Проблема українського Відродження

У ХУ-ХУІІ ст. Україна, незважаючи на своє периферійне поло­ження відносно європейських культурних процесів, постійно зазнавала

їх впливу. Як складова частина гігантської центральноєвропейської дер­жави — Речі Посполитої, Україна переживала в стислому, "згорнуто­му" (за третім з зазначених вище варіантів) вигляді період спочатку ренесансної, а потім ренесансно-барочної культури.

Ренесансні процеси на Україні торкнулися насамперед міської куль­тури, яка зазнала в цей період значного європейського впливу. У XVI ст. на території України більш як 250 міст мали магдебурзьке право само­врядування. Більшість населення в них складали вихідці із Західної Євро­пи, передусім з німецьких земель. Вони привносили в Україну поширені по Європі ідеї індивідуалізму, національної й економічної незалежності, церковної реформації і т.п. Не варто забувати і про "моду" на ренесанс­ну архітектуру, нові ренесансні тенденції в мистецтві (у першу чергу церковному), у побуті, стилі життя.

Виборюючи рівні з іноземцями-іновірцями права в міському й рел­ігійному житті, православні українці-русини почали об'єднуватися в особ­ливі організації — братства. Спочатку братства мали на меті підтримку православних храмів, але незабаром у сферу їхньої діяльності ввійшли й національні питання, у першу чергу освіта. Українські братства дещо нагадували розповсюджені в ренесансній Італії "скуояи" — об'єднання парафіян (звичайно членів одного ремісничого цеху), що брали на себе турботи про церковний будинок, фінансували його ремонт і оздоблення. Але українські братства, що виникли в чужому, іноді агресивному рел­ігійному оточенні, виконували набагато більш важливу роль. Поступово вони стали осередками національної культури й відіграли важливу роль в українському духовному житті.

Перше з братств виникло 1463 р. у Львові при Успенській цер­ковній громаді; друге, Хрестовоздвиженське, з'явилося в Луцьку 1483 р. Ці своєрідні "національні цехи" українських міст започаткували роз-витой національної освіти, яка повинна була протистояти католицьким і протестантським школам, що активно насаджувалися на українських землях. 1586 р. було відкрито першу Успенську братерську школу у Львові^ що стала взірцем для всіх братських шкіл. Наука в ній була доступна дітям будь-якого статку: бідні вчилися за рахунок братства,

заможні оатьки вносили певну плату. До наших днів зберігся статут Луцького братства ("Школи греко-латино-слов'янської"), з якого мож­на довідатися чимало цікавого про шкільну науку в Україні початку XVII ст. Статут покладав обов'язки не лише на учнів, а й на їхніх вик­ладачів і батьків. Учням не дозволялися запізнення й пропуски занять; навчання включало й фізичну працю: учні повинні були самі забирати приміщення, колоти дрова і т.п. Текст шкільної угоди зачитувався бать­кові студента в присутності свідків. Угода висувала також вимоги до вчителів: вони повинні були бути добропорядними, розважливими, стри­маними, мали не вживати спиртних напоїв і поводитися з учнями ласка­во (!). Утім, система тілесних покарань процвітала: за провину пороли різками. Існувала й система заохочень: місця на лавах від першого до останнього. Найкращих учнів величали "сенаторами" і саджали на чільних місцях. Свої звичаї існували в бурсах (гуртожитках), де прожи­вали студенти.

Серед предметів, що вивчалися у братерських школах, були чи­тання й письмо, пізніше — риторика, граматика, діалектика, музика, Святе Писання; входили в програму й арифметика, і церковний спів. Особлива увага приділялася слов'янській і грецькій мовам: грецькою говорили й писали. Гетьман Сагайдачний у своєму заповіті призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в братерських шко­лах Львова й Києва. Пізніше, у практичних інтересах, запроваджено було викладання латини (мови навчання у всіх європейських універси­тетах) і польської мови. У середині XVII ст. в реєстрах нараховувалося більш як 2 тисячі православних братських шкіл, і не тільки в містах. За підтримки православних магнатів братські школи організовувалися і в селах. Видавалися підручники, що друкувалися в основному на тери­торії Польщі німецькими й польськими типографами; пізніше при брат­ствах постали власні друкарні. У Львові 1596 р. вийшов друком "Бук­вар" Івана Федорова, 1591 р. — граматика слов'янської мови "Адель-фотес". Школи стали одним з дієвих чинників національно-культурного розвою в Україні.

На кошти братств талановиті юнаки отримували можливість про­довжити освіту в європейських університетах: у Кракові, Празі, Лейпци­гу, Відні, Парижі, Болоньї, Падуї, Гейдельберзі. Так, у реєстрах Гей­дельберзького університету за XVI ст. значиться близько 800 студентів, що прибули з українських земель, більше половини з них—русини (ук­раїнці), що звичайно записувалися як "рутени". Іноді вони досягали блис­кучих наукових успіхів. Видним гуманістом, навколо якого групувалися польські літератори-гуманісти, був професор римської літератури Пав­ло Русин із Кросна. Випускник Краківського університету, син дрого­бицького ремісника Юрій Дрогобич (справжнє прізвище Котермак) був видним ученим кінця XV ст. в галузі астрономії, математики й медици­ни. У Болонському університеті він отримав ступінь доктора медицини і там же 1483 р. був обраний деканом медичного факультету, де викла­дав медицину й астрономію. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір "Прогно­стична оцінка поточного", тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса. Ректором Болонського університету, що був центром європейської юридичної науки, протягом 24 років був українець Григорій Ореховський (Оржеховський).

Не всі студенти-випускники європейських університетів поверта­лися на рідну Україну, натомість продовжуючи наукову кар'єру в Європі. Потреба України у вчених зросла з відкриттям Академій: спочатку Острозької, потім — Києво-Могилянської.

Наукова проблематика українського ренесансу багато в чому збіга­лася з проблематикою релігійною. Палкий поборник право-слав'я, най-багатший український магнат князь Василь-Костянтин Острозький для перекладу Священного Писання на слов'яно-російську мову зібрав дійсно науковий колектив, запросивши з європейських університетів учених, серед яких були, крім православних, і протестанти, і католики. Так 1580 р. виникла Острозька Академія— фактично перший науковий і вищий навчальний заклад на землях України. Проіснувавши недовго, вона,

однак, зіграла дуже важливу роль у національному культурному про­цесі. Академія підготувала науково вивірений переклад Священного Писання з грецьких і арамейських текстів і у 15 80—1581 рр. видала його в Острозькій друкарні князя. Це українське видання широко відоме як Острозька Біблія — перша друкована Біблія слов'янського світу.

У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-по­лемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, слов­ники-лексикони ("Граматика словенскої мови" Лаврентія Зизанія). У період українського Ренесансу закладаються основи української гра­матики, лексикології, музикознавства. Особливо значну роль у станов­ленні наукової думки відіграла група вчених, що працювали в Києво-Печерській лаврі при архімандриті Єлисеї Плетенецькому, людині висо­кої освіченості й широких поглядів. З цієї гуманістичної богословсько-полемічної атмосфери розів'ється згодом Києво-Могилянська Акаде­мія (див. наступний розділ).

Центром ренесансної культури на українських землях у XVI ст. був Львів. Тут найбільш чітко простежуються риси нової культурної епохи. Вони проявляються й у духовному житті, у самосвідомості народу як окремого етносу, що має власну національну ідею, і в мистецтві: архі­тектурі, живопису, скульптурі. Українських художників зі Львова запро­шували розписувати не тільки православні церкви, але й католицькі ко­стьоли на території Речі Посполитої. Це дозволяє говорити про "Львівський Ренесанс" як про окремий культурний феномен (зазначи­мо, що в історії архітектури цей термін уживається стосовно до рене­сансних будинків, зведених у Львові, як ансамбль Успенського брат­ства, капела Боїмов, так звана "Чорна кам'яниця" та ін.).

Демократизм української ренесансної культури дасть свої плоди в культурі українського бароко, духовним центром якого стане спочатку Київ, а згодом Запорізька Січ.