Історія українського козацтва.

Характерною особливістю розвитку військової справи у 60-70 роки 17 століття стало зростання ролі козацьких охотницьких (добровільних, волонтерських) формувань, які створювались з позастанових груп населення. Частина з них, починає утримуватись за рахунок гетьманів, отримуючи зі скарбу грошове жалування й одяг, перетворюючись таким чином на найманців. Виникаючи здебільшого у порубіжних регіонах , вони так само швидко зникали, часто змінювали місце дислокації, що спричинило певну плутанину що до них в історичних дослідженнях. Тривале життя судилося тим формуванням, що обіймали периферійну територію, на якій вирували повстанські рухи покозачених селян. Зокрема, у Буго-Дністровському межиріччі фактично до середини 70-тих років 17 століття діяли справжні «мікродержави» на чолі з Семеном Височаном, Василем Дроздом та Семеном Кіяшкою-Манжосом, даючи притулок неспокійному «збройному люду», котрий ходив служити то до Молдавії, то на Січ, то по черзі до правобережних гетьманів.

Блаблабла….

Паралельно із упорядкуванням реєстрового війська наступники Хмельницького дедалі частіше роблять ставку на формування й використання найманих військ, котрі в умовах Руїни не рідко виявлялися більш слухняними й ефективними, ніж реєстровці.