Основні етапи розвитку археологічної науки

З давніх-давен вчені цікавилися дописемною історією люд­ства. Цій темі присвятили свої праці грецький історик Фукідід (V ст. до н.е.) і поет Гесіод (рубіж УНІ-УІІ ст. до н.е.), який поділяв історію Греції на п'ять "поколінь": золоте, срібне, мідне, героїчне, залізне. Римський філо­соф і поет Лукрецій Кар (І ст. до н.е.) у поемі "Про природу речей" розділив історію людства на три періоди: кам'яний, мідний, залізний.

За часів середньовіччя інтерес до пам'яток старовини значно знизився. Рештки античних споруд нерідко розбирали на камінь, а статуї грецьких і римських скульпторів знищували. Коли знаходили в землі посуд або якісь інші старожитності, навіть серед вчених говорили, що вони ростуть у землі.

Деяким археологічним знахідкам, наприклад, шліфованим сокирам-молотам, приписували цілющі властивості і говорили про їх божественне походження.

Певний інтерес до старожитностей існував за часів Київської Русі. Лі­тописець XI ст. Никон Печерський згадував про городища, кургани поблизу Києва, повідомляв про розкопки могили засновника Печерського монастиря Феодосія з метою його перепоховання.

У XIX ст. на території України виникають перші археологічні товариства. Наприклад, у 1839 р. було створено Одеське товариство історії і ста­рожитностей. В Україні відбулося також шість з'їздів Московського архео­логічного товариства, заснованого в 1868 р.

У 1843 р. в Києві створюється "Археографічна комісія", основним завданням якої було збирання рукописів. Комісія проводила також археоло­гічні розкопки; в її роботі брав участь Тарас Шевченко.

Перші музеї на території України виникають у Миколаєві (1809), Феодо­сії (1811), Одесі (1825).

Спеціальні археологічні дослідження в Україні розпочато понад 200 ро­ків тому з розкопок скіфського Литого кургану біля с, Кучерівка Кірово­градської області, здійснених у 1763 р. за ініціативою губернатора Новоро­сійської губернії О. П. Мельгунова (звідси інша назва кургану — Мельгу-новський). У XIX ст. були досліджені багаті царські кургани Куль-Оба поблизу Керчі, Чортомлик і Солоха у Нижньому Подніпров'ї, де виявлено зразки скіфського мистецтва — відомі всьому світові куль-обинська і чорто-млицька вази, золотий гребінь із Солохи. 1871 року в с. Гінці на Полтавщині відкрито першу на території України палеолітичну стоянку. У XIX ст. про­водились розкопки Золотих воріт у Києві.

Розвиток археологи в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. зумовлений входженням українських земель до складу Російської та Австро-Угорської імперій і позначений "іменами" Б. В. Антоновича, М. Ф. Бі-ляшівського, Ф. К. Вовка, В. М. та Д. М. Щербаківських, І. А. Лінніченко, Е. Р. Штерна, С. С. Гамченко, В. Г. Ляскоронського, В. І. Гошкевича, О. О. Спіцина, В. О. Городцова, Б. В. Фармаковського, В. В. Хвойки, Д. Я. Самоквасова, І. Є. Забєліна, М. І. Веселовського, Я. Пастернака, Г. Оссовського, М. Я. Рудинського, М. О. Макаренко, О. А. Кіркора, І. Коперницького, Р Ф. Кайндля, В. Деметрикевича, К. Гадачека та ін.

Шляхом зіставлення даних літопису і поширення археологічних знахідок, зокрема жіночих прикрас (скроневих підвісок), О. О. Спіцин склав детальну карту проживання слов'янських племен на території Київської Русі.В. О. Городцов, на підставі дослідження курганів у басейні Сіверського Дінця, розробив періодизацію культур епохи бронзи Степового Півдня, що не втратила свого значення і в наш час. Для вивчення історії античних міст Причорномор'я, зокрема Ольвії, багато зробив Б. В. Фармаковський.

Київський археолог В. В. Хвойка провів успішні розкопки Кирилівської палеолітичної стоянки. Він відкрив перші пам'ятки трипільської культури епохи міді, зарубинецької (кінець ПІ ст. до н.е. — II ст. н.е.) і черняхівської (ІІ-У ст.) культур.

З іменем Д. Я. Самоквасова пов'язані розкопки курганів сіверян на Чер­нігівщині, зокрема дослідження так званої Чорної Могили в Чернігові, а з іменами І. Є. Забєліна, М. І. Веселовського — розкопки згаданих вище скіфських курганів у Подніпров'ї.

У Західній Європі археологічні розкопки почали проводитися з середи­ни XVIII ст., коли були виявлені руїни римських міст Геркуланума і Помпеї, зруйнованих і засипаних попелом у першому столітті нашої ери внаслідок виверження Везувію.

Початок вивченню пам'яток кам'яного віку Європи поклав француз Буше де Перт. У 1832 р. на березі річки Сомма він уперше виявив примі­тивні знаряддя праці разом з кістками давно вимерлих викопних тварин. Оглянувши місцезнаходження, англійський вчений, геолог Ч. Лайєль, під­твердив давній вік цих знахідок.

1836 року консерватор (хранитель) Копенгагенського музею X. Томсен, користуючись археологічними джерелами, науково обґрунтував поділ історії людства на три віки: кам'яний, бронзовий і залізний. У 1865 р. англійський вчений Д. Леббок запропонував поділити кам'яний вік на дві епохи — палеоліт і неоліт, згодом французький археолог Г. де Мортілье розробив періодизацію палеолітичних пам'яток, що з деякими змінами існує і в наш час. В кінці XIX — на початку XX ст. на південному заході Франції та півночі Іспанії знайдено перші зразки палеолітичного живо­пису (Альтаміра, Фон-де-Гом, Камбарель та ін.).

Видатним відкриттям у дослідженні неоліту Європи є виділення кла­сичної культури лінійно-стрічкової кераміки. Археологу О. Монтеліусу, про якого вже згадувалося у зв'язку з розробкою типологічного методу, належить також періодизація неоліту і бронзового віку Європи.

Розкопки античних пам'яток в Середземномор'ї, розпочаті у другій половині XIX ст., пов'язують, насамперед, з іменами Г. ШліманатаА. Еванса. Починаючи з 1871 р, Г. Шліман провадив розкопки легендарної Трої в Малій Азії, а також Мікен, Орхомена, Тірінфа — в Греції. У 1900 р. А. Еванс розпочав розкопки на острові Кріт. Тут було виявлено залишки великого палацу, названого палацом царя Міноса, зібрано велику кількість найрізно­манітніших знахідок, у тому числі й глиняні таблички з письменами. На підставі матеріалів розкопок Шлімана, Еванса та інших дослідників було виділено кріто-мікенську культуру ПІ-П тисячоліть до н.е.

В середині XIX ст. відкрито й відомі в Європі культури раннього заліз­ного віку — гальштатську та латенську, що отримали свої назви за місцями розкопок могильника поблизу м. Гальштат (Австрія, 1846) та поселення в місцевості Ла-Тен (Швейцарія, 1856). Пам'ятки цих культур поширені йа території Західної та Центральної Європи. Гальштатська культура датується Х-У ст. до н.е. її змінила латенська, яка існувала до рубежу старої і нової ер. Носіями цієї культури вважають кельтські племена, відомі в римських письмових джерелах під назвою галлів.

У XIX ст. було закладено основи славістики. У європейській літературі широко дебатувалася проблема походження слов'ян. Було висунуто ряд теорій. Чеський вчений П. Шафарик у своїх працях "Про походження слов'ян" (1828), "Слов'янські старожитності" (1837) доводив, що слов'яни є потемками більш давніх народів Європи і що вони, починаючи з першого тисячоліття нашої ери, вже жили на тих самих територіях, що й тепер. Великий внесок у вивчення історії й матеріальної культури слов'ян зробив чеський археолог та історик-славіст Л. Нідерле (1865-1944). Його твір "Сло­в'янські старожитності" (т. \-4, Прага, 1902-1934) не втратив значення і в наш час. Л. Нідерле обстоював думку про те, що прабатьківщиною слов'ян була територія від Ельби до Дніпра. Існували й інші теорії прабатьківщини слов'ян, наприклад, "вісло-одерська", "полісько-волинська".

Упродовж XX і початку XXI ст. в Україні відкрито і досліджено цілі серії різноманітних археологічних пам'яток від палеоліту до середньовіччя. Історіографія вказаних досліджень подана у наступних розділах, де зга­дуються імена вітчизняних вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток археологічної науки.