Конвенції з цивільного процесу у Раді Європи

Першою конвенцією з питань міжнародного цивільного процесу, розробле­ною у межах Ради Європи, є Європейська конвенція щодо уніфікованого зако­ну про арбітраж № 56, яка була підписана 1966 р. у Страсбурзі. Конвенція містить закон про арбітраж у цивільних та комерційних справах, який підлягає інкорпорації у внутрішнє право держав. Закон регулює такі питання: предмет і дійсність арбітражної угоди; порядок призначення арбітрів та передання справ на розгляд; процедура розгляду справи арбітрами; набуття чинності арбітраж­ним рішенням та повідомлення про нього; укладення мирової угоди; опротестування, скасування та прийняття до виконання арбітражного рішення; нагляд за примусовим виконанням арбітражного рішення.

Зважаючи на необхідність встановлення балансу між основоположним принципом договірної свободи сторін, з одного боку, та вимогами оперативно­го і справедливого розгляду спору — з іншого, в Конвенції широко застосо­вується диспозитивний метод регулювання.

Імперативний характер мають положення щодо таких питань: автономність арбітражної угоди; рівноправність сторін під час призначення арбітрів; свобо­да призначення сторонами арбітрів; визначення порядку та місця арбітражного провадження; змагальність сторін, забезпечена правом кожної сторони обґрун­товувати свої претензії та надавати докази у справі; відсутність у судів компе­тенції здійснювати розгляд чи перегляд справ за наявності чинної арбітражної угоди; остаточна сила чинного арбітражного рішення.

1972 р. у Базелі було укладено Європейську конвенцію про імунітет держав № 74. У статтях 1-14 Конвенції міститься вичерпний перелік випадків, коли держава не користується імунітетом від юрисдикції іноземних судів. Ці поло­ження мають переважно диспозитивний характер і застосовуються, якщо сто­рони правовідносин не домовилися про інше.

Отже, не може посилатися на імунітет держава, яка зобов'язалася визнати юрисдикцію іноземного суду відповідно до міжнародної угоди, чітко вислов­леного положення, внесеного до письмової угоди, або чітко вираженої згоди, наданої після виникнення спору, а також держава, яка виступила позивачем/ третьою стороною в суді іншої держави (в такому випадку вважається, що дер­жава визнала юрисдикцію іноземного суду).

Держава не користується імунітетом, якщо:

1) вона посилається на імунітет після прийняття рішення по суті, якщо тільки не доведе, що факти, якими вона обґрунтовує імунітет, не виникли пізніше;

судовий процес пов'язаний із зобов'язанням держави, яке за угодою сторін має бути виконане на території країни суду;

3) держава бере участь поряд з однією або кількома приватними особами в товаристві, асоціації або юридичній особі, яка має своє фактичне або офіційне місцезнаходження на території країни суду;

4) держава має на території країни суду бюро, агентство або іншу установу, через яку здійснює, так само, як і приватна особа, промислову, комерційну чи фінансову діяльність, і судовий процес стосується цієї установи;

5) держава не може посилатися на імунітет, якщо судовий процес стосується таких питань:

трудового договору, укладеного між державою та фізичною особою, який підлягає виконанню на території країни суду, за винятком випадків, коли особа є громадянином держави-відповідача або не має громадянства чи звичайного місця проживання в країні суду;

патенту на винахід, промисловий зразок, товарний знак, фірмове наймену­вання чи іншого аналогічного права, щодо якого в державі суду було подано або зареєстровано заявку, або яке охороняється іншим чином і щодо якого дер­жава є заявником або власником; у разі недотримання державою такого права, яке належить третій особі, в країні суду, в якій воно охороняється;

зобов'язань держави щодо нерухомості, яка перебуває на території країни суду;

прав держави на рухоме або нерухоме майно, які виникли на підставі спад-j кування, дарування;

відшкодування у зв'язку із заподіянням тілесних ушкоджень або матеріальної шкоди, спричинених фактом, який мав місце на території країни суду, і осо­ба, яка заподіяла шкоду, перебувала там на цей момент. Конвенція вимагає у таких випадках наявності тісної прив'язки як самого делікту, так і його наслідків до території країни суду.

В усіх інших випадках держава користується імунітетом від юрисдикції в судах інших держав — учасниць Конвенції.

Щодо імунітету від примусового виконання іноземних судових рішень, то Конвенція зважає на те, що відсутність судового імунітету не позбавляє державу імунітету від примусових виконавчих заходів. Це положення пройшло супереч­ливий шлях розвитку, але сьогодні вже є загальновизнаним у доктрині та прак­тиці держав. Конвенція лише вимагає від договірних держав приводити у вико­нання судові рішення, винесені відповідно до положень статей 1-14 Конвенції, якщо це не суперечить публічному порядку та правилам «lis alibi pendes». Єди­ною можливістю примусового забезпечення виконання рішення для сторони, на користь якої воно було винесене, залишається звернення до компетентного суду самої держави-відповідача.

З метою полегшення отримання судовими органами інформації щодо інозем­ного законодавства у сферах цивільного і торговельного права 1968 р. у Лондоні було укладено Європейську конвенцію про інформацію щодо іноземного зако­нодавства № 62 (Конвенція про інформацію щодо законодавства). Конвенція встановила вдале співвідношення між інтересами обох сторін правовідносин з приводу запиту щодо інформації. Інтереси надсилаючої сторони забезпечені:

широким розумінням цивільного права, про що свідчить застосування терміна «сфера», замість вужчого «галузь»;

можливістю залучення до запиту питань з інших галузей права, якщо вони стосуються основних питань, зазначених у запиті; обов'язковістю та оперативністю відповіді на запит;

вимогами об'єктивного, неупередженого викладу інформації із супровод­женням її, в разі необхідності, юридичними текстами та судовими рішеннями, а також додатковою інформацією;

безоплатністю задоволення запитів, за винятком консультацій приватних організацій та кваліфікованих юристів.

Інтереси сторони, що одержує, забезпечені:

вимогою подання запиту тільки судовими органами і лише тоді, коли роз­гляд справи вже розпочався, що виключає можливість отримання іншими суб'єктами інформації, яка становить суто академічний інтерес;

наданням державі, до якої звернено запит, права відмовитися вживати за­ходів із запиту, коли її інтереси зачіпаються справою, з якої виникає запит, або коли вона вважає, що відповідь може завдати шкоди її суверенітету чи безпеці; вимогами максимально можливої конкретизації запиту; поданням запиту офіційною чи однією з офіційних мов держави, до якої звернено запит, або доданням до запиту перекладу на ці мови.

Додатковий протокол № 97 до Конвенції про інформацію щодо законодав­ства, прийнятий 1979 р. у Страсбурзі, поширив дію Конвенції на кримінальну сферу, а також доповнив її у певних аспектах щодо цивільної та комерційної сфер. Протокол передбачив можливість застосування положень Конвенції у випадках, коли розгляд справи лише передбачається (а не тільки тоді, коли він вже розпочався), а також коли запит щодо інформації виходить від інших органів та осіб, ніж ті, що діють у межах офіційної системи правової допомоги. З метою зменшення економічних перешкод у цивільному судочинстві, сприяння здійсненню особами своїх прав в інших державах 1977 р. у Страс­бурзі було підписано Європейську угоду про передання заяв про правову допо­могу № 92. Угода передбачає, що будь-яка особа, яка бажає звернутися із зая­вою про правову допомогу, може подати таку заяву в державі свого звичайного проживання, яка повинна передати її потім до запитуваної держави. На вико­нання цього положення Договірні сторони зобов'язалися призначити один або більше надсилаючих органів, а також центральний одержуючий орган.

У 2001 р. в Москві підписано Додатковий протокол № 180 до Угоди про пере­дання заяв, який доповнює і розвиває положення Угоди у двох основних аспектах: 1) спрощує та підвищує ефективність передбачених Конвенцією процедур, встановлюючи зобов'язання держав: підтверджувати одержання заяв; не допускати відхилення їх без розгляду по суті;

розглядати питання відповідно до найефективніших процедур внутрішньо­го права та у розумні терміни, у тому числі вживати усіх заходів для того, щоб рішення суду першої інстанції було винесене впродовж шести місяців від дати прийняття заяви. Такий самий термін встановлюється і щодо інформування надсилаючої сторони про прийняте рішення та складнощі, які перешкоджають його прийняттю;

2) забезпечення спілкування між юристами та заявниками. На запитувану сторону покладається обов'язок забезпечення можливості спілкування юристів, призначених представляти інтереси заявників, спілкуватися із заявниками зро­зумілою для них мовою, а також покриття усіх необхідних витрат на переклад.