Модуль динамічного розрахунку 11 страница

2) якщо неповнолітній підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення разом з із повнолітнім (у кожному такому випадку прокурор повинен з’ясувати можливість виділення в окреме цього кримінального провадження щодо неповнолітнього під час досудового розслідування – ст. 494 КПК).

Вважаємо, що підстави для прийняття прокурором рішення про виділення матеріалів досудового розслідування мають бути передбачені у ст.217 КПК. Також у цій статті потрібно визначити порядок обчислення строку проведення досудового розслідування у таких матеріалах. Пропонуємо доповнити ч.3 ст.217 КПК положенням, що матеріали досудового розслідування виділяються в окреме провадження, якщо під час проведення розслідування встановлено відсутність зв’язку між окремими кримінальними правопорушеннями або особами, які їх вчинили. Строк досудового розслідування по такому провадженні слід обчислювати з дня винесення прокурором відповідної постанови про виділення матеріалів.

Як уявляється, підставою для виділення матеріалів досудового розслідування також має бути їх великий обсяг або значна кількість злочинних епізодів. Так, ще у постанові Президії Верховної Ради СРСР від 30 березня 1989 р. «Про застосування ст. 14 та 15 Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік при розслідуванні та судовому розгляді багатоепізодних кримінальних справ» було вказано, що по окремих багатоепізодних кримінальних справах затягуються строки розслідування. У результаті збільшуються строки тримання під вартою, відбувається значний розрив у часі з моменту вчинення злочину до винесення вироку, нерідко втрачаються докази. Якщо зібрані докази щодо конкретної особи по певним епізодам обвинувачення, рекомендується завершувати розслідування та направляти справи в суд за цими епізодами. Рішення про розслідування інших злочинів (епізодів злочину) має прийматися у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством [3].

У цілому ст. 217 КПК щодо порядку об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування заслуговує позитивної оцінки. Разом з тим, на наш погляд, деякі положення такого порядку доцільно вдосконалити.

Вважаємо, що потрібно уточнити редакцію першого положення ч. 1 ст. 217 КПК. Пояснюється це тим, що за цією підставою можна об’єднувати в одному провадженні матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні лише одного кримінального правопорушення. Однак такі особи можуть вчинити разом і декілька злочинів. Тому пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 217 КПК після слова «одного» словами «або декількох кримінальних правопорушень у співучасті».

По даному питанню заслуговує на увагу ч. 1 ст. 26 КПК 1960 р., відповідно до якої в одному провадженні можуть бути об’єднані кримінальні справи по обвинуваченню декількох осіб – співучасників вчинення одного чи кількох злочинів.

Не можна погодитися з тим, що відповідно до ч. 5 ст. 217 КПК рішення про об’єднання та виділення матеріалів досудового розслідування приймається прокурором, а не слідчим. При такому правовому регулюванні обмежується процесуальна самостійність слідчого щодо визначення спрямування досудового розслідування. Тому вважаємо, що вказане процесуальне рішення має приймати слідчий, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на оцінці зібраних ним доказів. Пропонуємо викласти ч. 5 ст. 217 у наступній редакції: «Рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування приймається
слідчим».

Як вже відмічалось, рішення про об’єднання та виділення матеріалів досудового розслідування приймається прокурором. Однак досудове розслідування здійснюється слідчим. Виникає запитання, який процесуальний документ має скласти слідчий перед тим, як звернутися до прокурора. Оскільки відповіді на це питання у ст. 217 КПК немає, пропонуємо доповнити її наступною нормою: «Встановивши, що є підстави для об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування, слідчий складає клопотання, з яким звертається до прокурора».

Необхідно акцентувати увагу та тому, що у ст. 217 КПК не визначено, які саме документи мають бути у матеріалах досудового розслідування, що виділяються в окреме провадження. Дану прогалину у законі потрібно усунути. Вважаємо доцільним доповнити ст. 217 КПК нормою, що у виділених матеріалах повинні міститись оригінали процесуальних документів або засвідчені прокурором їх копії, які мають для них значення.

Також викликає заперечення положення ч. 6 ст. 217 КПК, що рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування не може бути оскаржене. Вважаємо, що не слід обмежувати підозрюваного у праві на його оскарження. Прийняття такого рішення може торкатися його інтересів, а тому підозрюваному, його захиснику, законному представнику необхідно надати право оскаржувати до слідчого судді постанову прокурора про об’єднання чи виділення матеріалів кримінального провадження.

Потрібно звернути увагу на те, що у ст. 217 КПК не вказано про те, що відомості про об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Не йдеться про це і у ч. 5 ст. 214 КПК, у якій перераховані відомості, що вносяться до такого реєстру.

Разом з тим, про це зазначено у Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань. Воно затверджено наказом Генерального прокурора України № 69 від 17 серпня 2012 р. «Про Єдиний реєстр досудових розслідувань» та погоджено з Міністром внутрішніх справ України, Головою Служби безпеки України, Головою Державної податкової служби України [4]. У підпункті 11 пункту 2.1 розділу 2 цього Положення вказано, що до реєстру вносяться відомості про об’єднання та виділення досудових розслідувань.

По-перше, вважаємо, що потрібно привести у відповідність статті 217 КПК дане положення міжвідомчого нормативного акту, оскільки у цій статті йде мова про об’єднання та виділення саме матеріалів досудового розслідування. Тому пропонуємо підпункт 11 пункту 2.1 розділу 2 вказаного Положення доповнити після слова «виділення» словами «матеріалів». По-друге, пропонуємо доповнити ст. 217 КПК нормою, що відомості про об’єднання та виділення матеріалів досудового розслідування вносяться прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

ЗДІЙСНЕННЯ СЛІДЧИМ СУДДЕЮ КОНТРОЛЮ ЗА ЕКСТРАДИЦІЄЮ ОСОБИ

13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК), який набирає чинності з 19 листопада 2012 р. У цьому Кодексі, на відміну від КПК 1960 р., йдеться про такого учасника кримінального провадження, як слідчий суддя.

Відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК слідчий суддя – це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у порядку, передбаченому ст. 247 цього Кодексу, – голова чи за його визначенням інший суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційного суду області, міст Києва та Севастополя. Слідчий суддя у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду.

Судовий контроль здійснюється слідчим суддею у стадії досудового розслідування. Є два види такого контролю. Суть першого виду полягає у тому, що слідчий суддя за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором, або за клопотанням прокурора приймає рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення деяких слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 1 ст. 132, ч. 1 ст. 233, ч. 3 ст. 246 КПК). Суть другого виду судового контролю полягає у тому, що під час досудового провадження слідчий суддя розглядає скарги заінтересованих осіб на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора (глава 26 КПК).

Крім того, існує ще один вид судового контролю. Однак такий контроль здійснюється не під час досудового розслідування, а при прийнятті уповноваженими органами процесуальних рішень про видачу осіб, які вчинили кримінальне правопорушення на території інших держав. Це питання регулюється главою 44 КПК «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиція)».

Відповідно до ст. 583, 584, 585, 588, 591 КПК слідчий суддя:

1) приймає рішення про застосування до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, тимчасового арешту до сорока діб або інший встановлений відповідним міжнародним договором України строк до надходження запиту про ї видачу;

2) застосовує до цієї особи екстрадиційний арешт після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи;

3) обирає щодо особи запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом), за наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення у подальшому її видачі;

4) приймає рішення про затвердження згоди особи на застосування спрощеного порядку її видачі;

5) розглядає скарги на рішення компетентного органу про видачу особи (екстрадицію).

Розглянемо ці повноваження слідчого судді зі здійснення судового контролю за видачею особи, яка вчинила злочин за межами України, компетентним органам іноземної держави.

У ст. 583 КПК встановлений наступний порядок прийняття слідчим суддею рішення про застосування тимчасового арешту. Прокурор звертається до слідчого судді, у межах територіальної юрисдикції якого здійснено затримання, із клопотанням про застосування тимчасового арешту. До клопотання додаються: 1) протокол затримання особи; 2) документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави; 3) документи, що підтверджують особу затриманого.

Клопотання має бути розглянуто слідчим суддею у найкоротший строк, але не пізніше сімдесяти двох годин з моменту затримання особи. При розгляді клопотання слідчий суддя встановлює особу затриманого, пропонує йому зробити заяву, перевіряє наявність документів, передбачених п. 2 ч. 4 ст. 583 КПК, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про: 1) застосування тимчасового арешту; 2) відмову в застосуванні тимчасового арешту, якщо для його обрання немає підстав.

Разом із клопотанням на розгляд слідчого суду подаються: 1) копія запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи (екстрадицію), засвідчена центральним органом України; 2) документи про громадянство особи; 3) наявні матеріали екстрадиційної перевірки. Матеріали, що подаються слідчому судді, мають бути перекладені державною мовою або іншою мовою, передбаченою міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Після одержання клопотання слідчий суддя встановлює особу, пропонує їй зробити заяву, перевіряє запит про видачу та наявні матеріали екстрадиційної перевірки, вислуховує думку прокурора, інших учасників і виносить ухвалу про: 1) застосування екстрадиційного арешту; 2) відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для його обрання немає підстав.

При розгляді клопотання слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу.

Екстрадиційний арешт застосовується до вирішення питання про видачу особи (екстрадицію) та її фактичної передачі, але не може тривати більше дванадцяти місяців. Протягом цього строку слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, за клопотанням прокурора не рідше одного разу на два місяці має перевіряти наявність підстав для подальшого тримання особи під вартою або її звільнення.

За скаргою особи, до якої застосовано екстрадиційний арешт, або її захисника чи законного представника слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа перебуває під вартою, не частіше одного разу на місяць повинен перевіряти наявність підстав для звільнення особи з-під варти. Звільнення особи з-під екстрадиційного арешту слідчим суддею не перешкоджає повторному його застосуванню з метою фактичної передачі особи іноземній державі на виконання рішення про видачу, якщо інше не передбачене міжнародним договором України.

У ст. 585 КПК визначений порядок застосування запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави.

За наявності обставин, які гарантують запобігання втечі особи та забезпечення у подальшому її видачі, слідчий суддя може обрати щодо такої особи запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою (екстрадиційним арештом).

При вирішенні питання про можливість застосування такого заходу слідчий суддя обов’язково має враховувати: 1) відомості про ухилення особи від правосуддя у запитуючій стороні та дотримання нею умов, на яких відбулося звільнення її з-під варти під час цього або інших кримінальних проваджень; 2) тяжкість покарання, що загрожує особі в разі засудження, виходячи з обставин, встановлених під час заявленого кримінального правопорушення, положень закону України про кримінальну відповідальність і усталеної судової практики; 3) вік та стан здоров’я особи, видача якої запитується; 4) міцність соціальних зв’язків особи, у тому числі наявність у неї родини та утриманців.

У разі порушення особою, щодо якої розглядається запит про її видачу, умов обраного запобіжного заходу слідчий суддя за клопотанням прокурора має право постановити ухвалу про застосування екстрадиційного арешту для забезпечення видачі особи.

Слідчий суддя також вирішує питання про застосування спрощеного порядку видачі особи з України. Відповідно до ст. 588 КПК такий порядок може бути застосований лише за наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу, оформленої у присутності захисника та затвердженої слідчим суддею.

Прокурор має звернутися до слідчого судді з клопотанням про затвердження згоди особи на видачу. Слідчий суддя розглядає клопотання за участю особи, що підлягає видачі, її захисника та прокурора. Слідчий суддя зобов’язаний переконатися, що особа, яка підлягає видачі, добровільно погоджується на свою видачу і усвідомлює всі наслідки цієї видачі, після чого постановляє ухвалу про затвердження згоди особи на її спрощену видачу або про відмову в цьому.

У разі отримання заяви про згоду особи на видачу запитуючій стороні та її підтвердження ухвалою слідчого судді прокурор повинен передати заяву на розгляд центрального органу України, який протягом трьох днів розглядає її та приймає рішення про можливість застосування спрощеного порядку видачі.

Крім того, слідчий суддя здійснює контроль за видачею особи компетентному органу іноземної держави шляхом розгляду скарги на таке процесуальне рішення.

Так, відповідно до ст. 591 КПК рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржене особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого така особа тримається під вартою. Якщо до особи застосовано запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою, скарга на рішення про видачу такої особи (екстрадицію) може бути подана до слідчого судді, в межах територіальної юрисдикції якого розташований відповідний центральний орган України. Якщо скаргу на рішення про видачу подає особа, яка перебуває під вартою, уповноважена службова особа місця ув’язнення негайно надсилає скаргу до слідчого судді і повідомляє про це прокуратуру Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Розгляд скарги здійснюється слідчим суддею протягом п’яти днів з дня її надходження до суду. Судовий розгляд проводиться за участю прокурора, який проводив екстрадиційну перевірку, особи, щодо якої прийнято рішення про видачу, її захисника чи законного представника, якщо він бере участь у справі.

При розгляді скарги слідчий суддя не досліджує питання про винуватість та не перевіряє законність процесуальних рішень, прийнятих компетентними органами іноземної держави у справі стосовно особи, щодо якої надійшов запит про видачу (екстрадицію). За результатами розгляду слідчий суддя виносить ухвалу, якою: 1) залишає скаргу без задоволення; 2) задовольняє скаргу і скасовує рішення про видачу (екстрадицію).

Виходячи із викладеного можна дійти висновку, що є три види судового контролю за екстрадицією особи. Слідчий суддя: 1) приймає рішення про застосування: – тимчасового арешту; – екстрадиційного арешту; – запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави; 2) приймає рішення про затвердження згоди особи на її спрощену видачу; 3) розглядає скарги на рішення компетентного органу про видачу особи іноземній державі.

УЧАСТЬ СПЕЦІАЛІСТА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Згідно з ч. 1 ст. 71 нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Необхідно звернути увагу на те, що законодавець не конкретизує, у чому полягає мета застосування спеціалістом технічних або інших засобів. Очевидно, у тому, щоб надати сторонам кримінального провадження допомогу у виявленні, закріпленні та вилученні доказів. Пропонуємо у цій частині уточнити редакцію ч. 1 ст. 71 КПК.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КПК спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду.

У чому може полягати технічна допомога, яка надається спеціалістом, йдеться і у інших статтях КПК. Так, наприклад, у ч. 7 ст. 237 цього Кодексу зазначено, що за дорученням слідчого, прокурора при огляді спеціаліст має право проводити вимірювання, фотографування, звуко– чи відеозапис, складати плани і схеми, виготовляти графічні зображення оглянутого місця чи окремих речей, виготовляти відбитки та зліпки, оглядати і вилучати речі і документи, які мають значення для кримінального провадження.

КПК не обмежує кола процесуальних дій, у провадженні яких може приймати участь спеціаліст. Спеціаліст може бути залучений у випадках, якщо є необхідність використати спеціальні знання та навички застосування технічних або інших засобів при провадженні процесуальної дії. З цього правила є лише деякі винятки: 1) при огляді трупа і судово-медичному освідуванні особи обов’язкова участь судово-медичного експерта або лікаря (ч. 1 ст. 238, ч. 2 ст. 241 КПК); 2) при огляді трупа, пов’язаного з ексгумацією, обов’язкова присутність судово-медичного експерта (ч. 2 ст. 239 КПК); 3) допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності педагога або психолога, а за необхідності – лікаря (ч. 1 ст. 226 КПК); 4) якщо неповнолітній не досяг шістнадцятирічного віку або якщо неповнолітнього визнано розумово відсталим, на його допиті забезпечується участь педагога чи психолога, а в разі необхідності – лікаря (ч. 1 ст. 491 КПК).

У КПК також вказано на можливість участі спеціаліста при проведенні деяких слідчих (розшукових) дій. Так, відповідно до ч. 8 ст. 228 цього Кодексу при пред’явленні особи для впізнання можуть залучатися спеціалісти для фіксування впізнання технічними засобами, психологи, педагоги та інші спеціалісти. У ч. 2 ст. 240 КПК встановлено, що за необхідності слідчий експеримент може проводитися за участю спеціаліста. Крім того, передбачена можливість участі спеціаліста при проведенні наступних негласних (розшукових) дій: – огляді затриманої кореспонденції (ч. 1 ст. 262 КПК); – дослідженні інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів (ч.1 ст. 266 КПК).

У ст. 71 КПК не визначено, як має здійснюватися виклик спеціаліста для участі у проведенні процесуальних дій. Тому пропонуємо доповнити цю статтю положенням, що виклик спеціаліста відбувається у письмовій формі. Також її слід доповнити нормою, що виклик слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом спеціаліста є обов’язковим для керівника підприємства, установи, організації, де працює спеціаліст.

Звертає на себе увагу та обставина, що у ст. 71 КПК не йдеться про перевірку компетентності спеціаліста, наявності підстав для його відводу, взаємовідносин з учасниками кримінального провадження. Тому пропонуємо доповнити ст. 71 КПК положенням, що перед початком процесуальної дії, в якій бере участь спеціаліст, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд повинен пересвідчитися в особі та компетентності спеціаліста, встановити, чи немає підстав для його відмови, з’ясувати його стосунки з підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим, цивільним позивачем та цивільним відповідачем.

На наш погляд, перелік прав спеціаліста слід розширити. Пропонуємо доповнити ч. 4 ст. 71 КПК положенням, що спеціаліст вправі: – знати про мету свого виклику; – відмовитися від участі у процесуальній дії, якщо він не володіє відповідними спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів; – оскаржувати дії та рішення слідчого, що обмежують його права.

Обов’язки спеціаліста визначені у ч. 5 ст. 71 КПК. Він зобов’язаний: 1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, суду і мати при собі необхідне технічне обладнання, пристрої та прилади; 2) виконувати вказівки сторони кримінального провадження, яка його залучила, чи суду та давати пояснення з поставлених запитань; 3) не розголошувати відомості, які безпосередньо стосуються суті кримінального провадження та процесуальних дій, що здійснюються (здійснювалися) під час нього, і які стали відомі спеціалісту у зв’язку з виконанням його обов’язків; 4) заявляти самовідвід за наявності обставин, передбачених КПК.

Вважаємо, що перелік обов’язків спеціаліста слід збільшити. Доцільно доповнити ч. 5 ст. 71 КПК положенням, що спеціаліст зобов’язаний: – надати стороні кримінального провадження документи, які підтверджують його спеціальні знання та навички; – дотримуватися порядку при провадженні процесуальних дій; – брати участь у проведенні процесуальної дії, використовуючи свої спеціальні знання і навички для сприяння сторонам у виявленні, закріпленні та вилучені доказів; – звертати увагу сторін на обставини, пов’язані з виявленням та закріпленням доказів.

Як уявляється, ст. 71 КПК доцільно доповнити нормою, яка б визначала, що забороняється спеціалісту під час участі у провадженні процесуальних дій. Це питання регулюється не законом, а відомчими нормативними актами. Так, наприклад, у Настанові про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України, яка затверджена наказом МВС № 682 від 30 серпня 1999 р. вказано, що працівнику експертно-криміналістичного підрозділу, залученому як спеціалісту до участі в огляді місця події, забороняється: – вирішувати питання, які не входять до його компетенції; – проводити на місці події дослідження слідів і речових доказів (крім попередніх), давати висновки у письмовій формі з приводу виявлених обставин та вилучених слідів і речових доказів; – отримувати вилучені з місця події сліди і речові докази без відповідних супровідних документів.

Про відповідальність спеціаліста йдеться у ст. 72 КПК. У цій статті зазначено, що у разі неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста судом покладаються всі витрати, пов’язані з оголошенням перерви в судовому засіданні.

Отже, законодавець передбачив відповідальність спеціаліста тільки за те, що він не прибув до суду без поважних причин. Якщо ж він не прибув до слідчого, прокурора, на нього не можуть покладатися витрати, пов’язані з відкладенням проведення процесуальних дій, які потрібно було провести за його участю.

З таким правовим регулюванням не можна погодитися. Пропонуємо доповнити ст. 72 КПК частиною другою у такій редакції: «У разі неприбуття до слідчого, прокурора без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття на спеціаліста покладаються всі витрати, пов’язані з відкладенням проведення процесуальних дій».

Можливим є і інше правове регулювання. Необхідно зазначити, що КПК містить главу 12, яка визначає порядок накладення грошового стягнення на учасників кримінального провадження за невиконання процесуальних обов’язків у випадках та розмірах, передбачених цим Кодексом. Однак положення ст. 144–147 КПК не можуть бути застосовані щодо спеціаліста.

Для того, щоб накласти грошове стягнення у певному розмірі на того чи іншого учасника кримінального провадження, про це має бути вказано у відповідній статті КПК. Як приклад, наведено ч. 1 ст. 139 КПК. Якщо підозрюваний, обвинувачений, свідок, потерпілий, цивільний відповідач, який був у встановленому цим Кодексом порядку викликаний (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом), не з’явився без поважних причин бо не повідомив про причини свого неприбуття, на нього накладається грошове стягнення у розмірі: – від 0,25 до 0,5 розміру мінімальної заробітної плати – у випадку неприбуття на виклик слідчого, прокурора; – від 0,5 до 2 розмірів мінімальної заробітної плати – у випадку неприбуття на виклик слідчого судді, суду.

На наш погляд, ст. 71 КПК також необхідно доповнити нормою, що у разі, якщо спеціаліст не з’явився без поважних причин до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, неналежно виконував інші обов’язки, на нього накладається грошове стягнення у розмірах, визначених ч. 1 ст. 139 цього Кодексу. Саме при такій правовій регламентації на спеціаліста можна накласти грошове стягнення за невиконання процесуальних обов’язків у порядку, передбаченому главою 12 КПК.

ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧОГО З ПІДРОЗДІЛАМИ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
В РОЗКРИТТІ ТА РОЗСЛІДУВАННІ ТЕРОРИСТИЧНИХ АКТІВ

Статтю присвячено дослідженню питання взаємодії слідчих правоохоронних органів з підрозділами Збройних Сил України у розслідуванні проявів тероризму. Проводиться аналіз та визначаються основні напрямки організації взаємодії з цього питання.

Ключові слова:терористичні акти, Збройні Сили України, розслідування, взаємодія, Військова служба правопорядку Збройних Сил України.

Історичний досвід людства показує, що жодна держава, жодне суспільство не застраховано від такого ганебного прояву людської ворожнечі як тероризм. Крім цього у минулому та нинішньому столітті, цей неправовий спосіб вирішення спорів деякими групами або окремими індивідами, набув широкого розповсюдження. Збільшення розриву між групами «бідних» та «багатих» як усередині держави, так і в міжнародному масштабі, швидка зміна поколінь у техніці і технологіях, глибока комерціалізація усіх сторін життя сучасної спільноти, яка веде до розкладення традиційних моральних устоїв – все це у небувалій раніше ступені сприяє активізації тероризму у світі. Особливістю даного прояву на сьогоднішній день являється усе більше зрощування тероризму політичного, релігійного і кримінального, тероризму внутрішньодержавного і міжнародного [1]. Тому в наш час боротьба із тероризмом набуває плане­тарного масштабу.

У різних державах світу охорона суверенітету та суспільної безпеки є первісним завданням армії та правоохоронних органів, крім того створюються спеціалізовані центри до повноважень яких входить боротьба із тероризмом. Це свідчить про актуальність необхідності удосконалення взаємодії правоохоронних структур в антитерористичної діяльності.

Мета даної статті – розгляд проблеми взаємодії слідчих правоохоронних органів з підрозділами Збройних Сил України у розслідуванні проявів тероризму.

Різні аспекти проблеми боротьби з тероризмом висвітлювали такі автори як: С. П. Мосов, І. С. Смазнова, В. П. Емельянов, Ю. М. Антонян, Л. М. Шестопалова, В. В. Крутов, В. А. Глушков, Л. І. Мошкова, О. А. Чуваков, В. С. Канцер. Але проблема взаємодії правоохоронних органів із Збройними Силами України під час розслідування терористичних актів не набула належного дослідження.

Проблема боротьби з тероризмом на міжнародному рівні є предметом розгляду Організації Об’єднаних Націй, метою якої серед інших є підтримання миру та безпеки у всьому світі.

У рамках системи ООН відпрацьовані шістнадцять універсальних угод (тринадцять угод і три протоколу), направлених проти міжнародного тероризму, а також конкретних видів терористичної діяльності. Держави-члени при посередництві Генеральної Ассамблеї розширюють координацію антитерористичної діяльності і продовжують свою працю над становленням юридичних норм [2]. Україна, яка є державою-співзасновницею ООН, неухильно дотримується цілей і принципів організації, імплементуючі конвенції та протоколи у національне законодавство. Крім того, Україна є активною учасницею Плану дій щодо боротьби з тероризмом Ради євроатлантичного партнерства, затвердженого 2002 року.