Клапчук 2 страница
Література. Кінець XVI — початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мистецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.
Справжніми пам'ятками української полемічної літератури з православ'я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Суразько-го, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.
Видатним українським письменником-мислителем тієї доби був Іван Вишенський (1545/1550 — помер після 1620), який написав твори "Об-ліченіє діавола-миродержца", "Посланіе к утекшим от православное верм єпископам", "Краткословньїй ответ Феодула", "Загадка философом латин-ским", "Краткословньїй ответ Петру Скарзіе" та ін. Концепція Вишенсько-го про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення правооїавної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль трибуна, борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення. Це відбувалося напередодні Української національної революції 1648—1676 рр.
Велике значення мало те, що І. Вишенський був поборником слов'янської мови, її поширення. Зазначимо, що найважливішим набутком цього періоду стало створення писемної української, "руської" мови, мови літературної і наукової, що була ближчою до народної мови, ніж давня церковнослов'янська.
Важлива роль у розвитку української культури в XVI— XVII ст. належала народному епосу. В його основі — давньоруські фольклорні традиції. Прислів'я, приказки, казки, перекази творили народною мовою. Думи оспівували героїку народної боротьби за визволення української землі, славетну і трагічну долю народу, формували мораль, виховували любов до Вітчизни (думи про Олексія Поповича, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, Марусю Богуславку).
У знаменитій думі про козака Байду оспівуються мужність і вірність народного героя, який і в полоні відмовився служити ворогові:
Цар турецький к ньому присилає, Байду к собі підмовляє: Ой ти, Байдо, ти славнесенький, Будь мені лицар ти вірнесенький, Візьми вмене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!
До наших днів фольклор доніс народний настрій, тогочасні події. Думи й пісні пробуджували в народі патріотичні почуття, кликали до помсти, славили героїзм козацтва. З-під брязкоту невільницьких кайданів, що "до кості козацкоє тіло молодецькеє оббивали", крізь віки долинають до нас голоси предків, які мріють пробитися до рідної землі — "на тихії води, на яснії зорі". На рівні найвищого мистецтва поєднується лірика з епосом в історичній пісні:
Гей у лузі червона калина, Гей, гей, похилилася: Чогось наша славна Україна, Гей, гей, засмутилася.
Але ми ж тую червону калину, Гей, гей, та піднімемо; А ми ж свою славну Україну, Гей, гей, та розвеселимо!
У рукописній "Граматиці чеській" (1571р.) Яна Благослава дійшла до нас найдавніша українська балада "Дунаю, Дунаю, чому смутно течеш?"
Думи та пісні виконували в супроводі кобзи, бандури, ліри. Співці-бан-дуристи служили й у війську на Запорозькій Січі. Український народ мав свої оригінальні музичні інструменти — бандуру, торбану, ліру. Склався
розмаїтий музичний інструментарій ударних (барабан, бубон, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труба, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, торбан, тримба). Набула подальшого розвитку українська професійна музика (переважно духовна), яка має виразне національне забарвлення, місцеві фольклорні традиції, характеризується пісенним мелодизмом, ритмічною основою. Народна пісенна культура позначилася на формуванні руського "Восьмигласія". Виникає знаменитий "великий" розспів (наприкінці XVI ст.) з характерним мелодизмом. У XVII ст. він поступається місцем багатоголосому акапельному співу. На епічному ґрунті починає поширюватися одна з ранніх форм музичного театру — вертепна драма. На площах скоморохи та комедіанти розігрували вистави, які були фактично театралізацією обрядових і хороводних пісень. Саме вертеп, який увібрав у себе театральне дійство, акторську гру, інструментальну музику, лялькову виставу, став фундаментом, на якому відбувалося становлення національного театру.
Підбиваючи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці XV — першій половині XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму й Реформації. Підкреслимо, що ці впливи знайшли в Україні сприятливий ґрунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні та громадянські права, традиційний церковний устрій. Вони дали прекрасні плоди у вигляді відродження національної культури. У XVI ст. ментальність українців піднімається на рівень національної свідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Почав формуватися ренесансно-бароковий тип української культури, який у XVII ст. пишно розцвів на українських землях і чітко простежувався в Україні у XVIII ст. Уже в XVII ст. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання в усьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури.
В останній третині XVI ст. на Заході спостерігається значне розширення інформації про Україну, до того ж ця інформація стає ширшою і різноманітнішою за змістом та характером. Власне, це перехідний період в історії культурних взаємин України й Західної Європи, коли завершується ренесансний етап їх розвитку і розпочинається наступний, бароковий, якому притаманні інші риси й тенденції.
Кордон
Лекція 14. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ДОБИ (XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.)
Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.
Розвиток освіти і наукових знань.
Братські школи.
Меценатство.
Україна і західноєвропейські культурні впливи.
Полемічна література.
Книгодрукування.
У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.
Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі - Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.
Руська (українська) мова була визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський по-руськи маеть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському).
Розширюється сфера застосування української мови. В 1556-1561 рр. у Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Василевичем із Сянока на замовлення княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукопису Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Ця найдосконаліша рукописна книга - величне творіння, унікальна пам'ятка української культури, національна святиня України, результат багаторічної подвижницької праці.
За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов'янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.
Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн. доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В.Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам'ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.
Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церк-на. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій.
Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоча й тут православні користувалися свободою иіросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку.
Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон - польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август - в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.
За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві. Як зазначив американський дослідник Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. українська еліта практично не мала можливостей для маневрування: «Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягел-лонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-литовської держави».
Литва і Польща зближували Україну з Західною Європою, відкривали вікно на захід. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили, в першу чергу, верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.
Зміцненню західноєвропейських культурних впливів сприяли й інші історичні події. Так, в 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія відійшла під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія. В 1453 р. під ударами турків перестала існувати Візантія. Усе це призвело до послаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що йшли з цих країн.
Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство українці прилучалися до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчився у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. -Герман Вілевич «рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах в Празі (заснований 7 квітня 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510-1560 рр. дістали освіту 352, а протягом ХУ-ХУІ ст. - 800 вихідців з України. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогобича та 70 - із Самбора. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.
У списках студентів університетів у Лейпцігу і Віттенберзі українці зустрічаються вже у 1498-1534 рр., у Кенігсбергу - від 1544 р. Спеціальний підрахунок студентів-українців, які навчалися в університетах та інших навчальних закладах Німеччини в другій половині ХУІІ-ХУШ ст., становить близько 450 осіб. У Кенігсберзькому уні-исрситеті Альбертіна з кінця XVI ст. до кінця XVIII ст. навчалися 250 українських студентів1.
1 Потульницький Володимир. Інтелектуальні впливи Заходу на духовне МИТТЯ української еліти в ХУІІ-ХУШ ст. // Київська старовина. - 2001. -№ І. С. 6-7.
Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Сиропі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.
Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак (близько 1450-М94 рр.), більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака. За годиннім звичаєм Юрій обирає собі нове прізвище - Георгій Дрогобич де Русіа, що означає власне Георгій Дрогобицький з Русі, бо земля, на якій знаходилось рідне місто Юрія, звалася тоді Червоною Руссю.
Писемна біографія Юрія починається у 1469 р., коли прізвище юнака з'явилося у списках студентів Ягелленського університету в Кракові. Як незаможний вступник він вніс лише один грош. Виявляючи надзвичайну наполегливість, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, і Ю.Дрогобич вирушає до Італії. З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті, заснованому в 1119 р.
Студент Джоржо де Леополі - Юрій (Георгій) з Дрогобича -ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. Протягом 1478-1482 рр. читав лекції з астрономії в Болонському університеті, а в 1481-1482 рр. перебував на посаді ректора цього університету. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини - першому серед вихідців з України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла, щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.
Ю.Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Книга невелика, всього 10 непронумерованих аркушів формату 13x18,5 см, по 41 рядку тексту на сторінках.
Крім астрології, книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, в ній зроблено спробу визначити географічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це є перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю.Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.
Відомо, що у 1488 р. Ю.Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав читати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Міколай Копернік - автор вчення про геліоцентричну систему, тобто про те, що центром нашої планетної системи є Сонце - Геліос -а не Земля, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю.Дрогобича, бо саме на цьому факультеті почав вчитися з осені 1491 р.
Ю.Дрогобича можна порівняти з великим землепроходцем Х.Колумбом. Колумб відкрив Америку, Ю.Дрогобич проклав для українців, всіх слов'ян шляхи в науку. Це - Колумб науки української, великий син України.
Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин) (1470-1517). Він походить з міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П.Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509).
П.Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури. П.Русин становить цілу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П.Русин завжди підкреслював своє русинське походження, пропагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.
У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського (1513-1566), уродженця с. Оріхівців Перемишлянсь-кої округи Руського воєводства. Він вчився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С.Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543-1544), «Напучення польському королеві Си-гізмунду Августу» (1543 і 1548 рр.), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив з Римом». С.Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.
С.Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо проставився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість вчених вважає саме С.Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С.Оріховський пишався своїм «рутенським» походженням і завжди підкреслював це у виступах.
Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри - міста Острог* і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, «православіє наше почало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друковані почали множитися».
* Острог, тобто простір у вигляді гострого кута між двома річками на Волині, згадується літописцями з початку XI ст.
З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ'я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького (1526-13.02.1608). Він вживав ім'я Костянтин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького - великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514), мецената Києво-Печерської лаври. Панегіристи прямо писали, що ім'я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту - подібно до Кон-стантина-Кирила Філософа.
Князь Костянтин-Василь Острозькии був наивпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культз'рно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).
В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. В ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі цер-ковно-слов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося трьома мовами: грецькою, латинською та українською (слов'янською), а ще «греко-слов'янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 років (1576-1636) в школі навчалося 500 осіб.
Складовими частинами Острозького освітнього осередку, поруч зі школою, стали гурток вчених-богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смо-рицький (7—1594), син відомого своєю літературно-книжною працею дяка-переписувача книг Данила зі Смотрича. Г.Смотрицького запросив до Острога для підготовки до друку Біблії К.Острозький.
Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій (світське ім'я Максим) Смотрицький (1577-27.12.1633). Народився Мелетій у подільському селі Смотрич (нині смт. Дунаєвецького району Хмельницької області), в спадковому маєтку батька. Згодом родина переїхала на Волинь, до Острога. Його вчителями були батько, а також один з наиосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс (народився 1572 р.), який після смерті Герасима став ректором, а згодом, в 1601 р. - патріархом Олександрійським, а в 1621 р. -Константинопольським (повішений турками 27 липня 1638 р.).
Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В.К.Острозький послав М.Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років він продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним з найосвіченіших людей України.
Розквіт діяльності М.Смотрицького припадає на першу чверть XVII ст. Він був всебічно обдарованою людиною: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М.Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови - «Грамматика словенския...», виданого у 1619 р. друкарнею Віденського братства в м. Єв'ю (тепер Вевіс, Литва). Його поява тісно пов'язана з культурно-національним рухом на українських та білоруських землях кінця XVI - початку XVII ст. В основі цього руху було збереження культурних традицій, зокрема церковнослов'янської мови як мови освіти, науки, літератури.
Запеклий єзуїт Петро Скарга (1536-1612) писав: «Є тільки дві мови - грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, окрім цих мов немає інших, які могли б бути придатними для науки. Ще не було на світі академій або колегій, де б філософія, богослов'я, логіка та інші вільні науки викладалися слов'янською мовою. Зі слов'янською мовою неможливо зробитися вченим. Та що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє написаного на ній? На ній немає ні граматики, ні риторики і бути не може. Самі православні священики не розуміють тепер цієї мови і запитують пояснення польською мовою. Завдяки слов'янській мові в православних немає інших шкіл, крім тільки самих елементарних для навчання читанню, цим і обмежується їх наука. Звідси загальне неуцтво і хибність думок»1. 1 Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. - К, 1993. -С. 185.
Мелегій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге життя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її перевидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користувалися у південнослов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Михайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». В Росії граматика М.Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ло-моносова, на яку справила значний вплив. Термінологією граматики М.Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.
Національно-культурному піднесенню України кінця XVI - початку XVII ст. сприяла не тільки діяльність окремих історичних діячів, князя К.К.Острозького, наприклад. Велика заслуга в цьому колективних органів - братств. Це - національно-релігійні та громадсько-культурні організації, які почали виникати в кінці XVI ст. В умовах наступу Речі Посполитої на українські землі братства відстоювали права українського народу, стали на захист його віри, насаджували освіту, організовували і підтримували школи, готували письменників, філософів, риториків, учителів, оберігали пам'ятники історії, культури, цінні книги, літописи, допомагали бідним, удовам, сиротам, старим, піклувалися про нужденних членів братства, викупляли бранців з татаро-турецької неволі, брали участь у похоронах братчиків. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертвування православних шляхтичів, церковників і міщан. У братствах виявилась національна свідомість українського народу.
Одним з перших і найбільш організованих братств було Львівське ставропігійне братство (Успенське ставропігійне братство у Львові), яке організаційно оформилося протягом 1585-1586 рр. За правом ставропігії відбувалося звільнення братств східними патріархами з-під влади місцевих єпископів і взяття їх (братств) під патріарший догляд. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.
Значний внесок зробило Львівське братство у розквіт українського шкільництва. Воно виступило засновником Львівської братської школи, відкритої наприкінці 1585 р. Хоча навчальні заклади існували й до цього, але з появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям.
Львівська братська школа мала елементи вищої освіти. В ній викладали провідні українські вчені: Іван (чернече ім'я Іов) Матвійович Борецький (?-12.03.1631), Памва Беринда (50-70-ті рр. XVI ст. - 1632 р.), Ставровецький Кирило Транквіліон (7-1646). Перші два і вчились в ній. Ректор школи грек Арсеній склав підручник грецької та книжноукраїнської мови і віршознавства. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки - братство). Цей підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.
Основоположним принципом в освітній діяльності братств стала теза, що з науки «все доброе приходить», а занедбання її викликає «не-ряд і все зло». Братські школи були загальнодоступними, в них навчалися на кошти братств сироти, діти вбогих батьків. Більш заможні вносили гроші в залежності від своїх можливостей. Хоч Львівська братська школа і називалася греко-слов'янською, але навчання у ній зводилося, за тодішнім виразом, до «українських студій», що визначало її національно-освітній характер. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури.
Педагогічні принципи братських шкіл ґрунтувалися на гуманістичних засадах. Статут Львівської братської школи «Порядок шкільний» (1586), який було покладено в основу діяльності всіх братських шкіл, проголошував цінність людської особистості незалежно від походження чи багатства. На почесних перших лавах у школі рекомендувалося садовити найкращих учнів, - «навіть коли б вони були дуже вбогі». Обмежувалося застосування тілесних покарань. Повага до людської гідності, яка виховувалася у стінах братських шкіл, сприяла формуванню громадсько активної людини, здатної відстоювати загальнонародні інтереси, що й засвідчила Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Дата добавления: 2015-02-10; просмотров: 897;