Міжнародні документи нормативного характеру

Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (Нью-Йоркська конвенція). Женевський протокол 1923 р. та Женевська конвенція 1927 р. заклали підвалини сучасного міжнарод­ного регулювання комерційного арбітражу. їх основні положення продовжено та розвинуто з урахуванням накопиченого досвіду в нових умовах у Конвенції про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень — Нью-Йоркська конвенція 1958 р. (далі — Конвенція) — найбільш всеосяжній міжнародній угоді про міжнародний комерційний арбітраж.

У розробленні Конвенції суттєву роль відіграла Міжнародна торгова пала­та, виступивши її ініціатором та технічним організатором (разом з Еко­номічною та Соціальною радами ООН). Ініціативи Міжнародної торгової пала­ти в цьому плані є одним із найважливіших її досягнень, що підтвердило вели­ке значення таких міжнародних організацій у розвитку та вдосконаленні арбітражної практики.

Конвенцію було укладено 10 червня 1958 р. Україна підписала її 29 грудня 1958 р. і ратифікувала 22 серпня 1960 p., зробивши таку заяву: «Українська Ра­дянська Соціалістична Республіка прийматиме положення цієї Конвенції щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Кон­венції, тільки на умовах взаємності».

Укладення Конвенції було значним кроком вперед порівняно з женевськи­ми, документами 1923 і 1927 років. Вона передбачала простіший та ефек­тивніший порядок визнання та виконання арбітражних рішень, винесених на території країн — учасниць Конвенції.

Розширилася і сфера дії Конвенції порівняно з Женевським протоколом 1923 p.: вона стосується визнання та приведення до виконання арбітражних рішень, «винесених на території держави, іншої, ніж та, де запитуються виз­нання та приведення до виконання таких рішень», а також арбітражних рішень, «які не вважаються внутрішніми в тій державі, де запитуються їх визнання та приведення у виконання» (ст. 1). Отже, на відміну від Женевського протоколу 1923 p., у Конвенції не зазначено, що сторони арбітражної угоди повинні підпорядковуватися юрисдикції різних держав.

Відповідно до Конвенції держави, що домовляються, визнають письмові угоди про передання до арбітражу як існуючих спорів, так і тих, які можуть ви­никнути у майбутньому. Суд держави — учасниці Конвенції зобов'язаний у разі одержання позову зі спору, щодо якого сторони уклали арбітражну угоду, направити їх в арбітраж, «якщо не виявить, що згадана угода є недійсною, втра­тила чинність або не може бути виконана». При цьому Конвенція дає визначення письмової угоди про арбітраж, під якою розуміють арбітражне застережен­ня в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, або яка міститься в обміні листами чи телеграмами.

Статті 3-6 Конвенції присвячені безпосередньо визнанню та приведенню до виконання іноземних арбітражних рішень. У них передбачено, що ці рішен­ня виконуються на основі процесуальних норм тієї держави, де запитуються визнання та приведення їх до виконання. Отже, цей порядок є неоднаковим у різних країнах. Проте єдиними для всіх учасників Конвенції є підстави, на яких у визнанні та приведенні до виконання рішення може бути відмовлено. Пункт 1 ст. 5 передбачає п'ять основних підстав, що на них може посилатися сторона, проти якої спрямоване рішення. Вони стосуються переважно процесуальних порушень. Дві додаткові підстави (п. 2 ст. 5) надають право відмовляти у виз­нанні та приведенні рішення до виконання з ініціативи самого суду.

Конвенція допускає приєднання до неї з одним чи обома застереженнями, які містяться в п. З ст. 1. Перше застереження передбачає визнання та приве­дення до виконання тільки тих арбітражних рішень, які винесено на території іншої держави — учасниці Конвенції. Як зазначено вище, Україна ратифікува­ла Конвенцію із заявою про те, що застосовуватиме її щодо арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності. Фактично це означає приєднання до Конвенції з першим застереженням.

Друге застереження (так зване комерційне) поширюється на застосування Конвенції тільки до тих правовідносин, які вважаються комерційними (в офіційному російському тексті Конвенції — торговими) за законодавством тієї країни, яка робить таке застереження.

Єдиного загальноприйнятого визначення терміна «комерційний» не існує. Типовий закон ЮНСІТРАЛ дає в коментарі до п. 1 ст. 1 таке його тлумачення: «Термін «комерційний» слід тлумачити широко, з тим, щоб він охопив питан­ня, які випливають з усіх відносин комерційного характеру, як договірних, так і позадоговірних».

Відносини комерційного характеру передбачають, але не обмежуються ними, такі угоди:

будь-які торговельні угоди про поставку товарів чи послуг або про обмін товарами чи послугами;

угоди про дистрибуції, торговельне представництво або агентські відноси­ни, факторинг, лізинг, будівництво об'єктів, надання консультаційних послуг, інжиніринг, ліцензування, інвестування, фінансування, банківські послуги, страхування;

угоди з експлуатації або концесії, спільні підприємства та інші форми про­мислового або підприємницького співробітництва;

перевезення товарів або пасажирів у повітрі, морем, залізницею або авто­мобільними шляхами.

Нью-Йоркська конвенція замінила собою дію Женевського протоколу 1923 р. та Женевської конвенції 1927 р. у відносинах між державами — учасни­цями обох конвенцій і Протоколу (п. 2 ст. 7). До Нью-Йоркської конвенції на цей час приєдналися фактично всі держави, які відіграють хоч більш-менш помітну роль у світовій торгівлі.

На підставі аналізу Конвенції можна дійти таких висновків:

1) у системі нормативних матеріалів щодо арбітражного процесу Конвенція є найповнішою всеосяжною угодою щодо міжнародного комерційного арбітражу;

2) ініціатива та активна участь Міжнародної торгової палати в її розробленні та ухваленні свідчать про надзвичайно важливу роль недержавних міжнародних організацій у становленні та розвитку міжнародних і національ­них арбітражних закладів;

3) Конвенція не тільки регулює питання прийняття, визнання та виконання арбітражних рішень, як зазначено в її назві, а й розв'язує низку інших питань арбітражного процесу, наприклад, дійсності арбітражних угод;

4) важливим є значення Конвенції як міжнародно-правового документа, який сприяв подальшому зростанню ролі та авторитету міжнародного комерційного арбітражу. Широке застосування Нью-Йоркської конвенції сприяло швидкому розвитку міжнародного арбітражу в наш час.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Ця Конвенція належить до міжнародно-правових інструментів, які істотно сприя­ють підвищенню ефективності правового регулювання комерційного арбітра­жу. Конвенцію було розроблено під егідою та за організаційної участі Євро­пейської економічної комісії ООН та підписано в Женеві 21 квітня 1961 р.

З преамбули Конвенції випливає, що її метою є сприяння розвитку європейсь­кої торгівлі шляхом усунення, по можливості, деяких труднощів у функціонуванні зовнішньоторгового арбітражу, стосунках між фізичними та юридичними особа­ми різних європейських країн. У даному разі важливими є два моменти:

1) Конвенція називається «Європейською» та належить, на думку дослідників, до категорії регіональних договорів, але учасниками її є держави неєвропейського регіону (Куба і Буркіна-Фасо);

2) у Конвенції йдеться про «фізичних та юридичних осіб», але не згадуються держави. Отже, вона не передбачає можливості безпосереднього звернення фізичних або юридичних осіб з позовом до держави як такої, тобто як до суб'єкта міжнародного публічного права. Це положення не слід плутати з формулюванням ст. 2, в якій передбачено можливість звернення юридичних осіб публічного права до арбітражу. Багато положень Конвенції були сприйняті в національних арбітражних законах та регламентах.

Конвенція має деякі недоліки та недоробки, наприклад наявність надмірних технічних подробиць, але вони не суттєво впливають на оцінку її в цілому. Тим більше, що вони були зазначені практично відразу ж, і 17 грудня 1962 р. у Па­рижі підписано угоду щодо застосування Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж. Вона замінила найбільш критиковану частину Конвенції (пункти 2-7 ст. 4, передбачаючи складну процедуру призначення арбітра (арбітрів), якого (яких) не вистачає, та вирішення низки інших процесу­альних питань) вказівкою на передання будь-яких труднощів, що виникають у зв'язку зі створенням або функціонуванням арбітражу, на вирішення компе­тентного органу на прохання сторони, яка порушує провадження».

Як зазначалося, Конвенція передбачає для юридичних осіб публічного ха­рактеру можливість укладати арбітражні угоди (хоч країни, які домовляються, вправі заявляти про обмеження такої можливості). Проте у відносинах між дер­жавами — учасницями Конвенції вона усуває можливість відмови сторони від участі в арбітражному розгляді з мотивів заборони державним підприємствам та організаціям укладати арбітражні угоди.

Європейська конвенція вирішує також низку інших питань: порядок подання заяви про відсутність у складі арбітражу компетенції для розгляду спорів; взаємодії арбітражу та суду; вибору права, що застосовується; вимоги до ар­бітражного рішення, а також наслідки відміни його судом у місці винесення рішення. В останньому випадку Європейська конвенція обмежує застосування підпункту «Ь» п. 1 ст. 5 Нью-Йоркської конвенції тільки підставами, передбаче­ними в п. 1 ст. 9, які зводяться до процесуальних порушень і перевищення арбітрами своїх повноважень. Питання визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень Європейською конвенцією не розглядаються.

Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземни­ми особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.). Залучення у світові економічні відносини колишніх колоніальних країн зумовило виникнення багатьох про­блем, у тому числі пов'язаних з вирішенням спорів у тих випадках, коли інвес­тори з індустріально розвинених держав вкладали свої капітали в економіку країн, що розвиваються, Азії, Африки та Латинської Америки. Останні, всупе­реч бажанням іноземних інвесторів, наполягали на розгляді всіх спорів у своїх національних судах, часто відмовляючись від внесення в договори умов про арбітраж у межах постійних арбітражних закладів, наприклад Міжнародної торгової палати. Згодом при виникненні спору уряди цих країн не визнавали юрисдикцію арбітражу, посилаючись на державний імунітет або на неприпус­тимість з позиції національного права участі держави або її органу в арбітраж­ному розгляді.

Інтереси захисту іноземних інвестицій висунули на порядок денний питан­ня про необхідність підготовки та підписання відповідного багатостороннього документа. Це завдання взяв на себе Міжнародний банк реконструкції та роз­витку (нині — Світовий банк). Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними юридичними особами (Вашингтонська кон­венція 1965 р.) була відкрита для підписання 18 березня 1965 р. і набула чин­ності 14 жовтня 1966 р.

Конвенція передбачала заснування у Вашингтоні Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів (International Center for Settlement of Investment Disputes — ICSID), визначила його структуру, юрисдикцію, а та­кож правила процедур, що застосовуються, та арбітражу, який здійснюється в його межах.

Ця Конвенція застосовується тільки для вирішення спорів, пов'язаних з інвестиційною діяльністю, за наявності відповідної арбітражної угоди і лише в тому разі, якщо однією зі сторін є держава, державне утворення або державний орган, а другою — інвестор (фізична або юридична особа) з іншої держави. Хоч визначення поняття «інвестиції» у Вашингтонській конвенції не дається, на практиці воно охоплює як прямі капіталовкладення, так і надання послуг та технологій.

Конвенція виключає звернення для вирішення спорів у національні суди сторін та посилання на державний імунітет. Рішення, винесене в межах ICSID, є остаточним та зобов'язуючим і повинно бути визнане та приведене до вико­нання компетентним органом держави-учасниці без будь-яких додаткових пе­ревірок так, якби воно було остаточним рішенням суду цієї країни (п. 1 ст. 54).

Регулюється питання створення та діяльності складу арбітражу в межах ICSID, встановлено межі його компетенції, порядок винесення рішень, а також його інтерпретації, перегляду та анулювання. ICSID — самодостатня система, що виключає будь-які звернення в суди або інші органи, крім вимог про вико­нання рішень. Саме тому Вашингтонська конвенція передбачила унікальну в практиці міжнародного комерційного арбітражу систему внутрішнього контро­лю: сторона, яка програла справу, має право звернутися до Генерального секре­таря ICSID з клопотанням про анулювання рішення. Вимога ця може базуватися тільки на суворо визначених підставах (насамперед процесуальних порушен­нях), і для її розгляду створюється спеціальний комітет, який вправі скасувати рішення повністю або частково (ст. 52).

Україна ратифікувала Конвенцію 16 березня 2000 р. За кількістю учасників (до 140) Вашингтонська конвенція перевершує навіть Нью-Йоркську кон­венцію. Спеціалісти пов'язують такий успіх передусім зі Світовим банком та його впливом на уряди багатьох країн.

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Па­намська конвенція 1975 p.). Латиноамериканські країни найбільш обережно ставляться до міжнародного комерційного арбітражу. Протягом тривалого часу більшість із них відмовлялася брати участь у багатосторонніх міжнарод­них угодах, таких як Женевські угоди 1923 та 1927 років і Нью-Йоркська кон­венція 1958 р. Проте інтереси економічного розвитку та розширення еко­номічних зв'язків вимагають від держав цього регіону зміни політики щодо арбітражу. 30 січня 1975 р. у Панамі було підписано Міжамериканську кон­венцію про міжнародний комерційний арбітраж, яку на сьогодні підписали 19 та ратифікували 16 держав.

Панамська конвенція передбачає дійсність угод про передання до арбітра­жу будь-яких розбіжностей, які можуть виникнути або виникли у зв'язку з будь-якою комерційною угодою, за умови що ця угода зафіксована у письмовій формі (ст. 1).

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності. Укладена у Києві 20 березня 1992 р. Складається з преам­були та 13 статей.

У преамбулі показано важливе значення розвитку співробітництва країн СНД у галузі вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяль­ності між суб'єктами, які перебувають в різних державах — учасницях СНД. Найважливішою метою Угоди є забезпечення всім суб'єктам господарювання однакових можливостей для захисту їх прав та законних інтересів. Угода регу­лює вирішення спорів як із договірних, так і з інших цивільно-правових відно­син між суб'єктами господарської діяльності, їх стосунків з державними та іншими органами (ст. 1). У цій статті також зазначено регулятивну роль Угоди у виконанні рішень за цими справами.

Важливим щодо забезпечення мети, яка ставиться в преамбулі Угоди, є по­ложення ст. З, яким встановлюються взаємні рівні права суб'єктів господарю­вання кожної з країн СНД, — користуватися на території іншої держави право­вим і судовим захистом своїх майнових прав та законних інтересів на тих самих умовах, що і суб'єкти господарської діяльності цієї країни. Відповідно до ч. 2 ст. З Угоди суб'єкти кожної держави мають на території інших держав СНД право на безперешкодне звернення до суду, арбітражних і господарських судів, третейських судів та в інші органи, до компетенції яких належить вирішення справ відповідно до ст. 1 (в Угоді такі заклади називаються «компетентними судами»), можуть виступати в них, заявляти клопотання, подавати позови та чинити інші процесуальні дії.

В Угоді визначено умови повноважень компетентного суду держав СНД. Компетентний суд має право розглядати вказані в ст. 1 Угоди спори, якщо на території держави — учасниці СНГ:

відповідач мав постійне місце проживання або місцезнаходження на день подання позову. Якщо у справі беруть участь кілька учасників, які перебува­ють на території різних держав — учасниць СНД, то справа може розглядатися за місцем перебування будь-кого із відповідачів за вибором позивача;

здійснюються торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;

виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зобов'язання за договором, яке є предметом спору;

мали місце дія або інша обставина, які стали підставою для вимоги про відшкодування збитків;

має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач у справі про захист ділової репутації;

перебуває контрагент-постачальник або підрядник надає послуги (виконує роботу), і спір стосується укладення, зміни та скасування договорів.

Разом із визначенням конкретних умов повноважень компетентних судів в Угоді зазначено (і в цьому є її специфічна особливість), що вони можуть роз­глядати справи і в інших випадках, якщо про це є письмова згода сторін про пе­редання спору на розгляд цьому суду. Саме в цьому положенні Угоди вияв­ляється правовий простір для волевиявлення країн СНД.

У пункті 3 цієї ж статті частково відображено колізійну прив'язку, харак­терну для національного законодавства країн СНД, — позови суб'єктів госпо­дарської діяльності про право власності на нерухоме майно розглядаються вик­лючно судами держави — учасниці СНД, на території якої знаходиться майно.

Відповідно до п. 4 ст. З Угоди справи про визнання недійсними повністю або частково актів державних або інших органів, що не мають нормативного харак­теру, а також про стягнення збитків, завданих суб'єктам господарської діяль­ності такими актами, чи зумовлених неналежним виконанням таким органом своїх зобов'язань щодо суб'єкта господарської діяльності, розглядаються вик­лючно судом за місцем розташування цього органу.

В Угоді передбачено положення про надання взаємної правової допомоги компетентними судами та іншими органами країн СНД (ст. 6). У цій статті рег­ламентовано прийняття без будь-якого спеціального засвідчення країнами СНД документів, виданих та засвідчених належним чином на території однієї із держав-учасниць. Це звільняє сторони від процедури легалізації документів і сприяє спрощенню системи доведення фактів, які мають істотне значення для розгляду справ при вирішенні спорів між суб'єктами господарської діяльності країн-учасниць.

Юристам-практикам відомо, що найголовнішим етапом у вирішенні спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є визнання та виконання прийнятих судових рішень. Тому дуже важливими у практичній діяльності є положення статей 7-8 Угоди про взаємне визнання та виконання державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав рішень компетентних судів, які набули чинності. Рішення, винесені компетентним органом однієї держа­ви — учасниці СНД в частині накладання стягнення на майно відповідача, підлягають виконанню на території іншої держави-учасниці органами, призна­ченими судом або зазначеними законодавством тієї держави. Норма ст. 11 Уго­ди визначила правила застосування цивільного законодавства однієї держави СНД на території іншої держави-учасниці.

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням госпо­дарської діяльності має велике значення:

укладення Угоди є суттєвим позитивним моментом у поширенні правового поля країн СНД, що сприяє розвитку торгової взаємодії між ними, а також за­безпечує однакове застосування судової практики та процедури вирішення спорів між суб'єктами господарської діяльності країн СНД;

Угода — важливий міжнародно-правовий інструмент регулювання відно­син держав у галузі арбітражної справи.

Водночас спроба об'єднати в одному правовому договорі принципи і пра­вила різних правових систем є не зовсім вдалою. Угода містить положення, що базуються на принципах як волевиявлення держав, так і автономії волевияв­лення сторін.

Наявні такі недоліки її застосування:

Угода не заповнила прогалину в регулюванні міжнародних договорів країн-учасниць, специфічних питань арбітражного механізму;

порядок приведення до виконання рішення, винесеного судом держави — учасниці Угоди, за відсутності заперечень з боку відповідача має спрощений характер. Це зумовлено тим, що судове рішення і виданий на його основі доку­мент не потребують будь-якої процедури визнання в державі — учасниці СНД;

Угода не встановлює обов'язкового судового провадження із визнання іно­земного судового рішення компетентним судом. Навпаки, ст. 9 передбачає су­дове провадження за відмову у виконанні рішення і закріплює перелік доказів, які повинні бути надані для такої відмови стороною, проти якої спрямоване рішення. Проте цю точку зору не поділяють деякі правознавці (Н. Клейн, Н. Малишева), а також правозастосовні органи багатьох держав СНД.