СПИННИЙ МОЗОК. ГАЛЬМУВАННЯ 2 страница
Пізнання навколишнього світу відбувається завдяки діяльності аналізаторів та їхній взаємодії внаслідок виникнення зв’язків між різними ділянками кори. Якщо збудження певної ділянки зони викликає в нашій свідомості відчуття, то при об’єднанні збуджень, які виникають у різних ділянках кори, утворюються вже сприйняття, що відображують сукупність властивостей предмета або явища як єдиного цілого.
Так, зірвавши з грядки свіжий огірок, людина бачить його, відчуває його характерний запах, масу, визначає на дотик специфічний характер його поверхні, а відкусивши огірок, відчуває його смак. Проте всі ці відчуття не ізольовані одне від одного. Завдяки процесам, які відбуваються в корі великого мозку, людина сприймає весь предмет в цілому.
Будова органа зору. Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату. В очному яблуці міститься периферичний відділ зорового аналізатора (кольор. табл. V).
Зовнішню оболонку ока називають білковою, або склерою. На передній поверхні яблука склера переходить у прозору рогівку. За білковою оболонкою йде судинна, вся пронизана кровоносними судинами, що живлять око. На передній поверхні вона переходить у райдужну оболонку, що містить пігменти, від яких залежить колір очей. Посередині райдужної оболонки є отвір — зіниця, крізь яку промені світла проникають всередину ока.
Внутрішня оболонка очного яблука називається сітківкою. Вона має складну шарувату будову — з нервових клітин та їхніх волокон. Розрізняють десять шарів сітківки. До зовнішнього пігментного шару сітківки підходять палички і колбочки, які є видозміненими відростками світлочутливих зорових клітин. Від нервових клітин сітківки йде зоровий нерв —початок провідникової частини зорового аналізатора.
За зіницею міститься прозоре щільне сочевицеподібне тільце — кришталик. Він лежить у прозорій сумці, від країв якої відходять пружні волокна, що сполучають його з війковим м’язом.
Між рогівкою, райдужною оболонкою й кришталиком є простір, заповнений прозорою водянистою вологою. Весь внутрішній простір ока за райдужною оболонкою і кришталиком заповнений драглистим дуже прозорим склистим тілом. У верхньобоковому куті очної ямки міститься слізна залоза, що виділяє слізну рідину (сльозу), яка зволожує поверхню очного яблука, запобігає її підсиханню та переохолодженню. Сльоза, зволоживши поверхню ока, стікає слізним каналом до носової порожнини. Повіки і вії захищають очне яблуко від того, щоб всередину ока не потрапляли сторонні часточки, брови відводять убік піт, який стікає з лоба, а це також має захисне значення.
Розміри і маса ока у дітей молодшого шкільного віку майже такі самі, як у дорослої людини.
Сприйняття зорових подразників. Світлові промені, що є специ* фічними подразниками для зорових рецепторів, проходять всередині очного яблука крізь кілька середовищ, а саме: крізь рогівку, водянисту вологу, кришталик і склисте тіло. Разом вони утворюють оптичну систему ока, яка заломлює промені і збирає їх на сітківці.
Всі середовища ока, крім кришталика, зберігають сталою величину заломлення променів. Проте заломлююча сила ока може збільшуватись або зменшуватись. Буває це тому, що кришталик завдяки скороченню або розслабленню війкового м’яза може змінювати свою опуклість. З її збільшенням заломлення променів в оці посилюється, а із зменшенням — послаблюється. Тому, для того щоб зручніше було вивчати заломлюючу здатність ока, часто беруть до уваги тільки заломлення променів кришталиком.
Розглянемо, як виникає зображення предметів на сітківці (рис. 13). Промені, що йдуть від верхньої точки предмета А, заломлюються і збираються в точці сітківки а, що розташована нижче від головної оптичної осі ока. Промені від нижньої точки предмета Б також заломлюються, але збираються на сітківці в точці б, вище від головної оптичної осі ока. Промінь, що виходить з точки В і йде по головній оптичній осі, не заломлюється і потрапляє в точку в, що лежить на сітківці. Внаслідок цього на ній виникає обернене зменшене і дійсне зображення видимого предмета.
Світлочутливі клітини в районі цього зображення подразнюються. Як же цс відбувається? Паличкоподібні зорові клітини містять особливу речовину — зоровий пурпур. Під дією світла зоровий пурпур розпадається, і в цих клітинах виникає збудження.
Рис. 14. Жовта (/) і сліпа (2) пляма.
Рис. 13. Зображення предмета на сітківці ока: |
аб — зменшене обернене зображення предмета на сітківці ока предмета АБ\ Вв — головна оптична вісь. |
Останнім часом з’ясовано, що і в колбочкоподібних зорових клітинах також є речовини, які хімічно змінюються дією світла.
Поряд з хімічними змінами в зорових рецепторах відбуваються ще й фізичні, зокрема виникнення струмів дії.
Паличкоподібні зорові клітини — це найчутливіші щодо світла зорові рецептори. Вони подразнюються навіть слабким присмерковим світлом, проте не сприймають забарвлення предметів. Ось чому вночі, коли люди бачать лише за допомогою паличкоподібних зорових клітин, вони не в змозі розрізняти кольори. Колбочко- подібні клітини значно менш чутливі до світла, ніж паличкоподібні. За допомогою колбочкоподібних зорових клітин утворюється денний зір. Це рецептори, що сприймають не тільки світло, а й колір. Скупчення колбочкоподібних клітин міститься на сітківці саме навпроти зіниці. І коли зображення предмета виникає на цьому місці, ми бачимо предмет яскраво. Цю ділянку сітківки називають жовтою плямою. В місці виходу волокон зорового нерва з сітківки зорових рецепторів немає. Тому промені, які потрапляють на цю ділянку сітківки, що називається сліпою плямою, взагалі не викликають зорових подразнень (рис. 14).
Від сітківки збудження йде по волокнах зорового нерва і провідних шляхах головного мозку в покришку середнього мозку і в зорові горби, а від них до зорової зони кори великого мозку. Тут відбувається остаточний аналіз зорових подразнень.
Здатність до розрізнення кольорів у дитини зростає з віком.
Адаптація. Вироблення здатності ока бачити при різній освітленості називають адаптацією. Якщо увечері в кімнаті погасити світло, то напочатку людина зовсім не розрізняє навколишніх предметів. Проте вже через 1—2 хв вона починає схоплювати контури предметів, а ще через кілька хвилин бачить предмети досить чітко. Це відбувається завдяки зміні чутливості сітківки в темряві. Перебування в темряві протягом 1 год підвищує чутливість ока майже в 200 разів. Та особливо швидко зростає чутливість у перші хвилини.
Це явище пояснюється тим, що при яскравому світлі зоровий пурпур паличкоподібних зорових клітин руйнується повністю. В темряві він швидко відновлюється, і паличкоподібні клітини, дуже чутливі до світла, починають виконувати свої функції, тим- часом як колбочкоподібні, малочутливі до світла, нездатні сприймати зорові подразнення. Ось чому людина в темряві не розрізняє кольорів.
Проте коли в темному приміщенні включити світло, воно мовби осліплює людину. Вона майже не розрізняє навколишніх предметів, та через 1—2 хв її очі починають бачити нормально. Це пояснюється тим, що зоровий пурпур у паличкоподібних клітинах зруйнувався, чутливість до світла різко знизилась і зорові подразнення тепер сприймаються тільки колбочкоподібними зоровими клітинами.
Акомодація. Здатність ока бачити предмети на різній відстані називають акомодацією. Предмет добре видно тоді, коли промені відбиті від нього, збираються на сітківці. Це досягається зміною опуклості кришталика. Зміна ж настає рефлекторно — під час розглядання предметів, які знаходяться на різній відстані від ока. Коли ми дивимось на розташовані близько предмети, опуклість кришталика збільшується. Заломлення променів в оці стає більшим, внаслідок чого на сітківці виникає зображення. Коли ми дивимося вдалину, кришталик сплющується.
З віком кришталик стає менш еластичним. Здатність до акомодації починає спадати вже з десятирічного віку, проте на зорові це починає позначатися тільки в похилому віці (стареча далекозорість) .
Короткозорість і далекозорість. У короткозорих людей зображення предметів утворюється не на сітківці, а спереду від неї, тому воно розпливчасте, нечітке. Це відбувається тому, що очне яблуко в них видовжене (рис. 15). Внаслідок цього короткозорі люди можуть чітко бачити тільки ті предмети, які розташовані близько до очей. Для коригування короткозорості користуються окулярами з двовгнутою лінзою. Короткозорість може розвинутися внаслідок ослаблення війкового м’яза, що призводить до збільшення кривизни кришталика.
У далекозорих людей очне яблуко вкорочене, внаслідок чого зображення предмета виникає за сітківкою, що також призводить
А Б Рис. 15. Схема акомодації короткозорого (А) і далекозорого (Б) ока: 1 — без акомодації (паралельні промені перетинаються попереду сітківки); 2 — найдальша точка ясного бачення (без акомодації); 3 — найближча точка ясного бачення при максимальній акомодації; 4 — виправлення дефекту зору за допомогою вгнутих скелець; 5 — без акомодації (паралельні промені перетинаються позаду сітківки); 6 — часткова акомодація під .час погляду вдалину; 7 — хід променів від близького предмета при максимальній акомодації; « — виправлення дефекту зору за допомогою опуклих скелець. |
до нечіткого бачення (рис. 15). Далекозорі люди носять окуляри з двоопуклими лінзами.
Найбільш поширена форма порушення зору в дітей шкільного віку — це посилення короткозорості від першого до старших класів. З’ясовано, що серед першокласників кількість короткозорих дітей коливається від 2 до 5%, а в сьомому класі вже досягає 16%.
Основні заходи запобігання короткозорості школярів — це добір столів відповідно до зросту, що дає змогу зберегти відстань між очима і книжкою або зошитом — в середньому 35 см, і достатнє освітлення робочого місця. Вчителеві початкових класів слід пам’ятати, що діти не повинні довго напружувати зір під час читання або писання, і періодично пропонувати їм дивитися вдалину, наприклад на настінні таблиці, на класну дошку. Дуже важливо також стежити за тим, щоб учні, в яких під час медогляду виявлено короткозорість або далекозорість, носили приписані їм окуляри.
Гігієнічні вимоги щодо освітлення. Недостатнє або надмірне освітлення класних приміщень не тільки шкодить зору дітей, а й знижує їхню працездатність. Шкідливе також пряме сонячне проміння. Воно пригнічує зорові функції, а тим самим знижує ефективність уроку. Напруження зору при недостатньому освітленні призводить до розвитку в дітей короткозорості, а разом з тим спричинює гальмування в центральній нервовій системі, що також відбивається на сприйнятті навчального матеріалу.
Найбільш сприятливим для зору і для зосередження уваги учнів є розсіяне світло. Джерело світла має бути обладнане спеціальною світлорозсіювальною арматурою. Для люмінесцентних ламп — це металеві пластини, пофарбовані білим, а для ламп розжарювання — плафони з молочного скла або кільцеві металеві світильники.
Велике значення в освітленості класних приміщень має колір стін, учнівських столів та класної дошки. Щодо стін найбільш прийнятні світло-жовті відтінки — вони відбивають близько 60% світла, що падає на них. Столи учнів найкраще фарбувати світло- зеленим, а класні дошки темно-зеленим. Такий колір дошки поглинає значну кількість світла, контрастно відтіняючи записи і . малюнки, зроблені на ній крейдою.
§ 8. СЛУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР І ВЕСТИБУЛЯРНИЙ АПАРАТ
Будова органа слуху. Орган слуху утворений трьома відділами: зовнішнім, середнім і внутрішнім вухом (кольор. табл. V). Якщо два передні відділи виконують допоміжні функції, то сприйняття звукових подразнень відбувається в частині внутрішнього вуха, що називається завиткою.
Функція зовнішнього вуха, утворена вушною раковиною і зовнішнім слуховим ходом, полягає у вловлюванні й проведенні звукових хвиль до барабанної перетинки, яка починає коливатись синхронно з ними. У середньому вусі є передавальний механізм — три слухові кісточки — молоточок, коваделко і стременце, послідовно з’єднані між собою (рис. 16). їхня роль — зменшувати розмах і збільшувати силу коливань.
Завдяки слуховій трубі, яка сполучає середнє вухо з носоглоткою, тиск повітря в цьому відділі органа слуху в будь-яку мить точно дорівнює атмосферному. Це дає змогу барабанній перетинці вільно коливатись.
Стременце впирається в перетинку, якою затягнено овальне вікно внутрішнього вуха. Внутрішнє вухо утворене кістковим лабіринтом, що міститься в товщі вискової кістки, де, як у футлярі, зависає сполучнотканинний перетинчастий лабіринт. Він в основному повторює обриси кісткового лабіринту і заповнений ендо- лімфою.
Перетинчастий лабіринт утворюється двома мішечками перед- двєр’я. Від одного мішечка відходить три взаємно перпендикулярних півколових канали, від другого — завитка (рис. 16). Півколові
зо
Рис. 16. Будова середнього (А) і внутрішнього (Б) вуха: / — барабанна перетинка; 2 — молоточок; 3 — коваделко; 4 — стремінце; 5—півколові канали; б — завитка. |
канали утворюють вестибулярний апарат, що з функцією слуху не пов’язаний.
У завитці є слухові рецептори (рис. 17). Від кісткового стержня завитка відходить кісткова спіральна пластинка, до її краю кріпиться спіральна мембрана, на якій розміщений спіральний орган. Він утворений еластичними волокнинками, серед яких є волоскові клітини. Під дією тонів різної висоти коливаються ті чи інші волокнинки, подразнюючи певні волоскові клітини, які й є слуховими рецепторами. До цих клітин підходять волокна слухового нерва, який передає імпульси до головного мозку. Далі імпульси надходять до слухової зони кори, що знаходиться у висковій частці півкуль. Це кірковий відділ слухового аналізатора. Тут завершується аналіз слухових подразнень. Орган слуху в людини
Рис. 17. Схема будови внутрішнього вуха: л — поперечний розріз завитки; Б — спіральний орган; / — спіральна пластинка; 2 — спіральний орган; 3 — волоскові клітини (слухові рецептори). |
сприймає звукові коливання повітря частотою від 16 до 30 000 коливань на 1 с.
Анатомічна будова органа слуху в дітей молодшого шкільного віку така сама, як і в дорослих. Навіть розміри його відділів з віком змінюються мало. Спостерігається тільки деяке збільшення вушної раковини та подовження слухового хода.
Проте гострота слуху в дітей нижча, ніж у дорослих. Вона поступово підвищується аж до 14... 19 років. Помітно змінюється й поріг чутності мови. У дітей молодшого шкільного віку він вище, ніж у дорослих. Здатність розрізняти висоту тонів залежить від різних причин, в тому числі й від природжених задатків і особливостей, і музично обдаровані діти вже в ранньому віці здатні не тільки розрізняти висоту тонів, а й безпомилково визначати кожен із них. Такий музичний слух називають абсолютним. На уроках співів треба тренувати музичний слух дітей. Це одна з важливих умов гармонійного розвитку особи.
Розлади слуху. Слух дитини може бути зниженим через природжену приглухуватість, а також внаслідок перенесених захворювань і травм. Однією з форм цього дефекту може бути зарощен- ня зовнішнього слухового ходу внаслідок потрапляння інфекції іззовні (під час колупання у вусі брудними руками або предметами, при тривалому подразненні шкіри зовнішнього слухового ходу гноєм, що тече з середнього вуха) або після травми (забиття, опіку стінок зовнішнього слухового ходу). Помітно може знизитися слух в результаті запальних процесів у носоглотці, які бувають під час грипу, ангіни, нежитю і можуть поширюватись на слуховий хід, спричинюючи його заростання. Це призводить до припинення доступу повітря в середнє вухо, а тим самим до зниження рухомості барабанної перетинки. Таке захворювання називається катаром середнього вуха і особливо поширене серед дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.
Гострі інфекційні хвороби (грип, ангіна, кір, скарлатина та ін.) можуть спричинювати гостре запалення оболонки середнього вуха — отит. Ознакою такого захворювання є різкий біль у вусі, підвищення температури. В середньому вусі внаслідок запалення збирається гній, який тисне на барабанну перетинку і може розірвати її, а це, в свою чергу, призводить до значного зниження слуху, а іноді й до глухоти. Гострий отит у дітей буває частіше, ніж у дорослих. Це небезпечна для життя хвороба. Тому дітей, що скаржаться на біль у вусі, негайно слід направити до лікаря-фа- хівця.
Несприятливо позначається на слуховому апараті дія постійних шумів. Тривалий шум навіть невеликої сили відбивається на нервовій системі дитини, знижуючи працездатність і успішність. Тож дуже важливо всіляко оберігати школу від надмірного шуму, не допускати навіть під час перерв крику та інших різких звуків.
Дітей з низьким слухом треба садовити в класі за перші столи, а тих, які через стан свого слуху не можуть взагалі стежи”'
за ходом розповіді вчителя, направляти до спеціальних шкіл для туговухих.
Особливості будови і функції вестибулярного апарату. Основним механізмом, який забезпечує орієнтування в просторі і рівновагу, є вестибулярний апарат — орган рівноваги. Анатомічно він пов’язаний з органом слуху і утворений переддвер’ям та трьома півколовими каналами (рис. 16). Вестибулярний апарат заповнений ендолімфою.
У переддвер’ї міститься рецепторний апарат, до складу якого входять волоскові клітини. Вільні кінці цих клітин занурені в драглисту масу з вапнистими отолітами. Із зміною положення голови або швидкості руху тіла змінюється й положення отолітів, що спричинює подразнення волоскових клітин. У них виникає збудження, при якому рефлекторно змінюється тонус певних м’язів.
У розширеному кінці кожного півколового канала також є рецепторний апарат, подібний до описаного. З кожною зміною положення тіла напрям тиску ендолімфи стає іншим.
Отже, обидва види рецепторів вестибулярного апарату посилають сигнали про зміну положення тіла. Ці сигнали зумовлюють рефлекторне скорочення відповідних груп м’язів.
З порушенням діяльності вестибулярного апарату людина втрачає здатність зберігати рівновагу. Вестибулярний апарат важливо тренувати. Велику роль у цьому тренуванні відіграють заняття спортом.
§ 9. М'ЯЗОВО-СУГЛОБОВІШ, СМАКОВИЙ, НЮХОВИЙ
ТА ШКІРНИЙ аналізатори
М’ язово-суглобовий аналізатор. У м’язах, в їхніх сполучнотканинних оболонках, в сухожиллях і суглобових сумках є пропріо- рецетори. Одні з них подразнюються скороченням м’язів, натягом. їхніх сполучнотканинних оболонок, сухожиль, суглобових сумок, а інші — розслабленням м’язів та зменшенням натягу всіх цих елементів.
Імпульси, що передаються від пропріорецепторів, дають змогу людині, не дивлячись, відчувати положення свого тіла і його частин. Це відіграє велику роль у просторовому орієнтуванні організму. В разі порушення пропріорецептивної діяльності людина втрачає змогу визначати без допомоги зору положення свого тіла.
Смаковий аналізатор. Смакові рецептори розміщені на язиці, а також на певних ділянках м’якого піднебіння і задньої стінки глотки. Ці рецептори називають смаковими сосочками (рис. 18). Вони подразнюються речовинами, що перебувають у розчиненому стані. Одні смакові рецептори сприймають солодке, другі — гірке, треті—--кисле, четверті — солоне (рис. 19). Крім того, у визначенні того, що в побуті називають .смаком їжі, беруть участь нюхові подразнення, що їх сприймають рецептори носової порожнини.
Нюховий аналізатор. Нюхові рецептори — це клітини, розміщені в слизовій оболонці носової порожнини (рис. 19). Вони розміщені
на площі 5 см2, проте кількість їх досягає 60 000 000. Подразниками нюхових рецепторів є речовини в газоподібному стані, що потрапляють на ці клітини разом з повітрям, яке ми вдихаємо.
Рис. 18. Смаковий рецептор: А — смакові сосочки на язиці; Б — смаковий сосочок (збільшений). |
Нюхові рецептори мають надзвичайно високу чутливість. Так, людина відчуває запах сірководню вже тоді, коли в 1 л повітря є лише 1/1 000 000 000 г цього газу.
Шкірний аналізатор. Рецептори шкіри сприймають кілька видів -відчуття. Це біль, тепло, холод, дотик і
тиск. Кожне з цих відчуттів спри
ймається відповідними рецепторами (рис. 20). Рецептори дотику і тиску називаються тактильними. Ближче до поверхні шкіри залягають больові й дотикові рецептори, температурні — глибше. Шкірна чутливість має захисне значення, оберігаючи організм від дії на покриви тіла різних шкідливих чинників навколишнього середовища — поранення гострими предметами, опіків, обмороження тощо. Відчуття тиску відіграє певну роль в орієнтуванні людини у просторі.
Рис. 19. Нюховий (Л) і смаковий (Б, В) рецептори: А — рецепторні нюхові клітини з нюховими нервами; Б — зони розміщення смакових рецепторів на язиці, що сприймають різноманітні смакові подразнення (/ — солодку, 2 — гірку, З — кислу, 4 — солону їжу); В — смакова цибулинка в розрізі. |
Так, під час стояння тиск відчувається шкірними рецепторами ступні, під час лежання — спини і т. ін.
Рис. 20. Схематичний розріз шкіри з шкірними рецепторами: 1 — рецептори, що сприймають відчуття холоду; 2 — теплові рецептори; 3, 4 — дотикові рецептори; 5 — рецептори, що сприймають відчуття тиску; 6 — больові рецептори. |
В людини тактильна чутливість відіграє велику роль у процесах праці. Цьому сприяє густе розміщення тактильних рецепторів на кінцях пальців. Про густоту тактильних рецепторів можна судити за так званими просторовими порогами, тобто за найбільшою відстанню між двома точками шкіри, одночасний дотик до яких сприймається як один (табл. 3). Вивчити просторові пороги можна або за допомогою звичайного циркуля-вимірювача, або спеціального естезіометра Вебера (циркуля з градуйованою шкалою). / Отже, тактильні рецептори найгустіше розміщені на кінчику /язика, а найрідше — на потилиці і посередині спини.
І / |
Тактильна чутливість у дітей особливо швидко зростає у 8... ІО-річному віці, а потім значно повільніше. Встановлено, що тактильна чутливість у підлітків тонша, ніж у дорослих.
Таблиця 3. Величина просторових порогів на різних ділянках шкіри
людини (мм)
|
У школярів чутливість до холоду восени вища, ніж навесні, а до тепла весною більша, ніж восени. Проте слід пам’ятати, що чутливість дитини до температурних впливів середовища залежить від ступеня загартованості її організму.
ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ
1. Що називають аналізатором? 2. Яка будова органа зору? 3. Як сприймаються зорові подразнення? 4. Що таке адаптація і який її механізм?. 5. Що таке акомодація і яке її призначення? 6. Які найпоширеніші дефекти зору в дітей і як їх коригують? 7. Які основні правила гігієни органа слуху в школярів? 8. Що таке вестибулярний апарат? 9. Як здійснюється тренування вестибулярного апарату? 10. Яке значення м’язово-суглобового аналізатора? 11. Яку роль в організмі відіграють смаковий і нюховий аналізатори? 12. Яке значення має шкірна чутливість і які рецептори містяться в шкірі?
Розділ IV
ВИЩА НЕРВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
§ 10. УМОВНІ РЕФЛЕКСИ — ОСНОВА ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Розвиток вчення про вищу нервову діяльність. На відміну від нижчої нервової діяльності, у процесі якої узгоджуються функції систем, органів і тканин, вища нервова діяльність забезпечує точне й досконале пристосування організму до змінних умов зовнішнього середовища та визначає поведінку людини.
Питання, що лежить в основі психічної діяльності людини, цікавило вчених з давніх давен. У 1863 р. І. М. Сєченов, як уже згадувалось/відкрив дуже важливе для фізіології явище — гальмування.
Невдовзі після цього відкриття І. М. Сєченов написав трактат
«Рефлекси головного мозку», в якому доводив, що свідомість є функцією мозку і її можна вивчати, як будь-яку іншу функцію організму, оскільки «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження суть рефлекси». Він був першим фізіологом, який розпочав вивчення «душевної» діяльності тими самими способами, що й діяльності «тілесної».
Уявлення 1. М. Сєченова про психічну діяльність людини були такі незвичні і так суперечили релігійно-ідеалістичним поглядам, які панували в тогочасному суспільстві, що спричинили нападки всіх прихильників ідеалізму. Книга І. М. Сєченова, за висловом І. П. Павлова, була «геніальним злетом людської думки».
Розроблення вчення про вищу нервову діяльність продовжив
І. П.. Павлов. Величезним досягненням І. П. Павлова було створення об’єктивного фізіологічного методу вивчення складних психічних явищ — методу умовних рефлексів, що дав змогу «проникнути» у півкулі великого мозку, розкрити закономірності їхньої
діяльності, довести єдність тілесних І ПСИХІЧНИХ ЯВИЩ, і лов розвинув Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторний меха яльностіголовного мозку.
В основу вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлі клав три основних принципи. Перший із них — це принцип дь мінізму, тобто причинної зумовленості будь-якого рефлекторного акту. Суть другого принципу — принципу аналізу й синтезу — полягає в тому, що в корі півкуль інформація розчленовується на складові елементи, які відразу ж об’єднуються (синтезуються). Третій принцип — принцип структурності — грунтується на тому, що всі рефлекси кори великого мозку матеріальні, тобто пов’язані з певними структурами нервової системи. Це вчення І. П. Павлов створював протягом тридцяти років. Ц)оно'є неоціненним досягненням вітчизняної науки. \
В останні роки, завдяки співдружності багатьох наук — фізики, хімії, математики, електроніки тощо,— виникла можливість вивчати процеси, що відбуваються в мозку, в окремих його клітинах. Така можливість відкриває широкі перспективи для науки майбутнього.
Вчення І. П. Павлова про вищу нервову діяльність підтверджує матеріальність психічних процесів, докорінно підриває ідеалізм, підкреслюючи справедливість марксистсько-ленінської матеріалістичної філософії.
Безумовні та умовні рефлекси. Всі рефлекси на різні подразнення І. П. Павлов поділив на дві групи: безумовні й умовні. Безумовні рефлекси — це природжені реакції організму на подразнення. Вони передаються спадково, не змінюючись від покоління до покоління. Безумовні рефлекси є видовими,. Наприклад, ссальний рефлекс-є у всіх ссавців, проте його неміє в інших хребетних. Крім того, безумовні рефлекси можна викликати тільки специфічними для певного рецептора подразниками. У здійсненні безумовного рефлексу беруть участь спинний мозок, стовбур головного мозку, підкіркові центри, мозочок, частково кора великого мозку. Безумовні рефлекси можуть діяти і після видалення кори великого мозку.
Безумовні рефлекси забезпечують збереження життя особин. Прикладом безумовних рефлексів можуть бути рухові реакції, такі як віддалення від больових подразників, розширення зіниць у присмерку і звуження при яскравому освітленні, посилене потовиділення з підвищенням температури навколишнього середовища.
Безумовні рефлекси за характером реакції-відповіді поділяються на рухові, секреторні й трофічні, а за біологічною спрямованістю— на оборонні (відсмикування руки, чхання, кліпання), харчові (випльовування, блювання, слиновиділення, соковиділення і т.1 ін.), статеві (пов’язані з розмноженням, турботою про потом- ство), орієнтовні (прислуховування, принижування тощо). Орієнтовні безумовні рефлекси І. П. Павлов назвав рефлексом «що таке?». Всі ці рефлекси виявляються в результаті дії відповідних подразників.
Дата добавления: 2014-12-04; просмотров: 1341;