Методи археології. Допоміжні історичні і суміжні дисципліни

Археологія, як і кожна наука, має свої традиційні методи до­слідження (типологічний, статистичний). Постійно удосконалюючи їх, вона також залучає до свого арсеналу методи природничих наук І вдало поєднує їх з власними.

Типологічний метод.Суть його полягає у виділенні серед археологіч­них знахідок типів речей з властивими лише їм ознаками. Є, наприклад, вістря стріли свідерського типу, скіфський меч-акінак, горщик києворусь-кого типу тощо. Типи речей часто ділять на підтипи та інші номенклатурні одиниці. Типи речей з різних археологічних об'єктів порівнюють між собою, встановлюють їх відмінність, схожість або тотожність. Порівнюють і цілі комплекси речей, властивих тій чи Іншій пам'ятці. Схожість речей пояснюється однаковим функціональним призначенням їх або генетичною спорідненістю населення, що виготовляло ці речі. Наявність спільних типів речей також свідчить про один і той самий час існування тих пам'яток, де їх виявлено. Отже, застосування типологічного методу дає можливість ви­діляти археологічні культури і датувати їх.

Типологічний метод уперше найповніше застосував у своїх працях шведський археолог О. Монтеліус (1843-1921), який виділив так звані ти­пологічні ряди розвитку окремих речей (кам'яних, металевих). У цих рядах він простежував шляхи розвитку форми речей і їх відносну хронологію.

Основним недоліком типологічного методу є, перш за все, акцентування уваги дослідника на окремих найвиразніших знахідках комплексів і недостатнє використання при узагальненнях масового матеріалу. Цю хибу методу можна усунути застосуванням статистичних способів опрацювання матеріалів.

Статистичний метод.Існує багато форм статистичної обробки масо­вого археологічного матеріалу. Найпростішою серед них є вивчення комп­лексів за допомогою підрахування археологічних матеріалів у відсотках і виведення індексу їх спорідненості шляхом додавання спільних величин процентного складу окремих ознак. Візьмемо, наприклад, чотири ком­плекси кераміки — А, В, С, В — і порівняємо їх за елементами орнаменту (ямки, гребінці, лінії) у відсотках:

Індекс спорідненості (І_сп) виводиться попарно для двох комплексів шляхом додавання спільних величин по кожній з ознак. Всі комплекси прирівнюють до одного, еталонного, — в даному випадку це комплекс А. Звідси маємо:

І_СПАВ = 20+40+20 = 80;

І_СПАС = 10+40+0 = 50;

І_СПАD = 10+40+20 = 70.

Отже, за елементами орнаменту найближчими між собою є комплекси А і В. Індекс спорідненості по відношенню до еталонного комплексу вказує також і на ступінь спорідненості їх між собою. Так, у нашому випадку комплекс Dстоїть на 20 одиниць ближче до комплексу-еталона А, ніж ком­плекс С.

Такі ж індекси спорідненості можна виводити як для інших груп ознак кераміки, наприклад, мотивів орнаменту, так і для інших знахідок комплексу. На підставі індексів спорідненості комплексів за окремими групами ознак можна вивести загальний індекс спорідненості комплексів, що порівнюються.

Метод стратиграфіїзапозичено з геології. Суть його полягає у ви­значенні хронології археологічних пам'яток за послідовністю залягання культурних шарів чи поховань щодо геологічних відкладів та один до од­ного. Наприклад, культурний шар на багатошарових стоянках, що залягає нижче, давніший, ніж шари, які лежать вище. Щодо стратиграфії поховань у випадку, коли одне з них перекриває або прорізає інше, то поховання, яке перекриває або перерізає інше, є пізнішим. У курганах основне (перше) поховання в материку старше, ніж могили в його насипі.

При вивченні археологічних матеріалів застосовують також металогра­фічний, спектральний і трасологічний методи.

Абсолютне датування пам'яток здійснюють за допомогою радіовуг-лецевого методу, дендрохронологічного та методу пилкового аналізу,

Радіовуглецевий методзастосовують для визначення віку пам'яток, що мають органічні рештки — дерево, вугілля, торф, тканини тощо. Першо­відкривач цього методу — англійський вчений У Ф. Ліббі — у 1946 р. отримав Нобелівську премію. Метод заснований на принципі підрахунку кількості радіоактивного вуглецю (С-14) у досліджуваному матеріалі. Чим менше радіоактивних розпадів у пробі (період напіврозкладу радіоактив­ного ізотопу вуглецю дорівнює 5586 ± ЗО років), тим старіша пам'ятка. За допомогою радіоактивного методу датують пам'ятки віком до 50-60 тис. років з точністю ± 50-200 років.

Метод дендрохронологіїполягає в підрахунку річних кілець на деревах. Цей метод дає можливість датувати пам'ятки з точністю до одного року. За допомогою цього методу ви ш.І'Іають вік більш пізніх археологічних пам'я­ток, хоча його застосовують і для датування об'єктів давніх епох — до 5-8 тис. років до н.е.

Дуже перспективним для уточнення віку пам'яток виявилося поєднання радіовуглецевих і дендрохронологічних дат (так звані калібровані дати).

Метод пилкового аналізу.Капсула з пилком рослин довго зберіга­ється в ґрунті. Ці капсули в різних рослин неоднакові за формою і розмі­рами. Визначаючи склад пилку у зразках, палеоботаніки роблять висновок про ландшафт і клімат стародавніх епох. Таким чином було виявлено, що клімат протягом епох не був завжди однаковим. У плейстоцені були холодні льодовикові періоди. В голоцені виділяється кілька відносно точно дато­ваних кліматичних періодів (див. розд. III). Визначивши склад пилку в культурному шарі поселення і порівнявши його з даними діаграм уже да­тованих кліматичних періодів, можна визначити і вік пам'ятки.

Крім розглянутих, існують і інші методи датування археологічних об'єктів, наприклад, люмінесцентний, калій-аргоновий тощо.

Безперечно, до цього мають відношення і інші методи природничих наук, з яких найбільш поширеними е дослідження геологічних умов та палеоґрунтів залягання культурних шарів, визначення складу металевих та скляних виробів хіміко-спектральним аналізом та ін.

У своїй роботі спеціалісти-археологи користуються даними таких до­поміжних історичних дисциплін, як епіграфіка — наука про давні й серед­ньовічні написи на каменях; сфрагістика — наука про печатки; нумізма­тика — наука про монети; геральдика — наука про герби та ін.

В археологічних дослідженнях часто беруть участь представники су­міжних наук: етнографи, антропологи, палеонтологи, палеоботаніки, лін­гвісти, геологи та ін.

На підставі даних етнографії вдається повніше з'ясувати питання куль­тури і побуту, суспільного ладу і вірувань, розселення народів.

В західноєвропейській археології широкого застосування останнім часом набули методи вивчення шляхом експериментального відтворення різних стародавніх технологічних і господарських процесів (експериментальна археологія).

Палеоантропологи вивчають викопні рештки стародавньої людини і роб­лять висновки про походження, еволюцію, закономірності морфологічної організації людини і її рас та поширення рас на земній кулі.

Порівняння лінгвістичних даних, зокрема топонімічних, з археологічними допомагає більш надійно вирішувати питання розселення та визначати етнічну приналежність носіїв окремих археологічних культур чи їхніх груп.

Палеозоологія і палеоботаніка допомагають уявити картину навко­лишнього світу стародавніх часів. Палеозоологи визначають, наприклад, на яких тварин людина полювала, які тварини були вже приручені. Па­леоботаніками розроблено методику визначення диких і культурних рослин та їх видів за викопними рештками.