Модуль динамічного розрахунку 13 страница

Новий кримінальний процесуальний кодекс (далі – КПК) України вводить багато новел в кримінальний процес: встановлюється процесуальна рівність та змагальність сторін; підвищуються права підозрюваних; розширюються права потерпілого; оновлюється процедура досудового розслідування; удосконалюється процедура судового контролю; забороняється повернення справ на додаткове розслідування, удосконалюється процедура оскарження судових рішень.

У кодексі враховано деякі пропозиції державних органів, які здійснюють правозастосовну діяльність у сфері кримінальної юстиції, та провідних вищих навчальних закладів України.

Проте проблемними залишаються багато питань правового регулювання судово-експертної діяльності в кримінальному провадженні, на які і раніше зверталася увага в спеціальній літературі, і які потребують вирішення.

Так, ст. 69 КПК «Експерт» слід переробити в аспекті внесення наступних змін і доповнень. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом України «Про судову експертизу», та внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

У ст. 70 КПК «Відповідальність експерта» установлено, що «за завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених обов’язків у суді, невиконання інших обов’язків експерт несе відповідальність, передбачену законом», а в п. 2 ст. 102 КПК «Зміст висновку експерта» указано, що у висновку експерта обов’язково має бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків. У той самийчас експерт може бути залучений під час досудового провадження або стороною обвинувачення чи захисту. Якщо сторона обвинувачення наділена всіма правами стосовно попередження експерта про кримінальну відповідальність, то сторона захисту – ні. Тому порушується принцип рівності і змагальності сторін перед законом. Вважаємо, що ці функції мають належати слідчому судді у разі звернення сторони захисту з клопотанням про призначення експертизи.

Слід доповнити ст. 101 КПК «Висновок експерта» окремими пунктами такого змісту: «Експертиза проводиться в суді або під час досудового провадження». «У разі необхідності в справі може бути призначено первинну, додаткову, повторну експертизу, яка може бути одноосібною, комісійною або комплексною». Далі надати визначення вказаним видам експертиз. Потребує уточнення ст. 245 КПК «Отримання зразків для експертизи»: В ній зазначено, що зразки відбираються стороною, яка звернулася за проведенням експертизи. Функції з відбирання зразків мають бути пов’язані з повноваженнями слідчого судді в процесі призначення ним експертизи за клопотанням сторони захисту.

Ст. 243 КПК «Порядок залучення експерта» треба також доповнити пунктами такого змісту: «У разі звертання експерта державної спеціалізованої установи, її керівник, одержавши ухвалу про призначення експертизи, розглядає отримані матеріали та доручає конкретному експерту, указаному в ухвалі, чи відповідному структурному підрозділу установи організувати проведення експертизи. Керівник експертної установи має право доручити проведення експертизи одному або декільком експертам, які дають висновок від свого імені і несуть за нього особисту відповідальність».

У ст. 356 КПК «Допит експерта у суді» слід теж ввести зміни. Останнє речення п. 1 викласти в наступній редакції: «Після цього головуючий під розписку попереджає експерта про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань під час допиту». В статті змішуються поняття висновку експерта в суді з поняттям показань, отриманих під час його допиту. Усунути ці суперечності можна введенням окремої норми щодо порядку призначення та проведення експертизи в суді.

Отже, вирішення вказаних проблемних питань в КПК буде сприяти дотриманню принципів змагальності і рівності сторін в судочинстві і підвищенню ефективності розгляду кримінальних справ.

Одержано 26.09.2012

Рассмотрены некоторые статьи, регламентирующие проведение судебных экспертиз в новом уголовном процессуальном кодексе Украины. Внесены предложения по устранению пробелов законодательства.

Some articles, regulating the leadthrough of judicial examinations in the new criminal judicial code of Ukraine, are considered. Borne suggestion on the removal of blanks of legislation.

L

Криміналістичні технології розслідування злочинів

Розглянуте поняття криміналістичних технологій розслідування злочинів, його співвідношення з тактикою слідчих дій та методикою розслідування злочинів.

Ключові слова: технологія, технологія слідчої дії, методи розслідування, технології розслідування.

До теперішнього часу у криміналістиці відсутня єдина теорія розслідування злочинів. Криміналістами використовуються різні терміни для визначення процесу розслідування. Одним із актуальних питань криміналістики є використання терміну «технологія» у криміналістичній діяльності. Так, у юридичній літературі можна зустріти такі словосполучення: «слідчі технології» [1, с. 38–39], «технологія злочинної діяльності» [2, с. 9; 3, с. 42–48], «технологія слідчої дії» [4, с. 598], «криміналістичні моделі технології досудового провадження як процесу пізнання» [5, с. 35].

На сучасному етапі розвитку криміналістики термін «технологія» використовується як для характеристики злочинної діяльності так і для визначення окремих аспектів діяльності по розслідуванню злочинів.

У тлумачному словнику суспільствознавчих термінів «технологія» визначається як система способів і шляхів поступового досягнення бажаного результату в будь-якій діяльності [6, с. 430].

Ми підтримуємо точку зору Р. С. Бєлкіна, котрий вважає, що схожу з технологією роль у криміналістиці відіграють тактика і методика. Автор криміналістичну методику називає своєрідною технологією процесу розслідування [7, с. 84–85]. Порівнюючи поняття тактика й технологія вчений визначає, що фактично схожість закінчується тільки у цілях – досягнення ефективного результату.

Єдиної думки щодо використання та співвідношення понять технології і тактики, технології і методів розслідування у криміналістів не має. Одні автори розглядаючи тактику і технологію слідчої дії не виокремлюють тактичних та технологічних аспектів слідчої дії. При розгляді правил проведення слідчих дій лише замінюють слово тактика на технологію або добавляють у назву розділу слово технологія й розглядають традиційні аспекти тактики слідчої дії [4]. Інші вчені спробували виокремити елементи технології слідчої дії [8, с. 10].

Ми повністю підтримуємо точку зору В. В. Тіщенка, згідно якої розмежування понять й з’ясування сутності тактики і технології слідчих дій сприятимуть оптимізації їх проведення, досягненню цілей і завдань, що ставляться перед ними [9, с. 21].

Технологічний аспект був виділений також у злочинній діяльності Під технологіями злочинної діяльності більшість криміналістів розуміє комплекс злочинних діянь, які вчиняються з метою досягнення певної мети (найчастіше з метою злочинного збагачення). У комплексі злочинних діянь виділяють основні, допоміжні та супутні злочини [10].

У криміналістичній літературі значну увагу вчені приділяли методам розслідування злочинів, в тому числі й розробці загального методу розслідування. У зв’язку з цим постає питання розмежування методу розслідування та технології розслідування. Не вдаючись до дискусій щодо визначення поняття методів розслідування, їх видів зазначимо, що підтримуємо позицію Д. М. Лозовського, згідно якої метод розслідування злочинів – це науково обґрунтована, апробована практикою, доступна для масового використання, описана за допомогою засобів наукової мови система розумових та фізичних операцій, спрямованих на упорядкування діяльності по розслідуванню злочину з метою повного встановлення всіх обставин його вчинення [11].

Враховуючи вище викладене вважаємо, що термін «технології розслідування злочинів» варто використовувати у двох значеннях:

1. У широкому розумінні слова, коли до «технологій розслідування злочинів» можуть бути віднесені розроблені криміналістикою технічні, тактичні та методичні способи та прийоми отримання доказової інформації (способи та прийоми виявлення, вилучення, фіксації й дослідження слідів; способи та прийоми проведення слідчих дій, методи розслідування злочинів).

2. У вузькому розумінні слова. Під «технологіями розслідування злочинів» розуміти тільки певні комплекси методів розслідування окремих видів злочинів.

Слідчий суддя, як представник судової влади
під час досудового провадження

Судова діяльність у кримінальному провадженні є поняття поліваріативне, яке має на кожній стадії різні мету, завдання, зміст та рішення, які ухвалюються. Саме ці складові визначають в сукупності вид судової діяльності у кримінальному провадженні.

Метою нашого дослідження не є взагалі судова діяльність, а тільки її окремі види, що реалізуються під час досудового розслідування. Законодавець запроваджує в мережу процесуальних відносин в кримінальному провадженні нового суб’єкта – слідчого суддю, на якого покладає частку повноважень судової влади. Слід зауважити, що на час підготовки кримінально-процесуального кодексу 2012 р. (далі КПК) питання, що стосуються слідчого судді та його повноважень дуже мало досліджено у вітчизняній літературі. Це питання є вельми цікавим і актуальним тому що вивчення його участі в кримінальному провадженні ставить, як перед практиками, так і перед вченими низку проблем, які потребують негайного вирішення.

Слідчий суддя діє і має повноваження тільки в рамках однієї стадії – досудового розслідування.

Цікавою і не досить виваженою з нашої точки зору є термінологічне визначення слідчого судді (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК), як судді першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК – голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя.

Тобто, законодавець визначає, як основні повноваження слідчого судді «судовий контроль». Хоча при цьому саме поняття «судового контролю» не знайшло свого ані термінологічного, ані суттєвого визначення як у вказаній статті, так і взагалі в нормах кримінально-процесуального закону.

Іншими словами, крім згадки в ч. 1 п. 18 ст. 3 КПК про судовий контроль в законі більше ніде не йдеться. Таким чином, саме поняття «судовий контроль» на законодавчому рівні не визначено, а в наукових публікаціях з цього приводу думки досить різноманітні.

Але не вступаючи в суперечку щодо самого поняття «судового контролю», ми звертаємося до цього питання тільки у зв’язку з повноваженнями слідчого судді, як представника судової влади. Судова влада, як одна з трьох основних гілок влади, діє через свої інститути:

- суди, як органи судової влади;

- суддів, як носіїв судової влади.

Порядок організації та діяльності зазначених інститутів було врегульовано в Конституції України в розділі VІІІ [2]. Сучасні інститути, пов’язані з діяльністю судової влади під час досудового провадження більш визначені в кримінально-процесуальному законодавстві й іх більше ніж згадує Н. В. Сібільова. Інститути права, як сукупність кримінально-процесуальних норм, які регулюють конкретні правовідносини в кримінальному провадженні. До таких сьогодні з повною відповідальністю можна віднести – інститут оскарження, інститут забезпечення кримінального провадження, інститут слідчого судді, як нове утворення в вітчизняному законодавстві.

Діяльність слідчого судді регламентується в кримінально-процесуальному законі не окремою статтею, а сукупністю норм, які регламентують різні види його діяльності й відповідно до цього різні повноваження. Тобто, дійсно це є повномірний, самостійний кримінально-процесуальний інститут права.

Аналізуючи місце слідчого судді в досудовому кримінальному провадженні, як суб’єкта, слід зазначити його особливість. Безумовним є те, що зазначений суб’єкт не відноситься ні до сторони обвинувачення, ні до сторони захисту й займає самостійне, незалежне місце. Таке становище визначається, в першу чергу, самим відношенням слідчого судді до органів судової влади, оскільки він вибирається з числа суддів першої інстанції загальними зборами суддів. Тобто він є тим суб’єктом, який входить до числа органів судової влади і виконуючи певні повноваження є її представником. Те, що слідчий суддя входить до певного суду першої інстанції має й певні недоліки. Будучи адміністративно підкореним певному суду, слідчий суддя вряд чи буде мати повну самостійність, виходячи з порядку його призначення.

Позиції науковців, щодо значимості та правового положення слідчого судді в кримінальному провадженні неоднозначні. Реформування кримінально-процесуального законодавства, як в Україні, так і в споріднених державних системах, в тому числі і на теренах колишнього СНГ, відбувається засобами проб, помилок та їх виправлень. Наприклад в російському процесуальному законодавстві теж точаться суперечки, щодо введення окремого суб’єкта, який буде мати повноваження щодо розгляду питань про арешт, правомірність обмежень прав та свобод особи у кримінальному судочинстві. Спори, щодо визначення такого суб’єкта мали місце, щодо питання про його термінологічне визначення. Тобто, буде це судовий слідчий або слідчий суддя. Це питання має значення, щодо визначення правового становища такого суб’єкта.

Так, російські науковці визначаючи необхідність участі слідчого судді в кримінальному судочинстві, не виключають необхідність реалізації принципу змагальності й розглядають його, як комплексного суб’єкта, який поєднує в своїй діяльності, як повноваження слідчого, судді та здійснення оперативного судового контролю за досудовим слідством [6, с. 12]. До речі, поняття судового контрою в російському кримінально-процесуальному законодавстві теж не має унормованого визначення. Але вченими теоретично судовий контроль пов’язується з вирішенням спору про право. Н. М. Чепурнова вважає, що сутність судового контрою полягає в перевірці судами відповідності закону рішень, які прийняті в порядку діяльності виконавчої влади [6, с. 28–29]. Аналогічна точка зору у В. А. Лазарева, який наголошує, що судовий контроль об’єктивно (за формою і змістом) пов’язаний з вирішенням спору про право на обмеження конституційних прав громадян є спор про наявність фактичних і правових підстав для цього [5, с. 151]. Для вирішення такого спору запроваджено конституційні обов’язки суду для оцінки та перевірки таких обставин. Вирішуючи спір й реалізуючи свої повноваження суд (слідчий суддя) забезпечує як законність прав та законних інтересів особи, так і подальше провадження у справі.

Такий суб’єкт, як слідчий суддя – це не є взагалі новелою для законодавства. Такий суб’єкт існує в інших державах, наприклад у кримінальному судочинстві Франції, де він теж зветься «слідчий суддя», але по суті виконує в процесі Франції функції слідчого, який функціонує при органі судової влади [4, с. 16]. Кримінальне судочинство Германії знає такого суб’єкта, як «…суддя за арештами».

Крім того процесуальна фігура, яка виконувала схожі повноваження мала місце за Уставом кримінального судочинства 1864 р., де він йменувався судовим слідчим.

На думку А. В. Смірнова і слідчий суддя, і судовий слідчий безпосередньо приймають участь у доказовій діяльності під час досудовому провадженні, при цьому вони вносять елементи змагальності в цю діяльність і тим самим вирішують правовий конфлікт між сторонами в суді [3, с. 21–22].

Започаткована в українському кримінальному досудовому провадженні діяльність слідчого судді, має як позитивні сторони, так і негативні моменти.

Безумовним є те, що досудове провадження з участю слідчого судді набуває риси змагальності, де суд виконує свою диспозитивну роль. Саме він вирішує спір щодо права, який виникає на цьому етапі провадження. При цьому він надає сторонам можливість захистити свої права, свободи та законні інтереси, а посадовим особам забезпечити подальше провадження.

Але виникають і певні побоювання, щодо як самостійності слідчого судді, який по-перше, зостається в адміністративній підпорядкованості суду, який його вибрав; по-друге, закон не передбачає, що слідчий суддя не буде виконувати інші обов’язки в цьому суді, окрім випадків, коли він приймав участь у досудовому провадженні. Тобто, корпоративні інтереси все ж зостаються. І нарешті, більша частина ухвалених слідчим суддею рішень не підлягають оскарженню, хоча перевіряючи та оцінуючи певні доказові факти, не можна виключити помилки.

Крім того, в цьому контексті виникає й інше питання, яке стосується преюдиціональності рішень слідчого судді. Слідчий суддя не має можливості розглянути усі докази, які будуть використані у провадженні, він обмежений тими обставинами, наведеними в скарзі, або в клопотанні, які ініціюють його діяльність. Але якщо слідчий суддя вже ухвалив певне рішення, використовуючи конкретні докази й фактичні дані, то виходячи з правил преюдиціональності, вони можуть прийматися іншим судом без перевірки. Хоча оцінка їх здійснювалась стосовно тільки частини доказів (у межах скарги чи клопотання), а не всіх, що зібрані під час
провадження.

З нашої точки зору, на законодавчому рівні необхідно запровадити для подальших судових розглядів обов’язковість перевірки і доказів, які були покладені в основу ухвали слідчого судді, але вже сукупності з іншими доказами.

Щодо меж повноважень слідчого судді слід зауважити, що з цього приводу в країнах Європи вже вносяться пропозиції щодо певних змін. Практика реалізації французького законодавства, вказує на необхідність розмежувань повноважень, щодо контролю за досудовим провадженням й наприклад застосуванням заходів процесуального примусу й запровадили повноваження «судді за свободами й триманням під вартою». Тобто частина повноважень слідчого судді вже перейшла саме до такого суб’єкту.

Така законодавча конструкція має місце і в Германії, де цей суб’єкт йменується «судією за арештами» і саме це є для нас важливим, щодо дослідження питання повноважень слідчого судді. Принципово до цього питання підійшли й в законодавстві Латвії, направивши повноваження слідчого судді на забезпечення прав та свобод в кримінальному процесі, а не на збирання доказів й підготовку слідчих матеріалів для суду [1].

Ми звертаємо на це увагу, тому що вводячи до кримінального провадження такого суб’єкта, як слідчий суддя, законодавець не чітко визначив мету його діяльності, повноваження, покладаючи на нього судовий контроль за дотриманням прав, свобод і інтересів особи в кримінальному провадженні.

Але слідчий суддя, що розглядає, наприклад клопотання слідчого чи прокурора про тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом (ст. 152 КПК), обов’язково враховує правові підстави, достатність доказів, що вказують на здійснення особою кримінального правопорушення, що вже само по собі є діяльністю по перевірці та оцінці доказів. Слідчий суддя не погоджується чи не погоджується з особою, яка внесла клопотання на розгляд, а виносить своє мотивоване рішення, яке забезпечує подальше провадження та збирання доказів.

Таким чином, слідчий суддя має значно більше повноважень, ніж здійснення судового контролю. Він приймає участь у здійсненні досудового провадження й від його рішень залежить можливість подальшого просування провадження.

Саме це й потребує більш чіткого визначення повноважень слідчого судді.

Поняття «порушення встановлених законодавством
вимог пожежної безпеки»

Проаналізовано поняття порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки «громадська безпека», «пожежна безпека», «пожежна небезпека» та їх взаємозв’язок.

Ключові слова: пожежа, встановлені законодавством вимоги пожежної безпеки, пожежна безпека, пожежна небезпека.

Поняття «порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» використовується законодавцем при формулюванні складу злочину, передбаченого ст. 270 Кримінального кодексу України. Склад цього злочину передбачає таку форму вини, як необережність щодо можливості виникнення пожежі – необережне поводження з вогнем та іншими речовинами і предметами, що являють підвищену пожежну небезпеку. Таким чином, пожежа є наслідком злочинних дій, що виявилися в самовпевненості або недбалості, яка спричинила настання суспільно небезпечних наслідків.

Ст. 270 розміщена законодавцем у розділі ІХ Особливої частини Кримінального кодексу України, яка містить злочини проти громадської безпеки. Диспозиція ст. 270 Кримінального кодексу є бланкетною, тому для вирішення питання про відповідальність конкретної особи за цією статтею необхідно звертатися до відповідних нормативних актів, які містять вимоги пожежної безпеки. Родовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 270 Кримінального кодексу, виступає громадська безпека, під якою розуміються: стан захищеності суспільства, таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань [1, с. 231]. Відносини громадської безпеки повинні складатися відповідно до вимог правових і технічних норм.

Поняття «громадська безпека» дуже широке і містить у собі розмаїття видів безпеки в різних галузях людської діяльності. Вона виступає в «якості блага, забезпеченості для всіх, загальної цінності, що відповідає інтересам суспільства і громадян» [2, с. 9]. Один із видів громадської безпеки – пожежна безпека. Вона є безпосереднім об’єктом злочину, який розглядається, і являє собою безпеку майна, життя і здоров’я громадян, діяльності підприємств, установ і організацій від вогню [2, с. 144].

У юридичній і спеціальній літературі наводяться різні визначення терміна «пожежна безпека», які, на нашу думку, не є повними, оскільки не охоплюють всіх аспектів проблеми, що розглядається. Так, Б. Е. Касимов вважає, що пожежна безпека – це система соціально-економічних і організаційно-правових заходів, спрямованих на охорону власності, захист життя, здоров’я і майна громадян, народногосподарського комплексу, пам’яток історії і культури, а також навколишнього середовища і природних багатств від пожеж і пов’язаних з ними небезпек [3, с. 35]. На думку В. К. Окняна, пожежна безпека – це практика виконання вимог нормативних документів, які регулюють діяльність людини щодо безпечного використання в суспільстві пожежонебезпечних речовин і матеріалів [4, с. 10].

На наш погляд, для того, щоб повніше усвідомити сутність терміна «пожежна безпека» спочатку необхідно проаналізувати протилежний за значенням термін – «пожежна небезпека». У спеціальній нормативно-технічній літературі міститься таке визначення: «пожежна небезпека – можливість виникнення і (або) розвитку пожежі» [5, п. 32]. Відомо, що для виникнення і розвитку горіння необхідні три обов’язкових компоненти: джерело запалювання, горюче середовище й окислювач [6, с. 8], які взаємопов’язані між собою. За відсутності одного компонента або зв’язку хоча б між двома з них горіння є неможливим. У відповідному державному стандарті України зазначено, що джерелом запалювання є теплова енергія, що приводить до займання [5, п. 13]. При нормальних умовах у ролі окислювача виступає кисень, що міститься в повітрі, у ролі горючої речовини виступають речовини і матеріали – предмети навколишнього середовища, що здатні до горіння в повітрі нормального складу. Кисень (повітря) і горюча речовина при взаємодії утворюють горюче середовище, тобто «середовище здатне горіти після видалення джерела запалювання» [7, додаток № 1].

Водночас, слід мати на увазі, що пожежна безпека містить у собі не тільки питання, пов’язані з виключенням можливості виникнення і розвитку пожежі, але й умови, що запобігають впливу небезпечних факторів пожежі^[2] на людей і матеріальні цінності, а також умови, що сприяють гасінню пожежі.

У зв’язку з викладеним, можна запропонувати таке визначення: пожежна безпека – це сукупність урегульованих нормативно-правовими актами суспільних відносин, спрямованих на попередження можливості виникнення пожежі, запобігання можливості впливу небезпечних факторів пожежі на людей і матеріальні цінності, а також на створення умов, які сприяють гасінню пожеж.

Безпосередньо в кримінальному законі зміст вимог пожежної безпеки не розкривається: закон відсилає до спеціальних нормативних актів: правил, норм, інструкцій та інших документів, які містять вимоги пожежної безпеки. Пленум Верховного Суду України від 2 липня 1976 р. у постанові № 4 «Про судову практику в справах про знищення й пошкодження державного або колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» (в редакції постанови Пленуму від 3 березня 2000 р. № 3) роз’яснює, що під встановленими законодавством вимогами пожежної безпеки слід розуміти комплекс положень, що визначають порядок дотримання норм і стандартів, спрямованих на запобігання пожежам, забезпечення у випадку їхнього виникнення безпеки людей, обладнання об’єктів і населених пунктів засобами протипожежного захисту і пожежною технікою, а також інших правил пожежної безпеки [8, п. 1].

Таким чином, до документів, що містять вимоги пожежної безпеки, необхідно віднести не тільки нормативно-правові акти, у найменуванні яких прямо зазначено, що вони регламентують відносини пожежної безпеки (як наприклад, «Правила пожежної безпеки в Україні» [9]). До них потрібно відносити і інші нормативно-правові акти, у найменуванні яких хоча й немає прямої вказівки на вимоги, що відносяться до пожежної безпеки, але які включають вимоги, спрямовані на попередження або запобігання пожежам. Такими є, зокрема, «Правила облаштування електроустановок» [10], які містять вимоги, що пред’являються до електричних апаратів і приладів, встановлюються у пожежонебезпечних приміщеннях. До них можна віднести також і «Будівельні норми та правила 2.08.01-89* Житлові будинки» [11], які містять протипожежні вимоги до об’ємно-планувальних рішень житлових будинків. До нормативно-правових актів, що містять вимоги пожежної безпеки, необхідно віднести також функціональні обов’язки посадових осіб, інструкції, які приписують певний порядок дій осіб на випадок виникнення пожежі й інші документи, укладені відповідно до Правил пожежної безпеки України.

Пленум Верховного Суду України звертає увагу на те, що кримінальна відповідальність настає за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки, якщо воно спричинило виникнення пожежі, якою заподіяно шкоду здоров’ю людей або майнову шкоду у великому розмірі [8, п. 4].