Модуль динамічного розрахунку 9 страница

При перевірці алібі чи інших різновидів показань обвинуваченого тактична операція має таку структуру: а) слідчі дії, б) інші процесуальні дії слідчого, в) оперативно-розшукові заходи органів дізнання, г) заходи організаційного порядку.

Перевірку показань на місці в якості елемента тактичної операції розглядає Н. В. Власенко. На думку автора, перевірка показань на місці в багатьох випадках може бути елементом тактичної операції, тому що їй завжди передує інша слідча дія – допит, а після завершення перевірки показань на місці для оцінки результатів та їх дослідження проводяться експертизи, допити, очні ставки та інші дії, тобто комплекс, спрямований на вирішення певного проміжного завдання. Н. В. Власенко вважає, що перевірка показань на місці є одним із елементів різноманітних тактичних операцій: «місце події»; «виявлення слідів»; «затримання злочинця»; «встановлення та викриття злочинця»; «викриття інсценування злочину»; «перевірка алібі» [8, с. 20].

Необхідно відзначити, що метою тактичної комбінації є вирішення за її допомогою конкретного завдання. Слід погодитися з науковими поглядами більшості дослідників щодо взаємозв’язку цілей тактичної комбінації і слідчої ситуації. Такий взаємозв’язок може бути «двояким». Так, якщо існуюча слідча ситуація сприятлива, то ця ситуація використовується при здійсненні тактичної комбінації в межах слідчої дії (у тому числі і перевірки показань на місці), а її сприятливі сторони враховуються при плануванні і проведенні комбінації [9]. Водночас у конфліктній слідчій ситуації, наприклад, в умовах самообмови, тактична комбінація призначена, перш за все, змінити її на краще, змінити її протидіючий характер. У цій ситуації тактична комбінація «перевірка показань на місці» може виступати елементом тактичної операції.

Як свідчать матеріали судово-слідчої практики, існують також ситуації, коли тактична комбінація «перевірка показань на місці» може перерости у тактичну операцію. Така ситуація виникає тоді, коли у процесі проведення перевірки показань на місці слідчий виявляє нові обставини, пов’язані з дослідженням події злочину. Зокрема, це може мати місце при виявленні нових матеріальних слідів та інших предметів на місці злочину; нових очевидців та підозрюваних; нових елементів обстановки злочину або приховування слідів злочинної діяльності. У зв’язку з виявленням вказаних вище обставин злочину слідчому необхідно після проведення перевірки показань на місці проводити інші слідчі дії, організаційні та розшукові заходи, що мають значення для розкриття злочину або пов’язані з дослідженням події злочину.

Аналіз вищевикладених наукових поглядів щодо визначення тактичної комбінації й тактичної операції, їх співвідношення з перевіркою показань на місці, матеріали слідчої практики та результати проведених нами досліджень дозволяють зробити такі висновки: а) тактична комбінація та тактична операція – це категорії, які не є рівнозначними за своєю суттю; б) перевірка показань на місці в конкретній ситуації є за своєю суттю тактичною комбінацією. Перевірка показань на місці як тактична комбінація – це сукупність тактичних прийомів, спрямованих на перевірку чи уточнення показань підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка, одержання нових обставин злочину; в) перевірка показань на місці в ситуації, коли необхідно перевірити чи уточнити показання підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка, має елементи тактичної комбінації і являє собою сукупність тактичних правил і тактичних прийомів, спрямованих на вирішення цих завдань; г) перевірку показань на місці в ситуації вирішення тактичного завдання, спрямованого на одержання нових обставин злочину, слід розглядати як елемент тактичної операції.

У криміналістичній літературі тактична комбінація розглядається тільки в рамках тактики допиту. На наш погляд, проблема тактичних комбінацій потребує подальшого дослідження, що у свою чергу сприятиме удосконалення безпосередньо інших слідчих дій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством. Це дозволить використовувати при розслідуванні злочинів раніше заплановану сукупність тактичних прийомів і значною мірою алгоритмізувати процес вирішення типових тактичних завдань у процесі проведення слідчих дій, зокрема, перевірки показань на місці.

Значення встановлення типових ознак дій підозрюваного
після скоєння злочину при розробці криміналістичної характеристики примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань

Розглянуто постзлочинну діяльність підозрюваного, встановлено її ознаки при визначенні криміналістичної характеристики у справах про примушування до виконання чи не виконання цивільно-правових зобов’язань.

Ключові слова: криміналістична характеристика, цивільно-правові зобов’язання, злочинна діяльність.

Поняття «криміналістична характеристика злочинів» на теперішній час дістало дійсно загальне визнання і обґрунтовано вважається основним елементом методики розслідування окремих видів злочину. Вивчення джерел, присвячених криміналістичній характеристиці дає змогу дійти висновку, що одні автори визначають її сутність у вузькому розумінні, зводячи до описування окремих елементів складу злочину, наприклад, об’єктивної сторони. Інші автори розширюють її зміст, необґрунтовано включаючи в її систему кримінально-правові і кримінологічні аспекти. Такий підхід бачиться дещо невиправданим, оскільки в такому випадку криміналістичні дослідження заходять за межі інших наук предметом вивчення яких являються інші явища, а точніше злочин розглядається в аспектах кримінального права та з поглядів кримінології. Таке розширення предмету вивчення в рамках кримінологічної характеристики призводить до неоднозначного її розуміння з боку практичних працівників органів слідства, а в деяких випадках на повне невикористання ними у своїй діяльності таких елементів криміналістичної характеристики.

Але в такому розумінні не слід нехтувати розробкою нових елементів криміналістичної характеристики які б реально змогли допомогти при розробці методик розслідування окремих видів злочинів. З цією метою бачиться можливість доповнення криміналістичної характеристики деякими елементами, які б змогли більш розширено розглядати весь масив криміналістично-важливої інформації яку має слідчий при розслідуванні конкретного злочину.

Так, відправними джерелами при розробці таких елементів криміналістичної характеристики примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань вважаємо доцільно використовувати об’єктивні реалії процесу злочинної діяльності, тобто ті процеси які притаманні для підготовки, посягання та скоєння злочину, а також ті які виникають після факту скоєння основного злочину, формуючи, таким чином, постзлочинну діяльність особи, яка скоїла злочин, що особливо важливо для діяльності слідчого.

Розгляд постзлочинної діяльності можливо проводити у двох напрямках. По-перше, постзлочинна діяльність особи до моменту початку діяльності правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття та розслідування (тобто на етапі латентності злочину) і, по-друге, постзлочинна діяльність особи з моменту початку процесуальної діяльності правоохоронних органів щодо встановлення ознак злочину, його розкриття та розслідування [1, с. 7]. У першому випадку типологія постзлочинної діяльності особи, що скоїла злочин полягає в створенні умов для приховування слідів свого злочину, тобто основною метою для злочинця стає збереження латентності злочину. Таким чином, на цьому етапі для постзлочинної діяльності характерна негативне втручання в процес виявлення слідів злочину. Слід зауважити, що при скоєнні примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань суб’єкт може вважати себе фактично невинним а точніше вважати , що його дії не є злочинними. У такому випадку бачиться за необхідне визначитися із двома видами скоєння примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань:

1. Скоєння злочину однією особою (безпосередньо кредитором який примушує виконати наявне зобов’язання боржника);

2. Скоєння примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань організованою злочинною групою на замовлення кредитора;

Скоєння злочину організованою злочинною групою після проведення її учасниками певної комбінації направленої на виникнення між представником групи та потенційним потерпілим цивільно-правових зобов’язань. В першому випадку ситуація коли особа вважає себе невинною трапляється із доволі високою частотністю, так при опитуванні слідчих та працівників оперативного апарату було встановлено, що практично у 92 % випадків для суб’єкта який скоїв злочин стає дивним, що його дії злочинні. При виникненні інших двох видів скоєння злочину для суб’єкта завжди відомо, що його дії мають протиправний характер. Виходячи із такої класифікації слід зауважити і про відмінності постзлочинної діяльності. Так у першому випадку злочинець не приймає певних дій направлених на приховування інформації про злочин а також слідів злочину оскільки не вважає це за необхідне та продовжує звичну для нього життєдіяльність, тобто сам факт злочину не впливає на його поведінку. Така слідча ситуація, звісно, не представляє особливої складності для слідства оскільки особа, яка скоїла злочин не переховується від нього. В інших двох випадках злочинці не бажають зустрічей із правоохоронними органами а отже вчинений ними злочин впливає на їх поведінку після його вчинення. Постзлочинна діяльність їх може бути виражена у двох напрямках: по-перше злочинці можуть продовжувати свою злочинну діяльність і скоювати інші злочини у тому числі примушування до виконання чи не виконання цивільно-правових зобов’язань (пост злочинна діяльність носитиме деліктний характер); по-друге злочинці будуть чекати на виконання (не виконання) потерпілим його зобов’язань тобто їх пост злочинна діяльність буде не деліктною.

В іншому випадку постзлочинна діяльність особи, що скоїла злочин починається з моменту коли правоохоронним органам стало відомо про скоєння злочину. В такому разі постзлочинна діяльність слід розглядати також в декількох аспектах. По-перше, така діяльність може виникати з моменту коли стало відомо про злочин але кримінальна справа ще не порушена або порушена але особа злочинця ще не відома, тобто кримінальна справа порушена за фактом скоєння злочину. Таке можливе у випадку коли боржника примушують виконати чи не виконувати зобов’язання опосередковано (по телефону) і погрози в його адресу потерпілий сприймає як реальні. Особливістю такої ситуації є наявність типічних дій з боку злочинців, направлених на відвертання від себе уваги з боку правоохоронних органів. Беручи до уваги типовість такої ситуації правоохоронці здебільшого використовують її при відбиранні із загальної маси фігурантів саме того, хто скоїв злочин, приймаючи при цьому до уваги типічність поведінки злочинця після скоєння злочину. Інша ситуація виникає у разі коли особа злочинця відома і кримінальна справа порушена по відношенню до конкретної особи, підозрюваного. В такому випадку постзлочинна діяльність може виражатися у нейтральній поведінці особи, у сприянні чи навпаки протидії правоохоронним органам, а також може виражатися у реабілітаційній поведінці особи, яка вчинила злочин.

Як вже відзначалося постзлочинна діяльність може бути або деліктною, або не деліктною Приймаючи до уваги такий розподіл, бачиться необхідність її вивчення і виявлення типових її проявів, оскільки її типологізація може слугувати для попередження скоєння злочинцем нових протиправних (деліктних) діянь причому необов’язково, що такі діяння будуть носити лише кримінальний характер.

Як справедливо відзначає С. О. Сафронов, постзлочинна діяльність, по-перше, може свідчити про суб’єктивну сторону злочину, викривати винного і, по-друге, прогнозування можливої постзлочинної поведінки на стадії розкриття та розслідування злочину буде завжди сприяти оптимальній організації самого процесу розслідування [1, с. 8]. Саме в такій позиції бачиться необхідність включення в систему криміналістичної характеристики примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань такого елементу як постзлочинна діяльність. Така необхідність базується також на тому, що вона існує завжди незалежно від виду злочину та суб’єктивних характеристик злочинця, адже в цьому виражається її постійність, а наявність різноманітних її проявів свідчить про типовість її при кожному вивченню скоєння злочину.

Беручи до уваги прогностичне значення постзлочинної діяльності, можливо, цілком ймовірно віднести її до методичних рекомендацій щодо ефективності провадження досудового слідства у справах про примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань.

Взаємопроникнення наукового знання як одна
з провідних тенденцій сучасності

У статті розглядаються закономірні процеси диференціації та інтеграції наукових знань, що характерні для криміналістики, яка поєднує у собі досягнення дуже широкого кола наук.

Процес диференціації та інтеграції наукового знання є характерним для розвитку науки. У сучасному науковому знанні він набуває особливо важливого значення, охоплюючи як науку в цілому, так і окремі її галузі. Ці процеси з більшою або меншою інтенсивністю відбуваються постійно та безперервно з часів виникнення науки.

Г. М. Добров ще у 70-х роках минулого століття звернув увагу на той факт, що у XVIII ст., і навіть у XIX ст. одному об’єкту реального світу відповідала, як правило, одна галузь науки, яка його вивчала. У наше століття все більш типовою стає ситуація, коли один і той самий об’єкт вивчається цілим комплексом наук. Саме із зазначеними вище характерними ознаками науки пов’язаний процес диференціації та інтеграції окремих галузей знання.

Враховуючи те, що темпи розвитку науки у XX ст. значно зросли у порівнянні із попередніми століттями, цей процес можна назвати закономірним. Будь-яка наука з часом концентрує в собі все більше і більше знань про світ, проходить процес групування цих знань. Згодом стає очевидним, що в межах однієї науки існує одна або навіть декілька протонаук, які з часом виокремлюються та стають самостійними. Це по суті і є диференціацією наук, і таких прикладів дуже багато, зокрема таким же чином виокремилися біофізика та біохімія із біології, або корпоративне право із господарського.

Окрім цього, диференціація наук може бути також зумовлена особливостями самого об’єкту дослідження. Оскільки самостійні галузі знань в деякій мірі відокремлюються одна від одної завдяки тому, що концентрують свої зусилля на пізнанні конкретного зрізу об’єкту, його ознак, характерних особливостей тощо. Наприклад, психологія мистецтва, мистецтвознавство, культурологія, філософія мистецтва вивчають один і той самий об’єкт – мистецтво та знання про нього, але з різних сторін. Об’єднання цих наук в одну не є доцільним і призвело б до надмірності об’єму такої науки та складності в її опануванні. Натомість їх диференціація дозволяє цим наукам вивчити більшість параметрів та аспектів об’єкта.

Отже, на нашу думку, спостерігається позитивний процес нарощення достовірних, необхідних знань, що, відповідно, тягне за собою і розширення кола наук. Збільшення об’єму наукової інформації свідчить про загальний науковий прогрес людства.

Процес інтеграції наук проходить не менш інтенсивно, ніж процес диференціації, і при цьому не відбувається поєднання раніше розділених наук. Існує тенденція до взаємодії теоретичних та прикладних наук різних напрямків, суміжних практичних наук. Існуючі раніше різкі розмежувальні лінії, які розділяли науку, стали більше і більше стиратися, з’явилися цілі галузі, які не стільки розділяють, скільки пов’язують між собою раніше відокремлені галузі знання. Ми хотіли б підкреслити та наголосити саме на слові «взаємодія», а не «поєднання», або взаємопоєднання наук. Оскільки поєднання двох самостійних галузей науки в одну не є типовим для наукового світу. Актуальною є саме взаємодія, взаємопроникнення наук, яка виражається у використанні здобутків однієї науки іншою, застосуванні методів обох наук для дослідження проблеми, спільному дослідженні складного предмета науками, жодна з яких не охоплює його в повному обсязі. Наприклад, для того, щоб здійснити запуск ракети із живим організмом на віддалену планету знадобляться знання, набуті механікою, фізикою, інженерією, астрономією, біологією та багатьма іншими науками. Це зумовлює необхідність поєднання вказаних знань, їх раціональної співпраці та тісної взаємодії для досягнення спільної мети. Це яскраво ілюструє процес інтеграції знань.

На наш погляд, лише через логічне поєднання цих двох процесів проявляється процес розвитку та прогресу науки. І говорити про те, що якийсь з цих процесів є більш важливим, на наш погляд, недоцільно.

У таких дослідженнях у пригоді стають наукознавчі знання, оскільки наукознавство містить у собі знання, що є базовими та основоположними для багатьох інших наук.

Інтеграційні процеси взаємодії наук так само стосуються і криміналістики з її специфічними завданнями та функціями. Незалежно від особливостей криміналістики в ній так або інакше протікає процес безперервного накопичення наукових знань, для неї характерні процеси диференціації та інтеграції знань. Це пояснюється тим, що криміналістика поєднує у собі досягнення дуже широкого кола наук. Вона використовує досягнення фізики, хімії, біології, соціології, управління, психології, інженерії та інших галузей знання.

У надрах криміналістики теж формується, а деякі автори вважають, що вже сформована, система знань, яка отримала назву судова експертологія. Принагідно треба сказати, що термін «судова експертологія» був запропонований ще у 1973 р. А. І. Вінбергом та Н. Т. Малаховською. Йдеться про те, що саме розвиток криміналістики детермінував зародження судової експертології як системи знань про закони і методологію формування та розвитку судових експертиз, закономірності дослідження об’єктів судових експертиз, що здійснюються на ґрунті спеціальних знань, які залучає криміналістика із базових наук та трансформує їх через порівняльне судове експертознавство у систему наукових прийомів, методів, засобів, методик та технологій вирішення експертних задач.

Таким чином, у сучасному науковому світі проявляється активна тенденція до процесів інтеграції та диференціації знань. У такому контексті, інтеграційні процеси, які проходять між наукознавством та криміналістикою є закономірним розвитком обох цих наук, які, безумовно, мають привести до позитивних результатів.

Одержано 24.09.2012

В статье рассматриваются закономерные процессы дифференциации и интеграции научных знаний, характерные для криминалистики, которая объединяет в себе достижения широкого круга наук.

L

ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ЕКСПЕРТИЗИ У СПРАВАХ ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ЗЛОЧИНИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПІДРОБЛЕННЯМ ДОКУМЕНТІВ, У СВІТІ НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Стаття присвячена визначенню кола типових експертиз, що призначаються під час розслідування господарських злочинів, пов’язаних із підробленням документів, дослідженню особливостей їх призначення та виявленню проблемних питань, які виникають у зв’язку з їх призначенням та проведенням у світі нового кримінального процесуального законодавства.

Ключові слова:призначення експертизи; технічна експертиза документів; комп’ютерно-технічна експертиза; почеркознавча експертиза; комплексні експертизи; господарські злочини; підроблення
документів.

Одним із найважливіших засобів одержання доказів під час розслідування кримінальних справ про господарські злочини, пов’язані із підробленням документів, є проведення експертизи.

Автором у статті поставлено завдання визначити типові експертизи, що призначаються під час розслідування господарських злочинів, пов’язаних із підробленням документів, розглянути особливості їх призначення та виявити проблемні питання, які виникають у зв’язку з їх призначенням та проведенням у світі нового кримінального процесуального законодавства.

Експертиза – це спрямоване на вирішення певних питань дослідження, що провадиться із застосуванням спеціальних знань з боку компетентних осіб – експертів на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, яка перебуває у провадженні органів досудового та судового слідства.

Вивчення спеціальної літератури, слідчої та експертної практики дозволило автору зробити висновок, що типовими експертизами під час розслідування господарських злочинів, пов’язаних із підробленням документів, є наступні види експертиз:

– технічна експертиза документів;

– комп’ютерно-технічна (комп’ютерної техніки та програмних продуктів);

– почеркознавча.

Типовими вважаються експертизи, які, як правило, призначаються під час розслідування певного виду злочину або ж щодо конкретної ситуації розслідування.

Досить часто під час розслідування кримінальних справ про господарські злочини, пов’язані з підробленням документів (наприклад, про незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення; про підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів тощо), виникає необхідність у призначенні експертизи, для вирішення питань якої необхідні знання з різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. У таких випадках призначаються комплексні експертизи, до проведення яких, у разі потреби, залучаються фахівці установ та служб (підрозділів) інших центральних органів виконавчої влади або інші фахівці, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах [1].

При вирішенні питання про призначення певного виду експертизи під час розслідування господарських злочинів, пов’язаних із підробленням документів, слідчий керується вимогами кримінально-процесуального закону про всебічність, повноту та об’єктивність дослідження обставин справи.

Звичайно, що суспільство в цілому та його окремі інститути не є сталими структурами та явищами. Їм притаманна динамічність і мінливість. Через певний час на місті неефективних та застарілих елементів суспільних інститутів утворюються нові, робляться висновки за результатами невдалих експериментів, від останніх відмовляються взагалі або доопрацьовують їх, засоби їх реалізації тощо. Як відомо, не є виключенням і кримінальне судочинство України, яке у теперішній час знаходиться в стадії реформування. Так, 13 квітня 2012 р. був прийнятий новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який набуває чинності 19 листопада 2012 р. [2]. Відповідно, практика застосування кримінально-процесуальних норм (зокрема про призначення експертиз під час розслідування кримінальних справ) і проблеми, які з’являються в зв’язку з цим, потребують нових наукових підходів і відповідних практичних рішень.

Тобто законотворець фактично продублював норму КПК 1960 р., у якій були визначені випадки обов’язкового призначення експертизи (ст. 76).

Категоричність КПК 1960 р. та КПК 2012 р. щодо цього питання приводить до того, що під час призначення експертиз виникають певні проблеми. Зокрема, під час розслідування злочинів у сфері господарської діяльності, пов’язаних із підробленням документів (ст. 199 – виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї; ст. 200 – незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення; ст. 216 – незаконне виготовлення, підроблення, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок; ст. 223-1 – підроблення документів, які подаються для реєстрації випуску цінних паперів; ст. 223-2 – порушення порядку ведення реєстру власників іменних цінних паперів; ст. 224 – виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів), практика визнає за необхідне проведення експертиз для встановлення факту підроблення певних документів. Це може бути один чи декілька видів типових для такої категорії справ експертиз або ж комплексні експертизи.