Особливості духовного життя

Після розпаду Київської Русі як сильної та могутньої держави багато українських земель було приєднано до Великого князівства Литовського. У розвитку культури цей період був більш характер­ний, ніж у роки татарської навали. Литовські князі з прихильністю ставилися до всього українського, зокрема народних звичаїв, тра­дицій, православної віри. Незмінними лишалися господарське життя й ті відносини, які давно вже панували. Староукраїнську (руську) мову було визнано офіційною, навіть надано статус дер­жавної. Цією мовою складалися закони і грамоти, велося судочин­ство, нею був написаний Статут Литовський.

Це насамперед визначало духовне життя. Багато українців від­чували себе в повній безпеці. Було таке відчуття, що триває доба Київської Русі. Однак реальнішими ставали втрата незалежності, руйнування духу самостійності, тому все більше виникало бажання й прагнення це зберегти. Такі явища поглибилися, коли в другій половині XIV ст. до влади прийшла Польща, заволоділа українськи­ми землями. Саме тоді було знищено чимало культурних надбань Київської Русі, а найбільший осередок культури Київ втрачає свою минулу славу, перетворюється у звичайне місто. Для українського народу залежність від Польщі означала підпорядкування чужій державі з іншою релігією та культурою. Виникає гострий релігій­ний, соціальний та етнічний конфлікт, який охоплює всі сфери людського життя.

Необхідно зазначити, що, крім латинізації та полонізації України, з часів зміцнення Великого князівства Московського й утворення у 80-х рр. XV ст. Російської централізованої держави українська культура, громадський побут зазнають помітного впли­ву всього московського. Натуральне господарство доби Київської Русі хоча й розвивається, проте все помітніше стає грошовим. Традиційні види господарської діяльності сприяли зміцненню таких рис характеру, як любов до природи й милування її красою, пова-' жання Бога, віра у правду, волю, добро, усвідомлення залежності свого життя від долі. За віруваннями українців, доля дається лю­дині Богом. Однак не заперечується, що мати так само обдаровує своїх дітей долею. Існують різні погляди на місце перебування долі. Уважається, що долі не можна ні продати, ні обміняти, бо вона за­вжди знайде людину, якій належить. Від неї не сховаєшся і не

втечеш. Були такі, що самі шукали свою долю і по-справжньому в це вірили. Доля уявлялася навіть духом, який може уподібнювати­ся людині або тварині. Вона завжди залишає тих дітей, яких про­кляли батьки, постійно потребує пошани від людей. Кожний пови­нен займатися тією справою, якій служить доля людини.

Лишається прихильне ставлення до дівчини, дружини, жінки, матері. Разом з тим втягнення людини в систему грошових відносин, розвиток господарства в маєтках, залучення робочої сили, панщи­на обумовило певне приглушення цих рис, обмежувало творче само­вираження людини, змушувало задовольнятися лише виконавчою діяльністю. У цілому це суттєво не вплинуло на духовне життя українського народу.

Характер і зміст духовного життя українців значною мірою ви­значало виникнення таких суспільних прошарків, як козаки, чу­маки і бандуристи. З козацтвом пов'язують національне визволен­ня нашого народу. У XVI ст. утворюються козацькі військові орга­нізації. Дмитро Вишневецький (Байда) 1550 року побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Саме тут за­родилися перші демократичні устрої державної структури, бо геть­манів і старшину на Запорізькій Січі обирали за високим рівнем цивілізованого суспільства. Січ уважалася найбільш демократич­ною державою Європи.

Кобзарі своїм голосом і піснею оживляли духовне пробудження українського народу, були неповторним «голосом рідної України». Крім того, бандуристи супроводжували козаків у походах, підніма­ли бойовий дух. Дзвін бандури та кобзи завжди чувся по всій Україні.

Своєрідною формою самовираження в Україні було чумацтво. Чумаки втілювали людську невгамовність, непосидющість, їх зав­жди манили дорога, мандри, потреба в товариській підтримці.

Після полонізації українських земель українська культура опи­нилася перед загрозою повного знищення. Тому потрібно було сконцентрувати народний дух, щоб належно протистояти всім не­гативним явищам. У сфері збереження духовної культури важливу роль відігравали українська православна церква, духовенство, що протистояли реформаційним рухам і католицькій реакції. А втім, православна церква опинилася в досить скрутному становищі. Проти неї повів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Польське духовенство вдалося до цілеспрямованого місіонерства, зокрема серед заможних людей, культурних діячів з тим, щоб залучити їх до католицької віри. Подібне завдання поставили перед собою магнати, шляхта, котрі намагалися денаціоналізувати українську аристократію, послаби­ти вплив міщанства, знищити православну віру й церкву.

У духовному житті важливу роль відігравали українська арис­тократія, духовенство, міщанство, які намагалися за будь-яких обставин зберегти народну культуру, очолити рух протистояння

Польщі. Зробити це було нелегко, бо всіляко намагалися увірувати їх у католицизмі. Тому проти ополячення найбільш активно ви­ступали шляхта і селяни. Власне, вони лишалися незмінними й послідовними захисниками української культури, продовжувачами народних традицій, захисниками православної віри й церкви.

Зберегти духовний і творчий потенціал українського народу по­кликано було також духовенство, яке зміцнювало єдність народу, вирішувало духовні та світські проблеми, активно працювало в шко­лах, шпиталях, братствах, розвивало письменство, мистецтво.

Для розвитку духовної культури чимало зробили міщани, зо­крема у сфері активізації діяльності братств — громадських орга­нізацій православного міського населення, що створювалися з метою захистити соціально-економічні і правові інтереси міського насе­лення, боротися проти католицької релігійно-ідеологічної експан­сії. У діяльності братств брали участь середні верстви міського на­селення з цехових ремісників, торговці, учителі, нижче й середнє духовенство, православна шляхта й козацтво. Братства були ство­рені в містах Львів, Рогатин, Київ, Луцьк, Острог та ін.

Спочатку братства організовували святкові служби, похорони, утримували порядок у храмах, забезпечували їх матеріальними потребами, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним, потім почали займатися громадсько-політичною та культурно-освіт­ньою діяльністю. Братства були ініціаторами духовних реформ, нових шкіл, бібліотек, займалися літературною та видавничою справою. Львівська братська школа стає відомою виданням під­ручників і словників. Перший підручник «Адельфотес» (братство) грецької та книжно-української мови й віршознавства підготував ректор школи Арсеній Еласонський.

Слід зазначити, що з православною церквою активно співпрацю­вала греко-католицька уніатська церква. Завдяки Брестській цер­ковній унії (1596 р.), яка уможливила офіційне визнання греко-католицької віри, українці позбулися польського релігійного впливу, прилучилися до європейської освіти. Крім того, прийняття унії обумовило такі чинники духовності українського народу: єд­ність віровчення та його культури; пробудження національної свідомості українців, створення духовенством уніатських шкіл, що стали своєрідними центрами української духовності; можливість здобути середню та вищу освіту; збереження національної церкви, вільної від державної влади й чиновництва.

У духовному житті важливе місце посіла освіта, активізувався розвиток наукових знань. Світоглядні функції в суспільстві вико­нувала релігія, яка формувала естетичні смаки, морально-етичні уподобання. Осередками культури були князівські двори, монасти­рі та церкви. Навколо них гуртувалися освічені люди. Було продов­жено літописання, переписувалися й перекладалися книги.

При монастирях і церквах відкривалися школи, у яких учні вчи­лися не тільки читати й писати, але й здобували знання з літератури,

грецької мови, теології. Вищу освіту в XV - першій половині XVI ст. багато вихідців з України, зокрема з Дрогобича, Самбора, Києва, Львова та ін. міст, здобували за кордоном (у Краківському, Празькому та Болонському університетах). У цілому на межі XVI — XVII ст. культурне життя було зосереджено на західних землях — головним чином Волинь та Галичина. Самобутніми осередками культури ста­ли Острог, Львів і Київ.

Передусім в Острозі виникає перша школа вищого ступеня — слов'яно-греко-латинська академія (1576 р.), заснована князем Острозьким (1526-1608 рр.). Історія її створення виникла завдяки ідеї видання повного тексту Біблії слов'янською мовою, для чого були запрошені вчені як українські, так із-за кордону. Згодом ака­демія стала навчальним закладом європейського типу. Острозька академія започаткувала зразок української православної школи як «тримовного ліцею» чи «тримовної гімназії». Академію ще назива­ли «грецьким колегіумом». У ній викладали граматику, арифме­тику, астрономію, риторику, діалектику, логіку, музику.

В Острозькій академії започатковано видавництво книг, науко­ве вивчення біблійних текстів. Тут працювали відомі діячі острозь-кого літературно-наукового осередку Василь Суразький, Клірик Острозький, грек Кирило Лукаріс, Даміан (Дем'ян) Наливайко та ін. Вихованці Острозької академії — відомі письменники, громад­ські та культурні діячі — Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького), Іван Княгиницький, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

У Львові діяли братські школи, друкувалися книги. Львівське братство прагнуло створити таку школу, щоб переважали єзуїтські методи виховання, навчання церковним наукам, вивчення мов тощо.

У культурному та релігійному житті українського народу важ­ливе місце належить Києву, а також Києво-Печерській лаврі. У цей час активно поширюються наукові знання, книжність. Школи Києво-Печерської лаври дістають міжнародне визнання, прирівню­ються до університетів.

Митрополит Петро Могила 1632 року засновує першу вищу шко­лу — Києво-Могилянську академію, запроваджує шкільну реформу з перебудовою церковного життя. Необхідно було зміцнити авто­ритет православної церкви, домогтися, щоб вона могла протистоя­ти наступу католицизму. За взірець беруться єзуїтські колегії. Петро Могила вважав, що молода людина повинна бути класично освіче­ною, знати діалектику, майстерно володіти мистецтвом слова, уміти захищати власні погляди й думки. Тому велика увага приді­ляється саме вивченню латинської мови, а не грецької. Слов'янська мова втрачає класичний характер, натомість поширення набуває польська.

Реформи Петра Могили, з одного боку, увели українське грома­дянство в усталені організаційні норми, а з іншого — базувалися на

західних надбаннях, майже не враховували здобутки українського культурного життя, національні традиції. Результатом цього стало віддалення церкви від громадського життя, сповідування заможною українською шляхтою лише своїх кастових інтересів. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство дуже вороже поставилося до католиць­кої Польщі, дотримувалося давніх традицій, було готове захищати їх від польського наступу.

У духовній культурі українців важливе місце займають звичаї та обряди, які продовжують регулювати поведінку людей у сімей­ному та громадському житті.

Народ хоча й зберігав давні язичницькі уявлення й вірування, проте його світогляд набував відносно нових рис. У ньому взаємо­діяли релігійні настрої, почуття, настрої, що виражало народне довір'я. Однак останнє все виразніше набувало статусу національних вірувань і звичаїв. Обряди також наповнюються новим змістом, підпорядковуються вимогам православної віри. Такі обрядові пісні, як колядки, щедрівки, веснянки набувають християнського змісту й спрямування.

Таким чином, духовне життя українського народу зазнало пев­них випробувань, залежало від реалій тогочасної дійсності. У над­звичайно складних умовах народові доводилося виборювати своє право на життєвість, причетність до традицій власної культури, зберігати той духовний рівень, якого було досягнуто за часів Київської Русі.

Утиски на православну віру уможливили самореалізацію народу, його творчого потенціалу. Прийняття Брестської унії розмежувало український народ на групи з різним релігійним спрямуванням, інколи навіть ворожим. Це також не могло не відбитися на його духовній культурі.

Зміст і характер духовної культури багато в чому визначали ідеї Ренесансу та Реформації, що проникли в Україну в XV — XVI ст. Оскільки основою Ренесансу в Західній Європі була ідеологія гума­нізму, то, звичайно, головні засади ренесансного гуманізму стали визначальними і в українській духовній культурі, а саме: актуалі­зація можливостей, закладених в особистості, всебічне культиву­вання її гідності, ствердження права людини на задоволення земних потреб, насолоду, обґрунтування ідеї свободи особистості, справед­ливого суспільного ладу. У способі життя, різноманітності ідей запанували важлива для культурного розвитку українського на­роду духовна кристалізація, цікавість до нових художньо-мистець­ких цінностей.

Західноєвропейський вплив проявився в інших сферах духов­ного життя. Відкриваються католицькі школи, культивуються духовні цінності Заходу. Можливо, саме тоді починається витіс­нення емоційних засад, притаманних духовній культурі доби Київської Русі, утверджується раціоналістичне начало. Отже, це період відходу від самобутнього, неповторного явища — культури

Київської держави — до зародження культури нового змісту й ін­шого спрямування.

У XV ст. зароджується епічна поезія — історичні пісні та думи, поширення яких обумовлено виникненням козацтва та епічною давньоруською традицією. Саме поетичне слово найбільш повно характеризує сферу художнього життя українського народу.

§ 2. Характер художньої культури

Духовний стан українського народу найповніше з'явив себе в художній культурі. Розвиваються література, народнопоетична творчість. Зазнають змін прозові жанри й календарна та родинно-обрядова пісенність, язичницькі мотиви набувають у ній яскраво виражених християнських рис. Прадавні народні звичаї коляду­вання та щедрування, обжинки церква пристосовує до своїх свят. Давньоруська народна поезія збагачується новими темами й моти­вами соціального спрямування, сюжетами й образами, які відбива­ють загальні настрої українців, їх дух і спосіб мислення.

Розвивається релігійна поезія, яка характеризується язичниць­кими та апокрифічними мотивами. Основні теми і сюжети — про створення і кінець світу, смерть, боротьба добра і зла, про правду і кривду, мудрі суди біблійного царя Соломона, про бідного Лаза­ря та ін.

У художньому житті зберігаються традиції культури Київської Русі. На початку XV ст. продовжує розвиватися житійна літерату­ра, у якій панує стиль «плетіння словес» (експресивно-емоційний), посилюється психологізм розповіді.

У художній культурі України важливе місце завжди посідала книга. Прогресивні діячі не шкодували матеріальних статків й охоче комплектували бібліотеки з творів античних і європейських філософів, письменників, гуманістів. До появи книгодрукування основним чинником формування національної свідомості була саме рукописна книга. В українських рукописах XIV-XVI ст. поширю­валися апокрифічні біблійні легенди та оповідання про Адама і Єву, пророка Мойсея, царів Давида і Соломона, про Богородицю. Чимало переказів і легенд було присвячено «премудрому» Соломону — його дотепним відгадуванням загадок і справедливому суду, казковій істоті Китоврасу. Апокрифічні оповідання про Соломона перейшли в народну творчість. Поширення набули апокрифи про бунт Люципера й ангелів, про Ламеха — «нащадка» третього сина Адамового, Сіфа та багатьох інших.

Майстерні для переписування книг були розташовані майже по всій Україні. Переписувачами були особи освічені, котрі добре зна­ли культуру як українську, так і сусідніх народів, усіляко її поши­рювали.

Визначною пам'яткою XIV ст. є «Київський псалтир» (1397), створений дияконом Спиридонієм. «Київський псалтир» оздоблений 300-ми мініатюрами на різні сюжети, ілюстрації якого — «своєрід­ні схолії, коментарі». Вільно розташовані, гармонійно скомпоно­вані, вони органічно доповнюють текст. «Київський псалтир» вважається унікальною пам'яткою середньовічної писемності в Україні.

У цей період розвивається мистецтво книжкової мініатюри. Художню цінність становлять мініатюри рукописів «Житіє Бориса і Гліба» та ін.

Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, через що ускладнювалося їх розповсюдження. Коли у XV ст. пергамент за­мінив папір, то поширення книжок значно активізувалося.

Подією в культурному житті України стала спроба замінити церковнослов'янську мову богослужбових книжок на більш близь­ку народові українську. Це віднайшло своє вираження в «Пере-сопницькому євангелії» (назва походить від монастиря в Пересопниці на Волині) з його перекладом 1556-1561 рр. Михайлом Васи­льовичем та архімандритом Григорієм за дорученням княгині Алоїзії Заславської «для лепшого виразумлення люду християн­ського посполитого». «Пересопницьке євангеліє» — розкішний манускрипт вагою 9 кг 300 г, форматом 380-240 мм, що містить 482 пергаментних аркуші, оправлених в дубові дошки та обтягну­ті зеленим оксамитом.

Добре збережений текст «Пересопницького євангелія» виконано темно-коричневим чорнилом із застосуванням червоної фарби для нумерації розділів, виділенням початкових літер (буквиць), а також різних приміток на берегах.

За оздобленням, вишуканістю та витонченістю, багатством графіки письма та художнім оформленням «Пересопницьке єван­геліє» — найвизначніша пам'ятка українського рукописного мис­тецтва. Високою майстерністю вирізняються багатокольорові за­ставки, ініціали, пунктуаційні знаки, контурні малюнки та мініа­тюри, виконані в традиціях іконописної школи того часу, а також оригінальна плетена рослинна орнаментика, яка, зберігаючи певну єдність з культурою Відродження, яскраво ілюструє самобутнє українське книжкове мистецтво.

Головною особливістю художньої культури стала її взаємодія із західноєвропейськими художніми основами. Ідеї Ренесансу й Реформації поступово стають здобутками української культури. Цілісна, сформована давньоруська художня система змінюється розподілом мистецтва на професійне і народне. Саме у народній* творчості поєдналися художня та повсякденна діяльність, поміт­ними стають пошук краси в навколишньому світі, природі, звер­нення до образів жінки, матері, шляху. Професійна творчість зо­рієнтована на західноєвропейські засади, відбиває ідеали та сутність

ідей Відродження (ясність естетичного мислення, простота, кон­кретність, жага максимальної повноти життя).

Поява професійного мистецтва зумовила потребу у кваліфікова­них митцях, спеціальних школах, широкому засвоєнні художньо­го досвіду Західної Європи. Митцями розробляється проблема конкретної людини, велика увага приділяється зображенню її пси­хології, душевного стану, намагання передати всю повноту життя. До того ж можна було найбільш повно виявити власну індивідуаль­ність, особисте уявлення про навколишній світ, людину, відійти від певних канонів, вдатися до пошуку нових творчих прийомів, тому професійне мистецтво розуміється як таке, що здатне відбивати світові художні процеси. Народна творчість, навпаки, поглиблює й розвиває тільки власні традиції. Проте не можна стверджувати, що професійне мистецтво позбавлене народних джерел, не відбива­ло національне світосприймання.

Художня культура XV—XVII ст. набуває суто світського харак­теру. Це означає, що було відроджено античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси, запанувало нове розуміння людини, її місця й призначення в цьому світі. Змінюється жанрова система мистецтва, збагачується новими елементами. Звільнення художньої культури від впливу церкви виявило себе в розширенні тематики художніх творів, збагаченні образності, зверненні до реального життя.

Помітним стало проникнення раціонального начала в художню сферу діяльності українського народу, поширення якого було зу­мовлено потребами часу, необхідністю науково пояснити походжен­ня світу, а також взаємодією із західноєвропейською художньою культурою.

Отже, ні намагання Польщі знищити нашу культуру, ні вплив західноєвропейської художньої системи остаточно не змінили самобутні основи, характерні риси культури доби Київської Русі. Бажання народу жити вільно, бути незалежним від інших держав, прагнення розвивати власну культуру сприяло входженню укра­їнської культури у світовий художній контекст.

Особливості художньої культури цього періоду проявилися також у конкретних видах мистецтва.

Література. В українській культурі XV—XVI ст. розвивається один із важливих різновидів мистецтва — література. Найбільшого розвитку досягли полемічна, паломницька, історіографічна та агіо­графічна проза, поезія, драматургія й белетристика.

Полемічна література зародилася на Русі після прийняття хри­стиянства, коли проти чужої віри — язичества — виступали дав­ньоруські християнські проповідники. Особливо активно полеміч­на література почала розвиватися в Україні з середини XVI ст., коли православні письменники поставили перед собою завдання відсто­ювати чистоту своєї віри, щоб завдяки їй досягти єдності україн­ського народу. Головними жанрами полемічної літератури були послання, повчання, памфлети, трактати, діалоги. Разом з тим по-

лемічні тенденції з являлися и в інших різновидах тодішньої літе­ратурної творчості: у проповідях, сеймових промовах, житіях, історіографічних творах, повістях, оповіданнях, віршах і п'єсах.

Яскравими полемістами тієї доби були Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Петро Скарга, Христофор Філалет, Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Мартин Броневський, Мелетій Смот­рицький, Іван Борецький, Захарія Копистенський та ін. Це були письменники західноєвропейського спрямування, філософами гу­маністичного та ренесансного типу. Вони всіляко намагалися ви­крити соціальні та ідейні основи католицизму, спростувати претен­зії римських пап на духовну й світську зверхність у християнському світі. Полемісти поділяли реформаційні ідеї демократизації церкви, захищали соборне управління представниками всіх станів справами церкви. Водночас вони сповідували ідеали добра, справедливості, чесності, свободи совісті, були справжніми патріотами своєї землі та народу. Ця тема стала провідною у їх творчості. Полемічні твори мали великий вплив на формування національної самосвідомості українців, стали визначним явищем української культури.

Герасим Смотрицький — видатний український письменник-полеміст останньої чверті XVI ст., культурно-освітній діяч, ректор Острозької школи, один з укладачів і видавців Острозької біблії. Найбільш відомий його твір «Ключ царства небесного» (1857), де автор захищає український народ, православну віру від нападів ієзуїта Бенедикта Гербеста, який зверхньо ставиться до всього українського, славить лише католицизм і Рим. Герасим Смотрицький уважає це образою національної гідності, порушенням принципів первісної християнської моралі.

Славетний представник полемічної літератури — Іван Вишен­ський — письменник-сатирик, культурний і громадський діяч кінця XVI — першої чверті XVII ст. Як свідомий українець, людина духовна, він був прихильником усього старого, пристрасно захищав православну віру, упереджено ставився до впливу на українську культуру західноєвропейської, а ідеї Відродження ототожнював з єзуїтською контрреформацією.

Іван Вишенський — автор численних трактатів і послань. Твори полеміста написані у формі звертань, діалогу, порад, листів до на­роду чи конкретних осіб. У них порушуються актуальні питання релігійної боротьби, рівності людей у суспільстві.

Важливою стала проблема культурної орієнтації в Україні того часу, питання про характер освіти, так необхідної для боротьби з польсько-шляхетською католицькою експансією. Наприклад, у «Посланні Домникії» причину слабкості українців Вишенський вбачає у відсутності добрих пастирів, у деморалізації суспільства. Він стверджує, що світ розколовся на дві ворожі частини, цивіліза­ція стала на шлях неправди. Тому не варто спокутуватися мудріс­тю, зовнішньою привабливістю католицької віри, а цінувати рідну простоту. Отже, новий виток цивілізації, який базується на правді,

істині, слід починати від повернення до первісної чистоти людини та освіченості.

Окрім полемічної літератури, у художній культурі XV—XVI ст. розвивається українське поетичне слово. З'являється плеяда пред­ставників української інтелектуальної еліти, яка стала фундатором гуманістичної культури України. Це насамперед такі відомі діячі української культури, як Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, Григорій Русин із Самбора, Микола Гусовський, Іван Туробінський Рутенець, Себастіан Фабіан Кльонович, Симон Пекалід, численні анонімні автори. Вони дали всьому світові кращі зразки ново ла­тинської ренесансної поезії, яка була цілком нова за типом худож­нього мислення, за концепцією світу, суспільства, людини.

Під впливом гуманістичних ідей література набуває світського характеру, помітнішими стають ознаки барокового стилю, що най­повніше розквітнуть пізніше. Близькість літератури XV-XVI ст. до життя виявляється своєрідно, як зв'язок з історичною дійсністю. Багато успадковано із давньоукраїнської літератури, але є чимало нового, конкретно часового. Провідні теми творів — батьківщина, Україна, але звучать вони драматично. У душах поетів відчутна постійна тривога і стурбованість, громадянський неспокій, проте творчість пронизана всеохопним вираженням духовного життя, патріотичної активності.

Визначною пам'яткою української історіографічної літератури першої половини XVII ст. є анонімний Густинський літопис, відо­мий у кількох копіях, де викладається історія України від часів Київської Русі до 1597 року. У трьох розділах, що становлять ко­роткі полемічні трактати, розповідається про походження козаків, запровадження нового календаря, початок унії.

На цей час припадає зародження драматичних жанрів, що спо­ріднені із життям шкіл, де особлива увага приділялася драматур­гічній творчості. Це «На Рождество...» (1616) Памви Беринди (за­чинателя шкільної драми), «Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного» КасіянаСаковича(1622), атакож твори Софронія Почаського, Кирила Транквіліона-Ставровецького та ін.

На початку XVII ст. створюються українські віршовані інтер­медії, чи інтерлюдії, — короткі комічні сценки на побутові теми, які розігрувалися між актами шкільної драми. їм притаманні швид­ке розгортання дії, жвавість діалогу, контрастність слів та виразів. Дійовими особами тут уже виступають селяни, солдати, шахраї та ін., які є представниками будь-якої нації.

XVI—XVII ст. характеризується розквітом усного героїчного епосу — дум та історичних пісень. Хоча в думах і розповідалося про сумні події — неволю, каторгу, героїчну смерть відважних козаків, втрату рідних, боротьбу проти турецьких і татарських загарбників та польського й шляхетського поневолення, проте в них завжди звучав голос нескореного народу, якого ніколи не залишали віра, надія, оптимізм, ліричне світосприйняття. Думи відіграли велику

роль у пробудженні самосвідомості українського народу, у його згуртованості для боротьби за своє соціальне та національне визво­лення, у розвитку власної культури. Відомі такі думи: «Козак Голота», «Плач невільників», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі» та ін.

Головні теми й мотиви пісень — драматизм доби, тяжкі умови соціально-економічного життя простих людей, сцени розлуки ма­тері і батька з дочкою, яку взяли у полон татари, дівчини з коханим та ін. У піснях прославлялися мужність і хоробрість, відвага і смі­ливість захисників вітчизни, віра у свій народ. Ліризм, щирість, сумна мрійність — прикметні риси більшості пісень.

Отже, як у писемній літературі, так і народній творчості найпов­ніше виявили себе прикметні риси національного характеру укра­їнців, їх потяг до краси, правди, справедливості, добра, чесності й доброчинства, повно відбився спосіб мислення та світосприйняття.

У цей час обробляються історичні та белетристичні повісті, укла­даються збірники повчально-оповідного змісту. Наприклад, збірник «Ізмарагд», який дійшов до нас у багатьох списках XIV—XVII сто­літь. Деякі редакції мають виразно український характер, передусім стосовно мовного оформлення.

У XV ст. перекладаються й редагуються духовні повісті, допов­нюються апокрифічними оповіданнями. Нові переклади світських творів виконані в стилі середньовічних романів з культом лицар­ської честі, культом панни, сентиментальною галантністю, з на­громадженням незвичайних, інколи казкових пригод.

Музика. Художнє життя українського народу XIV — першої половини XVII ст. було тісно поєднано з музичною культурою, продовжувало традиції Давньої Русі, хоча й наповнювалося новим змістом, зазнавало певних змін. У цей час найбільшого злету до­сягають народно-пісенні жанри, зокрема думи. Головними їх скла­дачами та виконавцями були кобзарі. На поетику та мелодику дум вплинули голосіння. Думи стали своєрідним літописом боротьби нашого народу проти іноземних загарбників.

Страждання в турецькій неволі, смерть козака в нерівній бороть­бі оспівувалися кобзарями у формі голосінь. Це зворушувало слуха­чів, будило велике бажання бути гідними нащадками своїх славних предків.

У думах глибока трагедійність поєднувалася з величавим геро­їчним пафосом і ліризмом. Життєвість дум — в актуальності їх тем і сюжетів, високому естетичному спрямуванні, гармонії епічної традиції з драматизмом відображення дійсності.

Словесно-музичний стиль дум (великих творів, що виконували­ся імпровізованою мелодекламацією під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри) поєднував кращі риси національної поетичної та музичної творчості і мав вплив на розвиток багатьох жанрів народ­ного й професійного мистецтва.

Думи, які споріднені з давньоруською епікою, генетично близь­кі з обрядовою пісенністю, розвивалися паралельно з баладами, історичними піснями та хроніками, утворюючи єдину систему українського народного епосу.

Найбільш поширеним й улюбленим музичним інструментом була бандура, яку поступово змінює кобза, а серед привілейованих верств суспільства — торбан, струнний щипковий музичний інструмент, близький будовою до бандури. Ще раніше були струнний та ударний інструмент — цимбали та дещо незвичний своєю будовою струнний клавішний смичковий музичний інструмент — ліра (реля), на яко­му виконували свої пісні сліпі музиканти. В козацькому середови­щі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам.

Широкого розповсюдження в Україні набули струнні й смичко­ві інструменти: скрипка, басоля, схожий на віолончель, і бас. Це ті музичні інструменти, без яких не обходилося жодне народне свято, не міг існувати інструментальний ансамбль. Найбільш поширеною є «троїста музика».

В українській культурі важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. На межі ХУІ-ХУІІ ст. в музиці натомість монодії виникає церковний багатоголосний спів з гнучкою, пластичною, інколи народного складу мелодикою та чіткою ладовою і гармонійною виразністю.

У церквах і монастирях при братствах були створені хорові ко­лективи, пишне і барвисте звучання яких протиставляється хоровій та органній музиці католицьких костьолів. При школах виховують­ся професійні творці, співаки, регенти багатоголосного співу, які змогли піднести цей вид мистецтва на справді високий художній і професіональний рівень. Крім того, вивчається музична грамота.

У музичному житті помітну роль почали відігравати вчені, які багато зробили для визначення естетичних, теоретичних і компо­зиційних засад багатоголосного співу. Вони створили численні трактати і посібники. Найбільш відомий український музикозна­вець, композитор, якийутрактаті «Мусикійська граматика» (1675) виклав теоретичні основи партесного співу.

У музичній культурі України популярною стала похвальна вро­чиста пісня, триголосна ансамблева або хорова, без інструменталь­ного супроводу — кант. Розвиток канта був зумовлений зародженням книжної віршованої поезії, з традиціями усної народної пісенності.

За змістом канти поділялися на релігійно-філософські, панегі­ричні, жартівливо-сатиричні та жартівливо-гумористичні. Авто­рами текстів, мелодій кантів були учні шкіл, співаки церковних хорів, студенти колегій, учителі співу, регенти капел, а також ман­дрівні дяки. На основі канта розвинувся його різновид — псальма.

Таким чином, музика цього часу активно розвивалася, панувала у всіх сферах життя людини, відповідала її духовним й естетичним потребам.

Театральне мистецтво. У художньому житті України напри­кінці XVI ст. розвивається театральне мистецтво. Український театр бере свій початок в народних обрядах. Елементи театрально­го дійства наявні в усіх масових іграх. Як відомо, основою драма­тичної поезії стали церковні, обрядові, народні та побутові елемен­ти. У дохристиянські часи в народних обрядах України було чима­ло драматичних початків. Наприклад, пісня чи танок у колі, обряд ушанування пори року, весільний обряд — усе набувало драматич­ної форми, бо всюди наявний поділ ролей, діалог між особами, со­лістами й хором. Інколи було переодягання в шкуру звіра, що за­міняв театральний костюм й найповніше виражав характер драма­тичного дійства. У всьому простежувалися елементи народної драми, пантоміми тощо.

Прикладом театралізації може слугувати стародавній обряд весілля, у якому окремі сценки є цілком самостійними й закінче­ними (продаж молодої братом, розплітання коси, печення короваю, саме вінчання, посад тощо). Українське весілля — це своєрідна релігійно-побутова драма. Прологом до неї є сватання й заручини. Головні герої весільної драми — молода (княгиня) й молодий (князь), староста, бояри, зокрема старший боярин, дружки (осо­бливо старша дружка), світилка й батьки молодої й молодого.

1573 року народжується звичай ходити з ляльками, що знаме­нувало появу лялькового театру.

Найдавнішими українськими акторами були скоморохи, ман­дрівні веселуни народу. Вони нагадували німецьких шпільманів. Слово «скоморох» у перекладі з грецької — «митець жарту». Одягнувши маски, вони грали та співали на бенкетах, весільних урочистостях, також були знаменитими танцюристами та гравцями, розвеселяли народну юрбу на вулицях, майданах, ярмарках просто неба, ходили з ведмедями, вертепом, виступали як акробати, чаро­дії тощо. Отже, це були всебічно обдаровані та надзвичайно талано­виті митці. Творчість скоморохів живилася джерелами фольклору. Крім того, вони були не лише виконавцями, але й авторами числен­них творів. Народ цінував творчість скоморохів за їх дотепність, гумор, сатиру, розважальний і демократичний характер.

Наприкінці XVI ст. майстерність скоморохів підхопили та про­довжили «мандрівні дяки», учні духовних шкіл.

Таким чином, саме в XVI ст. починає зароджуватися й розвива­тися український драматичний театр, який дістав назву «шкіль­ний». Спочатку він мав суто навчально-виховне значення, а потім став надійним засобом у міжконфесійній боротьбі проти католи­цизму.

Шкільний театр розвивався одночасно з народним, репертуар якого становили містерії різдвяної та великодньої тематики. Першим оригінальним зразком української драми стала містерія «Слово про збурення пекла», яка мовою і стилем близька до народ­них дум.

Драматичні твори за своїм змістом розподілялися на релігійні, що становили основу шкільних вистав, та комічні — інтермедії та інтерлюдії, які виконувалися між актами вистав. Останні покли­кані були розважити глядача. Разом з тим інтермедія відбивала тодішні суспільно-політичні події.

Український театр був театром духовним і шкільним. Це певною мірою визначило його характер, зміст і форму. В українській дра­матургії XVII ст. використовувалися старозавітні та новозавітні сюжети, що надавало їй певної одноманітності. Лише інтермедії, на основі яких пізніше розвинеться українська побутова драма та комедія, звернулися до реального життя, відбили міжнаціональні стосунки, конфесійні проблеми тощо.

В Україні першими драматичними зразками були декламації та діалоги, що виховували ораторські здібності учнів, а також вико­ристовувалися у релігійній пропаганді.

Шкільний театр мав також досить розвинену сценічну техніку, що уможливлювало використання складних декорацій, імітацію польотів ангелів, відправлення в пекло грішників, потоплення фараонів тощо. У театрі Києво-Могилянської академії вдалися до використання різних зорових, світлових та звукових ефектів: зо­браження сяйва блискавки, звуку грому, відтворення затемнення сонця; воскресіння мертвих, імітація хвиль на морі, потоплення кораблів, використання музичного супроводу, танців, пантоміми тощо. Актори мали вже сценічні костюми, перед виставою гриму­валися. Були також предмети сценічної обстановки — меблі, посуд, скульптура, деталі костюма та ін.

На початок XVII ст. припадає також зародження української побутової драми, яку репрезентує унікальне видання віршованої «Трагедії руської» невідомого автора. Крім шкільного театру, в Україні при дворах магнатів також створювалися власні театри.

Таким чином, театральне мистецтво XVI — початку XVII ст. за­знало певних змін, засвоїло досвід попередніх епох та все помітніше набувало якісно нових рис.

Архітектура. У XVI — першій половині XVII ст. в Україні значного розвитку досягло культове та цивільне будівництво, продов­жило певною мірою традиції архітектурного мистецтва попередніх епох. Помітного розквіту досягла українська архітектура на галиць­ких та волинських землях. В архітектурі чітко виділяються два типи споруд: оборонні будівлі-замки та церкви.

Камінна архітектура відображала ренесансні віяння. Зводяться замки-фортеці і замки-палаци, переплановуються та розширюють­ся міста (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Броди та ін.). Перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике форти­фікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі.

Переважна більшість архітектурних споруд мала оборонний ха­рактер. Замки будувалися у важкому фортечному стилі, з грубими мурами, бійницями та високими спостережними вежами. Оборонне

будівництво в умовах постійної воєнної небезпеки стало нагальною життєвою проблемою. В Україні тоді не було такого містечка чи селища, не обведеного стіною чи викопаним ровом для охорони. Поява турків наприкінці XV ст. на Поділлі та Галичині зумовила оновлення оборонних споруд.

Старі замки пристосовувалися до нової військової техніки чи то докорінно були перебудовані. На противагу тяжінню до висоти в добу Середньовіччя стіни були нижчі й товщі, висувалися вперед пункти зосереджуваної оборони — напівциліндричні вежі для ве­дення радіального обстрілу, розширювалися рови та насипалися вали. Проте в XVI ст. продовжують використовувати й спосіб укріп­лення доби середньовіччя: високі стіни, надбудова міських та зам­кових брам, зміцнення стін та веж навісними бійницями.

Для всієї України того часу традиції будівництва лишалися єди­ними, але за характером оборонних споруд західні землі різнилися від східних, зокрема зовнішніми впливами, будівельним матеріалом та використанням новітньої теоретичної думки. Істотної відмінності між ними не існувало через такий чинник, як міграція населення із заходу на схід. Прикладом такого типу укріплень є трикутний замок у Зінькові на Поділлі і церква-замок у Сутківцях, де поєднано цер­ковну та оборонну будівлі, церква Петропавлівська на Поділлі, у Сатанові над Зручем, церква в Рогатині, вежі монастиря біля Дубна на Волині. Разом з тим в оборонній архітектурі виникають нові еле­менти, зумовлені змінами у військовій справі. Будуються камінні та цегляні замки з мурованими вежами, бійницями для обстрілу підступів до стін. Слід також зазначити, що в оборонній архітектурі ренесансні форми посідали другорядне місце.

Українську оборонну архітектуру доповнюють численні замки резиденцій магнатів і шляхтичів. Замки магнатів споруджувалися з подвійною метою: для захисту від ворожих нападів та від повста­лих селян. їх міцність залежала від статків родини.

Оборонну роль виконували також численні храми: монастирі, церкви, костьоли, синагоги. Навколо них зводилися фортифікацій­ні споруди: глибокі рови та високі вали, частоколи. Камінні храми призначалися для оборони, тому мали стіни великої товщини з високо піднятими вікнами та бійницями.

Нові тенденції наявні і в культовій архітектурі. Від початку XIV ст. закладаються церковні муровані будівлі перехідного типу, в яких відбилися попередні зразки візантійського стилю та нові впливи Заходу — готичний стиль: церква Різдва Христового у Галичі (XIV ст.), Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (ХУ-ХУІ ст.). У поширенні готичного стилю прикметним було те, що латинські костьоли витримані суто в готичному стилі, а у православних помітне переосмислення й при­стосування готики до власних традицій. У готичному стилі побудо­вано церкви: у Посаді Работницькій (сер. XVI ст.), Нижанковичах, Вишнівцях, Залужжі, Коденську та Підляшиці, фундації — Сапіг

першої половини XVI ст. Найкращою пам'яткою готичної доби є Вірменська церква (Львів, 1363 р.).

В українському церковному будівництві основним архітектурним типом були так звані зрубні храми. Видатними пам'ятками укра­їнського архітектурного стилю є тридільні або триванні і п'ятибан-ні церкви, які ділилися на три частини: вівтар, власне церкву та бабинець. Вікна й двері мали типову шестикутну форму. Збереглися церква святого Духа (с. Потеличі Львівської області, 1555 р.) та церква святого Миколая (Чернівці, 1607 р.). У дерев'яній архітек­турі виразно помітні традиції Київської Русі.

Розквіт української архітектури припадає на XVII ст., зазнаючи впливу ренесансних ідей та виробляючи ознаки власного будівницт­ва. Це такі: чітка симетричність, горизонтальний поділ на поверхи, впровадження ордера, декоративно-орнаментальне оздоблення фасаду.

Крім того, для архітектури характерним є світське будівництво. Під впливом ренесансного мистецтва Європи в ній вирішуються художні проблеми такого ж високого рівня, що й у сакральній архітектурі. Між сакральною архітектурою й житловою відбува­ється обмін прикрасами. Оскільки архітекторами були одні й ті ж особи, то світське будівництво набувало більш реальних рис. Цьому сприяло також прагнення до парадності й святковості, урочистості й помпезності. Фасади будинків, особливо центральних майданів, мають багатий вигляд. Зразком мистецтва архітектури XVII ст. став Львів.

У міській архітектурі другої половини XVI — початку XVII ст., уникаючи конструктивного новаторства, головна увага приділялася оформленню фасаду, який був тією декорацією, що приховувала поширену одноманітність внутрішніх членувань. Фасад будинку мальовничо оздоблювався, розташовувався по периметру, був непо­вторним, відбивав основні ознаки ренесансного стилю. Так, портали містили декоративні прикраси. Окрім орнаменту, фасад прикрашу­вався зображеннями символічно-міфологічного змісту у вигляді рельєфних знаків: дельфіна, лева, фігури патронів і покровителів.

Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70—90-ті роки XVI ст. Це найстаріші будівлі «золотого віку» львівського Ренесансу: будинки на майдані Ринок— «Чорна кам'яниця» (1588—1589рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі — флорентійського різьбяра; церковні споруди: Успенська церква (1591-1629 рр., архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. При­хильний), вежа Корнякта (1572-1578 рр., архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578—1591 рр., архітектор П. Кра­совський), що становлять унікальний архітектурний ансамбль.

Взагалі зовнішній вигляд світської споруди, з яскраво вираже­ними декоративними фасадами, втілював нові ідеали краси. Художні особливості передавали ступінь чуттєвого та науково-ху­дожнього освоєння світу.

У цілому нова (ренесансна) архітектура України спиралася на раніше вироблені норми та типи будівельної техніки. Це надало українській архітектурі певного архаїзму, створювало враження особливого дотримання традицій. Саме цим пояснюється стильо­ва неоднорідність в українській архітектурі, співіснування з ре­несансними тенденціями форм готики, маньєризму та раннього бароко. По суті, для перехідної доби таке явище цілком законо­мірне.

Образотворче мистецтво. Високого рівня розвитку в Україні XV—XVI ст. досяг живопис. Поряд з фресковим живописом дедалі більшого розповсюдження набувають ікони, намальовані на до­шках. Визначним твором живопису кінця XIII — початку XIV ст. є ікона «Волинської Божої Матері», величний образ якої вражає своєю емоційною наповненістю та духовністю.

Митців особливо хвилювала таємниця життя і смерті людини. Тому в ікони нерідко вносилися побутові елементи. Переконливим підтвердженням є ікона «Оплакування Христа».

Серед настінного живопису поширені цикли пристрастей (пасій) та про Богородицю. Це тому, що муки Христа мали викликати не стільки співчуття, скільки спонукати до роздумів про соціальну несправедливість, загартувати характер і волю.

Образотворче мистецтво живилося здебільшого народними мотивами. Кращими взірцями тогочасного малярства є сюжети-композиції «РіздваХристового» й «Успіння Богородиці» (з яскра­во вираженими побутовими й краєвидними мотивами) стінопису Кирилівської церкви у Києві (XIV ст.), розписів Онуфріївської церкви в с. Лаврові (XV ст.), вірменського собору у Львові (XIV— XV ст.). Поширені сюжети — зображення Змієборця і «жахливого суду». У XVI ст., у період розгортання визвольної боротьби проти литовських і польських завойовників, картини «Страшного суду» набули загальносуспільного спрямування. Народна фантазія най­більше проявилась у зображенні раю та пекла. Грішникам дістаєть­ся найбільше, їм належить прийняти страшні муки в пеклі за свої гріхи на землі. У пеклі опиняються також ті, хто неправедно жив.

В іконописі відбилися риси величного мистецтва, хоча все біль­ше утверджувався реалізм, тяжіння до загальнонародного зобра­ження. Святі все більше нагадували простих людей, а не аскетів-мучеників, набували певних індивідуальних рис.

У релігійних сюжетах помітніше відтворюються сцени реально­го життя з конкретними побутовими деталями. Тому композиційно ікони прості та нескладні, яскраві за втіленням кольорової експре­сії. Підтвердженням проникнення народного начала в іконопис є відсутність у ньому пустельників, схимників, засновників чернечих скитів тощо. По-новому зображуються образи святих: рухи їх віль­ні, постать струнка, вираз обличчя умиротворений.

Духовна глибина, душевність, людяність найповніше виражені в живописі XV ст. «Спасі Нерукотворному», де в осяйному і світло-

му образі Спаса передано новий канон духовної краси, неспокійної та страдницької. Образ Спаса мав оригінальну інтерпретацію, набув цілком земного змісту. Він став втіленням прагнення до істини, знань, духовного визволення народу.

Високим рівнем художньої майстерності пронизана творчість маляра-іконописця Петра Ратенського з Волині, автора ікони «Богородиця» у Володимир-Волинському соборі. У його творчості все помітніше проявляються впливи італійського малярства доби Відродження.

В українському живописі героїчна лінія тісно перепліталася з темою материнства. Поширення набуває образ Божої Матері, Богородиці як заступниці та захисниці від усього ворожого й не­чистого. В ньому уособлювався народний ідеал самовідданої мате­ринської любові. Типовою є ікона «Богородиця-Одигітрія».

Кращим зразком Одигітрії є «Богородиця з пророками» (друга половина XVI ст.). Прикметними рисами стали живописна майстер­ність і проникливе образне розкриття душевного стану, певний вплив естетики ренесансу.

Простому народу близькими були також образи св. Миколая, св. Параскеви П'ятниці, діяння яких були прикладом для наслі­дування.

Нове розуміння людини помітне в іконі «Пантократор з апосто­лами» майстра Димитрія (XV ст.), де в образі Пантократора зобра­жено фізично сильну людину з яскраво вираженими переконання­ми. Хоча помітні іконна умовність та конкретно-чуттєве втілення, проте створений образ, що наділений рисами реальної людини, на­лежить до героїчно-монументального живопису, який домінував у другій половині XVI — першій половині XVII ст.

Близькими до образу Пантократора було зображення архангела Михаїла, яке символізувало доблесне воїнство. Войовничість того часу привернула увагу українських митців до образу св. Георгія.

В образотворчому мистецтві XV — початку XVII ст. мали місце тематична різьба по дереву та камені, скульптурні портрети, зокре­ма в надгробному зображенні, багатофігурні вівтарі, розписи фаса­дів храмів і каплиць.

Мистецтво різьблення добре виражено в обрамленні ікон, іконо­стасів (П'ятницької та Успенської церков у Львові, св. ДухавРогатині Івано-Франківської обл. та ін.). Головні мотиви різьбярства — рос­линний орнамент, грона фруктів, вінок з лаврового листя, вазони квітів та нитки перлів тощо. Поширення набув мотив виноградної лози (символ євхаристії). Ним оздоблювали портали храмів і па­радні кімнати будинків багатих міщан, але найчастіше іконостаси. У церкві цей мотив був і як символ, і як декоративний елемент.

Наприкінці XVI — початку XVII ст. формується тип нового ху­дожника, особистості культурної, освіченої та всебічно обдарованої. До них належать митці Федір Сенькович і Микола Петрахнович,

творчість яких пов'язана з розписом іконостасів П'ятницької та Успенської церков у Львові.

Поряд з традиційним іконописом в українському образотворчо­му мистецтві на межі ХУІ-ХУИ ст. розвивається портретний жи­вопис. Портрет став втіленням суспільних, громадських і державних ідей. По суті, у цьому жанрі найбільш повно розкрилася сутність людини з погляду ренесансного гуманізму. Людина була в центрі уваги. Саме в портретному живописі концентруються вироблені ренесансним світоглядом нові потенціальні сили, покликані актив­но впливати на особистість, пробуджувати в ній високі гуманістич­ні ідеали, вносити в її життя гармонію і красу. Визначним є портрет Костянтина Корнякта живописця М. Петрахновича.

Значно доповнило зміст живопису графічне мистецтво. Кни­говидавництво збагатило мистецтво ілюстрації, де глибоко відбито актуальні проблеми часу, тодішні суспільні відносини з чітко ви­раженою соціальною нерівністю та несправедливістю, засудженням експлуатації. Особливо гостро соціальний підтекст виражено в ілюстрації до притч «Євангелія учительного» (1637 р.). Мистецтво гравюри досягає високого професійного рівня.

Естетичні смаки та уявлення, відчуття гармонії і краси нашого народу знайшли відображення і в декоративно-прикладному ми­стецтві цього часу — вишивці, килимарстві, гончарстві тощо. Утворювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, націо­нальне забарвлення. Цьому сприяли розвиток цехового виробницт­ва, праця народних майстрів.

Таким чином, упродовж усього часу в українській духовній та художній культурі розвиваються і вдосконалюються традиції куль­тури Київської Русі, трансформуються ідеї Ренесансу та Реформації, посилюється увага до емоційної сфери, психології людини, її душев­ного стану. Особливо це активізувалося в XVI ст., коли братства розгорнули культурницьку та просвітницьку діяльність, набуло поширення книгодрукування, піднеслися інші види мистецтва. Набуток культури українського народу XVI — першої половини XVII ст. засвідчив її самобутність та сприяв подальшому поступу.