А К У Ш Е Р С Т В О 6 страница

У частині 5 статті 340 нового КПК зазначається, що у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та наявності згоди потерпілого на підтримання обвинувачення в суді, кримінальне провадження за відповідним обвинуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення. Проте зазначена процедура в КПК не визначається.

Згідно з частиною 6 тої ж статті 340 КПК повторне неприбуття в судове засідання потерпілого без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття прирівнюється до його відмови від обвинувачення і має наслідком закриття кримінального провадження за відповідним обвинуваченням. Але такі наслідки настають лише за умови набуття обвинуваченням статусу приватного, тобто у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення та наявності згоди потерпілого на підтримання обвинувачення в суді.

Отже не є зрозумілим, які наслідки наставатимуть у разі неприбуття в судове засідання без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття потерпілого в кримінальному провадженні, яке с самого початку було приватним і чи буде повторне неприбуття в судове засідання потерпілого без поважних причин або без повідомлення про причини неприбуття в такому виді провадження підставою для його закриття.

За чинним КПК України порушення прокурором справи приватного обвинувачення (ч. 3 ст. 27) або вступ прокурора у справу, порушену суддею за скаргою потерпілого (ч. 4 ст. 27) виключає можливість закриття справи у разі примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним). Такий підхід, слушно зазначає М. Хавронюк, залишений у законі з радянських часів, коли інтереси держави і колективу превалювали над інтересами людини, є одним із проявів необґрунтованого втручання публічної влади у приватні справи людей. За такого підходу основні зусилля держави спрямовані не на розв’язання конфлікту, а на покарання винного [5, с. 124].

Доречним буде зазначити, що російський законодавець відмовився від такого «атавізму», зазначивши, що вступ у кримінальну справу прокурора не позбавляє сторони права на примирення (ч. 4 ст. 318 КПК РФ).

І КПК Молдови, на відміну від чинного КПК України, передбачає можливість примирення у справах приватного обвинувачення у випадках, коли кримінальне переслідування розпочате прокурором за власною ініціативою (частина 6 статті 276 КПК Молдови).

Проте розробники нового КПК України пішли ще далі, і, як вже зазначалося, взагалі не передбачили можливість прокурора розпочати кримінальне провадження у формі приватного обвинуваченого без заяви потерпілого. А оскільки в цьому виді провадження здійснюватиметься досудове розслідування, а прокурор власне і може розпочати таке провадження, то його вступ в кримінальне провадження, якщо воно розпочате слідчим, не впливатиме на порядок його закінчення, тобто не виключатиме можливість його закриття у разі відмови потерпілого від обвинувачення.

Відповідно до ст. 479 нового КПК відшкодування шкоди потерпілому в кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення може відбуватися на підставі угоди про примирення або без неї. Яким чином може бути відшкодовано шкоду без укладання угоди КПК не визначає.

Угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого (ч. 1 ст. 469). Укладання угоди може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до видалення суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку (ч. 1 ст. 469).

Якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду (ч. 1 ст. 474). Суд, якщо переконається, що угода може бути затверджена, ухвалює вирок, яким затверджує угоду (ч. 1 ст. 475).

Таким чином можна зробити висновок, що закінчуватися досудове розслідування у формі приватного обвинувачення може або закриттям кримінального провадження (якщо потерпілий відмовляється від обвинувачення) або в звичайному порядку – складанням обвинувального акта (і навіть укладання угоди про примирення не змінюватиме його).

Тож, як бачимо, новий КПК України ставить достатню кількість запитань, вирішення яких повинно здійснюватися в тому числі й шляхом внесення до нього змін і доповнень.

Кримінально-правова та криміналістична характеристика розкрадань на об’єктах електроенергетики

В тезах розглянуто кримінально-правову характеристику злочинів, пов’язаних з розкраданнями на об’єктах електроенергетики. Виділено та розкрито основні елементи криміналістичної характеристики вказаних злочинів.

Ключові слова: криміналістична характеристика, розкрадання на об’єктах електроенергетики.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» до об’єктів електроенергетики відноситься електрична станція (крім ядерної частини атомної електричної станції), електрична підстанція, електрична мережа, підключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котельня, підключена до магістральної теплової мережі, магістральна теплова мережа [1].

Деякий час в КК України існувала ст. 188, яка передбачала кримінальну відповідальність за викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання. Проте у 2008 році дана стаття була декриміналізована, і на даний час розкрадання на об’єктах електроенергетики кваліфікуються за ст. 185 КК України «Крадіжка», або ж за ст. 186 КК України «Грабіж». Крім того, зазвичай викрадення предметів з об’єктів електроенергетики, зважаючи на наявність в них як кольорових, так і чорних металів, відбувається з метою здачі на металобрухт. Тобто, в процесі розкриття та розслідування розкрадання виявляються злочини, передбачені ст. 213 КК України «Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом». Можна сказати, що розповсюдженість саме таких посягань є однією з причин розкрадання на об’єктах електроенергетики.

Суспільна небезпека цього злочину полягає в тому, що таке розкрадання, крім того що наносить матеріальну шкоду підприємствам електроенергетики, може призвести до тяжких наслідків. Наприклад, викрадення того чи іншого обладнання об’єктів електроенергетики може унеможливити постачання електроенергії на ту чи іншу ділянку або місцевість чи знеструмити той чи інший об’єкт. В результаті страждають і зазнають значних збитків як побутові, так і промислові споживачі, порушується робота служб життєзабезпечення. Крім того, сам процес демонтажу та викрадення цих засобів може призвести до шкоди здоров’ю чи смерті самих викрадачів, а відсутність захисних частин об’єкта електроенергетики може спричинити загрозу життю та здоров’ю випадкових громадян.

Криміналістична характеристика розкрадань на об’єктах електроенергетики представляє собою систему відомостей (знань) про наступні елементи механізму вчинення цих злочинів:
1) предмет злочину; 2) осіб, що його вчинюють; 3) способи вчинення та відповідні їм сліди.

Наявність у слідчого та оперативних працівників відомостей про характеристику цих елементів та закономірних зв’язків між ними забезпечать можливість при отриманні первинної інформації вірно оцінити її, побудувати і перевірити версії стосовно події злочину, кваліфікувати її та спланувати процес розслідування.

Предметом вказаного злочину є електричні мережі, електрообладнання та його частини. Електрична мережа – це сукупність електричних установок для передачі (транспортування енергії повітрям або під землею) та розподілу електричної енергії. Електричні мережі бувають таких видів: а) магістральна (призначена для передачі електричної енергії від виробника до пунктів підключення місцевих (локальних) мереж); б) місцева або локальна (призначена для передачі електричної енергії від магістральної електричної мережі до споживача); в) міждержавна (призначена для передачі електричної енергії між державами) [2, с. 432].

Під обладнанням електричних мереж необхідно розуміти сукупність механізмів, приладів, пристосувань та інших допоміжних виробів, необхідних для створення і функціонування електричних мереж [4, с. 42].

Суб’єктом вказаного злочину може бути фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці від 16 років.

З криміналістичної точки зору серед осіб, що вчиняють розкрадання на об’єктах електроенергетики, можна виділити дві групи:

· особи, які є працівниками вказаних об’єктів;

· сторонні для об’єкта особи: безробітні, особи, які проживають за рахунок випадкових заробітків чи за рахунок здачі металобрухту.

Крім того, необхідно сказати, що досить часто такі злочини вчиняються групою осіб, до якої входять особи, котрі мають спеціальні знання в галузі електрики. До того ж, для транспортування об’ємних та важких предметів у злочинців повинен бути транспортний засіб чи інший засіб пересування чи перевезення.

Поняття розкрадання охоплює протиправне безоплатне заволодіння електричними мережами та їх обладнанням такими способами, як крадіжка і грабіж.

Підготовка до вчинення вказаних злочинів полягає у виборі об’єкта посягання (який знаходиться в малолюдному місці, не охоронюваний), підготовці засобів вчинення злочину, за необхідності транспортних засобів, виборі часу вчинення злочину (зазвичай вечірній час, або інший час, в який в цьому місці відсутні сторонні особи), за необхідності підбір співучасників та місць збуту викраденого.

Під час розкрадання з об’єктів електроенергетики застосовується такий спосіб, як демонтаж електричних мереж, кабельних ліній та її обладнання, тобто їх розбирання (розукомплектування, від’єднання (роз’єднання) окремих частин) або зняття їх з місця.

Зазначений демонтаж може бути поєднаний з пошкодженням або знищенням електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання. Пошкодження чи знищення такого майна може здійснюватись як для полегшення його викрадення, так і бути наслідком такого викрадення (наприклад, в результаті викрадення певного обладнання електричні мережі чи кабельні лінії зв’язку не можуть використовуватись за цільовим призначенням). В даному випадку існує ідеальна сукупність злочинів, тобто коли особа, однією дією вчиняє два окремих злочини: крадіжку (ст. 185 КК України, та умисне пошкодження об’єктів електроенергетики (ст. 194-1 КК України. Проте додаткової кваліфікації за статтею 194-1 КК України вказаний злочин не потребує.

Суб’єктивна сторона розкрадання характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Зазвичай злочинці здійснюють такі розкрадання з метою наступної здачі на металобрухт вказаних предметів, або ж їх перепродажу.

Враховуючи викладене та ту обставину, що кримінальні прояви на об’єктах електроенергетики стали частішими, і не тільки завдають збитків відповідним підприємствам і державі, але й створюють реальну загрозу життю і здоров’ю людей, можна зробити висновок, про необхідність негайного реагування з боку як керівників підприємств електроенергетики, так і правоохоронних органів, щодо зменшення чисельності вказаних злочинів і усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню.

ОСОБЛИВОСТІ ОКОЛОФУТБОЛЬНОГО УГРУПОВАННЯ:
КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АСПЕКТ

Статтю присвячено окремим питанням вивчення особи футбольних хуліганів, наведено типову структуру угруповання та особливості її організації.

Ключові слова: хуліганство, футбольний хуліган, околофутбол, угруповання.

Сьогодні в Україні, як і в інших країнах СНД і Європи, можна спостерігати стрімкий розвиток «фанатських рухів», які стали невід’ємною частиною футбольного життя громадян. В свою чергу, на фоні інтеграційних процесів об’єднання футбольних груп фанатів, викликає стурбованість наростаюча проблема околофутбольного насильства. Насильство зазвичай проявляється у проведенні членами таких груп силових акцій, спрямованих на порушення громадського спокою під час проведення футбольних матчів, масових бійок, в ході яких їх учасники можуть отримати тяжкі тілесні пошкодження.

Термін «околофубол» є збірним і охоплює все, що пов’язане з фанатами, організованим рухом уболівальників і хуліганством. У кримінології субкультура футбольних фанатів розглядається як стимулююче середовище для здійснення протиправної і кримінально-караної діяльності, а також як підготовлений ґрунт для утворення неформальних молодіжних об’єднань з елементами організованої злочинності. Такі неформальні фан-групи, ще відомі як «hooligan’s», або футбольні хулігани. Це найбільш активні і агресивні члени угруповань, часто їх об’єднання називаються «фірмами». «Фірми» є закритими угрупуваннями, чисельність яких може досягати до 100 чоловік. До складу «фірм» може входити декілька автономних утворень, або «мобів» (від англ. «мob» – натовп) – стійких груп призначених для вуличної бійки.

З погляду криміналістичного аналізу цікавим представляється дослідження типової структури фірми і моб-угруповання, специфіки учасників групи, взаємодія з іншими околофутбольними об’єднаннями.

Структура фірми є запозиченою моделлю фанатського руху європейського типу з чітко вираженою ієрархічною структурою і розподілом обов’язків серед учасників, наявністю символом або емблемою клубу, неформальним статутом.

Так, найбільш досвідчені члени фанатського руху відносяться до «фірмачів», вони організують силові акції і проводять ідеологічну роботу усередині «фірми». Його ядро складається в більшості з осіб яким виповнилося 25–30 років, більшість з них мають навики організаційної роботи серед членів групи. Вони також займаються перевіркою кандидатур, які хочуть приєднатися до клубу, ведуть переговори з іншими «фірмами» або «мобами» про місце, час і правила проведення бійок, чисельності залучених у бійці учасників («махачей», «забивонів»).

Бойовою основою фірми, що безпосередньо приймає участь у бійках або акціях спрямованих на порушення громадського спокою є «хард-кор», це фізично добре підготовлені хлопці 16-20 років. Вони безпосередньо беруть участь в силових акціях. Члени «хард-кора», як правило займаються контактними видами спорту (бокс, дзю-до, карате), ти з них які беруть участь в бійках «стінка на стінку» відносяться до категорії «ферст-лайнеров» (від англ. «first line» – перша лінія), тобто з їх числа формується перша лінія осіб, що приймають бій.

Відображення ходу проведення силових акцій покладене на «операторів». В основному це особи, які не беруть участь в силових акціях, але разом з тим ведуть відеозйомку ходу зіткнень між угрупуваннями, також на них покладено обов’язок оформлення сайтів і хронології клубу.

Ідеологічною основою функціонування фан-движения є набір правил і основних принципів «фірм». Серед таких принципів особливе місце займає: проведення силових акцій тільки відносно протиборчих фанатських об’єднань, без залучення мирних футбольних фанатів («кузмічей», «насіння»); проведення бійок або «махачей» за принципом «чесної бійки», що виключає застосування холодної зброї та інших предметів, добивання супротивника, що вже знаходиться на землі.

Поширеним способом поповнення складу учасників околофубольних груп фанатів здійснюється через закриті Інтернет сайти і форуми фанатського руху. Молодих людей охочих вступити в такі угрупування іноді навіть не цікавить футбольний рух, їх основна зацікавленість виявляється в потребі самоствердження та підвищення власної самооцінки шляхом участі у проведенні силових акцій.

Крім того, через Інтернет мережу відбувається взаємодія між «фірмами-опонентами» футбольних фанатів. На закритих форумах-листуваннях представники угруповань домовляються про бійки, що відбудуться у майбутньому, віковий склад учасників та їх кількість. При цьому ними використовується зрозуміла лише для них термінологія, що виключає можливість присутність сторонніх осіб і правоохоронних органів.

Таким чином, можна зробити вивід про те, що околофутбольная субкультура в середовищі фанатских рухів набула форми соціального інституту, зі своєю чітко певною структурою і контингентом. Для працівників правоохоронних органів, є особливо важливо мати уявлення про такі об’єднання для подальшого спостереження за їх діяльністю і запобіганню протиправним діям направлених на порушення громадського порядку.

Одержано 24.09.2012

Статья посвящена отдельным вопросам изучения личности футбольных хулиганов, приведена типичная структура такой группировки и особенности ее организации.

Ключевые слова: хулиганство, футбольный хулиган, околофутбол, группировка.

The article is devoted the separate questions of of personality of footbаll hooligans, the typical structure of such groupment and speciality of its organization.

Keywords:hooliganism, fotball hooligan, groupment.

L

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО
СТАТУСУ ПІДОЗРЮВАНОГО ЗА НОВИМ
КРИМІНАЛЬНИМ ПРОЦЕСУАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Розглянуто проблемні питання визначення процесуального статусу підозрюваного при затриманні за підозрою у вчиненні злочину за новим Кримінальним процесуальним кодексом України і запропоновано удосконалити процесуальні норми щодо підозрюваного.

Ключові слова:підозрюваний, законне затримання, досудове розслідування.

Великим кроком на шляху України до євроінтеграції, зміцнення демократії та законності, втілення європейських стандартів правосуддя у національну правову систему стало прийняття Верховною Радою 13.04.2012 довгоочікуваного Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК). Гостра критика серед науковців та практичних працівників щодо деяких його положень активно продовжується. І це природно для законотворчої діяльності, адже прийняти абсолютно досконалий закон майже неможливо. Однак, говорити, що новий КПК «поганий» або «добрий» для національного судочинства не можна, та ще і зарано; він дещо інший на відміну від чинного, не перевірений часом та не звичний для науковців і практиків.

Одні з найбільш актуальних у науці кримінально-процесуального права та в практичній діяльності правоохоронних органів є питання, що стосуються обмеження прав людини та громадянина, які задекларовані у Конституції України. Так, статтею 3 Основного закону визначено,що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Крім того, у статті 29 Конституції України чітко зазначено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого [1].

Беззаперечно, що наведені декларативні положення повністю враховані при прийнятті нового КПК, адже в України не можуть прийматися закони, що не відповідають Конституції України. Однак, аналізуючи положення Кримінального процесуального кодексу, які, зокрема, визначають процесуальний статус підозрюваного, а також ті, які стосуються затриманої особи за підозрою у вчиненні злочину, доходимо до висновку про наявність норм, які не узгоджуються між собою та породжують певні проблеми під час їх застосування.

Також у частині 2 тієї ж статті вказано, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Частиною ж 3 вказаної статті передбачено,що здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється негайно після завершення огляду.

Вказані норми регламентують початок кримінального провадження, а також передбачають відповідальність за порушення вимог кримінального процесуального закону. Далі розглянемо положення статті 207 КПК, які регламентують законне затримання, де у частині 1 вказано, що ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Крім того частиною 2 цієї статті передбачено, що кожен має право затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу, крім осіб, зазначених у статті 482 цього Кодексу:

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні.

Цією частиною статті передбачені випадки, коли можна затримувати без дозволу суду особу, що вчиняє кримінальне правопорушення саме не уповноваженою службовою особою, а частиною 3 розглянутої статті визначається порядок дій після затримання особи правопорушника, якою передбачено, що кожен, хто не є уповноваженою службовою особою (особою, якій законом надано право здійснювати затримання) і затримав відповідну особу в порядку, передбаченому частиною другою цієї статті, зобов’язаний негайно доставити її до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення.

Подальші положення КПК у статті 208 передбачають затримання особи правопорушника вже уповноваженою службовою особою та визначають, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Вищезазначені положення Кримінального процесуального кодексу визначають підстави і порядок затримання особи, що вчиняє або вчинила кримінальне правопорушення. Очевидно, що відносно такої особи з’являються обґрунтовані підстави підозрювати її у вчиненні злочину, і, таким чином, вона набуває процесуального статусу підозрюваного. Це і передбачено частиною 1 статті 42 КПК, де визначено, що підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276–279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.

Аналізуючи вказані положення нового Кримінального процесуального кодексу України доходимо до висновку, що при затриманні особи за підозрою у вчиненні злочину вона автоматично повинна набувати статусу підозрюваного, а тому уповноважена службова особа, здійснюючи її затримання під час вчинення нею злочину або замаху на його вчинення, якщо досудове розслідування ще не розпочате, фактично здійснює процесуальні дії щодо підозрюваної особи, які можна проводити, якщо ґрунтуватись на вимогах частини 2 статті 214 КПК, тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань і початку досудового розслідування.

Висвітлена проблема існує не тільки у національній правозастосовуючий діяльності, а, наприклад, і у Російської Федерації.

Так, визначаючи затримання підозрюваного (п. 11 ст. 5 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації – далі КПК РФ), законодавець вказує, що воно може проводитися «на строк не більш 48 годин з моменту фактичного затримання». Затримання підозрюваного, як захід процесуального примусу, є кримінально-процесуальним затриманням та розуміється законодавцем саме в цьому сенсі. Це означає, що воно можливо тільки у порушеній кримінальній справі та в процесуальні строки, пов’язані саме з її порушенням, спеціально уповноваженими особами.

Фактичне ж затримання проводиться, як правило, до порушення кримінальної справи, без постанови органа дізнання, дізнавача, слідчого чи прокурора і являє собою «захоплення» на місці вчинення злочину. Воно не регламентовано кримінально-процесуальним законом, а передбачено Статутом патрульно-постової служби міліції [3, с. 20].

Наведені неоднозначні вимоги нового кримінального процесуального закону потребують свого негайного удосконалення з метою недопущення порушення прав та законних інтересів осіб, шляхом вчинення незаконних дій щодо них, а також уникнення відповідальності посадових осіб, які зобов’язані виконувати приписи КПК України.

Актуальні питання визначення підстав
та порядку затримання особи

Тези присвячено розгляду актуальних питань визначення підстав та порядку затримання особи за новим Кримінальним процесуальним кодексом України.

Ключові слова:затримання особи, захисник, кримінальний процес, захист прав людини.

Важливу роль у боротьбі зі злочинністю відіграє практика використання і застосування кримінального законодавства, його норм та інститутів. До їхнього числа відноситься і затримання особи, що вчинила злочин. Дії, спрямовані на затримання злочинця, є суспільнокорисними, оскільки запобігають вчиненню нових злочинів і разом із тим забезпечують здійснення стосовно його правосуддя. Такі дії є правом громадян і обов’язком уповноважених осіб, правоохоронних органів.

Конституцією України (ст. 3) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Затвердження і забезпечення її прав є головним обов’язком держави. Право людини на свободу є одним із найважливіших прав людини (ст. 29) [1]. Але передбачити в Конституції відповідну норму – це одне, а втілити її в життя – зовсім інше.

У Європейській конвенції «Про захист прав і основоположних свобод людини»^[4] [2] сторони (держави ‒ члени Ради Європи, серед яких і Україна з 11 вересня 1997 р.) гарантують кожній людині, яка знаходиться під їх юрисдикцією, захист основних прав і свобод (право на життя, свободу і особисту недоторканність та ін.).

У Концепції судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженій Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, слушно зазначається: «Справедливе судочинство та належний захист прав і свобод людини можливі лише за наявності досконалого процесуального законодавства…» [3].

Більш ніж 50 років в Україні діяв КПК УРСР 1960 р., який зараз «доживає» свої останні дні: 13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (надалі – КПК України) [4]. 14 травня 2012 р. Президент України підписав КПК України і, відповідно до перехідних положень, він набере законної сили через шість місяців з дати його підписання.

Одним із найголовніших недоліків КПК УРСР був порядок застосування, обрання та скасування запобіжних заходів, оскільки їх застосування пов’язане з обмеженням конституційних прав і свобод людини й вони застосовуються тоді, коли особа ще не визнана винною. У зв’язку з цим надзвичайно актуальним видається питання, яким чином ці питання врегульовані у новому КПК України. З прийняттям КПК України запроваджується нова концепція запобіжних заходів, яка покликана забезпечити дотримання органами слідства прав і свобод підозрюваних та обвинувачених. У новому КПК України з’явились принципово нові запобіжні заходи (домашній арешт), а також зникли архаїчні запобіжні заходи, які були «успадковані» від СРСР (порука громадської організації або трудового колективу) [5].