СПИННИЙ МОЗОК. ГАЛЬМУВАННЯ 9 страница

4. Чим різниться серцева діяльність дитини і дорослої людини? 5. Які основні типи кровоносних судин ви знаєте? 6. Що таке серцевий цикл і з яких фаз він складається? 7. Де починаються і де закінчуються велике і мале кола кровообі­гу? 8. Що характерно для кров’яного тиску дітей і дорослих? 9. Як запобігти порушенню функцій серцево-судинної системи в дітей? 10. Які види кровотеч вам відомі і які заходи першої допомоги при них? 11. Що вам відомо про вро­джені й набуті вади серця? 12. Яка роль посильної праці і фізичної культури у підвищенні витривалості серця?

ПРАКТИЧНІ ЗАНЯТТЯ

1. Вивчення правил і техніки визначення частоти серцебиття в дітей і до­рослих у стані спокою і після руху.

2. Ознайомлення з прийомами накладення пов’язки на рану, зупинення кро­вотечі, бинтування та іммобілізації (забезпечення спокою) кінцівки потерпілого.

3. Підготовка бесіди з батьками на тему «Посильна фізична праця і фізич­ні вправи як засіб підвищення витривалості серця дитини молодшого шкільно­го віку».

Розділ VIТІ

ДИХАННЯ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ § 28. БУДОВА І ФУНКЦІЇ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Значення дихання для життєдіяльності організму. В кожній клітині здійснюються процеси, під час яких відбувається вивіль­нення енергії, що використовується на різні види життєдіяльності організму. Скорочення м’язових волокон, нервові імпульси за до­помогою нейронів, виділення секретів залозистими клітинами, про­цеси клітинного поділу — всі ці та багато інших життєвих функцій клітин здійснюються завдяки енергії, яка вивільняється під час процесів, що називаються тканинним диханням.

При диханні клітин відбувається поглинання кисню. Окислюю­чись, клітинні органічні речовини перетворюються на еполуки, мо­лекули яких мають більш просту структуру. Так, вуглеводи, які є основним джерелом енергії для клітин, утворюють кінцеві продук­ти — вуглекислий газ і воду.

Отже, під час дихання клітини поглинають кисень і виділяють вуглекислий газ. Це зовнішній вияв складних процесів, що відбу­ваються в клітинах під час дихання. Як забезпечується постійне надходження кисню до клітин і видалення вуглекислого газу, який пригнічує їхню діяльність? Це відбувається в процесі зовнішнього дихання.

уже відомо, відбувається перетворення венозної крові в артеріаль­ну. Артеріальна кров, що тече по капілярах великого кола крово­обігу, віддає кисень через тканинну рідину клітинам, які омиваю­ться нею, а вуглекислий газ, що ного виділяють клітини, надходить у кров. Виділення вуглекислого газу кров’ю в атмосферне повітря також здійснюється в легенях.

Зрозуміло, якщо надходження кисню до клітин припиниться хоча б на дуже малий час, вони гинуть. Ось чому безупинне надхо­дження цього газу з навколишнього середовища — необхідна умо­ва життя організму. Справді, без їжі людина може прожити кіль­ка тижнів, без води — кілька діб, а без кисню —• всього 5...9 хв.

Будова органів дихання. Надходження кисню в організм забез­печується системою органів дихання. До повітроносних шляхів належать носова порожнина, носоглотка, гортань, трахея, бронхи. Основним органом дихання є легені (кольор. табл. VI). У дітей система органів дихання має специфічні особливості, властиві їх­ньому вікові.

Носова порожнина утворена кістками, хрящами і вистелена слизовою оболонкою (рис. 49). Поздовжньою перетинкою носова порожнина розділена на праву і ліву половини. У кожній половині є по три носові раковини (верхня, середня і нижня). Між ними йдуть звивисті носові ходи, стінки яких вистелені слизовою оболон­кою. Проходячи через носові ходи, повітря нагрівається, зволо­жується і звільняється від часточок пилу та мікробів, які прили­пають до слизу, шо ^виділяється залозами слизової оболонки. На

Рис..50. Верхньощелепні, клиновидні і лобові пазухи.

поверхню слизової оболонки носової порожнини проникає багато лейкоцитів, які відіграють роль у запобіганні інфекціям. У носові ходи відкриваються розміщені в кістках черепа верхньощелепні, клиновидні і лобні пазухи (рис. 50). Слизова оболонка повітро- носних шляхів, починаючи з порожнини носа, вистелена миготли­вим епітелієм (рис. 51), війки якого постійно коливаються. Швидко нахиляючись до виходу з носової порожнини і повільно відхиляю­чись у протилежний бік, вони виганяють з неї і з розташованих глибше повітроносних шляхів сторонні часточки й мікроорганізми, що проникають із зовнішнього середовища з повітрям і прилипа­ють до слизової оболонки.

У дітей носові ходи вузькі, а слизова оболонка в разі навіть незначного запалення легко набрякає. Тому дихання дітей, особли­во в перші дні життя, утруднене. Дихання в дитячому віці утруд­нюється ще й тому, що придаткові порожнини й пазухи в дітей не­дорозвинені. Так, гайморові порожнини (пазухи верхньої щелепи) повного розвитку досягають тільки в період зміни зубів, лобна пазуха і хоани (отвори, що з’єднують носову порожнину з носо­глоткою) формуються до п’ятнадцятирічного віку. При диханні че­рез ніс повітря нагрівається, очищується, зволожується. В цей час відбувається подразнення нервових закінчень у слизовій оболонці носа, отже, рефлекторно посилюється самий акт дихання, яке стає глибшим. Тому при диханні через ніс у легені надходить значно більше повітря, ніж під час дихання через рот.

З носової порожнини через хоани повітря надходить у носо­глотку— лійкоподібну порожнину, яка сполучається з порожни­ною носа і через отвори слухових труб з’єднується з порожниною середнього вуха. Носоглотка виконує функцію проведення повітря.

Різноманітність функцій гортані визначається складністю її бу­дови. Це не тільки відділ повітроносних шляхів, що з’єднує глотку з трахеєю, а й орган голосоутворення. Крім того, гортань виконує захисну функцію — перешкоджає потраплянню їжі і рідини в ди­хальні шляхи, що йдуть за нею.

Гортань міститься на рівні 4...6-го шийних хребців і верхньою частиною підвішена до під’язикової кістки, а знизу прикріплена до трахеї.

Гортань — це порожнистий орган, стінки якого утворені хряща­ми (парними й непарними), які рухомо з’єднуються зв’язками, суглобами і м’язами. Непарні хрящі — щитовидний, персневидний і надгортанник. Парні хрящі — черпакуваті, ріжковидні й клино­видні — зчленовані суглобами і з’єднані між собою зв’язками. Це зумовлює рухливість гортані і участь її в утворенні звуків голосу.

Надгортанник розташований над входом у гортань і закриває її в момент ковтання. Персневидний хрящ у вигляді кільця охоп­лює гортань і має безпосередній зв’язок з черпакуватими хряща­ми. Між щитовидним хрящем (спереду) і черпакуватими хрящами (ззаду) натягнуті голосові зв’язки.

Ступінь натягу їх залежить від особливих м’язів, що прикріп­люються до хрящів гортані. Між голосовими зв’язками знаходи­ться голосова щілина. Одні м’язи гортані при скороченні звужують цю щілину, а інші розширюють її (рис. 52).\__3вук голосу виникає внаслідок коливання голосових зв’язок під час видихання повітря. Гучність голосу залежить від амплітуди (розмаху) коливань голо­сових зв’язок, висота — від довжини і ступеня натягу їх. Тембр звуку залежить від резонуючих порожнин (верхньої частини гор­тані, глотки, порожнин рота і носа).

В еластичній тканині голосових зв’язок є пучки м’язових воло­кон, розміщених у протилежних напрямах. Тому голосові зв’язки коливаються не повністю, а окремими ділянками, решта може в цей час перебувати в стані спокою.

Трахея є продовженням гортані. Вона являє собою трубку 10... 15 см завдовжки у дорослих і 6...7 см у дітей молодшого шкіль­ного віку. Скелет трахеї складається з 16...20 хрящових півкілець, що перешкоджають спаданню її стінок. Хрящові півкільця з’єднані між собою еластичною сполучною тканиною. У дітей трахея місти­ться вище, ніж у дорослих. М’яка задня стінка трахеї не пере­шкоджає проходженню грудки їжі по стравоходу, що прилягає до неї.

На всьому протязі трахея вистелена миготливим епітелієм і має багато залозок, що виділяють слиз. У нижньому кінці трахея розділяється на два головні бронхи.

Стінки бронхів підтримують хрящові кільця, що також пере­шкоджають спаданню їх, і вистелені миготливим епітелієм. У леге­нях бронхи розгалужуються, утворюючи бронхіальне дерево. ГІай- дрібніші гілочки називаються бронхіолами. В їхніх стінках хрящо­вого скелета немає.

Бронхіоли закінчуються тонкостінними опуклими мішечками, стінки яких утворені великою кількістю альвеол. Стінки альвеол обплетені густою сіткою капілярів малого кола кровообігу. Ме­жею між кров’ю, що рухається по цих капілярах, і повітрям, яке міститься в альвеолах, є два шари клітин. Це клітини стінок аль­веол і ендотелій капілярів. Товщина обох шарів 2...З мкм. В альве­олах відбувається обмін газів між кров’ю і альвеолярним повіт­рям. Якщо можна було б розправити всі альвеоли легень людини на одній площині, то утворилася б поверхня площею приблизно 100 м². Оскільки стінки альвеол розтяжні, під час глибокого дихання вся поверхня збільшується приблизно в два рази. Це забезпечує посилення газообміну.

Легені (кольор. табл. VI) —це парний орган, що займає май­же всю порожнину грудної клітки, за винятком невеликої ділян­ки— середостіння, де розміщені серце,'стравохід, великі кровонос­
ні судини, грудна лімфатична протока, трахея, загрудинна залоза, великі нерви.

Легені складаються з бронхіального дерева і великої кіль­кості альвеол, які -утворюють губчасту масу. Кожна легеня має форму зрізаного конуса, який розширеною частиною прилягає до діафрагми. Верхівки легень виходять за ключиці в ділянку шиї і розміщені вище від рівня їх на 2...З см. Висота легень у чоловіків

27.. .ЗО см, у жінок 21...23 см, а у дітей відповідно до їхнього зросту. Маса легень також має вікові відмінності. У новонародже­них вона становить 50 г, у дітей молодшого шкільного віку 400 г, а у дорослих до 2 кг. Права легеня трохи більша за ліву і скла­дається з трьох часток, у лівій дві частки і є серцева вирізка — місце прилягання серця. Відповідно об’єм правої легені більший за об’єм лівої.

Зовні легені вкриті оболонкою — плеврою, яка має два лист­ки •— легеневий і пристінковий. Між ними замкнена порожнина — порожнина плеври з невеликою кількістю серозної (плевральної) рідини, яка полегшує ковзання одного листка по другому під час дихальних рухів. У порожнині плеври повітря немає. Тиск у ній від’ємний — нижчий за атмосферний.

§ 29. МЕХАНІЗМ ДИХАННЯ

Дихальні рухи. Легеневе дихання забезпечує перехід кисню з альвеол у кров легеневих капілярів і видалення вуглекислого газу з крові в альвеолярне повітря. Зовнішнє дихання здійснюєть­ся внаслідок ритмічних дихальних рухів грудної клітки, що за­безпечує вдих і видих.

Вдих утворюється в результаті скорочення зовнішніх міжре­берних м’язів, зміни положення ребер і діафрагми. При скороченні зовнішніх міжреберних м’язів грудна клітка збільшується в об’ємі, розширюючись у передньозадньому і бічних напрямах. Збільшен­ня грудної клітки у верхньонижньому напрямі відбувається зав­дяки сплющенню діафрагми, яка вгинається склепінням у груд­ну порожнину. Слідом за грудною кліткою розтягуються легені завдяки еластичності своєї тканини і від’ємному тискові у плев­ральній порожнині. Із збільшенням об’єму легень тиск у них знижується, стає нижчим за атмосферний і в альвеоли іззовні надходить повітря через повітроносні шляхи. Відбувається вдих (рис. 53).

Видих відбувається після вдиху. Дихальна мускулатура роз­слаблюється, що спричинює опускання грудної клітки, склепіння діафрагми набуває попереднього положення, органи черевної по­рожнини піднімаються, розтягнута легенева тканина стискується під дією грудної клітки, об’єм якої зменшується. Тиск всередині легень стає вищим від атмосферного — відбувається видих. У гли­бокому видиху беруть участь певні групи м’язів. Насамперед це внутрішні міжреберні м’язи, що відтягують ребра донизу, і мязи черева, які натискують на черевні внутрішні органи, що піднімають

Рис. 53. Положення ребер під час ви­диху (Л) і вдиху (5).

Рис. 54. Життєва ємкість легень: / — залишковий об’єм повітря; 2 — дихаль­не повітря; 3 — резервне повітря; 4 — до­датковий об’єм повітря.

склепіння діафрагми, збільшуючи його висоту. За часом вдих завжди коротший, ніж видих.

Життєва місткість легень. уКиттєва місткість легень — це мак­симальна кількість повітря, яку можна видихнути після найглиб­шого вдиху. Вона складається з дихального, додаткового і резерв­ного об’ємів повітря (рис. 54). Кількість повітря, яка надходить у легені при спокійному вдиху і видаляється з них при спокійно­му видиху, називається дихальним об’ємом. У дітей молодшого шкільного віку дихальний об’єм становить у середньому 350, а у дорослих — 500 см³. Після спокійного вдиху можна зробити ще глибший вдих і набрати у легені додатковий об’єм повітря. Ре­зервний об’єм — де кількість повітря, яку можна видихнути до відказу після спокійного видиху. Навіть після найглибшого види­ху в легенях завжди залишається певна кількість повітря (близь­ко 1200 см³) -—залишковий об’єм.

Життєва місткість легень залежить від віку, статі, типу ди­хання (грудний, черевний, мішаний), від розвитку кісток і муску­латури грудної клітки. У дорослих життєва місткість легень ста­новить приблизно 3500, у дітей молодшого віку — 1440 см³. У дів­чаток вона звичайно трохи менша, ніж у хлопчиків. У тренованих людей життєва місткість легень набагато більша, ніж у нетрено- ваних. Наприклад, у чоловіків-спортсменів вона може досягати 6000 см³. Це один з показників здоров’я людини. Життєву міст­

кість легень вимірюють за допомогою спеціального приладу — спі­рометра.

Частота дихання. В дитячому віці дихання не зовсім ритмічне. Проте таке явище поступово зникає, і в дітей молодшого шкіль­ного віку ритм вдихів і видихів стає більш чітким. І все ж таки ди­хання залишається дещо поверхневим і частим. Чим менша дитина, тим більша в неї частота дихання. Це пов’язано з тим, що в дітей потреба організму в кисні забезпечується не завдяки глибині ди­хання, а завдяки його частоті. У новонароджених число дихаль­них рухів за 1 хв становить 40...60, у 5—6-річних дітей — близь­ко 25, у дітей молодшого шкільного віку — 20...25, у дорослих —

16.. . 18. У ранньому віці частота дихання у хлопчиків більша, ніж у дівчаток.

На частоту дихання впливають підвищена збудливість дихаль­ного центру дітей, а також емоційні переживання (радість, сму­ток, страх, біль, гнів). З віком збудливість дихального центру дитини зменшується, дихання стає глибшим.

Вікові особливості легеневої вентиляції. Зміна повітря в леге­нях під час дихання називається легеневою вентиляцією. Кіль­кість повітря, яка проходить через легені за 1 хв, називається хвилинним об’ємом дихання. її можна визначити, помноживши дихальний об’єм на число дихальних рухів за 1 хв. Чим більша життєва місткість легень, тим вони краще вентилюються, тим більше кисню дістає організм. Під час фізичної праці і виконан­ня фізичних вправ частота дихання може збільшуватися майже у два рази, а тим самим збільшується й хвилинний об’єм легень. Хвилинний об’єм легень у дітей набагато більший, ніж у дорослих, а отже, більша й легенева вентиляція. У новонародженого на 1 кг маси тіла легенева вентиляція становить 400 см³, у дошкільни­ків— 200, у дітей молодшого шкільного віку — 160...170, у юнаків і дівчат 17 років — 1 Ю см³.

Під час м’язової діяльності, як уже зазначалось вище, венти­ляція легень збільшується. Особливо високі показники її під рас бігу на короткі і довгі дистанції (майже в 20 разів). Постійне і три­вале сидіння за столом, партою, перед екраном телевізора значно зменшує легеневу вентиляцію; організм не дістає необхідної кіль­кості кисню, а це призводить до порушення його життєдіяльності. При цьому затримуються ріст організму, розвиток кісток грудної клітки та її м’язів.

§ ЗО. ОБМІН ГАЗІВ У ЛЕГЕНЯХ І ТКАНИНАХ

Газообмін у легенях. В альвеолах легень здійснюється газооб­мін між атмосферним повітрям і кров’ю. Цей процес підлягає фізичному закону дифузії газів.

Атмосферне повітря містить близько 79% азоту, 21% кисню і 0,03% вуглекислого газу. Концентрація вуглекислого газу у ве­нозній крові набагато більша, ніж у повітрі. Внаслідок дифузії вуглекислий газ проникає з крові в повітря альвеол. Такий про­цес у легенях відбувається доти, поки не настане рівновага між вмістом вуглекислого газу в крові й альвеолярному повітрі.

Кисень потрапляє у кров також завдяки дифузії. У повітрі, яке людина вдихає, його концентрація набагато вища, ніж у кро­ві, що тече по капілярах. Проникаючи у кров, кисень сполучається з гемоглобіном еритроцитів, перетворюючи його на оксигемогло­бін. Завдяки гемоглобіну кров може переносити дуже великі кіль­кості кисню в хімічно зв’язаному вигляді. Кров, насичена киснем, стає артеріальною.

Отже, дифузія газів в альвеолах здійснюється завдяки різни­ці між тиском газів в альвеолах і крові. Оскільки сума поверхні всіх альвеол дуже велика, кров дуже збагачується киснем і віддає в альвеолярне повітря майже весь вуглекислий газ, що надходить у кров із тканин. Внаслідок усіх цих процесів склад повітря, що людина видихає з легень, помітно відрізняється від складу повіт­ря, яке вона вдихає. У видихуваному повітрі міститься 79% азоту, близько 16% кисню і приблизно 5% вуглекислого газу. У цьому повітрі значно збільшується вміст водяної пари.

Газообмін у тканинах. Клітини організму безперервно спожи­вають кисень. Тому вміст його в цих клітинах постійно знижуєть­ся. Ось чому кисню в клітинах завжди менше, ніж в артеріальній крові, що омиває їх. Крім того, чим більше у крові вуглекислого газу, тим слабший зв’язок гемоглобіну з киснем. Цей неміцний зв’язок легко руйнується, і кисень дифундує в тканинну рідину, а потім у клітини, де використовується під час окисних процесів. Завдяки цим процесам енергія хімічних зв’язків органічних сполук вивільняється. Вона використовується клітинами на виконання характерних для них життєвих функцій.

Окисні процеси в клітині — це ланцюг упорядкованих хімічних змін органічних речовин. Кожний етап такого хімічного «конвей­єра» каталізується певним ферментом. Зрозуміло, що чим інтен­сивніше функціонують клітини, тим активніше діють дихальні фер­менти в них. Ось чому на рівень газообміну в організмі впливає більша або менша інтенсивність каталітичної дії дихальних фер­ментів у клітинах.

Вуглекислий газ, що утворюється внаслідок окисних процесів у клітинах, не накопичується в них, а, дифундуючи, безперервно видаляється в тканинну рідину, а потім у кров. Певна кількість вуглекислого газу вступає в сполуку з гемоглобіном; більшість його хімічно зв’язується деякими солями, що є в крові.

§ З!. РЕГУЛЯЦІЯ ДИХАННЯ

Дихальний центр. Зміна частоти і глибини дихання, пристосу­вання легеневої вентиляції до змінних умов навколишнього се­редовища, узгоджена діяльність дихальних м’язів — усе це регулю­ється дихальним центром. Дихальні рухи здійснюються під дією, нервових імпульсів, які передаються до дихальних м’язів від ди­хального центру — групи тіл нейронів, що містяться в довгастому мозкові на дні четвертого мозкового шлуночка. Руйнування або ураження цього центру призводить до припинення діяльності, ди­хальних м’язів, а отже, до раптової смерті.

У дихальному центрі через кожні 4 с виникають ритмічні збу­дження, звідти залпи нервових імпульсів передаються до дихаль­них м’язів і спричинюють скорочення їх. Виникнення таких ритміч­них збуджень було виявлено в ізольованому довгастому мозкові жаби. Отже, ритмічна зміна вдиху і видиху при спокійному дихан­ні здійснюється автоматично. Однак частота і глибина дихання змінюються залежно від стану організму і характеру його діяль­ності. Як же це відбувається?

Нервові і гуморальні впливи на дихальні рухи. Регуляція ди­хання здійснюється внаслідок складної взаємодії рефлекторних і гуморальних механізмів. Розглянемо лише окремі сторони цих процесів.

Численні досліди показали, що збудливість дихального центру не завжди однакова. Вона підвищується в разі накопичення вугле­кислого газу в крові і зменшується, якщо концентрація його стає нижчою за норму. Через це збільшення вмісту вуглекислого газу в крові спричинює поглиблене дихання, а нестача його при­зводить нерідко навіть до тимчасового припинення дихання.

Експериментально з’ясовано, що безпосереднє омивання ди­хального центру рідиною, насиченою вуглекислим газом, викликає посилені дихальні рухи. Це гуморальний механізм. Крім того, кров, багата на вуглекислий газ, діє на рецептори, які сприйма­ють хімічні подразнення,— хеморецептори, розміщені біля основи сонних артерій і в деяких інших органах, що також призводить до посиленого дихання. Такий рефлекторний вплив вуглекислого газу на збудливість дихального центру. Встановлено також, що нестача кисню в крові підвищує збудливість дихального центру, викликаючи прискорене дихання.

Є й інші рефлекторні механізми регуляції дихання. Так, у тка­нині альвеол, а також у дихальних м’язах є рецептори, які спри­ймають механічні подразнення,— механорецептори. Коли легенева тканина розтягується під час вдиху і водночас скорочуються м’язи, що викликають вдих, імпульси з механорецепторів передаються через аферентні гілки блукаючого нерва до дихального центру, загальмовуючи його. Внаслідок цього зовнішні міжреберні м’язи і діафрагма розслаблюються — відбувається видих. Легені спа- даються. Отже, потік імпульсів, які гальмують дихальний центр, припиняється. Тому дихальний центр збуджується і відбувається вдих. Так здійснюється саморегуляція дихання. Вдих рефлекторно спричинює видих, а видих — вдих.

Захисні рефлекси змінюють характер діяльності органів ди­хання. У слизовій оболонці глотки і гортані є рецептори, які сприймають подразнення сильно діючих газів, таких, наприклад, як аміак. Від цих рецепторів до дихального центру надходять імпульси, викликаючи гальмування його. Тоді в людини відбува­ється затримка дихання, що запобігає проникненню подразнюю­чих речовин у легені.

Чхання і кашель — також захисні рефлекси, завдяки яким через повітроносні шляхи з організму видаляються сторонні часточки і подразнюючі речовини.

§ 32. ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ ГОЛОСОВОГО АПАРАТУ

Голосоутворення. В голосоутворенні бере участь уся дихальна система. Так, у гортані утворюються звуки, а верхні дихальні шля­хи (носова порожнина, носоглотка, глотка, порожнина рота) є резонаторами звуку. Процес видихання повітря створює основну умову утворення голосу. Звуки членороздільної мови, властиві людині, утворюються завдяки зміні положення язика, щелеп, губ.

Вікові особливості голосового апарату зумовлені будовою гор­тані. У дітей гортань росте дуже швидко, особливо в перший рік життя і потім у період статевого дозрівання. Статевих відмінно­стей в будові гортані дітей немає до трирічного віку і найвираз­ніше вони виявляються в дітей молодшого шкільного віку до 10 років. До 11 —12 років прискорюється ріст голосових зв’язок. У хлопчиків вони стають довшими, ніж у дівчаток (у хлопчиків —

1,3 см, у дівчаток— 1,2 см). До 20 років у юнаків вони досяга­ють 2,4, у дівчат—1,6 см. Остаточне формування гортані закін­чується досить пізно — у 20, а іноді і в ЗО років.

Сила голосу дитини залежить від амплітуди коливання голосо­вих зв’язок, сили видиху й особливостей резонаторів — посилюва­чів звуку. Висота голосу залежить від товщини, довжини і сту­пеня напруження голосових зв’язок.

У період статевого дозрівання відбувається зміна (мутація) голосу. В цей час спостерігається почервоніння й потовщення го­лосових зв’язок. Особливо різкою є зміна голосу у хлопчиків. У цей період їхній голос стає то хрипким, то басовитим, різким. У дів­чаток мутаційні явища відбуваються менш помітно, ніж у хлоп­чиків. У мутаційний період не слід допускати перенапруження голосових зв’язок під час уроків співів, виступів на концертах і читання вголос.

Гігієна голосового апарату на уроках співів. Перша гігієнічна вимога до кавчання співів полягає в тому, щоб навчити дитину правильно вдихати повітря через ніс.

Велике значення для гігієни й охорони голосу має добір пі­сенного репертуару відповідно до вікових та індивідуальних мож­ливостей учнів. Ні в якому разі не можна дозволяти дітям фор­сувати звук, оскільки це шкідливо позначається на голосовому апараті.

Правильні вокальні навички, систематичне тренування голосу в співах розвивають і вдосконалюють дихальну систему та голо­совий апарат дитини.

Уроки співів необхідно проводити в приміщеннях, які повністю відповідають санітарно-гігієнічним нормам — у добре провітрених класах з температурою повітря +18...4-20° С, з достатньою вологі­стю його. Співи в холодних, вологих, погано провітрюваних при­міщеннях, на протягах негативно позначаються на голосовому апараті, призводять до захворювань дихальних шляхів. Шкідливо також співати при різкій зміні температур, наприклад після пере­ходу з морозу в тепле приміщення.

Запобігання голосовим розладам. Трапляються випадки, коли голос у .дитини сідає, стає хрипким, меркне, втрачає звучність. Це буває внаслідок значного перевантаження голосових зв’язок в разі надто гучного мовлення, крику, при спробі говорити довго і голосно. Різке перенапруження голосових зв’язок може призвести до крововиливу в них і до утворення «співацьких вузликів», які утруднюють змикання голосових зв’язок і можуть призвести до зникнення голосу.

Слід уникати надто швидкої ходьби на сильному морозі, оскільки дихання в таких умовах прискорюється, стає більш глибоким і маси холодного повітря проходять через гортань, охо­лоджуючи голосові зв’язки. З цієї ж причини на холоді дитині не можна дозволяти довго говорити. В разі будь-яких порушень діяльності голосового апарату в дитини слід звертатися до лікаря.

§ 33. ПОРУШЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ І ЗАХВОРЮВАННЯ ОРГАНІВ ДИХАННЯ.

ЗНАЧЕННЯ ЧИСТОГО ПОВІТРЯ

Дефекти органів мови. У дитячому віці можуть виникнути де­фекти голосу й мови, які заважають дитині в її повсякденному житті, у навчанні. Знаючи причини появи тих або інших дефектіз мови, їх можна виправити.

Ушкодження носа можуть виникнути внаслідок удару, що по­рушує кістковий скелет його, або потрапляння в ніс сторонніх тіл (камінці, намистинки, горошини і т. ін.). Все це утруднює дихан­ня, змінює звучання голосу внаслідок порушення резонаторної функції носової порожнини. Про наявність сторонніх предметів у носовій порожнині можна робити висновок за слизовими виді­леннями з носа з гнійним запахом. Видаляти такі предмети може тільки лікар.

До дефектів мови, що найчастіше трапляються й утруднюють її, а також голосоутворення, належить укорочена вуздечка язика. У дітей з таким дефектом мова малозрозуміла. В складних випад­ках цей дефект усувають хірургічно, а в легких — спеціальними логопедичними вправами.

Захворювання носової порожнини. Гострий нежить (запалення слизової оболонки носової порожнини) у дітей трапляється досить часто. Причиною виникнення його є хвороботворні мікроби, які заглиблюються у слизову оболонку. Слизова оболонка, яка на­брякає, «закладає» ніс, заважає дихати. Це призводить до зміни тембру голосу. Профілактика полягає в загартовуванні організму, а лікування — в прийманні медикаментів за приписом лікаря.

Озена — хронічне захворювання, що супроводиться атрофією слизової оболонки носа та інших дихальних шляхів. Ця хвороба уражує й кістковий скелет носових раковин. У носовій порожни­ні утворюється велика кількість щільних кірок з неприємним за­пахом. Іноді запах буває таким сильним, що інші діти відмовляю­ться сидіти поруч із хворою дитиною. Ця хвороба також супрово­диться порушеннями мови.

Поліпи — це круглясті сіруваті або жовтувато-рожеві, утвори в носових ходах, які можна видалити тільки хірургічно. Дихання дітей з поліпами в носі утруднене, у них часто виникає головний біль, погіршується пам’ять. Таким дітям важче вчитися.

Захворювання глотки. Ангіна — це гостре інфекційне захворю­вання, збудником якого є стрептокок. Ангіна супроводиться запа­ленням піднебінних мигдаликів. Вона виникає найчастіше як на­слідок переохолодження організму і починається загальним незду­жанням, головним болем, підвищенням температури, болем у м’язах і суглобах, хворого морозить.