ІІІ. Еволюція та розвиток нової національної свідомості. Удосконалення мовного процесу

...

Позитивно вплинула на розвиток української самосвідомос­ті поява козацтва. З його внутрішньою структурою, волелюбивими акціями з'явився ідеал прагнення до соціальної та національ­ної волі. Козацтво перебрало на себе державотворчі функції й народ побачив у ньому свого захисника, реальну силу у боротьбі за своє визволення.

У зв'язку з цим в середовищі українського етносу все помітні­шим стало засудження всіляких відступів від своєї рідної мови, зви­чаїв, обрядів, традицій тощо.

Яскравим прикладом цього може бути "Лист брацлавської шляхти королю Стефану Баторію" про те, щоб королівські укази писалися їм не польською, а українською мовою (1576)":

"Видані листи через дворянина вашої королівської милості пана Оршевського братії нашій...письмом польським писа­ні. За ухвалою унії листи з канцелярії вашої королівської милості не іншим, а тільки руським (тобто українським -П. С.) письмом мають бути видані...

Просимо, щоб ваша королівська милість при привілею і свободах наших нас залишити і до нас листи з канцелярії ва­шої королівської милості руським письмом видавати наказа­ти благоволив...""

Представник тогочасної української культурної еліти, один із найвизначніших українських письменників-полемістів кінця XVI - початку XVII ст. Іван Вишенський у своєму посланні до вищого українського духовенства висміював зрадників свого народу, лю­дей, які відірвалися від інтересів своєї Батьківщини, стали допома­гати польській шляхті утверджувати в Україні соціальний і націона­льний гніт, стали проявляти непомірний потяг до власного збага­чення і зневаги простолюдинів.

Зокрема, критикуючи уніатське духовенство, він писав:

"Не мирского жерело похотий в собе распустили и наси­титься никакож не можете и еще болшею алчбою и жаждою, свецких достатков прагнучи, оболели есте?... Покажите ж ми... где который з вас, в мирском житии будучи, оных шест заповедей, от Христа узаконеных, сам собою исполнил, то ест алчных прекормил, жаждных напоил, странных упокоил, нагих одеял, болных послужил, в темницах навежал?... Где есте нагих одевали? Не ваши милости ли сями обнажаете из оборы коне, волы, вовцы у бедных подданых волочите, дани пеняжные, дани пота и труда, от них вытягаєте, от них живо лупите, обнажяете, мучите, томите ...

Где есте больных послужили? Не вяши милости ли полных еще самих от здоровых чините, биете, мучите и убиваете?... Ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства живых мертво ко Богу послал.. ?"12

Подібного роду обуреннями і звинуваченнями просякнутий весь лист. Він є яскравим свідченням формування нової демократичної національної самосвідомості кращих представників українського народу, пошуків свого етнічного й державного коріння, відтор­гнення невластивих національній ментальності нововведень.

Важливим фактором нової національної самосвідомості, етні­чного розвитку населення України XVI - першої половини XVII ст. став мовний процес. В одній із попередніх лекцій було сказано, що офіційною мовою Великого князівства литовського вважалася русь­ка мова. Ця вимога була зафіксована у збірнику законів 1565 р., в якому була висловлена вимога, щоб "писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати".

Дослідники помітили, що вже з XV ст. жива, розмовна мова по­чинає активно витісняти з ужитку церковнослов'янську. Цією мовою починають писати, створювати книги тощо. Саме таким є Пересопницьке Євангеліє, переклад якого здійснено у 1556-1561 рр.

Як відомо, створене на українській мовній основі згадане вище Євангеліє стало ритуальним документом під час приведення до при­сяги першого президента України Л. М. Кравчука та його наступни­ка Л.Д.Кучми.

Розвитку української мови сприяли також рішення Люблінсь­кого сейму(1564). На їх основі українська патріотична знать вимагала від польських чиновників українського діловодства й боляче сприймала випадки, коли ця вимога порушувалася, про що ми писа­ли, ілюструючи листа брацлавської шляхти 1576 р. до польського короля Стефана Баторія.

На початок XVII ст. навіть зарубіжні мандрівники та офіційні особи помітили, що в українських землях сформувалася мова, від­мінна від мов інших слов'янських народів, й залишили після себе відповідні спогади (шведський посол Ґотрад Веллінґ, італієць Божо, німець Вердум, турок Челебі та ін.).