А К У Ш Е Р С Т В О 3 страница

У зв’язку з прийняттям нового КПК України основна увага під час підготовки кадрів для органів прокуратури має приділятися таким моментам:

‒ особливостям здійснення досудового розслідування, зокрема розмежування специфіки розслідування кримінальних проступків у процесі дізнання та розслідування злочинів під час досудового слідства;

‒ змісту нової категорії «кримінальні правопорушення», яка буде поділятися на злочини та кримінальні проступки за критерієм тяжкості;

‒ специфіці укладання угоди між прокурором та обвинувачуваним про визнання винуватості та угоди про примирення між потерпілим та обвинувачуваним;

‒ особливостям формування реєстру матеріалів кримінального провадження;

‒ особливостям прийняття ключових процесуальних рішень: повідомлення особі про підозру, звернення з клопотаннями до слідчого судді, складення обвинувального акта;

‒ процедурі представництва державного обвинувачення у суді;

‒ переліку негласних слідчих дій, а також порядку їх здійснення (з метою унеможливлення випадків отримання доказів шляхом порушення конституційних прав громадян);

‒ формам нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування (дізнання та досудового слідства) у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням;

‒ процедурі доручення керівникам органів досудового розслідування, внутрішніх справ, національної безпеки проведення у підвідомчих їм підрозділах перевірок з метою усунення порушень і забезпечення повного розкриття діянь, що містять ознаки кримінального правопорушення;

‒ процедурі пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні;

‒ напрямкам взаємодії органів прокуратури із органами державної влади та правоохоронними органами тощо.

Отже, слід зазначити, що підготовка кадрів для органів прокуратури у зв’язку з прийняттям нового КПК України має бути спрямована на надання спеціальних знань, формування вмінь, необхідних для якісного виконання покладених на прокуратуру обов’язків. Особливої уваги потребує формування узгодженої системи оцінювання отриманих знань, умінь та навичок за результатами підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації згідно з вимогами, необхідними для виконання роботи за певною професією, посадою, а також формування системи оцінювання під час добору фахівців [4].

На сьогодні надзвичайно актуальним питанням є приведення діяльності правоохоронних органів (у тому числі й органів прокуратури) у відповідність до європейських стандартів. У зв’язку з цим вироблення та реалізації дієвої антикорупційної політики є одним із пріоритетних напрямків діяльності органів прокуратури, на реалізацію якого мають бути спрямовані зусилля як держави, так і суспільства. Протидія корупції повинна здійснюватися за різними напрямами, у першу чергу, шляхом удосконалення виховної роботи з працівниками органів прокуратури.

Реформування системи судово-експертних установ
на сучасному етапі

Розглянуто систему експертних установ України та думки науковців щодо її реформування. Приділено увагу організації діяльності експертної служби Міністерства внутрішніх справ. Окреслено напрямки вдосконалення організації експертних установ в умовах змагальної системи судочинства.

Ключові слова: експертна діяльність, судово-експертні установи.

Організація діяльності судово-експертних установ на Україні сьогодні є предметом дискусії з боку науковців та постійно обговорюється на науково-практичних конференціях й у публікаціях вчених-криміналістів. Особливо питання актуальне з введенням в дію нового Кримінального процесуального кодексу та впровадженням змагальної системи судочинства. Одним з проблемних питань є наявність експертних установ у складі міністерств, на які покладено функції здійснення оперативно-розшукової діяльності та досудового слідства, що, на думку певної групи вчених, суперечить принципу незалежності судово-експертної діяльності. Розглянемо питання щодо залежності експертів ОВС від слідчих та осіб, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Начальники райвідділів ОВС несуть відповідальність за організацію роботи підпорядкованого підрозділу, в тому числі за якісне, швидке та повне розкриття й розслідування злочинів. У всіх цих заходах, направлених на розкриття злочинів, приймають участь співробітники НДЕКЦ, які при виконанні своїх обов’язків підпорядковуються начальнику відповідного райвідділу міліції. Але при цьому він не втручається в діяльність співробітників НДЕКЦ, до якої їх залучають (участь в роботі слідчо-оперативних груп чи виконанні експертиз), що передбачено відомчими нормативними актами.

Основним суб’єктом кримінальний процесу, на який покладено функцію доказування при розслідуванні кримінальних справ на досудовому слідстві, є слідчий. У своїй діяльності він взаємодіє з експертами НДЕКЦ під час проведення слідчих дій, при призначенні судових експертиз, а також у процесі отримання консультацій протягом всього розслідування. Основним принципом взаємодії слідчого зі спеціалістами при проведенні слідчої дії є обумовлена кримінально-процесуальним законодавством його керівна роль під час її організації та проведення. Слідчий – суб’єкт збирання та використання доказів. Спеціаліст сприяє йому в цьому, застосовуючи свої спеціальні знання, вміння та навички, науково-технічні засоби та методи в межах своєї компетенції. За кінцевий результат проведення слідчої дії відповідає слідчий. Однак це не означає, що він має право втручатися у процес застосування спеціалістом науково-технічних засобів і використання методів, заснованих на його професійних знаннях. Це є прерогативою винятково спеціаліста, і будь-яке втручання слідчого в його діяльність негативно відобразиться на кінцевому результаті. Отже, іншим принципом взаємодії є незалежність спеціаліста, його процесуальна самостійність, рівноправність зі слідчим.

В структурі МВС будь-якого рівня органи дізнання, слідчі та експертні підрозділи знаходяться, так би мовити, на одній горизонталі і не пов’язані відносинами підпорядкованості. У разі залучення експертів НДЕКЦ у ролі спеціалістів при проведенні слідчих дій слідчий не може наказати експерту виконувати (чи не виконувати) певну роботу, або якимось чином вплинути на її результат. Також само слідчий або оперуповноважений не можуть впливати на хід проведення та результати експертного дослідження. Серед повноважень начальників слідчих підрозділів, регламентованих відомчими наказами, також не передбачено виконання будь-яких дій, спрямованих на втручання в діяльність експертів. Тобто, фактично незалежність експерти не залежать від працівників слідчих та оперативних підрозділів ОВС. З цього зрозуміло, що наявність експертних установ у структурі МВС не суперечить принципу незалежності судової експертизи.

Остання пропозиція уявляється нам неправильною, а за сучасних умов – і практично нездійсненною з багатьох причин. Утворення при Кабінеті Міністрів України зайвого департаменту в умовах реформування адміністративно-управлінського апарату само по собі буде сприйнято громадськістю негативно. Іншою проблемою є визначення статусу працівників департаменту, їх соціального та матеріального забезпечення. Об’єднати в одній організації медичного працівника, офіцера міліції чи збройних сил та державного службовця з визначенням їх єдиного статусу практично неможливо. Передача приміщень та устаткування на баланс департаменту взагалі уявляється абсурдним. Наприклад, кабінети судових експертів у райвідділах ОВС розташовані в основному у будівлі самого райвідділу, а приміщення, призначені для проведення судово-медичної експертизи, – поруч з обласним моргом. Зрозуміло, що такі приміщення не можна поділити чи об’єднати. Архіви, колекції, бібліотеки, що знаходяться в ОВС, також не можна забрати, тому що вони рівною мірою використовуються експертами, слідчими, оперуповноваженими. Зазначене можна віднести і до устаткування інших міністерств.

Зосередження експертних закладів лише у Міністерстві юстиції теж має негативні сторони. Свого часу А. І. Вінберг стосовно тільки одного з видів експертної діяльності зазначав: «Наділити орган управління одного з міністерств країни державно-владними повноваженнями з регулювання науково-дослідної роботи судово-експертних установ країни неможливо, тому що це суперечило б конституційному статусу міністерства (не говорячи вже про те, що в діяльності органа управління цього міністерства неминуче з’являлися б вузьковідомчі інтереси, які б деякою мірою зачіпали права судово-експертних установ, що перебувають у підпорядкуванні іншого відомства країни)» [3, с. 36].

Аналізуючи досвід експертного забезпечення правосуддя в державах далекого зарубіжжя, А. П. Заєць зосереджував увагу на експертних службах США. Федеральне бюро розслідувань (ФБР) має велику науково-дослідну установу, що проводить експертизи за завданнями співробітників ФБР, які розслідують кримінальні злочини федеральної юрисдикції, а також на прохання штатних і місцевих слідчих у випадках, коли лабораторія штату не має необхідних спеціалістів чи обладнання. Власні експертні установи федерального рівня мають деякі спеціальні відомства, наприклад, Міністерство оборони, Податкова служба, Управління по боротьбі з наркоманією, поштове відомство та ін. Експертизи в лабораторіях штату проводяться за завданнями органів розслідування штату: Бюро кримінального розслідування, управління дорожньої поліції тощо. В цих лабораторіях можуть проводитися експертизи на прохання місцевих органів розслідування: міської поліції та шерифа. Відомчі лабораторії проводять дослідження за завданнями співробітників даного відомства. Поряд з державними лабораторіями, що обслуговують систему на рівні федерації і штатів, влада міст та районів в особі поліцейських управлінь і шерифів утворює свої лабораторії, юрисдикція яких обмежена тими муніципальними або адміністративними округами, що фінансують їх діяльність [1, с. 10]. Тобто Федеральне бюро розслідувань та поліція США мають свої експертні заклади. Про це також свідчить дослідження Г. П. Прошиної [4].

Сьогодні, відповідно до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертна діяльність здійснюється у державних спеціалізованих установах до яких належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України [5].

Розглядаючи систему експертних установ на Україні, можна відмітити, що найбільш розвинутими й потужними з них є науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції та експертна служба Міністерства внутрішніх справ України, про що свідчать статистичні дані. Експертні підрозділи обох міністерств протягом багатьох років плідно співпрацюють, про що свідчать створені спільно останніми роками методики дослідження за основними видами експертиз. Специфіка експертної діяльності інших, зазначених у Законі міністерств також, на нашу думку, не викликає сумнівів. З урахування викладеного вище та міжнародного досвіду, зазначену систему експертних установ на Україні потрібно залишити, тому що особливих протиріч в їх практичній діяльності не спостерігається.

Загалом, усі пропозиції, пов’язані з централізацією експертної діяльності на сучасному етапі, на нашу думку, не можуть розглядатися позитивно, особливо в умовах переходу до змагального кримінального процесу. Навряд чи експерти обвинувачення та захисту зможуть надати суду об’єктивні висновки, якщо вони є працівниками однієї установи і підпорядковані одному керівнику.

З набуттям чинності нового КПК України та впровадженням змагальної системи судочинства також потрібно розвивати систему експертних установ недержавної форми власності, що виступатимуть експертами сторони захисту. Реформуванню та вдосконаленню підлягають також окремі напрямки діяльності існуючих експертних установ. Наприклад, ми погоджуємось з думкою Л.М. Головченко з приводу необґрунтованості існування законодавчого дозволу на проведення експертною службою МВС України експертиз у цивільних та господарських справах [6, с. 27]. На нашу думку, ці експертизи повинні виконуватися експертними підрозділами Міністерства юстиції України. Винятком мають бути повторні експертизи, проводити які, для об’єктивності дослідження, повинні експерти різних відомств.

КРИМІНАЛІСТИЧНА НАУКА І НОВЕ
КРИМІНАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Розглянуто тісний зв’язок криміналістичної науки з наукою кримінального процес. Вказуються зміни, яких зазнають структурні елементи криміналістики у зв’язку з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України.

Ключові слова: криміналістика, кримінально-процесуальна наука, криміналістична методика, криміналістична тактика.

У світлі нинішньої державної політики, спрямованої на реформування системи правоохоронних і судових органів, кардинальних змін зазнає кримінально-процесуальне законодавство України та відповідно діяльність з досудового розслідування кримінальних правопорушень і судового розгляду кримінальних справ. Зокрема, з моменту набрання чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом України (далі КПК України) у кримінальному процесі більше не буде стадії порушення кримінальної справи. При надходженні до правоохоронного органу інформації про порушення закону, останній же одразу провадить дізнання (у випадку наявності ознак вчинення кримінального проступку), досудове слідство (якщо протиправне діяння містить ознаки злочину) або перевірку інформації про адміністративне правопорушення. Окрім того, нове кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що пред’явлення звинувачення (аналог нинішнього обвинувачення) буде здійснюватися судовими органами, а не слідчими. Останні будуть тільки збирати доказову базу, достатню для прийняття зазначеного рішення.

Історично криміналістика тісно пов’язана зі кримінальним процесом. Зокрема, вона як прикладна наука покликана забезпечувати виконання основного завдання кримінального процесу. Тому структурні розділи криміналістики сприяють розробці якісних методів і засобів розкриття, розслідування та попередження кримінальних правопорушень. До того ж криміналістика, а саме такий її розділ як криміналістична методика, розробляє найбільш раціональний алгоритм заходів для забезпечення ефективного розслідування окремих видів кримінальних правопорушень з урахуванням їх особливостей і ймовірних слідчих ситуацій, що можуть скластися.

Із вищевказаного випливає, що будь-які зміни в кримінально-процесуальному законодавстві повинні знайти своє відображання в існуючих криміналістичних положеннях. Зокрема, прийнята структура криміналістичної методики диктується Кримінально-процесуальним кодексом України від 1961 року, який визначає такі стадії досудового розслідування як дослідча перевірка, порушення кримінальної справи, притягнення особи в якості обвинуваченого та направлення справи до суду. Відповідно в криміналістичній методиці виділяють наступні етапи розслідування:

1) особливості порушення кримінальної справи (у кримінальному процесі її прийнято називати дослідчою перевіркою);

2) початковий (розпочинається з моменту порушення кримінальної справи та завершується притягненням особи в якості обвинуваченого);

3) наступний (починається з моменту появи в кримінальному процесі такого учасника як обвинувачений і завершується складанням обвинувального висновку).

Вважається не доцільним виділяти етапи розслідування, оскільки провадження розпочинається одразу після надходження інформації про правопорушення (з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань). Як відомо, провадження може провадитися за фактом кримінального правопорушення або відносно особи підозрюваного. Згідно нового КПК України особа обвинуваченого фігурує у судовому провадженні, а в кримінальному – тільки підозрюваний. Серед науковців панують ідеї про доцільність виділення наступного етапу з моменту появи особи підозрюваного. Але цей критерій не актуальний у випадку провадження, яке розпочинається одразу відносно особи. Тому ділити досудове розслідування на два етапи втрачає свого смислового навантаження у силу відсутності чіткого розподілу моменту настання наступного етапу.

При цьому доцільно виділяти приводи та підстави для провадження дізнання чи досудового слідства й відповідно сформулювати типові слідчі ситуації розслідування кримінального правопорушення.

Окрім криміналістичної методики, змін зазнає й криміналістична тактика, так як появляються поняття гласних і негласних слідчих (розшукових) дій. Тобто слідчі дії, на прикладі допиту, можуть проводити як слідчий, так і оперативні співробітники. Тільки у випадку проведення допиту за вказівкою слідчого оперативним співробітником ця дія буде вважатися розшуковою. До того ж слідчий стає суб’єктом оперативно-розшукової діяльності, а заходи, які він проводить, вважаються негласними слідчими діями. Зазнає змін і власне перелік слідчих (розшукових) дій, а відповідно й тактика їх проведення.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна сміло стверджувати, що структура криміналістичної методики зокрема й положення криміналістичної науки в цілому зазнають значних змін у силу змін кримінально-процесуального законодавства й процедури кримінального процесу в Україні.

Одержано 23.09.2012

Рассмотрено связь криминалистической науки с наукой уголовного процесса. Указываються изменения структурных элементов криминалистики в связи с принятием нового Уголовного процессуального кодекса Украины.

Ключевые слова: криминалистика, уголовно-процессуальное законодательство, криминалистическая методика, криминалистическая тактика.

The relations of «criminalistics» and «criminal procedure» are explained. The changes of criminalistics’ structure elements seeing the adoption of new Criminal Procedure Code are formulated.

Keywords: criminalistics, criminal procedure legislation, forensic technique and tactics.

L

Еволюція очної ставки як слідчої дії за новим Кримінальним процесуальним кодексом України

Стаття присвячена нормативно-правовій регламентації проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб (ч. 9 ст. 224 КПК України 2012 року). Визначена специфіка проведення даної слідчої (розшукової) дії у порівнянні із очною ставкою (ст. 172, 173 КПК України 1960 року), яка впливатиме на розробку тактичних рекомендацій по її проведенню.

Ключові слова: допит, очна ставка, одночасний допит двох чи більше осіб, конфліктна ситуація, психологічний вплив, тактичні рекомендації.

Сучасні вимоги, що пред’являються до якості розкриття й розслідування злочинів, вносять на порядок денний питання щодо підвищення ефективності провадження слідчих дій як одного з важливих напрямів вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності.

Будь-які слідчі дії, безперечно, спрямовані на отримання якісної та точної інформації про подію злочину та особу злочинця. Одним із найвичерпніших та об’єктивних засобів збирання доказів є проведення так званих комунікативних слідчих дій, в основі яких є безпосереднє спілкування. Це допит та очна ставка, які проводяться в умовах постійного контакту та діалогу між учасниками.

Стаття 224 КПК України 2012 року містить нормативно-правову регламентацію проведення допиту. Новелою в цій статті є запровадження можливості проведення такої слідчої дії як одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб (ч. 9 ст. 224 КПК України), та виключення нею поняття «очної ставки». Співставимо зміст та сутність очної ставки, яка регламентована ст. 172, 173 КПК України 1960 року, та одночасного допиту двох чи більше осіб згідно із ч. 9 ст. 224 КПК України.

Допит, як слідча дія, полягає в отриманні органом розслідування у встановленому законом порядку від допитуваного відомостей про відомі йому факти, що мають доказове значення. Очна ставка є однією з найбільш розповсюджених слідчих дій для отримання нової та перевірки наявної інформації з особистісних джерел, яка полягає в почерговому допиті, в присутності один одного, двох раніше допитаних осіб з метою усунення в їх показаннях суттєвих протиріч. З позицій цієї теорії допит та очна ставка вивчалися в дисертаційних і монографічних дослідженнях Р. С. Бєлкіна, А. Ф. Волобуєва, В. О. Коновалової, М. В. Салтевського, В. О. Образцова, В. Ю. Шепітька, М. П. Яблокова та багатьох інших вчених. У порівнянні зі звичайним допитом психологічна атмосфера очної ставки є більш складною. Це обумовлено фактом присутності другого допитуємого, емоціональною напруженістю у зв’язку з можливістю викриття неправди, почуттям страху за свої показання. Як зазначив А. Ф. Волобуєв, під час очної ставки діє додатковий фактор психологічного впливу на особу, який називається ефектом присутності іншого учасника слідчої дії, який говорить правду. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід [2, с. 26]. Тобто очна ставка завжди проходить у конфліктній ситуації.

Через багатокомпонентність чинників, що впливають на формування конфліктних слідчих ситуації на очній ставці у науковій літературі автори неоднозначно підходять до визначення необхідних підготовчих заходів. Так, на думку Ю. В. Гавриліна, підготовка до проведення очної ставки повинна включати: вивчення раніше отриманих показань; з’ясування змісту протиріч; вивчення особи допитуваних; з’ясування обставин, що належить встановити; визначення послідовності допиту; вибір місця та часу проведення; підбір та систематизація доказів; формулювання питань та визначення їх послідовності [3, с. 51]. М. Г. Шурухнов додає визначення місця, часу та способу виклику на допит; створення необхідної обстановки допиту; визначення кола учасників слідчої дії; визначення засобів фіксації слідчої дії; складання плану очної ставки [6, с. 389].

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику [5, с. 202–203].

Слідчий, який проводить очну ставку, повинен стежити за тим, щоб очна ставка не вийшли з-під його контролю. Якщо з боку учасників очної ставки є спроба зірвати цю слідчу дію шляхом погроз в адресу один одного чи прояв інших неправомірних дій, слід негайно припинити або перервати проведення очної ставки, зафіксувавши це в протоколі.

Результати очної ставки можуть бути різними. По-перше, кожний учасник очної ставки може підтвердити дані ним раніше показання. По-друге, особа, що раніше давала неправдиві показання, дала на очній ставці показання правдиві, або навпаки. По-третє, учасник або обидва учасники очної ставки відмовилися давати показання. Будь-які результати очної ставки є орієнтиром на те, чого слід чекати в судовому засіданні. А для слідчого результати очної ставки повинні сприяти подальшій активізації діяльності щодо збирання нових доказів [4, 595-596].

Таким чином, ця слідча дія відома як ефективний спосіб перевірки наявних і одержання нових доказів, а також допомагає слідчому шляхом з’ясування і усунення суперечностей в показаннях допитуваних встановити істину в кримінальній справі.

Згідно із положеннями ч. 9 ст. 224 КПК України очна ставка трансформувалася у одночасний допит двох чи більше раніше вже допитаних осіб, який, на відміну від очної ставки може проводитися, по-перше, не тільки між двома раніше допитаними особами, але такий допит може бути проведений за участю трьох і більше осіб, а по-друге, одночасний допит двох і більше вже допитаних осіб проводиться з метою з’ясування тільки причин розбіжностей у їхніх показаннях, а усунення цих розбіжностей, виходячи із положень цієї статті не є метою даної слідчої (розшукової) дії. З огляду на наведені зміни очевидним є необхідність перегляду існуючих тактичних рекомендацій по проведенню очної ставки, які не є цілком прийнятними для проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, при розробці останніх слід обов’язково враховувати, що психологічний вплив з боку двох і більше осіб на особу, що дає неправдиві показання, набагато більший ніж з боку однієї особи, що є позитивною стороною нового кримінального процесуального закону, однак, за умови невірної оцінки зібраних доказів по справі і як наслідок невірного визначення достовірності показань учасників даної слідчої дії можна повести слідство хибним шляхом, втратити час, а можливо навіть засудити невинну людину.

ОСОБЛИВОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ СПЕЦІАЛЬНИХ МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ ОКРЕМИХ ОБСТАВИН НЕНАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ МЕДИЧНИМИ ТА ФАРМАЦЕВТИЧНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ

В статті розглянуті питання щодо необхідності використання спеціальних знань при розслідуванні злочинів, пов’язаних із неналежним виконанням обов’язків медичними та фармацевтичними працівниками. На основі аналізу наукової літератури були вказані особливості встановлення окремих обставин неналежного виконання професійних обов’язків медичними та фармацевтичним працівниками за допомогою спеціальних медичних знань.

Ключові слова: спеціальні медичні знання, окремі обставини, медичні працівники, медична документація.

Життя та здоров’я людини є найбільшим багатством нашої демократичного держави, охорона яких надійно забезпечується як національним законодавством, так і актами міжнародного права. Зокрема Конституція України у ст. 49 закріплює право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу й медичне страхування.

Професія лікаря – одна з найбільш стародавніх та поважних професій на нашій планеті. Незважаючи на значний прогрес у медицині, на сьогоднішній день ніхто не може гарантувати обов’язкову успішність лікування, оскільки кінцевий результат будь-якого медичного втручання залежить від безлічі суб’єктивних та об’єктивних чинників. Тому стоїть гостра потреба у належному юридичному вирішенні питань, пов’язаних з відповідальністю медичних працівників за неналежне виконання своїх професійних обов’язків.

Слід зазначити, що у вітчизняній та зарубіжній літературі є низка робіт, пов’язаних із розслідуванням злочинів та використанням спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Це, передусім, роботи таких вчених як Ю. П. Аленіна, В. П. Бахіна, Р. С. Бєлкіна, О. М. Васільєва, І. О. Возгріна, В. І. Галагана, І. Ф. Герасимова, В. Г. Гончаренка, Л. Я. Драпкіна, М. К. Камінського, Н. І. Клименка, О. Н. Колесніченка, В. О. Коновалова, В. С. Кузьмічова, В. К. Лисиченка, І. М. Лузгіна, В. Г. Лукашевича, Г. А. Матусовського, О. Р. Михайленка, В. О. Образцова, М. В. Салтевського, М. Я. Сегая, М. О. Селіванова, В. В. Тіщенка, С. Н. Чурілова, В. Ю. Шепітька, М. П. Яблокова і інших, праці яких стали теоретичним підґрунтям при розслідуванні злочинів.