі відмови центральний орган негайно інфор­мує про це запитуючий орган із зазначенням причин відмови. Проблеми, які можуть виникнути у зв'язку з переданням судових документів для вручення, вирішуються дипломатичними каналами.

Якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав переданню за кордон з метою вручення відповідно до положень Конвенції і відповідач не з'явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що:

а) документ було вручено у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території;

б) документ було дійсно доставлено особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений Конвенцією, і що в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були виконані в належний термін, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Відповідно до Закону в разі виконання всіх умов, зазначених вище, суддя може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів.

Якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ було переда­но за кордон для вручення відповідно до положень Конвенції і винесено рішен­ня проти відповідача, який не з'явився, то суддя має право звільнити цього відповідача від наслідків закінчення терміну для оскарження рішення, якщо відповідач не зі своєї вини не був поінформований про документ у термін, не­обхідний для організації свого захисту, або про рішення в необхідний для ос­карження термін та аргументи, надані відповідачем, по суті, «prima facie» (з першого погляду), здаються небезпідставними. Звернення про оскарження може бути прийняте лише протягом розумного терміну після того, як відповідач дізнався про рішення.

Згідно із Конвенцією кожна договірна держава може заявити, що це звер­нення не розглядатиметься, якщо воно надіслане після закінчення терміну, заз­наченого в такій заяві, який в будь-якому випадку не може бути меншим, ніж один рік з дати ухвалення рішення. Але це положення не застосовується до рішень щодо статусу і дієздатності осіб.