Економіка і побут

Запорізькі козаки жили на багатих землях: глибокі чорноземи, просторі пасовища, луки, численні заводнені балки, дрібнолісся. Ці землі приваблювали до себе українців-землеробів. І хоч переважна більшість ко­заків займалася військовою справою, брала участь у сухопутних і морсь­ких походах, на Запорожжі була ціла група козаків, які звалися "сиднями", або гречкосіями. Вони жили по зимівниках, селах і бурдюгах, займалися хліборобством. Землю вибирали біля річки, по схилах балок і в долинах. Запорожці сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, рідше — жито й пшеницю. Зерно зберігали у спеціально викопаних ямах-погребах. Стінки і дно погре­бів обмазували рідкою глиною, просушували І добре випалювали. З горо­дини запорожці вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, кукурудзу, цибулю, часник, гарбузи, тютюн і т. ін.

Найважливішою галуззю запорізького господарства було скотарство. Запо­рожці розводили коней, велику рогату худобу, свиней, знали й вівчарство. Для рибного промислу на Дніпрі, Південному Бузі з 'їхніми лиманами, косами, озерами та на Азовському морі були влаштовані спеціальні заводи з куренями для проживання взимку. Найвідомішим з них був Гард на Південному Бузі. Просолену і в'ялену рибу запорозькі промисловці продавали приїжджим українським, польським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким купцям.

Значною промисловою галуззю було мисливство. Полювали переважно на лисицю, хутро якої цінувалося надзвичайно високо. Займалися також птахоловством і бджолярством. З меду запорожці готували напої, а з воску робили свічки для січової церкви, а також для монастирських і парафіяльних церков.

З історією козацьких часів пов'язують і чумацький соляний шлях, який вів з району Хаджибейських озер (поблизу сучасної Одеси) і з Криму в цент­ральні райони України. Цей Солоний торговельний шлях використовувався ще за часів Київської Русі. У ХУ-ХУЇЇ ст. й пізніше торгівлю сіллю вели чумаки.

Рис. 164. Запорізький зимівник.

Історичні джерела пов'язують чумацтво з козаками, які мешкали поблизу соляних озер, були добре озброєні і могли розвивати чумацький промисел в умовах безперервної боротьби з турецько-татарською агресією. На промисел чумаки їздили волами, запряженими у вози. У валці було від 10 до 150 возів. Чумаки самі добували й вантажили сіль. Нерідко 'їм доводилося зі зброєю в руках відбиватися від татар. З історичних джерел відомо, що чума­кували не тільки рядові козаки, а й сотники, значкові та військові товариші.

У Запорізькій Січі жили різні майстри: котлярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслярі. Проживаючи у передмісті Січі, вони були приписані до куренів, як і інші козаки. За межами Січі мешкали кушніри і ковалі.

Знали козаки й торгівлю з іншими державами. Цьому сприяло вигідне географічне положення Січі. Козаки володіли землями вздовж Дніпра з його широким і глибоким лиманом. Користуючись дніпровським водним шля­хом, що вів до Чорного моря, Царгорода і далі на схід, козаки тримали у своїх руках важливі напрями торгівлі Польщі, Литви, України і Південної Росії ХУІ-ХУШ ст. Запорізькі козаки укладали торговельні угоди з іно­земцями. Засобами просування торговців водою служили човни (чайки або галери), сухопутними шляхами — "мажі" або "паровиці". Це були, по суті, великі чумацькі вози, а також "палубці" — такі ж вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені парою волів.

Користуючись водними шляхами, запорожці торгували з турками й тата­рами, а також з народами Кавказу і Закавказзя. Головними центрами цієї тор­гівлі були Січ, Очаків, Царгород. Козаки вивозили до Туреччини хутра, шкіри, вовну, залізо, полотно, коноплі, канат, живих овець, коров'яче масло й коноп­ляну олію, рибу, ікру, пшеницю тощо. Частина з названих товарів йшла через Січ з Центральної України, Польщі й Росії. З Туреччини на Запорожжя ввозили зброю, кінську збрую, свинець, сукно, сап'ян, коси, ножі, бритви, скло, шовкові тканини, вино, лимонний сік, ізюм, лимони, каву, горіхи.

Сухопутна торгівля велася з Кримом, Польщею, Литвою, Центральною Україною та Росією. Головними місцями торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа й Козлів. Із Запорожжя вивозили хутра, полотно, шкіри, залізо, зброю, коров'яче масло, тютюн і хліб. З Криму в Запорожжя ввозили сап'ян, сап'янове взуття, сірі смушки, шовкові тканини, волоські горіхи, червоне вино, сіль.

Рис. 165. Козацькі старожитності (1-П — предмети з розкопок на місці Берестецької битви):

1-3 — сокири; 4 — ковальський молоток; 5 — кліщі; б — швайка; 7, 8 — ножиці;

9-11 — шило; 12 — чумацький віз.

Поляки вели торгівлю безпосередньо з запорожцями або за посеред­ництвом запорожців з турками і кримчаками. Головними центрами поль­сько-запорізької торгівлі були Умань, Лисянка, Торговиця та ін. Запорожці торгували з Польщею кіньми, худобою, воском, салом, хутрами та іншими товарами. Торгові хури з Росії та Центральної України йшли в Запорожжя суходолом, а частину товарів доставляли човнами по Дніпру до Січі. Поблизу дніпровських порогів купців проводили козацькі лоцмани з Кодацької паланки. Предметами торгівлі з Росією та Україною були різні харчові продукти, рибальські сіті, канати, полотно, сукно, тютюн, горілка. Запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це була, головним чином, дрібна торгівля.

У зв'язку з торгівлею важливе значення мають нумізматичні знахідки. Вони засвідчують, що, крім монет місцевого київського і львівського вироб­ництва, на українському грошовому ринку XIУ-ХУ ст. були в обігу чеські, татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдовські, генуезько-кримські монети. Знахідки польських монет кінця ХІУ-ХУ ст. численні. Монети князівств Північно-Східної Русі ХІУ-ХУ ст. відомі лише як по­одинокі знахідки головним чином на території Чернігівщини і Слобідської України. У скарбах з монетами ХІУ-ХУ ст. трапляються й гривні як своє­рідний релікт "безмонетного періоду".

Ареал українського грошового обігу XVI ст. став компактнішим. Його епіцентр щодо грошового ринку змістився з Київської та Переяславської земель на захід—на Волинь і Поділля.

Рис. і 66. Козацькі люльки (випадкові знахідки з Поділля).

Наприкінці XVI ст. на українському грошовому ринку з'являються великі срібні монети західноєвропейського виробництва — таляри, своєрідні світові гроші пізнього середньовіччя. Наприкінці XVI- у XVII ст. на землях України у грошовому обігу зустрічали­ся монети Пруссії, Бранденбурга, Брауншвейга, Ельбінга, Угорщини, Сілезії, Свидниці, германських держав і міст. Рішучі зміни щодо значного поши­рення монет Речі Посполитої настали після Люблінської унії 1569 р. Для грошового обігу України XVII ст. характерний величезний обсяг монет виробництва країн Західної та Центральної Європи. Монети Речі Поспо­литої зустрічаються майже в кожному монетному скарбі XVII ст. Значне місце посідають і таляри. Приблизно одночасно з ними на українському ринку з'явилася значна кількість золотих монет — дукатів. Щодо росій­ських монет, то їх поширення пов'язують з періодом царювання Олексія Михайловича, коли на Україну потрапляють російські копійки і дсньгі. Зна­хідки грошових знаків Росії на території України були і в першій половині XVII ст., але їхня маса значно менша порівняно з російськими монетами середини і другої половини XVII ст.

Цілком зрозуміло, що українські козаки, ведучи інтенсивну торгівлю, мали справу з монетами різних держав. У XVII ст. в них переважали моне­ти Речі Посполитої і Росії. Джерелами прибутків низового Війська Запорі­зького були військова здобич, а також торгівля — продаж вина, платня від перевозів, подимний податок і, нарешті, польське королівське чи російське царське хлібне та грошове жалування. Важливим джерелом прибутків козаків було також "мостове" — платня з проїжджих за перевезення через ріки, річки й рукави запорізьких вольностей.

Усі прибутки запорізькі козаки використовували переважно на громадські цілі (купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утри­мання духовенства і військової старшини, спорудження човнів). Але час­тина військових прибутків надходила до окремих осіб. Отже, не виклю­чалась і приватна власність. Кінь, зброя, різні будівлі, зароблені гроші, час­тина здобичі і грошове жалування, безперечно, становили особисту влас­ність кожного запорізького козака.

Цікавим є й питання про поширення грамотності серед козаків. З істо­ричних документів відомо, що освічені люди високо цінувалися в Запо­рожжі. Там були і свої осередки освіти: січові, монастирські і церковно­парафіяльні школи. Відома, зокрема, і роль писаря та його помічника — підписаря, які вели листування від імені Січі з урядовцями Росії, Речі По­сполитої, Туреччини, Кримського ханства тощо.

У запорізьких козаків існували й поштові установи. Архівні документи фіксують наявність поштових гонів у Запорожжі з середини XVIII ст. Зрозу­міло, що історичні витоки цієї справи слід пов'язувати І з попередніми століттями. Як свідчать джерела XVIII ст., запорожці мали чотири спеці­альні поштові гони, що базувалися на території Січі на поштових станціях. Пошту та кур'єрів козацькі поштарі доставляли з місця на місце негайно, поштових коней утримували у повній готовності. За кожний проїзд було встановлено брати певну погонну платню. Безплатний проїзд дозволяли тільки у виняткових випадках.

Розглянуті пам'ятки козацьких часів засвідчують наявність важливого культурного пласта ХУ-ХУІІ ст., пов'язаного з героїчною історією України.