А К У Ш Е Р С Т В О 4 страница

Щодо проблем кримінальної відповідальності медичних працівників, то ця тема була предметом дослідження В. О. Глушкова, Т. О. Лаврентьєвої, Ю. Д. Сергєєва, С. А. Хімченко, І. М. Авдєєвої, Ф. Ю. Бердічевського, В. К. Кудряшова. Окремі аспекти окресленої проблеми розглянуто в роботах П. П. Андрушка, М. І. Бажанова, І. І. Гореліка, М. Н. Малеїної, А. М. Савицької, В. М. Смітієнка, а також учених-медиків І. Г. Вермеля, А. П. Громова, І .А. Концевич, І. Ф. Огаркова та інших.

В той же час, незважаючи на наявність певною мірою розробленості низки питань використання судової експертизи в кримінальному процесі, практично відсутні системні роботи, спрямовані на аналіз існуючих проблем в області використання спеціальних медичних знань, на розробку заходів, спрямованих на вдосконалення взаємодії правоохоронних органів і судово-медичних експертних служб. Проведений аналіз міри розробленості проблеми переконує в тому, що є необхідність більш широкого використання спеціальних медичних знань при розслідуванні злочинів, які стосуються неналежного виконання обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками.

Практика показує, що є значні недоліки при розслідуванні злочинів пов’язаних із неналежним виконанням професійних обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками в частині знаходження міри відповідальності кожного медичного працівника у виникненні негативного кінцевого результату при лікуванні хворого.

Особливістю лікувального процесу є те, що пацієнт проводить обстеження, лікування у різних лікарів, амбулаторно та в стаціонарі, не завжди в одних і тих самих лікувально-профілактичних закладах, часто трапляються випадки самолікування. Тому без різнобічного використання спеціальних медичних знань важно знайти той переломний момент у обстеженні чи лікуванні хворого, що призвів до фатального наслідку.

З метою якісного розслідування злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками необхідно встановити міру вини кожного, хто приймав участь у неналежному лікуванні хворого, дослідити окремі обставини в лікувальному процесі, що призвели до негативного кінцевого результату. Перш за все необхідно прийняти до уваги те, що хворий, який постраждав при лікуванні, до останнього моменту мав динамічну картину звернень до медичного персоналу. Важливо дослідити всю низку медичної документації, що супроводжувала пацієнта в процесі лікування – це амбулаторна картка хворого з поліклініки за місцем проживання (може бути декілька карток з різних лікувально-профілактичних закладів, в т. ч. і з приватних лікувальних установ), це результати всіх лабораторних та інструментальних методів досліджень (аналізи крові, сечі, інших рідин людини, рентген дослідження, ЕКГ, УЗД, ЕЕГ, комп’ютерна томографія тощо), які можуть існувати окремо, у вигляді довідок, або знаходитись в амбулаторній карті хворого, записи у медичних журналах, у яких фіксується факт проведеної процедури, виписки із історії хвороб та самі історії хвороб (з архіву ЛПЗ, в якому хворий проходив стаціонарне лікування), направлення на консультацію, обстеження, лікування (які також можуть бути на окремому бланку або в амбулаторній карті хворого), медичні довідки, медичні висновки та інші записи та документи медичного характеру. При аналізі медичних документів є можливість ретроспективно оцінити своєчасність та правильність обстеження та лікування на будь-якому етапі і таким чином знайти першопричину в хибній діагностичній чи лікувальній тактиці.

Таким чином при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками за допомогою використання спеціальних медичних знань можна встановити окремі обставини неналежного їх виконання та ступінь вини кожного із учасників лікувально-діагностичного процесу, а не тільки лікаря, який останнім відповідав за здоров’я та життя пацієнта, що дає змогу більш об’єктивно розслідувати такого роду злочини.

Одержано 25.09.2012

В статье рассмотрены вопросы о необходимости использования специальных медицинских знаний при расследовании преступлений, связанных с ненадлежащим выполнением профессиональных обязанностей медицинскими и фармацевтическими работниками. На основе анализа научной литературы были указаны особенности установления отдельных обстоятельств ненадлежащего исполнения обязанностей медицинскими и фармацевтическими работниками с помощью специальных знаний.

Ключевые слова: специальные медицинские знания, отдельные обстоятельства, медицинские работники, медицинская документация.

In article questions about the need for specialized medical knowledge in the investigation of crimes related to the improper performance of professional duties of medical and pharmaceutical workers. Based on the analysis of the scientific literature were indicated features of set of individual circumstances of improper performance of duties of medical and pharmaceutical professionals with specialized knowledge.

Keywords: medical knowledge, individual circumstances, health professionals, medical records.

L

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВЕДЕННЯ ЄДИНОГО РЕЄСТРУ ДОСУДОВИХ РОЗСЛІДУВАНЬ

13 квітня 2012 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), який набирає чинності з 19 листопада 2012 року. На відміну від КПК 1960 року, у новому КПК не передбачена така стадія кримінального процесу, як порушення кримінальної справи.

Згідно з ч. 1 ст. 214 цього Кодексу, слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Відповідно до ч. 2 ст. 214, п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК, саме з моменту внесення відомостей до такого реєстру розпочинається досудове розслідування.

У ч. 3 ст. 214 КПК вказано, що здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після завершення огляду. У разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, досудове розслідування розпочинається негайно. Відомості про нього вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань при першій можливості.

Загальні вимоги до змісту Єдиного реєстру досудових розслідувань викладені у ч. 5 ст. 214 КПК. До нього вносяться відомості про: 1) дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; 2) прізвище, ім’я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника; 3) інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; 4) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела; 5) попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; 6) прізвище, ім’я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до реєстру, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування; 7) інші обставини, передбачені положенням про Єдиний реєстр досудових розслідувань.У цьому реєстрі автоматично фіксується дата внесення інформації та присвоюється номер кримінального провадження.

Як зазначено у ч. 2 ст. 214 КПК, положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення затверджується Генеральною прокуратурою України за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Створити такий реєстр парламент рекомендував Генеральній прокуратурі України протягом трьох місяців з дня опублікування КПК (п. 22 розділу 11 «Перехідні положення» цього Кодексу).

Ця рекомендація виконана. 17 серпня 2012 року Генеральний прокурор України за погодженням з Міністром внутрішніх справ України, Головою Служби безпеки України, Головою Державної податкової служби України видав наказ №69 «Про Єдиний реєстр досудових розслідувань» (далі – наказ), яким затверджено положення про порядок ведення такого реєстру.

На наш погляд, доцільно розширити перелік відомостей, які мають вноситися до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Вважаємо, що до такого реєстру слід вносити дані про: – оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора та вирішення скарг;- вимоги реабілітованої особи про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної незаконними процесуальними діями та рішеннями слідчого, прокурора; – поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності, у приймальник-розподільник для дітей; – направлення особи до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи;- рішення слідчого судді, які прийнятті після розгляду клопотань слідчого, прокурора про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, про проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій.

Строки внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань встановлені у п. 3.1 розділу 1наказу. Їх внесення здійснюється з дотриманням таких строків: 1) заяву про кримінальне правопорушення – у термін, визначений ч. 1 ст. 214 КПК; 2) дату складання повідомлення про підозру, дату і час вручення повідомлення про підозру, зміну раніше повідомленої підозри – невідкладно;3) передачу матеріалів та відомостей (ч. 5 ст. 36, ч. 7 ст. 214, ст. 216, ч. 4 ст. 218 КПК), зупинення та відновлення досудового розслідування (ч. 4 ст. 280, ч. 2 ст. 281, ч. 3 ст. 282 КПК), об’єднання, виділення матеріалів досудового розслідування (ст. 217 КПК), закінчення досудового розслідування (ч. 3 ст. 283 КПК) – протягом 24 годин з моменту прийняття процесуальних рішень; 4) продовження строків розслідування (ст. ст. 219, 294, 296 КПК) – протягом 24 годин з моменту задоволення прокурором клопотання з цих питань; 5) оголошення розшуку (ст. 281 КПК) – протягом 24 годин з моменту винесення прокурором або слідчим відповідної постанови; 6) вжиті заходи забезпечення кримінального провадження (ст. 131 КПК), відкриття матеріалів досудового розслідування іншій стороні (ст. 290 КПК) – протягом 24 годин з моменту вчинення процесуальної дії; 7) повернення судом кримінального провадження, обвинувального акту, клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності, клопотання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру у порядку ч. 3 ст. 314, ч. 4 ст. 288, ч. 2 ст. 407 КПК – упродовж 24 годин з моменту надходження з суду матеріалів до прокурора; 8) інші відомості, передбачені первинними обліковими документами, – упродовж 24 годин з моменту прийняття процесуального рішення.

Потрібно зазначити, що лише щодо деяких відомостей, які вносяться до реєстру, строки встановлені законом (ч. 1 ст. 214, ч. 4 ст. 278 КПК). Інші строки визначені наказом. Вважаємо, що усі строки внесення слідчим, прокурором відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань повинні визначатися КПК, а не відомчим нормативним актом.

Необхідно звернути увагу на те, що у низці статей КПК йдеться про додання до відповідних процесуальних документів витягу з реєстру. Наприклад, у ч. 6 ст. 132 цього Кодексу вказано, що до клопотання слідчого, прокурора про застосування, зміну або скасування заходу забезпечення кримінального провадження додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. Відповідно до ч. 3 ст. 234, ч. 2 ст. 237, ч. 5 ст. 240, ч. 2 ст. 248 такий витяг має бути доданий до клопотання слідчого, прокурора про надання дозволу на проведення: – слідчих(розшукових) дій у житлі чи іншому володінні особи; – негласних слідчих (розшукових) дій.

Однак КПК не визначає, що повинно бути зазначено у такому витягу. Про це йде мова у п. 4.3 розділу 1 наказу. До витягу з реєстру включається інформація про: 1) номер кримінального провадження; 2) дату надходження заяви, повідомлення та дату внесення відомостей про заяву, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення до реєстру та його правову кваліфікацію; 3) найменування, ім’я, по батькові потерпілого, заявника (найменування юридичної особи та ідентифікаційний код ЄДРПОУ); 4) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; 5) прізвище, ім’я, по батькові та дату народження особи, яку повідомлено про підозру; 6) орган досудового розслідування; 7) прізвище, ім’я, по батькові слідчого, який здійснює досудове розслідування або прокурора, який здійснює процесуальне керівництво.

Слід наголосити на тому, що деякі положення наказу, на наш погляд, не узгоджуються з КПК. Так, у підпункті 1.1 п. 1 розділу 2 вказано, що усні заяви про вчинення кримінального правопорушення заносяться слідчим або прокурором до протоколу, який підписується заявником. У підпункті 1.3 п. 1 цього ж розділу зазначено, що особа, яка подає заяву чи повідомляє про кримінальне правопорушення під розпис попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення.

Разом з тим у КПК не йдеться про складання протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення, про попередження заявника про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення. Вважаємо це недоліком цього Кодексу, який необхідно усунути. Пропонуємо доповнити ст. 214 КПК таким положенням: «Усні заяви про вчинення кримінального правопорушення заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення, про що відмічається в протоколі».

РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЗА НОВИМ КПК УКРАЇНИ ТА КПК РЕСПУБЛІКИ ГРУЗІЯ: СПІЛЬНІ ТА ВІДМІННІ РИСИ

Роботу присвячено аналізу кримінально-процесуального законодавства України (новий КПК України) та Республіки Грузія, що регламентує досудове провадження на предмет наявності у ньому змагальних елементів.

Ключові слова:змагальність, досудове провадження, законодавство України, законодавство Республіки Грузія, Європейський суд з прав людини.

Постановка проблеми.Однією з найсуттєвихновел нового Кримінального процесуального кодексу України (далі-КПК України) [1], в порівнянні з чинним КПК України [2], є поширення змагальних елементів на досудове провадження. Про запровадження змагальної процедури вирішення кримінально-процесуальних спорів між представниками протилежних сторін вже йшлося давно і неодноразово, оскільки саме такий порядок регламентований нормами Конституції України (ст. 129) [3], Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – ЄКПЛ) (ст. 6) [4], Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (IV розділ) [5], Концепції реформування кримінальної юстиції України (II розділ) [6] та ін., але далі наукових публікацій вчених-процесуалістів ці думки так і не йшли. І нарешті розробники нового КПК України взяли вказані ідеї до уваги та регламентували у новому КПК України змагальність не лише під час судового, а і під час досудового провадження (ст. 22) [1].

До тих пір, поки новий КПК України не набув чинності, існують побоювання, що встановлений порядок вирішення процесуальних конфліктів у досудових стадіях не запрацює належним чином. Щоб звести ці побоювання нанівець, вважаємо задоцільним розглянути особливості регламентації змагальності у досудовому провадженні Республіки Грузія. Ця держава має схожу політичну історію з Україною, але її законодавці встигли вже двічі з часів набуття незалежності змінити своє кримінальне-процесуальне законодавство (у 1998 та 2009 році) при цьому, в останньому КПК, що вступив у силу 1 жовтня 2010 року, законодавцю Республіки Грузія вдалося найбільш якісно реалізувати змагальність у досудовому провадженні серед усіх держав-учасниць СНД [7, с. 98].

Аналіз останніх публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Дослідженню змагальності в Україні присвячені роботи таких вчених-процесуалістів, як: Ю. М. Грошевий, Л. Б. Ісмаілова, С. О. Ковальчук, Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, М. А. Маркуш, О. О. Мохонько, В. В. Назаров, М. О. Ноздріна, К. Р. Сейтназаров, Б. І. Яворський, О. Г. Яновська та ін., а ось порівняльному аналізу вітчизняного та іноземного досвіду її регламентації увага не приділялась.

Метою цієї статті є науковий результат, отриманий після вивчення досвіду регламентації змагальних елементів у досудовому провадженні в законодавстві Республіки Грузія у вигляді обґрунтування необхідності запозичення іноземного досвіду у цій частині правової регламентації.

Для досягнення даної мети необхідно виконати такі завдання: 1) проаналізувати регламентацію змагальності на досудових стадіях кримінального процесу в законодавстві України та Республіки Грузія; 2) знайти спільні та відмінні риси регламентації змагальності у досудовому провадженні вказаних держав; 3) вивчити звернення до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) громадян України, Республіки Грузія та інших держав-учасниць СНД щодо порушень ст.6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд та регламентує окремі елементи змагальності.

Під змагальністю, межі якої відповідно до КПК Республіки Грузії, поширюються на усі стадії процесу, законодавець має на увазі наступне: будь-яка сторона у передбаченому законом порядку має право заявити клопотання, отримати, витребувати за допомогою суду, надати та дослідити будь-який доказ, що має відношення до справи; суд зобов’язаний забезпечити сторонам рівні можливості захисту своїх прав та законих інтересів, не надаючи при цьому переваг жодній із сторін; суд не має права самостійно отримувати та досліджувати докази на підтримку обвинувачення чи захисту; отримання чи надання доказів належить виключно до компетенції сторін [8].

Розробники нового КПК України так само вирішили докорінно змінити форму досудового провадження, розширивши межі дії змагальності на досудовий етап кримінального судочинства. При цьому, у статті 22 КПК України розтлумачили сутність цієї засади, яка полягає у самостійному обстоюванні стороною обвинувачення і стороною захисту своїх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України, а саме: шляхом збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також шляхом реалізації інших процесуальних прав [1].

Але для того, щоб констатувати панування змагального кримінального процесу на усіх його стадіях, лише нормативного закріплення в кримінально-процесуальному законодавстві змагальності не достатньо. Про її реалізацію в досудовому провадженні можна вести мову лише за сукупності наступних ознак: 1) наявності двох протилежних сторін; 2) процесуальної рівності сторін; 3) існування незалежного та неупередженого від сторін суду. З метою з’ясування наскільки регламентована змагальність у досудових стадіях кримінального процесу в Україні та Республіці Грузія необхідно проаналізувати законодавство вищевказаних держав на предмет правового регулювання саме цих положень у досудовому провадженні.

Згідно з КПК Республіки Грузія у досудовому провадженні стороною обвинувачення є прокурор та слідчий. При цьому прокурор є процесуальним керівником слідчого. Потерпілий не є стороною у кримінальному процесі. Він прирівнюється за своїм статусом до свідка. Але після винесення стороною обвинувачення постанови про визнання особи потерпілою, він, окрім прав та обов’язків, що має свідок, додатково наділяється такими правами у досудовому провадженні: знати про пред’явлене обвинувачення, безкоштовно отримувати копії постанов про припинення кримінального переслідування та/або слідства та інші кінцеві рішення суду тощо. Окрім цього, органи, які ведуть процес, зобов’язані у письмовому вигляді повідомляти потерпілих про місце та час провадження: першого представлення обвинуваченого суду-магістрату, досудових засідань, судових засідань щодо обрання обвинуваченому запобіжного заходу чи про укладення процесуальної угоди. Тим самим забезпечується можливість потерпілого бути у курсі основних рішень, що приймаються у справі, приймати участь та впливати на хід проведення окремих процесуальних та судових дій шляхом висловлення своєї думки з цього приводу [8].

Відповідно до нового КПК України, до сторони обвинувачення, окрім слідчого та прокурора, на якого також покладено виконання функції процесуального керівництва досудовим розслідуванням, відноситься керівник органу досудового розслідування, а також потерпілий, його представник та законний представник в окремих випадках (п. 19 ч. 1 ст. 3) [1]. Це свідчить про те, що процесуальний вплив потерпілого, його представника та законного представника за новим КПК України є більшим, аніж за КПК Республіки Грузія, де вказані учасники не можуть претендувати на забезпечення рівних прав та можливостей у порівнянні із стороною захисту, бо не відносяться до представників сторони обвинувачення. Але вважати це порушенням змагальних правил теж не можна, оскільки права потерпілого у кримінальному провадженні повинні захищатися державними органами, що здійснюють досудове провадження, позиція у кримінальному провадженні яких повинна співпадати із позицією потерпілого. Та результати проведеного анкетування серед українських практичних працівників, свідчать про те, що у 80,5% позиції потерпілого та слідчого по кримінальному провадженню не співпадають [7; с. 157], тому з метою активізації обвинувальної діяльності посадових осіб, які ведуть досудове провадження і тим самим посилення змагальності між сторонами на цьому етапі, на нашу думку більш прийнятним є саме той склад представників сторони обвинувачення, що закріплений у новому КПК України.

Стороною захисту у досудовому провадженні Республіки Грузія є захисник та обвинувачений. Під останнім законодавець має на увазі особу, щодо якої існують достатні підстави (курсив наш. – В. Р.) підозрювати її у вчиненні злочину, передбаченого Кримінальним кодексом Республіки Грузії [8]. Тобто, статус «підозрюваного», «обвинуваченого» та «підсудного» об’єднані у єдине поняття «обвинувачений». Отже, від самого початку провадження особа, щодо якої здійснюється переслідування, має право скористатися будь-яким правом, передбаченим у законі, не чекаючи поки органи, які ведуть процес, вирішать надати їй певний статус шляхом винесення відповідної постанови.

В Україні процесуальні статуси «підозрюваної» та «обвинуваченої» особи різняться. До того ж за новим КПК України, підозрюваним вважається особа, яку затримали за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або щодо якої обрали запобіжний захід, або щодо якої існує достатньо доказів (курсив наш. – В. Р.) для підозри її у вчиненні кримінального правопорушення (ст. 276) [1].

За практикою ЄСПЛ (рішення у справах: Eckle v Germany (1982) [9], Foti and others v Italy (1982) [10]) обвинувачення (кримінальне переслідування) розпочинається з офіційного повідомлення особі компетентним органом державної влади про наявність припущення (курсив наш. – В. Р.) про те, що цією особою вчинене кримінально каране правопорушення та інших заходів, що припускають таку підозру. Отже, процедура набуття статусу «підозрюваного» («обвинуваченого») у КПК обох держав не зовсім узгоджується з практикою ЄСПЛ, оскільки законодавці обох держав у своїх КПК не передбачили можливість набуття статусу «підозрюваного» («обвинуваченого») особам, які, не повідомлені про розпочате проти них кримінальне переслідування, але які усвідомлюють діяльність посадових осіб, що здійснюють досудове провадження, як таку, що направлена на їх викриття у вчиненні кримінального правопорушення, а залишили можливість набуття цього статусу лише після винесення стороною обвинувачення відповідного рішення (повідомлення про підозру чи постанову про притягнення як обвинуваченого). До того ж законодавець України «відтягнув» момент повідомлення особі про підозру як можна довше, регламентувавши, що це можна зробити лише після зібрання достатніх доказів, а не за наявності припущень (як це передбачено в рішеннях ЄСПЛ) чи наявності підстав вважати (як це передбачено в КПК Республіки Грузія), що саме ця особа вчинила злочин.

Як уже було зазначено, за чинним КПК Республіки Грузія сторони у досудовому провадженні мають рівні права. Обвинувачений має право самостійно або за допомогою захисника проводити розслідування, у законний спосіб отримувати та надавати будь-які докази, клопотати про проведення слідчих дій або витребування доказів, що необхідні йому для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності. Докази, що зібрані обвинуваченим, мають рівну силу з доказами, зібраними стороною обвинувачення. Якщо для отримання доказів потрібно провести слідчі дії, то обвинувачений або захисник звертаються з клопотанням до суду про їх проведення [8].

Схожі права мають представники сторони захисту і за новим КПК України. Так, вони мають право збирати і подавати докази, заявляти клопотання про проведення процесуальних дій та брати у них участь. Як і в кримінально-процесуальному законодавстві Грузії, відповідно до КПК України, захисниками у кримінальному провадженні можуть бути лише адвокати, відомості про яких внесені до Єдиного реєстру адвокатів [1; 8].

У досудовому провадженні функцію правосуддя здійснює суддя-магістрат, який приймає рішення щодо: проведення слідчих дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян (огляд, обшук, виїмка, примусове відібрання зразків для експертних досліджень, ексгумація тощо), застосування заходів процесуального примусу (накладення арешту на майно, відсторонення від посади, привід до суду, тощо), застосування до обвинуваченого запобіжних заходів, а також розглядає скарги на дії та рішення органів, які ведуть процес [8].

Відповідно до нового КПК України, у досудовому провадженні створювати необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків повинен слідчий суддя. Так, виключно слідчий суддя приймає рішення щодо застосування усіх, окрім виклику слідчим чи прокурором, заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132) [1]. До того ж лише суд за новим КПК України має право приймати рішення про проведення слідчих (розшукових) дій, які обмежують конституційні права громадян. Але рішення про проведення освідування, чомусь і надалі здійснюється за рішенням сторони обвинувачення (ст. 241) [1], попри те, що під час примусового проведення цієї процесуальної дії обмеження конституційних прав особи можуть бути не меншими, ніж під час інших слідчих (розшукових) дій, рішення про проведення яких приймає слідчий суддя. Також на суд покладено обов’язок розглядати скарги та клопотання сторін на досудових стадіях процесу [1].