5 страница. І. Лчсяк-Рудннцький, який вважав, що цей процес тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни

І. Лчсяк-Рудннцький, який вважав, що цей процес тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII - початку XIX ст. він ділить на три основні періоди: перший - шляхетський або дворянський (1780-1 840 рр,); «рупій - народницький (1840-1880 рр,); треті» - модерністський (1890-1914 рр.).

У першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції посилювалася ідея національного Пробудження, вийшов друком визначний анонімний твір „Історія Русїв" (1846 р.).

Важливим чинником, який започаткував, процес національного відродження України, стало заснування в 1805 р. Харківського університету, створеного за приватною ініціативою і на кошти

І

; мешканців міста. У йоги відкритті важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч

Василь Караній (1773-1842), який увійшов в Історію українського культурного процесу як .архітектор'¹ відрпдж-ння. Саме у народницький період національно-культурного відродження у середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як „етнічну національність". Цей період характеризувався наступними рисами: 1) керівництво національним рухом переходить зо рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети; 3) провідну роль у відродженні культури України відіграє творчість Т. Шевченка

ЗО. Дослідження української історії та фольклору кінця 38 першої пол 19 ст.

У. процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін. М. Ломокосов) щодо існування української нації і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має НІ власної Історії, ні мови, НІ культури. Ці -завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому, як підсвідомий протест проти русифікації, наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтслігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

| Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати

гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого.
І Іайяідсшіїїїими такими збирачами були Андріян Чепа (І760—1822) і Григорій Полетика (1725—
1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776— 1804) почав складати енциклопедію
українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та
виробництва» (1798), її якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій
Гкпетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є І

припущення, що він був автором «Історії Руш».

На «Історії РусІв» виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Маркевича, Д- Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куяіша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України)'.

Дослідження фольклору. Крім історії українського народу велике захоплення молодих дворяп-Інтелігентів викликала вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї, які цислопив німецький філософ і иисьменник-просвітитель Йогаші Гердер (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелгв (1790—1869)

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконав Михайло Максимович (1804— ]873) — видатний український вченнй-природознавеаь, історик, фольклорист, письменник. Народився па Черкащині п родичі збіднілого дворянина.

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії «Истории древней русекой словесності!» (1839). Випускає альманах. «Денниіда», «Кневлянин», «Украинец», які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а й засвідчили народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

31. Українська література кінця 18 ст- 1860 рр.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість І різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Епсїда». герої якої розмовляють влучною її барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан.

Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, -заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси 1. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського с не лише те, що він першим писав українською мстою, а й тс. .що його твори були творами високого літературного ґатунку. Таму не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські гшсшенникн-романтики. більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843). Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровкковський (1806—1889). Амвросін Метлинський (1814-1870) і. особливо. Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник.

32 «Руська трійки» та ЇЇ роль в культурному житті України.

На'початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руку в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". До складу "Руської трійці" входили Маркіян Шашкевич( Руслан ). Іван Вагилєвич( Далибор ). Яків Головацькйй( Ярослав ). На той час всі вони були студентзми-семінаристами. Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811-1843), літературна діяльність якого припадає на 1833-1843 роки, належать понад тридцять віршів, незавершена поема "Перекинчик бісурманський". казка "Олена", переспіви та переклади з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької, кілька статтей та нотаток, а також перша українська "Читанка" для народних шкіл( видана у 1850 ). Іван Миколайович Вагилевнч(1811-1866) у двох своїх поетичних творах українською мовою та кількох польською виступив послідовним романтиком. Плідно займався етнографічним дослідженням бойків, гуцулів та лемків. Яків Федорович Головацький(Ш4-1881) також плідно займався етнограф.ічніши дослідженнями побуїу народів Карпат; йому також належить ряд романтичних віршів.

У квітігі 1834 року до львівської цензури було подано збірку "Зоря", девізом якої були слова-"Світи, зоре, на все поле, закїль місяць зійде". Але на той час у Львові не було цензора, який би займався українськими виданнями. Тому "Зорю" було відправлено до Відня.

До' 1835р. належить перший друкований виступ Шашкепича - публікація його оди-"Голос галичан", зміст якої не становить особливого літературного інтересу. Найголовніша заслуга цього твору полягає в тому, що він написаний українською мовою. А в 1836р. нарешті вдалося опублікувати альманах "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова"

Творчість літературно-культурницького угруиування "Руська Трійця", насамперед виданий ними альманах "Русалка Дністрова", засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини ЗО'х років 19 ст." Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в літературі краю переважала церковно-схаластична "внеокоштнльна поезія" та принципи шкільного класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західноукраїнських землях". Шашкевич, Вагилевич і Головацькнй своєю " Русалкою" впроваджували Ідеали Романтнзма.

33 Кирило - Мефодіївське братство і ного роль в політичному та культурному
житті України.

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р, на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров., молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозсрськіїй.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіт}- в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцькин; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда: поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузькнй; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пнльчнков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з внгравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таемвої організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М..Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». ЇЇ зберігав у исбе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання І кожний із НИХ по-СВОЄМу уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш па перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне її соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними н регулятивними повноваженнями.

Програма містила також і соціальні вимоги: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Утілення в життя них засад забезпечило б глибокі політичні перетворення, грунтовані на особистій свойоді людини — одвічному прагненні українця.

У сфері просвітництва кирило-мефодіївці насамперед переймалися підняттям культурного й освітнього рівня народу. Його національної свідомості. Наслідком цього став проект шкільної програми В. Білозерського. який давав можливість зробити її початкову ланку максимально доступною для дітей сільських і міських «низів».

іншим важливим напрямом громадської робота члени братства вважали визначення шляхів пілнсеегпія економіки України. Ь цією метою нони збирали кошти для виданім гтогтулярнігх книжок економічного змісту. Зокрема, «братчики" видали «Кишенькову книжку Для поміщиків і найкращий видобутий із досвіду спосіб керувати маєтком», написану П. Кулішем.

Історичне значення Киршіо-Мефадіїаського братства. Братство започаткувало перехід українського національного руху від періоду дворянсько-шляхетського за складом і культурно-иросвітнішького на змістом до періоду різночинського (інтелігентського) за складом і виразно

Кнршю-Мефодіївське братство висунуло політичну Ідею створення української держави як складової слов'янської федерації. Воно поклало початок організаційному об'єднанню діячів українського національного руху.

34. Громади та громадський рух.

1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху а Україні. У цьому році було утворенії напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства -«Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Краги Рильські, II. Чубнпськнн та радикально-демократична, до складу якої входили В. Слньогуб, брати Пігпщькі. Ліберали («старі громад і вцІ») висували лише культурницькі гасла-вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали («молоді громадівці») ставили за мету народне повсталим та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 рр. н умовах переслідування та арештів Громади припинили свое існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років.

Громади, як правило, це мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітшо діяльність серед, широких народних мас. спрямовану проти антиукраїнської політики царату. і'ромадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 186! р. їх було розповсюджено більш як 12 тне. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали "українофілами",

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валугва в липні 1863 р.,

Цензурному відомству було дано рачгюрядження. "щоб до друку дозволялися тільки такі твори ЦІЄЮ (українською. — Ред.) мовою, які належать ло галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, гак і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити". Проте цйнчура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час "старі" громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з нею почшш діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання¹. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Енського указу в травні 1876 р. Його ще називають "указом ІОзефовігча" — помічника куратора Київського навчального округу, ЯКИЙ надіслав цареві доповідну записку про "українофільський рух", вбачаючи в ньому "замаскований соціалізм" і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". У відповідь на це Енський" указ забороняв ввезення на територію Російської імперії без дозволу "будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі", крім історичних документів І пам'яток, з дотриманням правопису оригіналів, творів літератури з використанням тільки загальноприйнятого російського правопису. Заборонялися також "різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот". Було зупинено видання прихильної до українства газети "Киевский телеграф", розпушено громади, припинив діяльність Півдепно-Захіїщяй відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драгомапова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо.

Про шкоду, завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те, що в І 877 р. ие було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.

35. Репресії російського царизму проти української культури в 2-й йол 19 ст.
Валусвськнй циркуляр 1863р.

ЕмськиЙУюн 1876р.

Царизм, місцеві реакційні сили, які боялися соціалістичної пропаганди революціонерів-народників, українського "сепаратизму", розпочинають репресії проти громад. Було закрито Південно-Західний відділ Географічного товариства в Києві, припинено видання "Киевского телеграфа", почалися арешти. Увінчував ці заходи указ імператора Олександра 2, підписаний у травні ] 876 р„ який па той час перебував па курорті в німецькому місті Емс, про заборону друкувати українською мовою книга, читати лекції, ставити українські п'ССИ, виконувати прилюдно українські пісні та ін. Не допускалося також завезення українських видань із-за кордону. Передбачаючи цей удар, "Громада" запроектувала перенести деякі ділянки своєї роботи за кордон. З початку 70-х років активізувалися зв'язки з Галичиною. У 1872 р. коштом киян була відновлена львівська газета "Правда", і ЇЇ співробітниками стали О. Кониський, І. Печуй-Левицький, М. Старицький та ін.

У 80-х роках після вбивства народниками Олександра П в Росії запанувала важка реакція. В цей час остаточно утвердилася в громадІвському русі думка зосередити всі сили на культурній роботі та створенні наукових основ українознавства шляхом розвитку досліджень в галузі історії, етнографії, археології, мови, культури українського народу. Осередком цісї діяльності стає журнал "Киевская старина", заснований у 1882 р. Ця робота здійснювалася також в університетах, особливо в київському. У 80-90-х роках громадінцями був створений великий творчий доробок, що став основою розвитку української культури І науки в майбутньому: в історії - твори В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевеького, Д. Яворішцького та багатьох інших; у літературі - творчість Л, Українки, Б. ГрІнченка, М. Коцюбинського, А. Кримського, І, Нечуя-Левнцького, ['І. Мирного та ін.

36. Українська література 1840-1880 рр.

У 40 —80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Вийшли друком "Словарь малоруського или юго-востбчного язнка" П.БІлецького-Носеика та "Опьіг южіюрусского словаря" К.Шенковського. Окремі граматики української мони, двешониі словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, побачили світ у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні української літературної мони в цьому регіоні посідали твори [.Франка. І.Верхратського, К.Студинського, М.Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія "Пам'ятки українсько-руської мови та літератури".

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгомалова. Тарас Шевченко став джерелам духу І слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка грунтується на засадах гуманізму. тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд ч ідеями са.мостїйництва і державництва, — характерна ознака його світогляду.

Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності.

На пиві поезії плідно працювали Л.Глібов. л.Свидшщькнн, С.Руланськнй. П.Чубинський, П.Куліш та ін. Демократичний ншірям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинськнй, КНсчуй-Лсвпцькіїй, І.Фраико, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

37. Освіта і наука України 2-ї пол. 19 ст.

У другій половині XIX ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів- що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській Імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не погрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових, шкіл; В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об'гдналися в громади, активно переймалися створенням недільних ШКІЛ. У 1862р. в Україні їх було понад ПО. Викладання н багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т, Шевченка. Але того Ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.

Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст, земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. З 1871 р. по 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Впроваджувалося ВИПЧЄІШЯ історії, географії, математики.

Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Енський указ чітко иизпачнли головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці XIX ст. становив близько 20%, а в містах - 50%.

Паші зміни в царині освіти не оминули і Західну Україну. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов'язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. Але через матеріальні нестатки багато українських дітей не мали можливості відвідувати школу, пачко більше упапі уряди імперій приділяли середній освіті, адже вона вважалася основою вищої освіти, яка готувала фахівців державного управління, народного господарства, культури Й науки. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські н духовні училища, семінарії. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вияченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних)- сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859р. в Клені було відкрито першу жіночу гімназію.

Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності.

Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університети.

У Російській імперії після відносної лібералізації в 60-70-х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх пряв. Після вбивства народниками царя Олександра II у 1884 р. було прийнято повий університетський устав, чгідно з яким ліквідовувались автономія університетів, виборність ректорів, деканів, професури скасовувалась. Весь викладацький склад підлягав перевірці на благонадійність.

Протягом другої половин» XIX ст. з'явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаЛЬ, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини ЇМ довелося працювати. Насправді вони були силами українського народу, якого не цуралися. СвІтоної слани зажили: вчеі-пін-етиоґраф М.Міоуха-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення Й дотепер; О.Волошак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М.Умоа - засновник київської школи теоретичної фізики; М.Векетов- вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію

Одним із видатних українських вчених тога періоду був Іван Пулюії (1845-1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові. Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.

38. Українська музика 2-ї пол., 19 ст.

Розвиток літератури я театру у другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної класичної музики. У 1862 р. С.Гулак-Артсмовськнн написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Українських композиторів надихали твори знаних українських письменників і поетів, зокрема Т.Шевченка. Шевченкова п'єса «Назар Стодоля» спонукала П.Ніщинського написати до неї музичну вставку- «Вечортщі», з якої народилася популярна пісня «Закувала та сива зозуля».

Друга половина XIX ст. в українській музиці стала часом уведення народної пісні в професійну музичну культуру. Відбулося не просто відтворення народної музики, а піднесення її до високопрофесійного рівня, перетворення пісні на сучасний у європейському розумінні музичний твір. Значний вплив на українську класичну музику мало хорове мистецтво - як галицьке, так і наддніпрянське.

Основоположником української класичної музики був МБЛисенко, який написав чудові опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда». оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза» тощо, що базувалися на величезному етнографічному матеріалі. Також він поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т.Шевченка. Створений Лиеенком варіант «Залоаіту» Шевченка ми співасмо н досі. А «Молитва за Україну» стала духовним гімном.

Велике значення для становлення національної самосвідомості на західноукраїнських землях мала творчість Михайла Верйіщькшо (3815-1870).

39. Особливості розвитку української культури модерністського періоду.

Модерністський період національно-культурного відродження в Україні охоплїоє 1890—1914 рр., його провідною тенденцією було намагання створення незалежної Української Держаки. Наприкінці 80-х років ХІХ ст. під впливом М.Драгомаяова закладалися організаційні основи Українсько-руської радикальної партії, яку І 890 р. очолили І.Франко та М.Павлик, її кінцева політична мета — проголошення незалежності України. Ідеї самостійності України обстоювали: Ю.Бачннський («Україна іггесіепіа»), М.МІхновськнй («Самостійна Україна»), за ініціативою якого було засновано таємну молодіжну патріотичну організацію - "Братство тарасівців".

Плідно розвивалися наукові знання: професор ОЛяпунов, який впродовж 17 років очолював кафедру механіки Харківського університету сформулював загальну теорію сталості руху. Засновником сучасної фізичної хімії став завідувач кафедри хімії Харківського університету професор М.Бекстов. Його праці стали основою нової наукової галузі — металометрії. Видатним західноукраїнським вченим був фізих-експернментатор І.Пулюй. Він зробив низку винаходів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації стало випромінення, згодом назване рентгенівським. Феноменальним явищем у розвитку точних наук стала наукова творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Коаалевської— авторки відомих праць у галузі математичного аналізу. Суттєвий внесок у розвиток біологічної науки мали наукові праці І.Мечнікова, який створив першу в Україні й другу іі світі бактеріологічну станцію, сгав одним із основоположників мікробіології і вчення про імунітет. Засновником вітчизняної фізіологічної школи був професор Одеського ун-ту І.Сеченов. У літературі ЦЬОГО періоду утверджувався новий художній метод —модернізм, якому притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість, заперечення традиції та прагнення до Інноваційності вираження тощо. Модернізм заперечував попередні канони традиційного мистецтва, стверджуючи принципи суб'єктивного вираження, переваги форми над змістом тощо.