2 страница. Соціокультуршши наслідками прийняття християнства були забезпечення етнокультурної гдності всіх племен і земель Київської Русі

Соціокультуршши наслідками прийняття християнства були забезпечення етнокультурної гдності всіх племен і земель Київської Русі. Руеів, слов'ян, угро-фінів та інших народів об'єднувала загальна духошіа ослоиа.3 приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім'ї. -християнство поступово витісняло язичницькі обряди і традиції (вбивство новонароджених дівчаток, принесення кривавих жерти тощо), відбувалася гуманізація життя суспільства.

-на осіннії християнства відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі. Державність на Русі значною мірою набуває візантійських форм. Установлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою, ча верховенства першої.

-прийняття християнства сприяло становленню міської культури у власне сільськогосподарській країні.

-значніш культурним переворотом було введення єдиної писемності. Під впливом християнства розвивалися книжкова справа, література, історія, філософія, з'явилися перші літописи, церковна література. У школах навчалися люди з різних верств населення.

- Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (особливо іконографії). Більшість кам'яних споруд, збудованих протягом X—XII ст, на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції.

-прийняття християнства означало зміну всього ладу життя. Тепер центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка интікас з снадґельських заповідей.

11. Освіта та література Київської русі.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного І болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрійні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна осаіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного

типу, школи «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого шюелйннн.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, снів, музику, поетику, риторику. іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія І риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород. Полоцьк, Чернігів, Гал:іч та Володимир-Суздсільський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід ] 037 р., написано і виголошено «Слово про закон І благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створень «Ізборник» Святослави» 1076 р., написано у 1056-1057 рр. відоме «Остромпрове євангеліст. Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписузалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

12. Архітектура Кнїв.Русі.

У період становлення Київської Русі (ЇХ ст.) типовою формою екісєлінкя стас "город", тобто огороджене укріплене місто з групою селиш навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі — Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто ("дитинець"), або "вшіггород", "гора", і нижнє ("подол").

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами.
Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звениторода, інших
даїшьоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі —
карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо, Вони свідчать про багатий архітектурний декор і

жител давніх русичів {X —ХШ ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.

Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.

Факти доводять, що Київська Русь ще до офіційної християнізації перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні поливи сусідів. В кінці X — початку XI ст. для зведення кам'яних споруд на Русі склалися необхідні умови. Йдеться, зокрема, про високий технічний рівень данньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські майстри виявились вдатними учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов'язаними з монументальним будівництвом.

Виливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-мшастнрськнх храмах |

XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Особливо велике будівництво розгорнулося у Новгороді, де були зведені Миколо-Диорищенськнй храм (1113), церкви Антоніївого (1 117} і ЮрІївського (1119) монастирів. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи її 30-х років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними.

Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотнристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розмі- щуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи. Окремо розглянемо Борисогліоський собор у Чернігові. Шестистовпний, одноглавий храм, прикрашений пілястрами з наітівколонамн і аркатурніши поясами та розписаний фресками. Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу, виготовлені із вапняку-Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднано зображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характером малюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбою Володимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.

і

13. Мистецтво Кнїв.Русі.

Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. Поганська Русь знала всі ці види мистецтва, але в чисто поганському, народному виразі. Древні різьб'яри по дереву, каменерізи створювали дерев'яні і кам'яні скульптури поганських богів, духів, живописці розмальовували стіни поганських капищ, робили ескізи магічних масок, що потім виготовлялися ремісниками; музиканти, граючи на струнних і духових дерев'яних інструментах, звеселяли племінних вождів, розважали простий народ.

Християнська церква внесла в ці види мистецтва цілком інший зміст. Церковне мистецтво підпорядковане вищої цілі - оспівати християнського Бога, подвиги апостолів, святих, діячів церкви. Якщо в поганському мистецтві «плоть» тріумфувала над «духом» і затверджувалося все земне, що уособлюс природу, то церковне мистецтво оспівувало перемогу «духу» над плоттю, підтверджувало високі подвиги людської душі заради моральних принципів християнства. У візантійському мистецтві, шп рахувалося в ті часи самим зробленим у світі, це знайшло вираження в тому, що там і живопис, і музика, і мистецтва ліплення створювалися н основному по церковних канонах, де відсікало усе. що суперечило вищим християнським принципам.

Аскетизм І строгість у живописі (іконопис, мозаїка, фреска), піднесеність, «божественність» грецьких церковних молитов і співів, сам храм, що стає місцем молитовного спілкування людей, - усе не було властиво візантійському мистецтву. .Якщо та або інша релігійна, богословська тема була в християнстві разом і назавжди строго встановлене, те і її вираження в мистецтві, на думку візантійців, повинно було ниражати цю ідею лише раз і па завжди встановленим образом; художник ставав лише слухняним виконавцем канонів, що диктувала церква.

З от перенесене на руський грунт канонічне по змісту, блискуче по своєму виконанню мистецтво Візшїтії зіткнулося з поганським світосприйманням східних слов'ян, із їхнім радісним культом природи - сонця, весни, світла, із їх цілком земними уявленнями про добро і зло, про гріхи і чесноти. З перших же років візантійське церковне мистецтво на Русі випробувало на собі всю міць руської народної культури і народних естетичних уявлень.

Вінце вже йшла мова про те, що однокуиольїшн візантійський храм на Русі XI в. перетворився а багатокупольну піраміду, основу якої складало руське дерев'яне зодчество. Те ж відбулося і з жшюпнеом. Вже в XI в. сувора аскетігчна манера візантійського іконопису перетворювалась під пензлем руських художників у портрети, близькі до натури, хоча руські ікони і несли в собі всі риси умовного іконописного образу. У цей час прославився печорський чернець-маляр Алимпий, про якого сучасники говорили, що він «иконі писать хитр бе [був] зело». Про Алимпия розповідали, що іконописання було головним засобом його існування. Але зароблене він витрачав дуже своєрідно: на одну частину купувала усе. що було необхідно для його ремесла, другу віддавав біднякам, а третю жертвував у Печорський монастир.

Поряд з іконописом розпивався фрескоїшй живопис, мозаїка. Фрески Софійського собору в Києві показують манеру письма тутешніх грецьких і руських майстрів, їхня схильність людському теплу, цілісності і простоті. На стінах собору ми бачимо і зображення святих, і сім'ю Ярослава Мудрого. І зображення руських блазнів, і тпарітн. Чудовий іконописний, фресковий, мозаїчний живиїїНС наповняв і інші храми Києва. Відомі своєю великою художньою силою мозаїки Ми\айловского Златоверхого монастиря з їхнім зображенням апостолів, святих, що загубили свою шантІЙську суворість: образи їх стали більш м'якими, округлими.

Протягом довгих сторіч на Русі розшшалося, удосконалювалося мистецтво різьблення по дереву, пізніше - по камені, Дерев'яні різьблені прикраси взагалі стали характерною рисою жител городян І селян, дерев'яних храмів.

Чудовим різьбленням славилися посуд. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою !

виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. І

Цс стосувалося не тільки різьблення дерену і каменю, але і багатьох видів художніх ремесел. Витончені прикраси, справжні шедеври створювали староруські ювеліри - золотих і срібних діл майстри. Вони робили браслети, сережки, підвіски, пряжки, діадеми, медальйони, обробляли золотом, сріблом, емаллю, дорогоцінними каменями посуд, зброю. З особливими старанням і любов'ю майстри-умільці прикрашали оклади ікон, а також книги. Прикладом може служити мистецьки оброблений шкірою, ювелірними прикрасами оклад «Остромирова євангелія», створеного за замовленням київського посадника .Остромнра в часи Ярослава Мудрого.

______________________________________ ^____________________

Активно розвивалося дскоративпо-прішіадпе мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх Життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка Й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель І вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна. їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей.

Складовою частиною мистецтва Русі було музичне, співоче мистецтво. У «Слові о полку Игореві» згадується легендарний сказитель-співак Боян, що «напускав» свої пальці на живі струни і вони «самі князям славу рокотали». На фресках Софійського собору ми бачимо зображення музикантів, що грають на дерев'яних духових І струминних інструментах - лютні і гуслях. З літописних повідомлень відомий талановитий співак Митус у Галичі. У деяких церковних творах, спрямованих проти слов'янського поганського мистецтва, згадуються вуличні блазні, співаки, танцюристи; існував і народний ляльковий театр.

І. звичайно, важливим елементом усісї староруської культури був фольклор - пісні, сказання. биліши, прислів'я, приказки, афоризми.

14.Суспільно-політичні та історичні обставини розвику української культури

14-!!СрШ.ЇЇ0Л 16 СТ.

Розвиток української культури на початку XIV—першої половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-полі-тичннх та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині ХШ ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень України залншк-'лись руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана. В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Черні-гівщнна, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині були приєднані до Великого кпязіпства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у ЄпропІ. Цей період виявився більш сприятливим для розвитку української культурі!, ніж роки татарської навали, Багато литовських магнатів із династії Гедимінаеів прийняли пра-вослав'я. споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот І за^конів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію «збирання земель Русі». На думку М< С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Кшв-ської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину І Во-линь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для полякіи це означало сталу орієнтацію на схід, а для укра-їнців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з Іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який пошпурився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревеьку унію, ЗГІДНО з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а .землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».

У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава., яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-гатарськс іго. Внаслідок воєн ч Литвою вона підпорядковує собі СІперщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь !ван НІ, привласнивши собі титул «государя всісї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.

Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.

Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV— XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського наброду. Ні литовський, ні польський уряди не були енромож-ні

організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти,

Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневенький (Байда), який у 1550 р.'об'єднав розпорошені гр'лш козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XV! ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає, Це иоясню-валось тим. що під виливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а зго^дом і на Волині. Чимало представників української фео-дальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір. Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською короля і всь кою адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що нона була позбавлена підтримки мс-ценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обстежувалась лише (югослопськимп книгами, які ис могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людеіі.

15. Освіта України 14-перш.пол. 16 ст.

Унродоїш другої полонин» XV — пертої половини XVI сг. в Україні співіснували традиційна православна освіта і нечисленні школи західного типу. Слово "школа" щодо православних освітніх чакладів трапляється в джерелах лише від середини XVI ст. Ймовірно, на той час вони вже засвоїли деякі загальноєвропейські організаційні форми. Також очевидно, що процес такого засвоєння почався значно раніше від першої згадки про це. Так, у першій половині XVI ст. при церкві в Сяноку вже існувала школа, у якій 1550 або 155! р. переписувач Власій виготовив "Апостола" ^!. Можливо, у цій же школі навчався син сяиоцького протопопа Михайло Васильович, відомий як переписувач Пересоїніццького Євангелія 1556 — 1561 рр. Одним із найранішах прямих писемних свідчень є і згадка про початкову школу першої половшій XVI ст, у Красноставі. У грамоті 1550 р. король Сигпмупд Лвгуст, при обміні королівської садиби на церковну дозволив використати колишню свою ділянку для школи, яка, зрозуміло, на той час вже існувала". 1577 р. волинський шляхтич Василь Загоронськнй згадував школу при церкві Іллі у Володимирі, яка теж, можливо, функціонувала вже її першій половині XVI ст.

Загалом освіта, як І в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Сиропи.

Монастирська освіта, однак, велася відповідно до усталених звичаїв, її організаційні форми не регламентувалися. Характер викладання повністю .залежав від рівня освіти та доброї волі ченців, які навчали дітей і дорослих.

Як і раніше, початкове навчання було сферою діяльності дяків, паламарів та уставннків, яких з часом стали називати також "бакалярами" або "дидаскалами". Є окремі згадки про тс, що вчителі отримували за свою працю винагороду — грошима або натуральними продуктами

Приватна освіта практикувалася у середовищі шляхтичів, заможних міщан, духовенства, які запрошували до своїх маєтків учителів і для початкового, і для поглибленішого навчання дітей.

Від кіпця XV до середини XVI ст. тривало постійне суперництво за впливи в школі між поляками й німцями. Від другої половини XV ст. не припинялася й боротьба ча керівництві» школою між міською владою й калітулою, яка врешті закінчилася перевагою духовенства, закріпленою в документі І514 р. Згідно і ним майже всі важливі рішення (починаючи від затвердження кандидатури ректора) приймала капітули, а магістрат тільки виконував її розпорядження (чи погоджувався -і ними). займався ремонтом шкільних приміщень ^ІК.

Окрім львівської, існували й інші кафедральні школи, Так, школа в Перемишлі відома ще від початку XV ст. 1462 і 1469 рр. згадуються її ректори Георгій і Мартин, 1477 р. —бакалавр Павло ^ІУ. У першій половині XVI ст. існувала 8 Красноетавська кафедральна школа, 1545 р. тут учителював

бакалавр Михайло Радрузіян, в якого в цей час або трохи раніше вчився вже згадуваний український ШШХП1Ч Йосиф Верещинеький"°. Наприкінці XV ст. виникла кафедральна школа в Києві, засновником якої, як припускають, був католицький єпископ Войтих Нарбут "'.

Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. вихідці з України значно частіше, ніж у попередній період, виїздили на вищі студії до Краківського та інших університетів. Переважно це були діти заможних і середньоааможних міщан та шляхтичів, однак нерідко освіту в закордонних університетах здобували і вихідці з незаможних станів.

16. Архітектура України 14- перш.пол. 16 ст.

Архітектура і будівництво XIV—XVI ст. підпорядковувалися завданням обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила містобудування, було введення Магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапендної церквіі поряд 'і унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим двором і службами, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя. Відповідно з ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем ренесансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).

Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унт, Дермань, Межиріччя). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Багато церков мали компактні силуети і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Слпгіацях),

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пряшлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.

Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць, міський пейзаж.

Яскрава сторінка національної архітектури — дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи церков, органічно вписувані у навколишню місцевість.

Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декоративним різьбленням. Ці роботи, як правило, ііиконупали ремісшіки-мІщаїш, Серед елементів дерев'яної різьби виділяється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. Наступне, XVII ст., подає вже класичні форми іконостаса, якими захоплювався Павло Алепеький (іконостаси Софіївського собору в Києві, у Гус ганському монастирі).

17. Люблінська та Брестська унії, їх історичне значення. Умови розвитку української культури 2-ї половини 16 - перш.пол 17 ст.

У Ї458 р. великі князі литовські відновили у Кисві православну митрополію, яка-розірвала _:

церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство Константинополь-ського патріарха. Однак спископи і митрополити призначались світською владою. Цс негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усісї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровнтельством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим. Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщнна, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша, — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків. Після проголошення Люблінської унії езуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові. Кам'янці. Луцьку, Вінниці. Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» прапослав'я. На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались прн церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я.

і

! оріаніюнувалІ І школи при церквах, боролися проти національного ґі релігійного обмеження українців,

їх діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст.. КОЛИ розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші 5рат-ства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство прн Успенській церкві, засноване у 1439 р. З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала "непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'еднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.

Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру.

В умовах іноземного панування, прн відсутності державності, основним виразником національно? відрубності українців була православна церква. Безпосереднім наслідком Люблінської унії Польщі та Литви стала Берестейська церковна унія 1596 р. Вона загострила до краю національно-релігійне питання н Україні.

З кінця XVI і по 30-ті рр. XVII ст. по Наддніпрянській Україні прокотилися козацько-селянські повстання, спрямовані проти соціального та національно-релігійного гніту. Незважаючи на тяжкі умови життя, український народ все ж розвивав власну науку, освіту, різні гаіузі мистецтва і

18.Освіта І наука України 2-ї половини 16 перш пол.. 17 ст.

Найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вважали за галонну причину занепаду культурного і національного життя.