Клапчук 3 страница

«Порядок шкільний» визначав роль вчителя у системі народної освіти. Він повинен був бути зразком високоморальної поведінки. Вчитель мав бути «побожний, скромний, не гнівливий, несрамо-слов..., не прихильник єресі, а підмога благочестя». Виховувати учнів вчитель мав таким чином, щоб він «не залишався винен ні за одного (учня) Богу Вседержителеві і перед батьком їх, і йому самому». Для вчителя всі учні - і бідні, і багаті - повинні були бути рівними.

Після короткого періоду піднесення (кінець XVI - початок XVII ст.) Львівська братська школа поступово опустилася до рівня початкового шкільного закладу. Це зумовлювалося посиленням пе­реслідувань української культури польською адміністрацією та като­лицькою церквою.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова, вони були засновані у Луць­ку, Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчаль­ними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

* Орден єзуїтів розпочав свою діяльність в українських землях у 1568 р.

В кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи*. Перша з них була створена в Ярославі (1575), де навчався Богдан Хмельницький, потім у Львові і Луцьку (1608), Києві (1615), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624), Ужгороді (1646), в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католициз­му, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеологічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Навчання в єзуїтських шко­лах тривало п'ять років і велося латинською мовою. Випускники цих шкіл вміли вести дискусії з протестантами і православними, привер­тали їх у лоно католицької церкви.

Значний вплив на стан освіти не лише в польських землях, айв українських та білоруських, мала Замостська академія. її заснував у 1595 р. в Замості польський магнат Ян Замойський. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Кон­стантинополя до Амстердама». Тут навчалися видатні українські релігійні та культурні діячі: Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-Козловський, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький.

У першій третині XVII ст. як культурний центр України віднов­люється Київ. У 1615 р. на кошти шляхтянки з Луцька, дружини мозирського маршалка Стефана Лозки Єлизавети (Галшки) Гулеви-чівни (1575-1642), яка у 1606 р. переїхала до Києва, було засноване на Подолі Київське Богоявленське братство - найбільш масове з усіх українських братств. Воно об'єднало кращих представників української шляхти, духівництва, ремісників, купців. Гулевичівна - освічена, національно свідома жінка, розробила програму і статут братства, пожертвувала для нього земельну ділянку («пляц на Подолі») і кошти для побудови школи, готелю для бідних і церкви. Робилося це з «любові й прив'язаності до українського народу».

Згодом Гулевичівна переїхала до Луцька, де брала участь у діяль­ності місцевого Хрестовоздвиженського братства, заснованого в 1617 р. Львівське, Київське та Луцьке братства відігравали найвиз­начнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров'ї.

Найбільшою заслугою Київського братства, як культурного осе­редку, було заснування в 1615 р. Київської братської школи. Вона справила великий вплив на розвиток культури України. її фундатора­ми були такі високоосвічені люди свого часу, видатні українські гу­маністи і просвітителі, як Іов Борецький, Єлисей (світське ім'я Олек­сандр) Хомович Плетенецький (1554-8.11.1624), Тарас Земка (1582-23.09.1632), Захарія Копистенський (7-1627). Про останнього писали, що він «муж учительний і достовірний в Божественних пи-саніях». Освятив школу єрусалимський патріарх Феофан.

Посаду ректора займали спочатку І.Борецький, який переїхав до Києва з Львова, а пізніше - М.Смотрицький, Касіян Сакович, Хома Євлевич. «Школи київські», як називався цей навчальний заклад, складалися з чотирьох «шкіл» (класів з окремим учителем у кожно­му): «фара» (початкова) і трьох «граматичних» (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов'янсь­ка, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія.

В цей період на перший план суспільного життя України вихо­дить козацька верства, яка здійснила гуманістичний для свого часу акт - поставила зброю на охорону культури та освіти. Енергійний і талановитий гетьман реєстрових козаків, родом із Галичини, Петро Кононович Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) (7-1622) разом з усім двадцятитисячним Військом Запорізьким записався у 1620 р. до Київського братства. Він підтримував братство матеріально, брав участь у створенні його школи. Значна грошова сума була визначена ним і на Львівську братську школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національ­но-визвольного й культурного руху.

Уніатські єпископи писали у своєму меморандумі папі до Риму, що співробітництво між Київським братством і запорожцями на чолі з гетьманом Сагайдачним несе велику загрозу для католицизму.

За ініціативою П.Сагайдачного в Україні було відновлено право­славну церковну ієрархію, скасовану за умовами Берестейської цер­ковної унії 15961 р. Він здобуває для неї визнання і правне станови­ще. П.Сагайдачний забезпечив охорону єрусалимського патріарха Феофана, який 9 жовтня 1620 р. в Успенському соборі Києво-Печерсь­кої лаври, потай від польського уряду, висвятив у київські митропо­лити І.Борецького та, крім нього, ще шість єпископів на провінційні кафедри. Однак і після цього Борецький залишався ігуменом Ми­хайлівського Золотоверхого монастиря та, що найголовніше, вчите­лем Київської братської школи. Він був відомий своєю добро­чинністю, вченістю й відданістю православній церкві. Його вважають першим гуманістом України.

За п'ять днів до своєї смерті в 1622 р. П.Сагайдачний в присут­ності київського митрополита І. Борецького і нового запорізького ге­тьмана Оліфера Голуба склав тестамент - заповіт. В ньому він за­повідав своє майно на освітньо-наукові, релігійно-церковні та благодійні цілі, зокрема 1500 золотих він подарував Київській і Львівській братським школам «на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених».

Цьому легендарному отаманові - гетьману запорізьких козаків -український народ присвятив пісню «Ой, на горі та женці жнуть». В українській новій літературі з'явилися історичні романи й повісті, в яких відтворюється постать Петра Сагайдачного: «Сагайдачний» Данила Мордовця, «Ярошенко» Осина Маковея, «Людолови» Зінаї-ди Тулуб та інші.

Першим уславив гетьманові подвиги у боротьбі з турецькими на­падниками Касіян Сакович (близько 1578-1647) - ієромонах, пись-менник-полеміст родом з-під Рави-Руської, вихованець Замостської єзуїтської академії, який пізніше перейшов в уніатство і переїхав до Кракова. Він у 1620-1624 рр. був ректором школи Київського братства. Його «Вірш нажалосний потреб... Петра Конашевича Сагайдачного...» (1622) став значним внеском в українську літературу. У ньому Са­кович відтворив поховальну корогву гетьманові Сагайдачному. Цей вірш прочитали двадцять київських спудеїв, коли у квітні 1622 р. проводжали в останню путь славнозвісного полководця.

У першій третині XVII ст. за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури. Тут гуртувалися найк­ращі інтелектуальні сили суспільства. Серед них багато було вихідців з Галичини. Михайло Грушевський характеризує цей наплив гали­чан як визначну подію. «Напевне, - писав він, - знаємо як галичан: Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів; додати до них ще Касіяна Саковича, ректора братської школи в р. 1620-1624 і дещо пізнішого Кальнофойського. Було це перше «нашествіє галичан» на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також га­личанина, заходилися культурними засобами Західної України відро­дити на Київськім ґрунті загальне культурно-національне життя й привернути старій столиці України її давню національну і культур­ну роль й значення».

Кальнофойський Афанасій - монах Києво-Печерської лаври, церковний письменник другої чверті XVII ст. - був автором твору «Тератургим или чудеса, сотворившиеся в самом святочудотворном монастьіре Печерском киевском...» (1638), в якому містились епітафії панегіричного змісту культурним та церковним діячам: Феодосію Печорському, Захарії Копистенському, Єлисею Плетенецькому, Іову Борецькому, Тарасію Земці, Памві Беринді та ін.

Видатний культурний діяч України XVII ст. Петро Симеоно-вич Могила (1596-11.01.1647) теж мав відношення до Галичини. Будучи нащадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн­ськими і польськими аристократичними родами, він здобув освіту у Львівській братській школі, після чого вчився за кордоном, у Парижі. Переїхавши до Києва, П. Могила в 1625 р. прийняв чер­нецький постриг, а в 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, замінивши на цій посаді Захарія Копистенського. Потім з 1633 р. став митрополитом київським і галицьким. Похова­ний, як і Костянтин Острозький, в Успенському соборі Києво-Пе­черської лаври.

П.Могила активно боровся з уніатством. У польського короля він добився визнання легалізації православної церкви в Україні, а також передачу їй уніатами деяких маєтків і культових споруд - Софійсь кого собору, Києво-Видубицького монастиря.

Як вчений, П.Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учитель не» (1616), «Анфологіон» (1636), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П.Могила користувався грецьки­ми оригіналами та древніми руськими виданнями.

П.Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських церков. «Православне ісповідання віри зали­шилося в Україні єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст.

П.Могила стояв біля джерел вищої освіти в Україні. Він справед­ливо пов'язував занепад православ'я з недостатнім рівнем освіти в українських землях, вбачаючи можливість його піднесення «в засну­ванні таких колегій, які по духу своєму були б строго православни­ми, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західноєвропейським і польським».

Запросивши зі Львова до Києва на посади вчителів Ісайю Трофи-мовича-Козловського (7-15.03.1651) і Сильвестра Косіва, П.Могила восени 1631 р. заснував у лаврі школу — «гімназіон». Програма його наближалася до програм західноєвропейських колегій. Викладання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латинською мова­ми. Від цієї школи залишилася пам'ятка: панегірик П.Могилі під на­звою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.

За участю П.Могили 1 вересня 1632 р. відбулося об'єднання Лав­рської з Київською братською школою і створено Київський колегіум І філіями у Вінниці (засновано в 1634 р., а в 1639 р. перенесено до Гощі), Кременці (1636). Колегіум дістав назву Києво-Могилянсько-іо. Від цього часу бере початок свого існування перший і тривалий час єдиний вищий навчальний заклад у східних слов'ян, гордість і слава України, знаменита Києво-Могилянська академія. Першим її ректором став Ісайя Трофимович-Козловський. Він також є першим українським доктором богослов'я, одним із авторів «Катехізису» (1645).

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. КОроль Владислав IV уже в 1633 р. наказав ліквідувати там «ла-і пікькі школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Од-н.ік, псупереч урядовим заборонам, в колегіумі й далі викладали по­пі нііі філософський курс, а також елементи теології. Остання як цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибу-іом ііиіцого навчального закладу.

Високо оцінюючи роль Петра Могили як фундатора першої ви­щої школи України, Михайло Грушевський писав: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я і справді міцно трималась ви­робленого ним наукового і культурного плану. її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльності бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали ріжні, менші і більші церковні посади в ук­раїнських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованні молоді, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, проведеної наприкінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східноукраїнське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичний пієтизм для його пам'яті й імені, що затримується навіть в XIX ст.».

Академія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ, до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством уподовж його історії. Вже П.Могила купував для ака­демічної бібліотеки багато книг зарубіжних авторів і посилав вихо­ванців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спосте­реженнями Дмитра Чижевського, найбільше посланців їхало до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії та Португалії, Англії та Франції, Голландії та Данії, Чехії та Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і котрому П.Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втра­ти національної ідентичності.

Діяльність П.Могили як митрополита київського і галицького три­вала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той пе­ріод історії України по праву можна назвати Могилянською добою.

Діяльність та твори П.Могили сприяли духовному єднанню ук­раїнського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню. В'ячеслав Липинський говорив про наявність у той час духовних вождів «типу Могили» і політичних «вождів типу Хмельницького», з яких перші передують, а великою мірою і зумовлюють появу других.

Перед смертю Петро Могила записав у своєму заповіті: «Ще заки став я архімандритом Печорського монастиря, бачучи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт моєму Богові все своє обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих руїн, від яких полишилися нуж­денні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і воль-ностей українського народу».

Цікаві спогади про тогочасних українців, їхнє ставлення до ос­віти залишили іноземці. В цьому плані цінною є праця італійського історика й юриста Бісаччіоні Майоліні «Історія громадянських воєн...», надрукована 1653 р. в Болоньї. Бісаччіоні Майоліні служив у молдавського господаря, бував на Україні, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ Це - «найшля-хетніші лицарі і вмілі хлібороби, які уміють також вправно володіти зброєю, вони відчайдушні в боротьбі. їх воля до перемоги нестрим­на, аж до самопожертви». Автор підкреслює в українців ще одну примітну рису - «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей».

Важливою зброєю в боротьбі за соціальне і національне визво­лення народу, яскравим явищем української культури була полеміч­на література. Вона спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення і почата бурхливо розвиватись у ХУІ-ХУІІ ст. Об'єктом особливо гострої критики православних полемістів Г.Смотрицького, І.Вишенського, Стефана Івановича Зизанія (справжнє прізвище Кукіль) (близько 1570 - до 1621 рр.), Клірика Острозького, Марціна Бронєвського (Христофо-ра Філалета), М.Смотрицького, П.Могили, З.Копистенського була унія та її апологети, такі як перший ректор Віденської академії, безпосередній учасник прийняття Берестейської унії 1596 р., єзуїт П.Скарга, який у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. Боротьба велася між католиками й уніатами, з одного боку, та православними - з іншого, й мала довести переваги своєї віри. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питан­ням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-по-лемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Автором перших полемічних творів «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий», надрукованих в Острозі в 1587 р., був

письменник-полеміст 1 .Смотрицький. В них шн твори войовничих католиків та єзуїтів, спрямовані проти українсько­го народу і його культури, виступав проти запровадження в Україні григоріанського календаря. Г.Смотрицький гостро критикував твір П Скарги «Про єдність церкви Божої», а також книжку єзуїта Вене-дикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямова­на проти українського народу і його культури. В свою чергу, П.Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597) захищав об'єднання католицької та православної церков, доводив благодійність цього істо­ричного акту для православних. Навпаки, острозький шляхтич Марцін Бронєвський (Христофор Філалет) в «Апокрисисі», опублікованому в 1597 р. у Кракові польською і в 1598 р. в Острозі українською мовами, захищав правомірність рішень Берестейського собору православної церкви 1596 р. і засуджував унію, домагався ска­сування станового поділу суспільства, демократичних прав для ук­раїнців. Це один з найґрунтовніших творів того часу, що удостоївся цілої літератури відповідей з боку католиків та уніатів. На егоїстич­них мотивах греко-католицьких єпископів при реорганізації церков робив наголос трактаті «Пересторога» (1605) невідомий автор, що друкувався під псевдонімом Клірик Острозький. На думку І.Франка, ним міг бути Ю.Рогатинець (7-1605).

Як письменник-полеміст брав участь у національно-релігійній боротьбі М-Смотрицький. Він написав анонімний 'фактат «Відповідь» та великий полемічний твір, літературну перлину «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою», виданий у 1610 р. польською мовою під псевдонімом Теофіл Ортолог.

«Тренос» (трагічність) написаний як речитатив-голосіння матері -православної церкви, що символізує вітчизну, поневолену і зрадже­ну її власними синами. Він спрямований проти невдячних дітей -тієї частини українсько-білоруської князівсько-шляхетської верхів­ки що прийняла католицтво, позбавивши свій народ політичного і релігійного захисту. Особливо гострій критиці автор піддає політи­ку римської курії, претензії папи римського очолити Вселенську християнську церкву. У полеміці з католиками М.Смотрицький ви­являє ґрунтовну вченість, охоче посилається на діячів Ренесансу і Реформації. В цьому творі згадуються і цитуються Авіценна, Еразм Роттердамський, Франческо Петрарка. «Тренос» користувався вели­кою популярністю серед православних. Ця книга мала великий вплив на,

наказували класти з собою в труну. Король Сигізмунд III спеціаль­ним універсалом заборонив продавати цю книгу.

У цьому творі М.Смотрицький гірко оплакав відступництво від православ'я української аристократії, передусім, славетного роду Ост­розьких. Дійсно, зі смертю 1608 р. князя Острозького роль великих світських магнатів як українських патріотів, власне, закінчується на­завжди. Українська знать почала залишати свою віру, мову і переходити на службу до Речі Посполитої. Відбувалася полонізація українського боярства. Українська культура позбавлялася своїх ме­ценатів. У 1612 р. перестала існувати Острозька друкарня. Позбав­лена підтримки, почала занепадати Острозька школа, яка остаточно припинила своє існування в 1640 р. Онука Василя Костянтина Ос­трозького Анна-Алоїза Ходкевич, ревна послідовниця єзуїтів, засну­вала в Острозі єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки бать­ка, Олександра Острозького. За свідченням літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська».

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М.Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох захід­ноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М.Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він у Дерманському мо­настирі і був похований в церкві цього монастиря. Зі смертю цієї людини Україна втратила одного зі своїх найбільших вчених, патрі­отів і діячів церкви.

М.Смотрицький - один з найосвіченіших українських письмен­ників кінця XVI - початку XVII ст., оборонець прав гнобленого пра­вослав'я займає в історії української культури таке ж місце, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла у світовій. Пан­телеймон Куліш назвав М.Смотрицького «одною з найпомітніших постатей нашої історії».

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спряму­вання, письменником-полемістом був Іван Вишенський (? - між 1621-1633 рр., за іншими даними, 1550-1620 рр.), людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. - чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) - великого релігійного центру право­славної церкви. Свідченням того, що це була неабияка постать в ук­раїнській та слов'янській культурі є, зокрема, той факт, що саме про нього Іван Франко написав поему, декілька статей, монографію («Іван Вишенський і його твори»).

Відомо близько 20 творів І.Вишенського, найвизначніші з яких -«Обличеніє діявола-миродержца», «Послание к утекшим от право-славія єпископам», «Порада о очищенію церкви» та ін. І.Франко підкреслював, що саме І.Вишенський першим у нашому краї різко та сміло підніс голос на захист бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик є їхнім братом, а не просто робо­чою худобою, що він радіє й терпить як людина і хоче жити як людина.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. І.Вишенський відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального свя-щенства, проголошував мирське суспільство з його соціальною не­справедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, колективізм, висував ідею усуспільнення майна, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християн­ства. Він писав: «...ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську й мирську мудрість... Чи не ліпше тоді вивчити Часосло­вець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті муд­рим філософом, зійти в геєну?»1. 1 Вишенський І. Твори. - К, 1986. - С. 35.

Але проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив І.Вишенський, практично не знайшла своїх при­хильників. Він був в українському інтелектуальному колі досить оди­ноким. Помилковими були виступи І.Вишенського проти системи світської освіти, вивчення іноземних мов та античної філософії, а та­кож народних звичаїв та обрядів. Традиційному церковно-схоластич­ному вихованню, яке відстоював І.Вишенський, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджене за європейським взірцем. їх І.Вишенський розглядав як «поганські хитрощі». Пізніше письменник-полеміст уже визнавав, що європейські науки необхід­но вводити у шкільні програми, але в дуже обмеженому обсязі.

Отже, нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Згодом це уповіль­нило процес русифікації України.

Серед літературних жанрів України початку XIV - першої поло­вини XVII ст. важливе місце займає літописання. Однією з найціка­віших пам'яток історичної думки є Густинський літопис («Кройні-ка»), складений близько 1623-1627 рр. визначним тогочасним письменником Захарією Копистенським і переписаний у 1670 р. ієромонахом Михайлом Лосицьким. Літопис висвітлює вітчизняні події від Київської Русі до кінця XVI ст. в тісному зв'язку зі світо­вою історією. Автор чітко розрізняє історію Руси-України й історію Московського князівства. Характерною особливістю цього літопису є наявність у ньому літературних вставок, у яких йдеться про поча­ток письменства, походження назви Русь, виникнення козацтва, збе­реження в обрядовій культурі українського народу язичницьких віру­вань.

Густинський літопис дістав назву від знаменитого Густинського монастиря, заснованого під Прилуками князем Михайлом Вишне-вецьким, старостою Овруцьким. Вдова його, Раїна Могиляка, сестра Петра Могили і мати Яреми Вишневецького, заснувала неподалік Мгарський монастир.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває в Україні усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в XV ст. В ній найповніше проявились національні особливості ду­ховної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарсь­кої агресії та польсько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Ось як характеризував козацтво італійський письменник і вче­ний Доменіко Чамполі: «Своїм іменем і серцем козак ніс волю, і свідомість волі робила з нього войовника і поета. Він є зразком твор­чого героя... Шабля - його хрест, перемога - його Бог, а пісня є його молитва». Такий козак-воїн, козак-патріот, захисник рідної землі, могутній та незламний лицар став головним збірним героєм народ­ної поезії.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантажен­ня, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи по­чуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком - ту­рецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богу славка».

Оригінальною пам'яткою народної поезії другої половини XVI ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відваж­ного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов'язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

Українську усну народну поезію високо цінував М.В.Гоголь. Про це красномовно свідчать такі його слова: «Це народна історія - жи­ва, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу... Весь запал, все сильне, юне буття його виливається в народ­них піснях. Вони - намогильний пам'ятник минулого, більше, ніж намогильний пам'ятник; камінь з красномовним рельєфом, з історич­ним написом ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле!».

Головна суть української народної поезії геніально висловлена Тарасом Шевченком:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине ... От де, люде, наша слава, Слава Українці.

В литовську-польську добу з'являється таке характерне для Ук­раїни явище, як народна картина «Козак-Мамай». На картинах це був молодий козак-українець, що сидить по-турецьки, схрестивши ноги, з нерозлучним своїм супутником - конем і козацькими атрибута­ми - шаблею, пістолем, куманцем і бандурою. Зовнішній вигляд ко­зака - богатирська постать, вуса, оселедець, широчезні шаровари. Козак-Мамай - типовий представник запорізького козацтва, втілен­ня народного характеру з його волелюбністю, героїзмом, кмітливіс­тю, гумором.

Однією з яскравих сторінок української культури луі-луш сі. є друкарство. Як відомо, книгодрукування народилось у Німеччині в 1440-х роках. Його авторство належить Йоганнові Гуттенбергу з м. Майнца. Початок літочислення українського книгодрукування зв'язане з іменем Івана Федорова (близько 1525 - 16.12.1583 рр.). Виникнення друкарської справи в Україні до І.Федорова ще не дове­дено історичною наукою. Це залишається поки що на рівні різних версій. Жодної друкованої в Україні до І.Федорова книги ще не знай­дено. У 1553-1563 рр. І.Федоров керував будівництвом державної друкарні в Москві. В ній він разом з Петром Мстиславцем в 1564 р. надрукував першу російську книгу - «Апостол». Потім через релігійні переслідування вони втекли з Москви до Литви. В литовському місті Заблудові, на південь від Білостока, І.Федоров і П.Мстиславець відкрили друкарню і видали «Євангеліє учительне» (1569), «Псал­тир» (1570). В 1572 р. І.Федоров з Литви перебрався до Львова, де в 1573 р. заснував першу в Україні друкарню. В лютому 1574 р. у ка­м'яниці львівського монастиря св. Онуфрія він надрукував друге гарно оформлене видання «Апостола», яке являє собою велику історичну цінність як первісток книгодрукування в Україні. Пізніше «Апостол» видавався у Києві (починаючи з 1630 р.), Львові (1639), Луцьку (1640).

Незабаром І.Федоров порадував львів'ян ще однією новинкою -«Азбукою» з граматикою, першим у східнослов'янських народів дру­кованим букварем. Це був своєрідний підручник слов'янської мови. В ньому багато місця відводиться вихованню молоді в патріотично­му дусі. Палким закликом до українського народу прозвучали тут слова І.Федорова: «Духа не угашайте... утешайте малодушньїя...». На сьогодні відомий один повний примірник цієї «Азбуки». Він знахо­диться в бібліотеці Гарвардського університету США.

Зазнаючи фінансових труднощів, І.Федоров перейшов на служ­бу до князя К.Острозького і на початку 1575 р. перебрався зі Львова до Острога, видатного наукового й просвітницького осередку того часу, який іноді називають «українськими Афінами». Там І.Федоров став керівником друкарні К.Острозького і в 1578 р. надрукував бук­вар для потреб заснованої в Острозі школи.