А К У Ш Е Р С Т В О 5 страница

Таке розширення юрисдикції суду у досудових стадіях кримінального процесу України та Республіки Грузія є дієвим механізмом забезпечення незалежного підходу держави до захисту конституційних прав та свобод громадян і об’єктивною необхідністю для забезпечення змагального судочинства протягом усіх його стадій.

Для того, щоб дізнатися наскільки реалізовується змагальність у реальному житті, доцільно проаналізувати звернення громадян Республіки Грузія до ЄСПЛ щодо порушень ст. 6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд та регламентує окремі елементи змагальності, оскільки результати такого аналізу можуть свідчити про вдоволеність та віру у справедливість свого національного судочинства громадян - скаржників.

Так, якщо в 2008 році Республіка Грузія займала перше місце по кількості скарг до ЕСПЛ на одиницю населення [11], то відповідно до звітів ЄСПЛ за період з 2009 по 2011 рр. ситуація суттєво змінилася. Так, за вказаний період до ЄСПЛ з Республіки Грузія надійшло 9906 скарг (для порівняння: з Російської Федерації – 114088, з України – 30680, з Республіки Молдова – 11436, з Азербайджанської Республіки ‒ 4050, з Республіки Вірменія ‒ 2686). Найбільша кількість справ з тих, що надійшли до ЄСПЛ стосувалась перш за все порушення норм, що закріплені у ст. 6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд. За цими показниками, Республіка Грузія займає 4 місце серед 5 держав-учасниць СНД (РФ – 283, Україна – 269, Республіка Молдова – 40, Азербайджанська Республіка – 26, Республіка Грузія – 7, Республіка Вірменія – 5) [11].

На основі проведеного в межах статті наукового дослідження можна зробити висновок,що в КПК обох держав законодавці регламентували приблизно однакову змагальну процедуру вирішення кримінально-процесуальних конфліктів між протилежними сторонами у досудовому провадженні. Питання лише в тому, що в Україні ця процедура почне діяти з 19 листопада 2012 року, а в Республіці Грузія вона вже працює два роки, і судячи з аналізу звернень громадян держав – учасниць СНД до ЄСПЛ щодо порушень ст. 6 ЄКПЛ, яка гарантує право на справедливий судовий розгляд та регламентує окремі елементи змагальності, працює відмінно. Отже у нас є чудова нагода вчитися не на своїх помилках, а використати набутий позитивний досвід Республіки Грузія при впровадженні у практичну діяльність положень КПК України, що регламентують досудове провадження.

Дані висновки є підставою для подальших наукових розвідок за наступними напрямками: 1) процесуальне керівництво досудовим розслідуванням як нова форма прокурорського нагляду за додержанням законів; 2) засади кримінального провадження за новим КПК України.

Формування системи завдань кримінального
провадження у новому КПК України

Розглянуто вплив сучасної концепції кримінального процесу на формування системи завдань кримінального провадження у новому КПК України. Встановлено, що захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а також охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження не можуть виступати завданнями кримінального провадження.

Ключові слова: кримінальне провадження, завдання кримінального провадження, сучасна концепція кримінального процесу.

13 квітня 2012 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який у порівнянні з до сьогодні чинним Кримінально-процесуальним кодексом України (1960 р.) є уособленням зміненої концепції кримінального процесу. В основі її створення та запровадження – багаторічні тривалі наукові дискусії, неодноразові спроби практичного впровадження окремих змінених кримінально-процесуальних інститутів, дослідження та урахування позитивного досвіду зарубіжних країн, практики Європейського суду з прав людини та ін.

Основою концепції кримінального процесу на будь-якому етапі його розвитку є призначення, мета, завдання кримінального судочинства. Фактично це ті категорії, що визначають і обумовлюють форму та зміст усього кримінального провадження, сутність методів і засобів його здійснення.

Незважаючи на визначальну, основоположну роль призначення, мети та завдань кримінального судочинства, зміст цих категорій постійно дискутується у науці кримінального процесу.

Аналіз висловлених у процесуальній літературі позицій дає підстави для висновку про можливість формулювання декількох підходів щодо призначення кримінального судочинства: вирішення правового спору, конфлікту, що виник між державою та особою, яка вчинила злочин; встановлення істини; викриття винного та його справедливе покарання; захист особи від протиправних посягань; захист прав і свобод особи; реалізація кримінально-правових норм та ін.

Призначення, мета кримінального судочинства, у свою чергу, обумовлюють формулювання кола завдань, що підлягають вирішенню в процесі кримінального провадження, визначають засоби їх досягнення.

Відповідно до ст. 2 нового КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Разом з тим, на думку З. З. Зінатулліна, кожному юристу зрозуміло, що не ці соціальні цінності (захист прав і свобод особи у кримінальному процесі) викликають до життя необхідність кримінального провадження, а те, що вчиненими злочинами їм завдається шкода. Злочини необхідно розкривати, осіб, винних у їх вчинені, викривати. І таке завдання не може не бути першоосновою кримінального процесу [1, с. 86].

Вочевидь, наукове обґрунтування вирішення питання щодо встановлення завдань кримінального судочинства має відбуватись з урахуванням державної політики у сфері кримінальної юстиції, стану правозастосовної діяльності у цій сфері на сучасному етапі, дослідження рівня її ефективності.

Конституція України закріпила положення, відповідно до яких Україна є правовою державою, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Ці конституційні положення, а також ратифікація Україною (у тому числі, як правонаступницею СРСР) міжнародно-правових актів у галузі прав і свобод людини та громадянина зобов’язують нашу державу спрямовувати свою діяльність, і особливо у правовій сфері, на захист і охорону прав і свобод людини.

Кримінально-процесуальна діяльність, будучи складовою загальнодержавної діяльності, також спрямована на охорону та захист вищевказаних цінностей. Однак безпосередня мета кримінально-процесуальної діяльності поряд з цим обумовлюється специфікою предмета та методів правового регулювання у цій сфері.

Як відомо, предметом правового регулювання у сфері кримінального судочинства виступають суспільні відносини, що виникають у зв’язку із кримінальним правопорушенням, що вчинене чи готується.

Тобто сфера кримінального процесу виникає там, де виникає необхідність встановлення ознак кримінального правопорушення у діянні, складу кримінального правопорушення в діянні конкретної особи, доведення її винності (чи невинуватості) у вчиненні кримінального правопорушення тощо.

У зв’язку з цим, не зовсім доречним видається формулювання системи завдань кримінального провадження, де першими названо завдання щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а також охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження.

Видається, що у системі завдань кримінального провадження, яка сформульована та викладена у ст. 2 нового КПК України, відбулось змішування дійсних цілей і завдань кримінального процесу із засобами та умовами їх виконання. Так, необхідність захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень обумовлює обов’язок прокурора, слідчого в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, тобто виступає передумовою кримінального провадження. Охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження скоріше виступає необхідною умовою, одним із засобів здійснення законного, неупередженого розслідування та судового розгляду.

Незважаючи на очевидну та беззаперечну самоцінність цих основоположних правових настанов, вони навряд чи мають основне, центральне значення саме для кримінального провадження у контексті його кінцевого результату. Адже у кожному разі кримінальне провадження розпочинається і здійснюється задля того, аби обставини кримінального правопорушення були встановлені, особа, винна у його вчиненні, зазнала справедливого покарання, а шкода, завдана кримінальним правопорушенням, відшкодована (компенсована).

У цьому аспекті хотілось би навести і коментарі експертів Ради Європи, які у своєму висновку щодо проекту КПК України вказали, що немає сумнівів у тому, що у першу чергу, завданням кримінального процесу є встановлення факту злочину, розшук підозрюваного та проведення об’єктивного справедливого судового розгляду з метою встановлення винності підсудного і призначення йому покарання.

Безумовно, існування кримінального процесу обумовлено існуванням злочинності, як соціально негативного явища, однак цим не вичерпується. Кожен злочин (кримінальне правопорушення), як і злочинність загалом, представляють собою фактори, що обумовлюють існування не тільки кримінального процесу, а й усіх галузей кримінально-правового блоку. Водночас, заходи протидії злочинності, у тому числі, захист від кримінальних правопорушень, не є безпосередньою метою, призначенням кримінального судочинства, а отже, і не можуть виступати його безпосереднім і основним завданням.

Так само охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (тобто охорона приватних інтересів) не може бути рушійною силою, основою, і головне, кінцевим результатом для переважно публічної кримінально-процесуальної діяльності. Охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження – це той режим, умова здійснення кримінального судочинства, за якого його результати будуть законними, належними та такими, що забезпечать досягнення головної мети – реалізацію кримінальної відповідальності та відновлення порушених внаслідок вчинення кримінального правопорушення суспільних відносин. Охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження відбувається в межах уже розпочатої кримінально-процесуальної діяльності і триває протягом усього періоду її здійснення, тобто виступає не кінцевим результатом кримінального провадження, а необхідною умовою, основою його здійснення.

Список використаних джерел: 1.Гладышева О. В. Теоретические основы обеспечения законных интересов личности в уголовном судопроизводстве : монография / О. В. Гладышева ; под науч. ред. В. А. Семенцова. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 192 с.

Одержано 25.09.2012

Рассмотрено влияние современной концепции уголовного процесса на формирование системы задач уголовного производства в новом УПК Украины. Установлено, что защита лиц, общества и государства от уголовных правонарушений, а также охрана прав, свобод и законных интересов участников уголовного производства не могут выступать задачами уголовного производства.

Ключевые слова: уголовное производство, задачи уголовного производства, современная концепция уголовного процесса.

Influence of the modern concept of criminal trial on formation of system of problems of criminal proceedings in the new Criminal Procedure Code of Ukraine is considered. It is established that protection of persons, societies and the states from criminal offenses, and also protection of the rights, freedoms and legitimate interests of participants of criminal proceedings can’t act as problems of criminal proceedings.

Keywords: criminal proceedings, problems of criminal proceedings, modern concept of criminal trial.

L

Особливості з’ясування обставин, що підлягають
встановленню, у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх

Розглянуто питання змісту та значення предмету доказування, особливостей збирання доказів у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Прийняття 13 квітня 2012 року Кримінального процесуального кодексу не тільки фактично ознаменувало завершення судово-правової реформи в Україні, а й позначило новий етап розбудови нашої країни як демократичної, соціальної та правової держави. Закріплення в
ч. 2 ст. 3 Конституції України положення, що головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, максимально повно було реалізовано у новому кримінальному процесуальному законодавстві. Взагалі, слід вести мову про те, що КПК України зорієнтований на максимальне пріоритетний захист особи, охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (ст. 2), у тому числі і неповнолітніх.

І незважаючи на удосконалення із прийняттям нового КПК питань кримінального провадження щодо неповнолітніх актуальність дослідження цієї проблематики не зменшується. Нажаль, рівень злочинності неповнолітніх істотно скорочується, а часом має тенденції до зростання, відмічаються загрозливі тенденції у зміні її структури. Все це вимагає нових підходів до профілактики і ефективної протидії цьому небезпечному суспільному явищу. Особливо актуальним це питання постає в умовах реформування сучасної системи кримінальної юстиції та впровадження в практичну діяльність правоохоронних органів оновленого кримінального процесуального законодавства, зокрема, в частині гл. 38 «Кримінальне провадження щодо неповнолітніх» КПК України.

Дослідженню питань злочинності неповнолітніх та кримінального провадження щодо цих осіб зверталися в тому чи іншому аспекті такі вчені, як О. М. Бандурка, О. Х. Галімов, А. Є. Голубов, Л. Л. Канєвський, О. С. Ландо, О. О. Левендаренко, В. В. Леоненко, І. С. Манова, Е. Б. Мельникова, Г. М. Міньковський, Г. М. Омельяненко, А. Б. Романюк, В. А. Рибальська, Н. Ш. Сафін, В. М. Трубніков, В. В. Шимановський, Н. В. Шость та багато інших. Узагальнення праць останнього часу, дає підстави стверджувати, що розгляд проблем кримінального судочинства стосовно дітей забезпечив формування належної теоретичної бази для його удосконалення. Але з прийняттям нового КПК України гостро постало питання про адаптацію раніше отриманих напрацювань до нової правової основи кримінального провадження щодо неповнолітніх. І однією із важливих складових цього провадження, яке забезпечує можливість прийняття виваженого, справедливого і законного, а головне такого, що забезпечує захист прав дитини, процесуального рішення є кримінальне процесуальне доказування, основу якого становить предмет доказування. Саме тому метою статті нами обрано виявлення слідчим обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, за новим КПК України.

Насамперед відмітимо, що новелою гл. 38 КПК України стало положення, яке відображує охоронну спрямованість щодо неповнолітнього цього провадження. Так, згідно зі ст. 484 КПК України слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд та всі інші особи, що беруть у ньому участь, зобов’язані здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям, роз’яснювати суть процесуальних дій, рішень та їх значення, вислуховувати його аргументи при прийнятті процесуальних рішень та вживати всіх інших заходів, спрямованих на уникнення негативного впливу на неповнолітнього.

Відмітимо, що у КПК України, як і у КПК 1960 року, збережено підхід,що поряд із загальними обставинами, які підлягають доказуванню у будь-якому кримінальному провадженні (предмет доказування, ст. 91 КПК України), у провадженні щодо неповнолітніх законом визначено додаткове коло обставин, що встановлюються саме щодо неповнолітніх. Їх окреме виділення, як ми вважаємо, обумовлено:

‒ істотними процесуальними особливостями кримінального провадження щодо неповнолітніх, пов’язаних із їх віковими та психологічними особливостями;

‒ охоронною його спрямованістю вказаного провадження;

‒ вирішенням під час цього провадження, окрім загальних завдань судочинства, власних завдань, обумовлених участю неповнолітніх та необхідністю забезпечення в кінцевому результаті здійснення виховного впливу на них.

Відмітимо, що як і у ст. 433 КПК 1960 року, ст. 485 КПК України містить перелік обставини, що підлягають встановленню у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх. Визначення предмету доказування у вказаному провадженні у науковій літературі має дискусійний характер. Так, згідно позиції ряду вчених, єдиний предмет доказування в даному випадку розширюється (конкретизується та деталізується) за рахунок вказівки на низку обставин, визначених законодавцем у спеціальних статтях (ст. 484 КПК України) [1, с. 15-17]. Наприклад, О.О. Левендаренко зауважує з цього приводу, що обставини, які підлягають встановленню у кримінальному провадженні цієї категорії повністю охоплюються загальним предметом доказування і за своєю правовою природою лише конкретизують останні, являють собою їх своєрідне розшифрування [2, с. 6].

В основі іншої позиції покладено ідею спеціалізації, відокремлення предмета доказування при провадженні щодо неповнолітніх в рамках єдиного предмета доказування [3]. З цього приводу М. О. Карпенко відмічає, що предмет доказування в справах про злочини неповнолітніх є самостійним інститутом кримінально-процесуального права, а у відповідних статтях КПК робиться акцент саме на додатковому та більш ретельному вивченні правозастосовувачем обставин, які характеризують особу неповнолітнього правопорушника, а також на виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню ним злочину [4, с. 5, 8]

Порівняльний аналіз ст. 91 і 485 КПК України призводить до висновку, що зазначені у них обставини в переважній більшості (п. 1, 2, 3 ст. 485 КПК України) знаходяться в співвідношенні частини і цілого. До того ж саме формулювання ст. 485 КПК України вказує на те, що це спеціалізована норма відносно загальної норми, яка передбачена у ст. 91 КПК України. Так, у ст. 485 КПК України прямо вказано,що «під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми, крім обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, також з’ясовуються …». Системний аналіз цього тексту приводе нас до висновку, що законодавець у даному випадку має на меті виділити додаткове коло обставин (ст. 485 КПК України), які, поряд із основним предметом доказування (ст. 91 КПК України), встановлюються під час кримінального провадження щодо неповнолітніх. Тобто положення ст. 485 КПК України не заміщують або виключають необхідність встановлення обставин, вказаних у ст. 91 КПК України, а доповнюють їх шляхом розширення предмету доказування кримінального провадження щодо неповнолітніх. Такі доповнення, конкретизація та розшифрування як раз і потрібні, щоб найменше порушити звичайний уклад життя неповнолітнього, а також прийняти щодо нього найбільш обґрунтоване та доцільне з позиції перевиховання та профілактики вчинення ним у майбутньому правопорушень рішення.

Саме тому слід звертати увагу правозастосувача на цей момент, відмічаючи, що встановленню у вказаному провадженні підлягають як обставини, вказані у ст. 91 КПК України, так і ті, що передбачені ст. 485 КПК України. Виключно при такому розумінні предмету доказування у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх та забезпеченні його всебічного та повного встановлення з’явиться можливість забезпечити виконання як загальних, так і спеціальних завдань цього провадження.

У цьому контексті наведемо точку зору В. К. Вуколова, який відмічає своєрідність предмета доказування при провадженні щодо неповнолітніх, вказує на необхідність деталізації у даному випадку загального предмету доказування, який в рівній мірі відноситься до всіх видів кримінальних проваджень без будь-яких винятків. На його думку, структуру предмету доказування щодо неповнолітніх можна викласти у наступній схемі:

‒ загальне: предмет доказування по всім категоріям кримінальних проваджень (ст. 91 КПК України);

‒ особливе: предмет доказування по кримінальним провадженням щодо неповнолітніх
(ст. 91 КПК України, ст. 485 КПК України);

‒ окреме: окремий предмет доказування по конкретному кримінальному провадженню щодо неповнолітніх [5, с. 53–67].

Виходячи із зазначеної схеми неважко зробити висновок, що специфіка предмету доказування у досліджуваному провадженні проявляється на декількох ієрархічних рівнях. Де встановлення обставин загального, особливого, окремого рівнів забезпечує можливість прийняття законного обґрунтованого і вмотивованого судового рішення щодо неповнолітнього, яке у найбільшому ступені відповідає меті його перевиховання та профілактики вчинення ним у майбутньому правопорушень.

Однак, як свідчить узагальнення правозастосовної практики, слід зазначити, що у кримінальному провадженні цієї категорії, органи досудового розслідування не завжди у повному обсязі з’ясовують обставини, вказані у ст. 485 КПК України (зараз ст. 433 КПК 1960 року), а це у свою чергу перешкоджає своєчасному та належному здійсненню правосуддя під час кримінального провадження щодо неповнолітніх, тим самим фактично перекладаючи обов’язки з’ясування таких обставин на суд. Останній, в силу дії принципу змагальності, також не завжди вживає заходів щодо усунення цього порушення, яке втілюється у неповноті досудового розслідування. Але зважаючи на те, що новий Кримінальний процесуальний кодекс України не містить положення про можливість судом повернення кримінальних проваджень на додаткове розслідування, обов’язок встановлення обставин при провадженні щодо неповнолітніх з боку слідчого, прокурора набуває особливого значення для забезпечення досягнення завдань, передбачених у ст. 2 КПК України стосовно будь-якого кримінального провадження, а також тих власних завдань щодо неповнолітніх, які передбачено ст. 484 КПК України. Отже, питання всебічного та повного встановлення обставин при провадженні щодо неповнолітніх, є актуальним питанням здійснення цього провадження на оновленій правовій основі.

Щодо практичної реалізації питання забезпечення належного встановлення обставин у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, то слід відмітити, що це безпосередньо пов’язано із дотриманням, зокрема слідчими:

‒ вимог кримінального процесуального закону щодо предмету доказування в частині забезпечення встановлення всіх обставин, що його утворюють;

‒ вимог кримінального процесуального закону стосовно процедури здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх, адже тільки обґрунтоване, своєчасне та законне проведення слідчих (гласних та негласних) дій дозволить зібрати належні та допустимі докази;

‒ криміналістичних рекомендацій щодо специфіки методики та особливостей тактики розслідування кримінальних правопорушень, вчинених неповнолітніми;

‒ рекомендацій опрацьованих кримінологами та психологами стосовно врахування під час провадження вікових та психологічних особливостей неповнолітніх;

‒ спеціалізації слідчих по цьому виду кримінального провадження, адже як нарешті законодавчо закріплено у 2 ст. 484 КПК України кримінальне провадження щодо неповнолітньої особи здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх.

Також забезпечення належного встановлення обставин у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх залежить від активності прокурора та керівника органу досудового розслідування, які здійснюють позавідомчий нагляд та відомчий контроль за досудовим розслідуванням кримінального провадження щодо неповнолітніх. З метою посилення увагу вказаних керівників до здійснення ними нагляду та контролю вважаємо за доцільне запропонувати доповнення відповідно ст. 36 та 39 КПК України, якими передбачені повноваження прокурора та керівника органу досудового розслідування, положенням наступного змісту: «перевіряти дотримання під час досудового розслідування всебічності, повноти й неупередженості дослідження всіх обставин кримінального провадження». вважаємо, що таке повноваження та його реалізація безпосередньо будуть спрямовані на забезпечення слідчими належного встановлення обставин у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх, що буде запорукою обґрунтованого і вмотивованого судового рішення щодо неповнолітнього, яке у найбільшому ступені відповідає меті його перевиховання та профілактики вчинення ним у майбутньому правопорушень.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, відмітимо, що кримінальне провадження щодо неповнолітніх, яке визначається специфічним підходом до захисту прав цих осіб, процедурою його здійснення, у тому числі і в частині обставин, які необхідно обов’язково встановити щодо неповнолітніх, потребує від слідчого окремої додаткової уваги та дотримання під час цього провадження як загальних, так і спеціальних норм КПК України. В умовах прийняття нового КПК України це зумовлює необхідність проведення комплексних наукових досліджень з метою опрацювання відповідних методичних рекомендацій слідчим, прокурорам, суддям щодо належного здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх та забезпечення пріоритетного захисту цих осіб, охорони їх прав, свобод та законних інтересів як учасників кримінального провадження.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ФОРМІ ПРИВАТНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ ЗА НОВИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Розглядаються питання щодо сутності кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, визначаються підстави для закриття такого виду кримінального провадження та форми його закінчення.

Ключові слова:кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, підстави до закриття кримінального провадження, потерпілий, приватне обвинувачення.

Новий Кримінальний процесуальний кодекс України, прийнятий 13 квітня 2012 року передбачає окрему главу, що регламентує порядок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення (за чинним КПК України – справи приватного обвинувачення). Проте зазначена глава КПК є вкрай лаконічною і містить лише три статті: 477 «Поняття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення», 478 «Початок кримінального провадження у формі приватного обвинувачення» та 479 «Відшкодування шкоди потерпілому у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення».

Безперечно позитивним моментом слід визначити те, що новий КПК значно розширює перелік кримінальних правопорушень (ст. 477), провадження щодо яких може здійснюватися у формі приватного обвинувачення, порівняно з чинним КПК України, навіть враховуючи зміни, внесені до останнього Законом України № 4025-VI від 15.11.2011 року, згідно з яким перелік справ приватного обвинувачення в чинному КПК було дещо розширено.

У новому КПК України дається визначення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, під яким розуміється провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо певних кримінальних правопорушень (ч. 1 ст. 477).

Тож, на відміну від чинного КПК України, у справах приватного обвинувачення за яким дізнання та досудове слідство не провадяться (ч. 1 ст. 27), за змістом нового КПК України в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення здійснюватиметься досудове розслідування.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 284 нового КПК України підставою до закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є відмова потерпілого (його представника) від обвинувачення в цьому виді провадження. Закриття провадження із зазначеної підстави можливе як на досудовому розслідуванні (ч. 3 ст. 284), так і під час судового розгляду (ч. 6 ст. 284).