Модуль динамічного розрахунку 15 страница

За дослідженнями дієздатність являє собою встановлену законом здатність особи, тобто учасника правовідносин своїми безпосередніми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки [1, с. 442]. Надаючи характеристику цьому поняттю В. Т. Томін, вказував на те, що передумовою ефективної діяльності потерпілого повинна бути його кримінально-процесуальна дієздатність, яка є складною правовою категорією та яка виражає «право на дію» [2, с. 104].

Щодо віку, з якого наступає кримінальна процесуальна дієздатність, то по цьому питанню думки процесуалістів різняться, а саме: одні вчені вважають, що неповнолітня особа може особисто здійснювати свої права потерпілого та цивільного позивача незалежно від віку [3, с. 96], інші пропонують встановити кримінально-процесуальну дієздатність потерпілого із 16 років [4, с. 178], треті вважають, що до 16 років далеко не кожний неповнолітній може набути необхідний життєвий досвід та досягти розумового розвитку, набути можливості стати процесуально дієздатним, та доходять висновку, що встановлення єдиного віку, коли настає процесуальна дієздатність цивільного позивача, цивільного відповідача та потерпілого не створює колізії між нормами кримінального процесуального та цивільно-процесуального права [5, с. 56] посилаючись на ст. 29 Цивільно-процесуального кодексу України, четверті вважають вік потерпілого фактором, що діє при вирішенні питання про дієздатність автоматично, та категорично заперечують процесуальну дієздатність до 14 років, припускаючи її наявність в обмеженому обсязі у осіб від 14 до 18 років [6, с. 127, 135].

Дуже цікавим, на наш погляд, є підхід до цього питання у В.Я. Рибальської, яка зазначає, що потерпілий це незамінний учасник процесу, і в цьому сенсі він є суб’єктом тих прав і обов’язків, які несуть суто особистий характер (право і обов’язок знати про свої права в процесі та інше). При цьому автор звертає увагу на те, що вік суттєво впливає на повноту можливостей самостійно реалізовувати ці права і покладати обов’язки. Тому, безперечно, всі неповнолітні потерпіли мають обмежену дієздатність [7, с. 90].

Здатність неповнолітніх самостійно, шляхом особистих дій здійснювати свої права знаходить відображення і в сімейному законодавстві. Так, відповідно зі ст. 152 Сімейного кодексу України при порушені прав і законних інтересів дитина має право звернутися за захистом до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а якщо вона досягла віку 14 років, то безпосередньо до суду [9].

Таким чином, певна частина неповнолітніх, згідно галузевого законодавства (зокрема, цивільного та сімейного), наділяється частковою дієздатністю, що не суперечить загальної концепції права. Тим часом, у кримінально-процесуальній літературі висловлюється зовсім протилежна думка про те, що процесуальна дієздатність не залежить від віку [3, с. 96]. В підтвердження цього, Л. І. Петрухін відносно до потерпілого від злочину зазначає, що закон не передбачає, при наявності яких ознак ця особа може бути визнана процесуально недієздатною або обмежено дієздатною і якою повинна бути ступінь обмеження дієздатності. Тому рішення даного питання у кожному конкретному випадку залишається на розгляд слідчого, прокурора, суду, які приймають до уваги не тільки зовнішні ознаки, які характеризують потерпілого (у т. ч. досягнення віку та інше), скільки його фактичну спроможність забезпечувати своїми діями особисті права та обов’язки [10, с. 14]. О. А. Зайцев також вважає, що питання про дієздатність неповнолітніх потерпілих слід вирішувати залежно від його індивідуального розумового та фізичного розвитку, який дозволяє здобути необхідний життєвий досвід для захисту своїх інтересів у кримінальному судочинстві [11, с. 25–26], що ми підтримуємо.

Наявність у неповнолітнього часткової кримінально-процесуальної дієздатності, як зазначає С. Б. Мартиненко, не повинно бути пов’язано із віком, а повинно бути визначено в залежності від фактичного досягнутого їм рівня психофізіологічного розвитку, необхідного і достатнього для свідомої участі в слідчих діях. При цьому в кримінальному процесі повинна діяти презумпція часткової дієздатності неповнолітніх, яка підлягає спростуванню при встановленні даних про недосягнення неповнолітнім вказаного рівня розвитку [12, с. 9].

За думкою К. Є. Ігошева та Г. М. Міньковського з посиланням на дані психологів, сучасні розумово розвинуті підлітки у віці з 11–13 років вже достатньо розуміють зміст ряду кримінальних процесуальних заборон [13, с. 399].

Отже, з урахуванням мети даного дослідження, слід зазначити, що крім вікового критерію визначення кримінально-процесуальної дієздатності неповнолітнього потерпілого слід ще відзначити його спроможність правильно сприймати обставини, факти реальної дійсності, які відносяться не тільки до події злочину, але й торкаються порядку судочинства та можливістю надавати показання по суті кримінального провадження. Це надає неповнолітньому потерпілому можливості бути учасником процесуальних відносин, здійснювати процесуальні дії, а також використовувати процесуальні права та виконувати обов’язки суб’єкту кримінального судочинства, хоча і не завжди самостійно.

На нашу думку, в доповнення до викладеного слід зазначити, що не можна ігнорувати віковий критерій кримінально-процесуальної дієздатності для неповнолітніх постраждалих від злочинних посягань. За таким критерієм їх можна об’єднати в наступні групи, що пропонує Ю. О. Гурджи, зокрема: – особи віком до 16 років, які мають мінімальний обсяг кримінально-процесуальної дієздатності, що повинен визначатися ступенем потрібності потерпілого, як носія доказової інформації, та його здатності зберігати і адекватно відтворювати при здійсненні окремих слідчих дій. Практиці відомі випадки коли джерелом доказової інформації у кримінальному проваджені були свідчення малолітніх потерпілих, що отримані при проведені слідчих дій, такі як допит та впізнання [14, с. 278–279, 281–285, 324–326]. Змістом цих свідчень найчастіше бувають досить важливі відомості про особливі прикмети винної особи, (наприклад, нападаючого), місця, часу, обставини злочинного нападу, способу його вчинення та інші елементи предмета доказування. Так, епізодичне притягнення осіб вказаної категорії до участі у кримінальному судочинстві здійснюється відповідно до ст. 55–59 нового КПК України. Вони наділяють особу, що потерпіла від злочину та визнана в установленому законом порядку потерпілою, правом незалежно від віку давати свідчення, представляти докази та інше. На нашу думку, в кожному конкретному випадку питання про те, чи спроможний малолітній потерпілий сприймати обставини злочину, запам’ятовувати та відтворювати їх на допиті, вирішується із урахуванням рівня його розвитку, здібностей, фізичного та психічного стану, ступеня навіювання (сугестивності), обставин вчиненого злочину. Притягнення такого потерпілого до участі в слідчих діях здійснюється через законних представників (ст. 226, 227 нового КПК України) [15]; – особи віком від 16 до 18 років мають неповну кримінально-процесуальну дієздатність. У цьому віковому періоді потерпіли вже достатньо орієнтуються в соціальних цінностях, можуть вибірково будувати свою поведінку. Однак без
участі законного представника самостійна реалізація ними процесуальних прав у цьому віці, як ми вважаємо, не може бути досить ефективною, оскільки подібна діяльність передбачає не тільки здатність до соціальної орієнтації, а й наявність нормативно-ціннісних уявлень, здібностей до узагальнення в умовах особливого роду, а саме в умовах кримінального судочинства. Крім того, слід мати на увазі й такий аргумент, як закріплення у Цивільно-процесуальному законі положення відносно вісімнадцятирічного віку, оскільки з цього віку наступає повна дієздатність. Саме це положення згідно ст. 128 нового КПК України. не дозволяє неповнолітньому самостійно реалізовувати права цивільного позивача Що ж стосується можливості реалізації неповнолітнім потерпілим права подавати клопотання, відводи, знайомитися з матеріалами кримінального провадження по закінченню досудового слідства, то його особиста участь повинна супроводжуватися обов’язково процесуальною підтримкою законних представників [14, с. 52].

У той же час, на це питання існують і зовсім інші погляди, зокрема спроба провести розподіл для визначення дієздатності у кримінальному процесі України була проведена В. І. Галаганом та О. М. Калачової, при цьому критеріями для цього ними були обрані основи цивільної дієздатності. Цей розподіл виглядає наступним: – особа віком до 14 років повинна вважатися такою, що не має кримінально-процесуальної дієздатності. Тож межі право­суб’єктності цієї особи звужені через відсутність у неї вказаної дієздатності. У такому разі при проваджені всіх слідчих дій, обов’язковою є участь осіб, які повинні представляти її інтереси; – особа віком від 14 до 18 років повинна мати неповну кримінально-процесуальну дієздатність, що припускає участь представника за її клопотанням за рішенням слідчого чи суду; – з 18 років особа повинна мати повну кримінально-процесуальну дієздатність [17, с. 65].

На наш погляд, вказана пропозиція суперечить поняттю цивільної дієздатності, якщо вона була обрана за основу, у зв’язку з тим, що у ст. 31 ЦК України особа до 14 років наділяється правом часткової цивільної дієздатності, а також в цьому розподілі не зовсім повно відображена сама суть дієздатності особи, яка залежить від багатьох факторів, зокрема: віку, фізичного стану, а також особистих якостей, що виявляються у особи через розумовий, фізичний і соціальний розвиток [18, с. 387], що ми підтримуємо.

У підтвердження цих визначень проаналізуємо деякі положення доказового права, а саме ті, що в кримінальному процесі оцінка доказів провадиться за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому досліджені всіх обставин кримінального провадження (ст. 94 нового КПК України). При цьому в законі не вказуються формальні умови, які заздалегідь визначали б цінність і значення кожного доказу окремо та в їх сукупності [19, с. 74–75]. Таким чином, правила оцінки доказів дозволяють зробити межу визначення моменту виникнення дієздатності у неповнолітнього більш гнучкою. Це в свою чергу, народжує право для осіб, які застосовують вказане, необхідністю вибіркового використання фактичних даних, які були отриманні за допомогою неповнолітнього, а також взаємного обліку позицій дитини та її законного представника. Крім цього, необхідно мати на увазі й наступні обставини. Якщо неповнолітній потерпілий особисто сприймав конкретну подію, то фактичні дані можуть бути надані (повідомлені) тільки їм самим. У такому випадку він є незалежний. Якщо ж фактичні дані існують поза суб’єктивною діяльністю дитини, тоді вони можуть бути надані також і його законним представником. Роль останнього як раз і складається у цьому, а зокрема, щоб забезпечити допустимість таких доказів, в охороні прав та інтересів особи, яку він представляє, в тому числі, тих які порушені злочином, при цьому він має право заявляти клопотання, відводи, надавати скарги та інше, тобто здійснювати саме ту діяльність, виконання якої для неповнолітнього в силу його індивідуальних якостей є важким [20, с. 46], а інколи незрозумілими згідно з його віком.

Таким чином, необхідно вести розмову про часткову кримінально-процесуальну дієздатність неповнолітніх осіб. Вести мову про повну недієздатність слід лише застосовуючи до конкретної неповнолітньої особи, фактична участь якої у кримінально-процесуальних правовідносинах неможливо із причин її нездатності вірно сприймати обставини реальної дійсності, утримувати їх в пам’яті та надавати показання по суті справи. Цей висновок можна зробити згідно ст. 242 КПК України тільки на підставі висновку експерта.

ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ЗГІДНО НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

У статі розглянуто поняття взаємодії як однієї з форм організації розслідування злочинів, впровадження нового інституту – «негласні слідчі (розшукові) дії» в кримінальному процесуальному законодавстві України та ряд інших питань.

Ключові слова:взаємодія, негласні слідчі (розшукові) дії, оперативно-розшукові заходи, слідчі дії, спеціальний закон.

Розкриття злочинів у сучасних умовах є результатом колективних дій правоохоронних органів і перебуває у прямій залежності від рівня організації взаємодії між ними. Поняття «взаємодія» розкривається багатьма галузями знань і кожна намагається сформулювати власне визначення. Не обійшли увагою дане визначення і криміналісти. Так, Р. Бєлкін розглядає взаємодію як одну з форм організації розслідування злочинів, що полягає у передбаченому законом співробітництві слідчого з органом дізнання, узгодженому за цілями, місцем і часом. Вона здійснюється в межах їхньої компетенції з метою повного і швидкого розкриття злочинів, всебічного та об’єктивного розслідування кримінальної справи, розшуку злочинця, викрадених коштовностей та інших об’єктів, суттєвих для справи [4, с. 31].

Подібне визначення взаємодії органу дізнання і слідчого наводить також Б. Вікторов, але звертає увагу на те, що вона може ґрунтуватись як на законах, так і підзаконних актах [5, с. 25].

Схоже з Р. С. Бєлкіним визначення взаємодії розглядає І. Гуткін, але він вказує на співробітництво між органами, не підлеглими один одному [6, с. 70].

На нашу думку, найбільш повне визначення взаємодії формулює С. Слінько, який визначив цей чинник як необхідний, що ґрунтується на законі і відомчих нормативних актах, координований за проміжними цілями напрям діяльності незалежних один від одного щодо адміністративності органів, що спрямовується слідчим і здійснюється за комплексного сполучення та ефективного використання повноважень, методів і форм, властивих кожному із них, для розкриття злочинів, припинення злочинного діяння і встановлення обставин, які входять до предмета доказування у кримінальній справі [7, с. 13].

Звернення багатьох авторів до визначення поняття взаємодії і спроби побудувати універсальне, яке б охоплювало усі важливі риси такої спільної діяльності слідчих та оперативних підрозділів, зумовлюється як актуальністю даного питання, так і відсутністю його визначення у кримінально-процесуальному законі.

Історична ретроспектива розвитку українського суспільства свідчить про постійний пошук компромісу між необхідністю ефективної боротьби зі злочинністю та дотриманням принципу справедливості, забезпеченням реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, економії сил, засобів, коштів тощо.

13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – новий КПК України), розроблений робочою групою при Адміністрації Президента України [2].

У кримінальному процесуальному законодавстві України, у зв’язку з набуттям його чинності з 19 листопада цього року, вбачається поява нового інституту – «Негласні слідчі (розшукові) дії», проте чинний Кримінально-процесуальний кодекс України переліку таких процесуальних дій не містить, і негласні слідчі (розшукові) дії не відокремлюються від інших слідчих дій та регулюються у загальному порядку, передбаченому КПК України, хоча є очевидним, що вони потребують спеціального врегулювання.

Шляхом введення нової глави – глави 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії», законодавцем зроблено спробу врегулювати даний інститут.

З появою зазначеного інституту, ст. 40 нового КПК України дещо розширено коло повноважень слідчого, зокрема він уповноважений:

· проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії;

· доручати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;

·

Система негласних слідчих (розшукових) дій спрямована на оптимізацію ролі оперативно-розшукової діяльності у сфері кримінального судочинства. Однак, порядок взаємодії між слідчими та оперативними підрозділами при провадженні вказаних дій чітко не визначається.

Після внесення заяви або повідомлення про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань повинні поводитися лише негласні слідчі (розшукові) дії, а не оперативно-розшукові заходи. У такому разі ОРД за новим КПК України буде мати місце лише до внесення інформації у реєстр. Факт проведення негласних слідчих (розшукових) дій та отримана за їх наслідками інформація будуть мати відповідний правовий режим інформації з обмеженим доступом (ст. 246 КПК), що потребує розв’язання низки питань, пов’язаних з доступом до неї (ст. 254 КПК), та певні особливості розробки процесуального порядку збереження і використання протоколів, складених за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них (ст. 252 КПК). Незважаючи на процесуальну можливість слідчого самостійно не лише призначати, а й проводити негласні слідчі (розшукові) дії (ч. 6 ст. 246 КПК), вбачається за доцільне рекомендувати розподіл виконання функцій, а саме: слідчий призначає їх проведення, оперативні підрозділи проводять та отримані результати передають прокуророві, а останній вже вирішує питання про можливість і доцільність їх використання під час доказування.

Аналіз статей, що регламентують порядок проведення негласних слідчих дій у Кримінальному процесуальному кодексі (ст. 224–252), свідчить про певну непослідовність його розробників та колізійність деяких положень. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 224 проводити негласні слідчі дії мають право тільки державний обвинувач і слідчий. Тобто буквальне тлумачення вказаного положення дає змогу дійти висновку, що вказані особи повинні безпосередньо особисто проводити вказані негласні заходи. Це твердження також випливає зі ст. 245 «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи», відповідно до якої слідчий, державний обвинувач мають право особисто або за допомогою технічних засобів таємно проникнути до публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.

Водночас відповідно до ч. 3 ст. 224 за рішенням слідчого і державного обвинувача до проведення негласних слідчих дій можуть залучатися також інші особи, що слід відобразити у постанові, оскільки згідно зі ст. 228 у ній повинні міститися відомості про особу, яка буде їх проводити. Отже, можна дійти висновку, що цим рішенням визначаються особи, які також мають право проводити відповідні негласні слідчі дії. Адже встановивши можливість проведення негласних слідчих дії, у Кодексі не передбачено, які саме особи вправі безпосередньо проводити ці дії, їх статус. Тільки у ст. 249 згадується, що під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані фактичні дані, речі й документи, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або учасниками такої групи чи організації, які на конфіденційній основі співпрацюють з органами досудового розслідування.

Застосування вказаних статей на практиці потребує прийняття спеціального закону, який регулюватиме процесуальний статус осіб, яким доручається проводити негласні слідчі дії, форми взаємодії їх з особами, які доручили їм виконання вказаних дій, і багато інших питань. По суті цей закон перетвориться на чинне нині законодавство про оперативно-розшукову діяльність, призведе до дублювання вирішення окремих питань [10].

Відповідно до глави 2 «Негласні слідчі (розшукові) дії» КПК слідчий чи державний обвинувач може провести такі негласні дії: спостереження за особою, річчю, або місцем; аудіо- або відеоконтроль місця; контроль за вчиненням злочину; спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 4 ст. 224). Також при здійсненні контролю за вчиненням злочину можуть бути проведені: контрольована поставка, контрольована закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину слідчим (ст. 248). Проте сама специфіка цих заходів передбачає необхідність надання слідчому роз’яснень щодо процедури їх проведення, що неможливо в рамках КПК і ще раз підкреслює необхідність розмежування слідчих та оперативно-розшукових дій, які повинні бути врегульовані окремо.

Семантика слова «негласний» означає невідомий для інших; прихований, таємний. Саме така таємна спрямованість більш притаманна оперативно-розшуковій діяльності, оскільки вона складається із системи гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних
засобів.

Слідчі ж дії – це регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії, що спрямовані на збирання, фіксацію та перевірку доказів. Критеріями віднесення будь-яких процесуальних дії до кола слідчих є: 1) їх пізнавальна спрямованість, тобто спрямованість на збирання, фіксацію і перевірку доказів; 2) наявність передбаченої законом процесуальної форми, відповідно до якої проводяться слідчі дії; 3) можливість порушення в перебігу їх проведення прав та законних інтересів осіб, у зв’язку з чим деякі з них проводяться тільки після дачі згоди на те суду або з санкції прокурора; 4) можливість застосування державного примусу при їх проведенні.

Із наведеного випливає, що негласні слідчі дії, які пропонують розробники КПК, не повністю відповідають вказаним критеріям, оскільки за своєю природою вони є оперативно-розшуковими. Це зайвий раз переконує, що вказані дії повинні бути передбачені у спеціальному законі та не належать до слідчих дій.

загальнІ умовИ допустимості застосування спеціальних знань
та науково-технічних засобів У кримінальному провадженні

Зростаючий обсяг наукових знань потребує законодавчого закріплення загальних умов допустимості їх застосування в кримінальному провадженні. Аксіоматичним є те, що науково-технічні засоби – це речова форма втілення наукових знань, при якій вони проникають у кримінальне судочинство за допомогою технічних засобів, тобто опосередковано. Запропоновано в окремій статті кримінального процесуального кодексу об’єднати критерії допустимості застосування спеціальних знань та науково-технічних засобів як двох форм матеріального втілення наукових знань у кримінальному провадженні, оскільки знання, матеріалізоване в техніці – це і є науково-технічний засіб.

Ключові слова:Спеціальні знання, науково-технічні засоби, критерії допустимості, кримінальне провадження.

Застосування науково-технічних засобів у сфері кримінально-процесуальної діяльності породжує коло різноманітних проблем, у тому числі пов’язаних з їх допустимістю. За влучним виразом Р.С. Бєлкіна, вичерпний перелік технічних засобів при роботі з доказами складає процесуальні пастки, які практики намагаються обійти різними шляхами. Дійсно, перелік науково-технічних засобів, які використовуються в кримінальному провадженні, зазначити в законі практично неможливо. Доцільно, на наш погляд, розробити обов’язкові загальні критерії, за якими той чи інший засіб може допускатися до застосування в кримінальному судочинстві. У зв’язку з цим представляє інтерес розгляд питання про взаємозв’язки спеціальних знань та науково-технічних засобів.

Поняття науково-технічних засобів у юридичній літературі тлумачиться по-різному. Так, Н. А. Селіванов включає в це поняття не тільки прилади, інструменти, але й прийоми, засоби, методи їх застосування [1, 6]. З цим неможливо погодитися, оскільки прийоми та методи застосування науково-технічних засобів відносяться до предмета спеціальних знань.

Має рацію Р. С. Бєлкін, який при визначенні досліджуваного поняття обмежується лише матеріально-технічними засобами, але позначає їх іншим терміном – техніко-криміналістичні засоби. Термін науково-технічний засіб, на його думку, не відображає специфічних (криміналістичних) цілей застосування вказаних засобів [2, с. 73–74]. У цій частині з Р. С. Бєлкіним важко погодитися, тому що науково-технічні засоби – це, в широкому розумінні, знаряддя практичної людської діяльності незалежно від сфери їх застосування. У досліджуваному нами аспекті (кримінально-процесуальної діяльності) науково-технічні засоби – це засоби, спеціально створені або пристосовані для вирішення завдань кримінального провадження, зробити які без наукових знань практично неможливо. За цих обставин науково-технічний засіб являє собою одну з матеріальних форм втілення наукового знання, отже, вживання саме цього терміна є доречним.

Проблема критеріїв допустимості досягнень науково-технічного прогресу в кримінальному процесі тривалий час притягує до себе увагу вчених. Зокрема, стосовно всіх видів досягнень науково-технічного прогресу, які можуть використовуватись у кримінальному провадженні, розглядають критерії допустимості П. С. Елькінд, Л. Д. Кокорєв, В. Г. Гончаренко та деякі інші вчені. Різняться думки вчених і щодо питання про те, на які стадії кримінального процесу повинні розповсюджувати свою дію критерії допустимості. Одні кажуть про стадію досудового розслідування, інші – про все кримінальне провадження [3, с. 49–58; 4, с. 20; 5, с. 26].

У зв’язку з цим слід визнати недопустимими рекомендації про застосування так званих нетрадиційних методів при розкритті злочину (гіпноз, парапсихологія тощо). Відносно науковості отримання показань у допитаних під гіпнозом осіб О. Р. Ратинов зазначав, що подібна форма впливу на людей неприпустима. Знижуючи або виключаючи вольовий контроль з боку осіб, які беруть участь у слідчій дії, слідчий завжди ризикує наштовхнути їх на невірний спосіб дій, який через захоплення або упередження може здатися йому таким, що відповідає істині. Саме тому повинна бути рішуче відхилена ідея про можливість застосування гіпнозу в процесі досудового розслідування. Гіпнотичний вплив – найсильніша форма психічного насилля, несумісна з нашими моральними і правовими принципами [6, с. 164].

Ми підтримуємо позицію О. М. Ларіна в цьому питанні, який стверджує, що підміна на практиці законних, науково обґрунтованих, методів роботи містифікацією призводить до порушення процесуальних та інших прав і законних інтересів особи [7, с. 61]. Таким чином, введення та законодавче закріплення критерію наукової допустимості дозволить запобігти порушенню прав людини та викривленню фактів, які підлягають встановленню по кримінальній справі.

Третім критерієм допустимості є те, що досягнення науково-технічного прогресу, а також їх застосування в кримінальному провадженні повинні відповідати не тільки правовим, а й моральним вимогам. Законність і моральні вимоги тісно взаємопов’язані у сфері судочинства, де порушення моральних, етичних основ може призвести до порушення вимог закону. Ст. 28 Конституції України проголошує: «Кожен має право на повагу його гідності. Ніхто не може піддаватись тортурам, жорстокому, нелюдському або принижуючому його гідність поводженню або покаранню. Жодна людина без його добровільної згоди не може піддаватись медичним, науковим або іншим дослідам».

Четвертим та п’ятим критеріями допустимості наукових знань та науково-технічних засобів у кримінальному процесі є етичність та безпека їх застосування для всіх учасників кримінального провадження.

Як було зазначено вище, дискусійним є питання про необхідність надання вичерпного переліку допустимих науково-технічних засобів у кримінально-процесуальному законі. Двояку позицію з цього питання займає Ю. К. Орлов. На стадії пошуку доказів він допускає застосування будь-яких науково-технічних засобів (за виключенням небезпечних для життя та таких, що принижують честь і гідність людини), а на етапі фіксації, вилучення доказів – тільки тих, які вказані в законі [8, с. 76]. З цим не можна погодитись. Техніка постійно вдосконалюється, і законодавство завжди буде відставати. Неможливо передбачити в законі науково-технічні засоби, які використовуються для збирання, а тим більше для дослідження доказів. Тому в законі повинні знайти відображення лише загальні принципи допустимості спеціальних та науково-технічних знань.