Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


Фізичні вправи збільшують енерговитрати організму не лише за рахунок вуглеводів, але й жирів. М'язова діяльність активізує ліполітичні чинники, окиснення жирів та вихід їх із депо; зменшує рівень жирних кислот і холесте­рину у крові, надмірне утворення жиру з вуглеводів, зайву масу тіла. Наведені позитивні зміни у жировому обміні спостерігаються під дією регулярних три­валих навантажень помірної та середньої інтенсивності, що обумовлює необ­хідність застосування їх у лікуванні ожиріння.

Активізація окисно-відновних процесів, що виникає під впливом фізичних вправ, позитивно впливає на білковий обмін. Це проявляється у підсиленні синтезу білка, регенеративних і пластичних процесів, видаленні продуктів об­міну та відновленні тканинних структур. Використовуючи такі властивості дії фізичних вправ на білковий обмін, а також їх здатність ліквідувати обмеження рухливості у суглобах, ЛФК застосовують у лікуванні подагри.

Фізичні вправи тонізують ЦНС, сприяють відновленню нормальних мо­торно-вісцеральних рефлексів, функцій залоз внутрішньої секреції, особливо гіпофізу та надниркових залоз. Під їх впливом вирівнюється порушення нер­вово-трофічної і гормональної регуляції процесів обміну речовин в організмі, гальмується розвиток супутніх захворювань.

Лікувальний масаж застосовують на всіх етапах реаблілітації хворих. Його лікувальна дія проявляється, в основному, за рахунок механічно­го і нервово-рефлекторного механізмів.

Масаж позитивно впливає на функції ЦНС, сприяє нормалізації нейроен­докринної регуляції обмінних процесів, викликає тонізуючий і болезаспокій­ливий ефект, підвищує настрій і покращує самопочутя хворого. Одночасно він позитивно впливає на окисно-відновні процеси в організмі. Масаж активізує периферичний крово- та лімфообіг, постачання тканинам поживних речовин і сприяє виведенню недоокиснених продуктів обміну, в тому числі сечовини, се­чової кислоти. Тому його використовують при подагрі та інших порушеннях обміну речовин.

Фізіотерапію призначають у лікарняний та післялікарняний періо­ди реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії при захворюваннях обміну речовин є нервово-рефлекторний і гуморальний.

Фізіотерапевтичні методи покращують стан ЦНС, позитивно впливають на симпато-адреналову систему і надниркові залози, активність інших залоз внутрішньої секреції. Це, в свою чергу, позитивно діє на глікогеноутворюючу функцію печінки, підвищення функцій інсулярного апарату, покращання засво­єння глюкози тканинами і зниження кількості глюкози у крові. Одночасно з ви­рівнюванням вуглеводного обміну спостерігаються сприятливі зрушення в жи­ровому обміні, що виникають за рахунок активізації окисно-відновних проце­сів, ліполітичних чинників, енергетичних витрат організму, мобілізації жиру із депо і його згоряння.

Фізичні методи лікування впливають позитивно на пуриновий І ліпідний обмін, підсилення виведеня сечової кислоти з організму, зменшують біль, при­зупиняють утворення деформацій у суглобах. Тому вони широко застосову­ються як під час лікування подагри, так і для попередження її загострень.


5.4.2. Ожиріння

Ожиріння— надлишкове відкладення жирової тканини в організмі. Розріз­няють екзогенну (аліментарну) і ендогенну (ендокринно-церебральну) форми ожиріння. Перша зумовлена зовнішніми причинами: переїданням, надмірним вживанням їжі, багатої вуглеводами і жирами, недостатньою фізичною рухливіс­тю і пов'язаним з нею зменшенням енерговитрат. Ендогенне ожиріння є наслід­ком внутрішніх причин, які виникають в організмі хворого, — порушення гор­мональної функції щитовидної і статевих залоз, гіпофізу або регуляції жирового обміну ЦНС. В результаті названих причин в організмі замість нормальної кіль­кості жиру, що дорівнює 10-15 % маси тіла, його відкладається значно більше.

Залежно від надлишкової маси визначають 4 ступені ожиріння: 1 (лег­кій) — маса тіла перевищує фізіологічну норму на 15-29 %, 2 (середній) — на 30-49%, 3 (тяжкий) — на 50-100%, 4 (дуже тяжкий) — понад 100%. Для виз­начення ступеня ожиріння найчастіше застосовують масо-зростовий індекс (індекс Кегле), який отримують від ділення маси тіла у грамах на зріст у сан­тиметрах. Цей індекс для чоловіків становить у межах 370—400 г і 325-375 г — для жінок. Можна також користуватися методом, запропонованим О.О. Пок-ровським (табл. 5.5).

Таблиця 5. 5. Визначення маси тіла для чоловіків та жінок у віці 25-30 років (за О. О. Покровеьким, 1964), кг

 

 

Зріст, см   Чоловіки     Жінки  
Вузька грудна клітка Нормальна грудна клітка Широка грудна клітка Вузька грудна клітка Нормальна грудна клітка Широка грудна клітка
155,0 49,3 56,0 62,2 49,2 55,2 61,6
157,5 51,7 58,0 64,0 50,8 57,0 63,1
160,0 53,5 60,0 66,0 52,1 58,5 64,8
162,5 55,3 61,7 68,0 53,8 60,1 66,3
165,0 57,1 63,5 69,5 55,3 61,8 67,8
167,5 59,3 65,8 71,8 56,6 63,0 69,0
170,7 60,5 67,8 73,8 57,8 64,0 70,0
172,5 63,3 69,7 76,8 59,0 65,2 71,2
175,0 65,3 71,7 77,8 60,3 66,5 72,5
177,5 67,3 73,8 79,8 61,5 67,7 73,7
180,0 68,9 75,2 81,2 62,7 68,9 74,9
182,5 70,9 77,2 83,6
185,0 72,8 79,2 85,2

Примітка. У віці старше 30 років допускається збільшення маси тіла порівняно з наведеною у таблиці для чоловіків — на 2,5-6 кг, для жінок — на 2,5-5 кг.


 



11*



Фізична реабілітуй!я


Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


Таблиця 5. 6. Ступінь ризику при надлишковій масі тіла для чоловіків і жінок

 

 

 

Вік, років Очікувана тривалість життя, що залишилося, Скорочення очікуваної тривалості життя {в роках) при перебільшеній нормі маси тіла на:
років 10% 20% 30%
Чоловіки Жінки Чоловіки Жінки Чоловіки Жінки Чоловіки Жінки
20 25 ЗО 35 40 45 50 55 60 65 70 50,21 45,65 41,00 36,35 31,77 27,33 23,05 19,02 15,31 12,6 9,35 55,27 51,14 46,30 41,50 36,77 32,14 27,65 23,32 19,12 15,18 11,63 -6,5 -5,9 -5,3 -*,7 -3,55 -2,99 -2,47 -1,99 -1,56 -1,21 -5,0 -4,6 ^,16 -3,7 -3,3 -2,89 -2,48 -2,09 -1,72 -1,36 -1,0 -12,5 -11,4 -10,25 -9,08 -8,0 -6,8 -5,76 -4,75 -3,8 -3,0 -2,4 -11,75 -10,7 -9,7 -8,7 -7,7 -6,7 -5,8 -4,89 -4,0 -3,18 -2,4 -21,08 -19,17 -17,2 -15,26 -13,3 -11,47 -9,68 -7,98 -6,4 -5,06 -3,9 -16,79 -15,3 -13,89 -12,45 -11,00 -9,6 -8,29 -6,99 -5,7 ^1,55 -3,48

При ожирінні багато жиру відкладається не тільки в підшкірній основі у ділянках живота, грудей, таза, стегон, потилиці, шиї, а також у черевній і груд­ній порожнинах. Це утруднює рухи діафрагми, порушує дихання, примушує працювати серце з додатковим навантаженням. У хворих часто розвивається дистрофія міокарда, атеросклероз, гіпертонічна хвороба, стенокардія, стражда­ють інші органи та системи. Спостерігаються зміни в діяльності травної сис­теми, печінки, з'являються хвороби суглобів, нервової системи, часто виника­ють діабет та подагра. У хворих знижується не тільки працездатність, а й мож­лива тривалість життя, яка прямо пропорційна ступеню їх ожиріння (табл. 5.6).

Ожиріння лікують комплексно, воно зводиться до збільшення обсягу фізич­них навантажень та обмеження енергетичної цінності їжі, переважно за рахунок вуглеводів та жирів. У разі необхідності призначають гормональні препарати і медикаменти, що знижують апетит чи спрямовані на лікування супутніх захво­рювань. Хворі з ожирінням лікуються, переважно, у поліклініці і періодично у санаторіях. Осіб з яскраво вираженими патологічними змінами в серцево-судин­ній та інших системах та органах лікують у стаціонарі відповідно до клінічного перебігу захворювань і, природно, з урахуванням ожиріння. Велику питому вагу у комплексному лікуванні хворих мають засоби фізичної реабілітації.

Фізичну реабілітацію застосовують у вигляді ЛФК, лікувального масажу, фізіотерапії, механотерапії, працетерапії.

Лікувальну фізичну культуру призначають при ендоген­ній і екзогенній формах ожиріння. Завдання ЛФК: підвищення енерговитрат,


окисно-відновних і обмінних процесів; зменшення надмірної маси тіла і зміц­нення м'язів тулуба; покращання функції серцево-судинної, дихальної, травної та інших систем; відновлення та підтримання фізичної і професійної працез­датності. Ці завдання вирішують за рахунок застосування фізичних вправ на витривалість, гімнастичних вправ для середніх та великих м'язових груп у чергуванні з дихальними, що викликають підвищену витрату енергії і погли­нання кисню, сприяють витрачанню великої кількості вуглеводів, а також ви­ходу з депо і розщепленню жирів. Протипоказана ЛФК при загостреннях су­путніх захворювань, гіпертензійних та діенцефальних кризах.

Курс ЛФК поділяють на два періоди. У І період занять під час щадного ру­хового режиму застосовують фізичні вправи, що відновлюють рухові навички хворого, адаптують до фізичних навантажень, що поступово підвищуються. Використовують ранкову гімнастику і лікувальну гімнастику, лікувальну ходь­бу у повільному та середньому темпі.

У II період, який охоплює щадно-тренувальний і тренувальний руховий режими, інтенсивність навантаження поступово збільшується. Особливістю застосування ЛФК є достатньо виражені фізичні навантаження. В заняття з ЛФК включають різноманітні загальнорозвиваючі вправи, ходьбу до 10 км, біг, прогулянки, теренкур, ближній туризм, плавання, веслування, їзду на велоси­педі, ходьбу на лижах, рухливі та спортивні ігри. Значне місце приділено впра­вам для зміцнення м'язів тулуба і живота, коригуючим і дихальним вправам. Щільність занять досягає 60-70 %, тривалість лікувальної гімнастики 30-60 хв, ранкової гігієнічної — 20-25 хв.

Наведену програму застосування ЛФК рекомендують особам з алімен­тарною та ендогенною формами ожиріння, у яких не спостерігається суттєвих зрушень з боку органів і систем, що лімітують обсяг виконання фізичних вправ. Однак при ендокринно-церебральній формі ожиріння загальне наванта­ження в заняттях знижується, в них більше вправ для середніх м'зових груп І дихальних, темп виконання повільний і середній, менша тривалість занять.

Лікувальний масаж призначають для поліпшення загального то­нусу організму; активізації периферичного крово- і лімфообігу, окисно-віднов­них і обмінних процесів; протидії порушенням моторно-евакуаторної функції кишечнику; усунення утоми та підвищення тонусу і працездатності м'язів. За­стосовують загальний масаж, підводний душ-масаж, самомасаж.

Фізіотерапію використовують для стимуляції окисно-відновних і обмінних процесів; поліпшення функції серцево-судинної, дихальної, травної, ендокринної та інших систем організму; попередження або гальмування роз­витку супутніх ожирінню захворювань; підвищення загального тонусу, підси­лення енерговитрат і загартування організму. Призначають гідротерапевтичні процедури з поступовим зниженням і контрастними температурами води : об­ливання загальні і місцеві, обтирання, душ дощовий, голчастий, циркулярний, Шарко, шотландський, ванни контрастні, укутування загальні вологі. Показана бальнеотерапія: купання в басейнах з мінеральною водою, ванни сульфідні, вуглекислі, радонові, йодобромні, з температурою води, в основному, 34-36 °С, пиття мінеральної води. Рекомендується електростимуляція прямих


 




Фізична реабілітація


Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


м'язів живота і м'язів стегон, і при доброму стані серцево-судинної системи — світлотешіові ванни, лазня фінська (сухоповітряна) і російська парова.

Механотерапію застосовують у вигляді занять на тренажерах для підвищення енерговитрат і зниження маси тіла; загального зміцнення та по­кращання фізичної працездатності і спеціальної тренованості організму. Вико­ристовують велотренажер, тредміл, гребний тренажер. Під час занять хворим молодого і середнього віку зі — II ступенем ожиріння без порушень діяльнос­ті серцево-судинної та дихальної систем можна давати фізичне навантаження, що викликає приріст ЧСС на 75 % вихідної величини у стані спокою. Хворим з ендогенною формою ожиріння III ступеня з супутніми захворюваннями, про­яви і клінічний перебіг котрих дозволяють застосування тренажерів, приріст ЧСС може бути до 50 %.

Працетерапію рекомендують для підвищення і збереження фізич­ної працездатності, зміцнення м'язів і рухливості в суглобах, збільшення енер­говитрат та недопущення збільшення маси тіла. Рекомендують роботи на сві­жому повітрі, у садку, на присадибній ділянці, пиляння і рубання дров та ін.

Результати лікування ожиріння оцінюються не тільки за динамікою кліні-ко-функціональних І антропометричних показників, а й коефіцієнтом втрати маси тіла (К), який розраховують за формулою:

Втрата маси тіла, кг

К = - : хІОО.

Маса тіла до лікування, кг

Наслідки лікування вважають добрими, якщо К перевищує 15 %, задовіль­ними — коли він дорівнює 5-І 5 % , незадовільним — 5 % і нижче.

Хворим на ожиріння показане періодичне санаторно-курортне лікування у приморських, бальнеологічних і середньогірських курортах. При виборі ку­рорту керуються відсутністю чи наявністю супутніх захворювань і ускладнень. Так, при сполученні ожиріння з порушеннями з боку органів травлення (гас­трит, коліт, холецистит) рекомендують бальнеологічні курорти, із патологією суглобів -— грязьові і т.п.

5.4.3. Цукровий діабет

Цукровий діабет —- виведення цукру з сечею внаслідок підвищення кіль­кості його у крові і недостатнього засвоєння тканинами. Це порушення вугле­водного обміну зумовлене зниженням вироблення гормону підшлункової зало­зи — інсуліну. При недостатності цього гормону утворення глікогену зменшу­ється і вміст цукру у крові стає вищим за норму (гіперглікемія), а утилізація його тканинами знижується і він починає проходити через нирки та виводити­ся з сечею (глюкозурія). В результаті енергозабезпечення падає, різко порушу­ється жировий, білковий, водний обмін, кислотно-основна рівновага, утворю­ються шкідливі продукти розпаду, що погіршують життєдіяльність організму.


Причинами цукрового діабету можуть бути порушення центральної нерво­вої регуляції, психотравми, спадковість, інфекційні захворювання підшлунко­вої залози, надмірне вживання вуглеводів. Основними ознаками захворювання є: надмірне споживання води з причини постійної спраги і велике сечовиділен­ня (поліурія), ненаситний апетит, м'язова слабкість, свербіж шкіри. У хворих знижується опірність організму, з'являються такі ускладнення і захворювання, як фурункульоз, атеросклероз, гіпертонічна хвороба, туберкульоз, облітерую­чий ендартеріїт, гангрена нижніх кінцівок та ін.

Найбільш небезпечними для життя ускладненнями цукрового діабету є діабетична і гіпоглікемічна коми. Перша зумовлена отруєнням організму про­дуктами неповного згоряння жирів і проявляється блюванням, слабкістю, го­ловним болем, сонливістю, а далі впаданням в непритомний стан (кома), поя­вою притаманного цьому ускладненню гучного, шумного, глибокого дихання та запаху ацетону в повітрі, що видихається. Якщо такому хворому не ввести інсулін, то він може загинути. Гіпоглікемічна кома виникає при різкому падін­ні цукру у крові (гіпоглікемія) при більшому ніж потрібно введенні інсуліну і його аналогів. У хворих розвивається слабкість, відчуття голоду, виступає піт, частішає серцебиття, з'являється тремтіння, судоми і у подальшому — кома­тозний стан. Легкі прояви гіпоглікемії ліквідуються прийманням цукру, а важ­кі — негайним внутрішньовенним введенням глюкози.

Цукровий діабет має хронічний перебіг і залежно від його проявів розріз­няють легку, середню і важку форми. Легка форма порушення вуглеводного обміну лікується за рахунок дієти з малим вмістом вуглеводів і жирів, раціо­нальної організації праці і відпочинку, зниження маси тіла до нормальних ве­личин. При середній формі діабету для усунення гіперглікемії та глюкозурії до­датково застосовують інсулін у невеликій кількості або антидіабетичні препа­рати, а при важкій формі вони призначаються у великих дозах на фоні суворої дієти. Хворих з останньою формою діабету лікують у стаціонарі, працездат­ність у них суттєво порушується і тому багатьох переводять на інвалідність.

У комплексному лікуванні цукрового діабету значне місце приділяється засобам фізичної реабілітації, що діють не тільки симптоматично, а і деякі з них націлені на окремі ланки патогенезу. Використовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, працетерапію.

Лікувальна фізична культура при цукровому діабеті розв'язує такі завдання: покращання функцій ЦНС та нейроендокринної регу­ляції обміну речовин; стимуляція тканинного обміну, утилізація цукру в орга­нізмі, зниження гіперглікемії та компенсація інсулінової недостатності; поліп­шення функціонального стану серцево-судинної, дихальної та травної систем; попередження або зменшення проявів супутніх захворювань, підвищеня опір­ності організму; відновлення і підтримання загальної працездатності хворого. Протипоказана ЛФК при гіперглікемії в межах 16,6 ммоль'Л-1 (300 мг%) і ви­ще, ознаках прекоматозного стану.

ЛФК призначають диференційовано, залежно від форми цукрового діабе­ту. При легкій формі в заняттях з лікувальної гімнастики, що триває 30-45 хв, застосовують загальнорозвиваючі, дихальні і вправи на розслаблення. Щіль-


 




Фізична реабілітація


Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


ність занять 60-65 %. Рухи виконуються в повільному і середньому темпі, з повною амплітудою. Вони забезпечують загальне помірне фізичне наванта­ження, що оптимально сприяє засвоєнню глюкози з крові та її повному згорян­ню у м'язах і тим самим досягненню головної мети лікування — зменшення її вмісту у крові і сечі. Хворим рекомендують ранкову гігієнічну гімнастику, ходьбу у повільному темпі від 2-3 до 10-12 км, близький туризм, ходьбу на ли­жах, веслування, плавання, рухливі і деякі спортивні ігри. При цьому не мож­на використовувати вправи із значним загальним силовим напруженням та вправи на швидкість, при яких утворюється значний кисневий борг, переважа­ють анаеробні процеси у м'язах, збільшується вміст у крові продуктів окиснен-ня і рівень глюкози не зменшується.

При цукровому діабеті середньої важкості тривалість занять з лікувальної гімнастики — 25-30 хв, щільність ■— у межах 30-40 %. Комплекси складають­ся з вправ малої і помірної інтенсивності для всіх м'язових груп. У заняттях передбачають вправи на поліпшення функціонального стану серцево-судинної, дихальної і травної систем. Цим хворим рекомендують ще ранкову гігієнічну гімнастику і лікувальну ходьбу 2-7 км. При адекватності фізичних наванта­жень спостерігають зниження рівня глюкози у крові.

При важкій формі цукрового діабету заняття з ЛФК проводять за методи­кою, яку застосовують згідно з призначеним руховим режимом при захворю­ваннях серцево-судинної системи. На етапах реабілітації фізичні навантажен­ня зростають поступово та обережно і не повинні перевищувати помірні.

Правильність дозування фізичних навантажень контролюють за суб'єк­тивними та об'єктивними показниками: самопочуттям хворого, рівнем глю­кози у крові та сечі, масою тіла та ін. Заняття ЛФК проводяться не раніше ніж через годину після ін'єкції інсуліну і легкого сніданку. Хворий має знати таке: якщо під час занять або після них виникає відчуття голоду, слабкості, трем­тіння рук, необхідно з'їсти 1-2 шматочки цукру і припинити заняття. Відно­вити їх можна після зникнення гіпоглікемії на наступний день, але зменшити навантаження.

Лікувальний масаж застосовують при легкій і середній формах з метою поліпшення діяльності ЦНС, загального тонусу організму; активізації крово- і лімфообігу в кінцівках, окисно-відновних і обмінних процесів; стиму­ляції функцій серцево-судинної, дихальної і травної систем; підвищення тону­су і працездатності м'язів. Застосовують загальний і місцевий масаж.

Фізіотерапію використовують для стимуляції функції підшлункової залози, окисно-відновних процесів і зниження вмісту глюкози у крові, активіза­ції обміну речовин; ліквідації або зменшення свербїжу шкіри; попередження прогресування захворювання і його ускладнень; досягнення стійкої компенса­ції і стимуляція адаптаційно-пристосувальних механізмів; поліпшення загаль­ного стану організму. Застосовують електрофорез цинку, міді та інших мікрое­лементів та ліків, індуктотермію, мікрохвильову терапію, УВЧ-терапію, УФО, ванни вуглекислі, йодобромні, радонові, душ дощовий, обливання.

Працетерапію використовують для збереження працездатності і психоемоційного стану хворого. Рекомендують роботи на свіжому повітрі у


садку, на присадибній ділянці. Навантаження не повинні викликати утому і не­гативну суб'єктивну реакцію. Хворому необхідно при собі мати, як і на занят­тях з ЛФК, цукор і при розвитку ознак гіпоглікемії з'їсти його.

Санаторно-курортне лікування показане хворим на цукровий діабет легкої і середньої форми в стані стійкої компенсації без схильності до ацидозу. Направляються вони в бальнеологічні санаторії, в тому числі і місцеві, де лі­куються хворі зі шлунковово-кишковими захворюваннями (Трускавець, Миргород та ін.).

5.4.4, Подагра

Подагра — порушення білкового обміну, при якому виникає підвищення вмісту сечової кислоти у крові і відкладення її солей в хрящах, сухожилках, слизових сумках і шкірі у вигляді вузликів (тофусів) (рис. 5.23). Ці відкладен­ня періодично викликають реакції запального характеру в суглобах та інших органах. Найчастіше ушкоджуються дрібні суглоби стоп і кистей (рис. 5.24), які поступово деформуються, стають тугорухливими, супроводжуються болем при рухах і періодичними гострими нападами артриту. Останній виникає рап­тово, переважно вночі, і розпочинається у більшості випадків з плесно-фалан-гового суглоба великого пальця ноги. Суглоб припухає, шкіра над ним черво­ніє, температура підвищується, виникає сильний біль у суглобі, до якого не можна доторкнутись. Через кілька годин біль зменшується, але знову підсилю­ється вночі протягом 5-6 діб поспіль. Чинниками, що викликають гострий на­пад подагри можуть бути охолодження, інфекційні захворювання, удари, стре­си, характер харчування, різкі метерологічні зміни.

У виникненні захворювання має значення систематичне надлишкове вжи­вання м'яса, жирів та інших продуктів, що багаті на пурини (нирки, печінка, мо­зок, ікра), зловживання спиртними напоями, стреси, гіподинамія, спадкова схильність. Хворіють на подагру, в основному, чоловіки у віці 40-50 років. У них нерідко спостерігається сечокам'яна хвороба, склеротичні ураження судин, серця, нирок. У важких випадках подагра може призвести до інвалідності.

Подагру лікують комплексно, переважно у поліклініці. Призначають мо­лочно-рослинну дієту, протизапальні і знеболюючі медикаменти і такі, що гальмують утворення сечової кислоти та підвищують виведення її нирками. Рекомендовано вживання великої кількості води і категорично забороняються алкогольні напої, які, навпаки, затримують видалення сечової кислоти нирка­ми. Разом з цими методами лікування застосовують засоби фізичної реабіліта­ції: ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, працетерапію.

Лікувальна фізична культура розв'язує такі завдання: пок­ращання обміну речовин, видалення сечової кислоти з сечею; покращання кро­во- і лімфообігу в кінцівках та ушкоджених суглобах, попередження тугорух-ливості, деформацій та збереження обсягу рухів у них; стимуляція діяльності серцево-судинної, дихальної і травної систем; зміцнення м'язів та адаптація до фізичних навантажень, що поступово збільшуються; підвищення загального


 




Фізична реабілітація


Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


тонусу і підтримання працездатності паці­єнтів. Протипоказана ЛФК при наявності гострого нападу.

Рис. 5.23. Подагричний вузол в ді­лянці ліктьового суглоба

Призначають ЛФК хворим диферен­ційовано, залежно від перебігу захворю­вання, стану суглобів і серцево-судинної системи, наявності І важкості супутньої патології. При початкових формах подаг­ри, коли у хворих не спостерігаються сут­тєві морфофункціональні зміни у суглобах та інших органах і системах, ЛФК вико­ристовують у формах ранкової гігієнічної і лікувальної гімнастики, лікувальної ходь­би, гідрокінезитерапії, теренкуру, спортив­но-прикладних вправ та ігор. Рекоменду­ють прогулянки, ходьбу на лижах, їзду на велосипеді, плавання. При розвитку хворо­би і появі значних стійких суб'єктивних та об'єктивних проявів подагри застосування ЛФК обмежують ранковою гігієнічною і лікувальною гімнастикою, лікувальною ходьбою, вправами у теплій воді.

Рис. 5.24. Гострий подагричний полі­артрит. Запальний набряк тилу правої кисті

Комплекси лікувальної гімнастики складають із загальнорозвиваючих, ди­хальних і спеціальних вправ для кистей та стоп у вигляді вправ на розслаблення та так званої "суглобової гімнастики". До остан­ньої відносять активні і пасивні рухи для уражених суглобів, що виконуються з полегшених вихідних положень та з мак­симально можливою амплітудою. Рухи в міжфалангових і п'ясно-фалангових суглобах кисті та пальців проводяться з обов'язковою фіксацією вищерозташо-ваного сегмента. Виконуються активні вправи для всіх неушкоджених суглобів по осях рухів в них з повною амплітудою. При наявності болю у суглобах реко­мендують гімнастику у теплій воді при поєднанні її з тепловими процедурами і масажем. Заняття фізичними вправами доцільно проводити після них.

Лікувальний масаж призначають після стихання гострих проя­вів подагри для зменшення болючості, покращання кровозабезпечення і від­новлення функцій уражених суглобів; активізації периферичного крово- і лім-фообігу, окисно-відновних та обмінних процесів; виведення сечової кислоти і її солей; попередження атрофій і підвищення тонусу та працездатності м'язів. Застосовують сегментарно-рефлекторний масаж відповідних паравертебраль-них зон спинномозкових сегментів, загальний і місцевий масаж. Останній ро­биться вище і навколо ураженого місця з поступовим переходом на розтиран­ня хворого суглоба. При ураженні плюсно-фалангового суглоба великого паль­ця стопи масаж проводять спочатку на тильній стороні стопи, а потім — навко-


ло цього суглоба. Ефективність масажу підвищується, якщо перед масажуван­ням суглоб глибоко прогріти. Місцевий масаж рекомендують повторювати 2-3 рази на день, використовуючи і самомасаж.

Фізіотерапію застосовують у гострому і наступних періодах пере­бігу подагри для знеболюючої, розсмоктуючої дії на уражені суглоби, виведен­ня сечової кислоти і її солей, покращання крово- і лімфообігу, нормалізації об­міну речовин; гальмування і припинення утворення деформацій у суглобах; оптимізації діяльності ЦНС і загального підвищення тонусу організму. Вико­ристовують під час гострого нападу УВЧ-терапію, мікрохвильову терапію, ін­дуктотермію, електрофорез новокаїну, УФО, світлотеплову ванну або солюкс на ділянку суглобів. Після стихання загострення застосовують електрофорез літію, ультразвук, електросон, ванни сульфідні, радонові, йодобромні, хлорид-но-натрієві, озокеритні і парафінові аплікації, грязелікування, вживання міне­ральних вод типу Боржомі, Єсентуки N 17 і N 4, Трускавецьких та ін.

Працетерапію використовують для підтримання загальної працез­датності та підвищення загального тонусу організму. Показані роботи з помір­ними навантаженнями на свіжому повітрі, у садку, на присадибній ділянці.

Хворим в хронічній стадії подагри рекомендують санаторно-курортне лі­кування на бальнеогрязьових кліматичних курортах (Одеса, Саки, Євпаторія, Слав'янськ та ін.).

5.5. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ СУГЛОБІВ

Захворювання суглобів характеризується важкими суб'єктивними І об'єк­тивними симптомами, серед яких головним є біль, порушення функцій, значне обмеження фізичних можливостей хворих, що призводить до зниження їх пра­цездатності і нерідко — до інвалідності. Захворювання суглобів поділяють на дві основні групи: запальні — артрити і дегенеративні — артрози.

Артрити і артрози можуть бути як первинними, самостійними захворю­ваннями, так і вторинними проявами хвороб інших органів і систем. Патоло­гічний процес може розвиватися в одному суглобі (моноартрит) або у декіль­кох (поліартрит), а також локалізуватися у хребті.

Захворювання суглобів лікують комплексно. Разом з медикаментозним лі­куванням, дієтотерапією, ортопедичними методами, інколи хірургічним втру­чанням, широко застосовують фізичну реабілітацію.

5.5.1. Клініко-фізіологічне обгрунтування застосування засобів фізичної реабілітації

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях суглобів застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ проявляється, першочергово, трофічним і тонізуючим впливом на орга­нізм, а у подальшому — формуванням компенсацій та нормалізацією функцій.


 




Фізична реабілітація


Розділ 5. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


Фізичні вправи підвищують загальний тонус і функціональний стан орга­нізму, які нерідко у хворих знижуються не стільки від самого захворювання, скільки від значного обмеження своєї рухливості і пов'язаними з гіподинамі­єю функціональними змінами в діяльності ЦНС, серцево-судинної, дихальної та інших систем. ЛФК позитивно впливає на психоемоційний стан хворого та підтримує надію у сприятливий результат лікування.

ЛФК попереджує ускладнення, що виникають при захворюванні суглобів (остеопороз, атрофія м'язів і хрящів, контрактури), запобігає їх прогресуван­ню. Багаторазові повторення рухів формують суглоб, відновлюють і зберіга­ють його конгруентність і функцію, зміцнюють м'язово-зв'язковий апарат, максимально підтримують його функцію.

Фізичні вправи підсилюють загальний і місцевий крово- і лімфообіг, транспорт кисню і поживних речовин кров'ю та виведення продуктів обміну. Локальне поліпшення трофіки сприяє затуханню запальних змін, розсмокту­ванню набрякової рідини у суглобі і навколо суглобових тканинах, прискорен­ню у них регенеративних і гальмуванню дегенеративних процесів.

ЛФК забезпечує утворення тимчасової компенсації, а у подальшому — нормалізацію функцій суглоба. При незворотніх змінах у ньому фізичні впра­ви сприяють формуванню постійних компенсацій. Заняття ЛФК тренують ор­ганізм і готують хворого до побутових і виробничих навантажень.

Лікувальний масаж використовують у лікарняний і післялікар-няний періоди реабілітації. Його лікувальна дія проявляється, в основному, за рахунок нервово-рефлекторного і механічного механізмів.

Масаж позитивно впливає на функції ЦНС, покращує настрій і самопочут­тя хворого. Він зменшує больові відчуття, перешкоджає іррадіації болю з ді­лянки хворих суглобів, рефлекторно вирівнює м'язовий тонус, що знижується внаслідок захворювання.

Масаж попереджує або зменшує атрофію м'язів, розтягує їх і підвищує скорочувальну здатність; протидіє сполучнотканинним зрощенням, виникнен­ню контрактур, порушенням осі кінцівки. Це зменшує можливість перерозпо­ділу навантаження на робочі поверхні суглобових хрящів і оберігає їх від по­дальшої травматизації, розвитку запалення, розростання екзостозів, прогресу­вання деформуючого артрозу та артритів.

Масаж поліпшує кровопостачання суглобів і навколишніх тканин, стиму­лює утворення і циркуляцію синовіальної рідини, активізує окисно-відновні і обмінні процеси. Це сприяє розсмоктуванню запальної рідини, ліквідації наб­ряків, підсиленню процесів регенерації; гальмує розвиток дегенеративних про­цесів у хрящах і суглобовій сумці, зв'язковому апараті суглобів; підтримує і відновлює їх функції.

Фізіотерапію застосовують на всіх етапах реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії фізичних методів при захворюваннях суглобів є нервово-рефлекторний і гуморальний.

Фізіотерапевтичні методи лікування вирівнюють перебіг основних нер­вових процесів у ЦНС, позитивно впливають на симпатико-адреналову і ен-


докринну системи, імунологічні процеси; діють знеболююче, протизапально, гіпосенсибілізуюче; підвищують загальний функціональний стан організму.

Фізіотерапія активізує загальний і місцевий кровообіг, поліпшує мікро-циркуляцію у суглобових тканинах, сприяє росту і нормальному функціону­ванню синовіальних ворсинок, які секретують синовіальну рідину. Все це по­кращує окисно-відновні і трофічні процеси у суглобах, ліквідує набряки, змен­шує деструктивні явища в епіфізарному хрящі, сприяє збереженню їх функції.

Фізіотерапевтичні методи знижують активність патологічного процесу, гальмують його розвиток, зменшують запальні явища у суглобах, сприяють більш тривалій ремісії. Вони підвищують ефективність лікування медикамен­тами, що дає змогу зменшити їх дозування і, тим самим, зменшити побічну дію ліків.

Механотерапію застосовують на заключних етапах реабілітації. Вона безпосередньо діє на уражений суглоб, підсилює крово- і лімфообіг, зменшує набряк, активізує циркуляцію синовіальної рідини. Механотерапія збільшує амплітуду рухів, розтягує і поліпшує еластичність м'язів і зв'язок, сприяє відновленню сили м'язів і функції суглобів.

Працетерапію використовують, переважно, у післялікарняний пе­ріод реабілітації. Вона має позитивний психотерапевтичний ефект, мобілізує волю і спрямовує на результативну діяльність. Працетерапія відновлює або збільшує рухливість у суглобах і силу м'язів, покращує координацію рухів, сприяє розвитку тимчасової компенсації, а у разі необхідності — розвиває постійні.

5.5.2. Артрити

Артрит — запальне захворювання суглобів. Причиною є інфекція неспе­цифічна або специфічна. Перша веде до розвитку інфекційних неспецифічних ревматоїдних і ревматичних артритів, анкілозуючому спондильоартриту — хворобі Бехтерева. Специфічні запальні захворювання суглобів спричиняють­ся туберкульозною, сифілітичною, гонорейною, бруцельозною та іншими ін­фекціями.

При артритах, незалежно від причин, що їх спричинили, запальний процес спочатку уражає синовіальну оболонку, потім переходить на капсулу і оточу­ючі суглоб тканини. Виникає підсилене виділення синовіальної рідини, що викликає набряк суглоба і обмеження рухів. При переході захворювання в хро­нічну форму можливе заростання суглоба І повна його нерухомість (анкілоз). Місцеві зміни в суглобах супроводжуються порушеннями загального стану, зниженням тонусу, слабкістю, підвищеною втомлюваністю, втратою апетиту, схудненням. Клінічний перебіг артритів може мати гостру, пІдгостру і хроніч­ну стадії.

Інфекційний неспецифічний ревматоїдний артрит — поширене захворю­вання суглобів, що характеризується множинним симетричним ураженням спочатку суглобів рук, кистей і стоп, потім — колінних, ліктьових. Поліартрит


 




Фізична реабілітація


Розділ S. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів і суглобів


 


дуже схильний до прогресування і рецидивування процесу. У хворих спостерігається біль, припух­лість, хрускіт і деформація суглобів, обмеження ру­хів у вигляді тимчасової скованості, больові кон­трактури, атрофія м'язів, підвищення температури під час загострення. Наступні рецидиви захворю­вання призводять до суттєвої деформації суглобів, згинальним контрактурам, анкілозам (рис. 5.25), особливо при швидко прогресуючому перебігу по­ліартриту (1-2 роки). У випадках повільного роз­витку захворювання вказані симптоми нарощують­ся поступово протягом десятків років.

Ревматичний артрит є одним із проявів ревма­
тизму, основні зміни при якому виникають у серці.
При цій патології колінні і гомілковостопні суглоби
опухають, спостерігаються біль і обмеження рухів,
підвищується температура. На відміну від інших
артритів, змін у хрящі і кістках не спостерігається.
Характерною рисою ревматичних поліартритів є
зникнення всіх суглобових проявів під впливом
* і комплексного лікування.

) І V Анкілозуючий спондипьоартрит або хвороба

^" ""* Бехтерева — це хронічне прогресуюче захворюван-

Рис. 5.25. Хворий на інфек­ційний ревматоїдний ар­трит; деформація суглобів рук і ніг, контрактури лік­тьових і міжфалангових суглобів, анкілози проме­не возап'ястних суглобів, атрофія м'язів кінцівок

ня, при якому відбувається поступове анкілозування суглобів хребта, що призводить до повної втрати його рухливості. Це тягне за собою обмеження ек­скурсії грудної клітки і порушення дихання. У про­цес втягуються плечові і кульшові суглоби, утруд­нюючи, таким чином, рухову здатність хворого. Ос­новними симптомами захворювання є біль спочатку у попереку і крижах, а при поширенні процесу вони виникають у відділах хребта, іррадіюють у різні ді­лянки тулуба. У хворих відзначають атрофію м'язів спини, сідниць, грудей, спостерігають загальну слабкість, швидку втомлюва­ність. Захворювання перебігає з періодичними загостреннями і ремісіями три­валістю від кількох місяців до кількох років.

До найбільш важких специфічних запальних захворювань суглобів, що ве­дуть до інвалідності хворих, відносять туберкульозний артрит. Найчастіше він локалізується в хребті або в одному з великих суглобів (рис. 5.26). При роз­витку процесу виникає біль в ураженому суглобі, що супроводжується рефлек­торною м'язовою контрактурою і обмеженням його функції. Відмічають куль­гавість, атрофію м'язів кінцівки і спини, явища загальної інтоксикації, підви­щення температури. Подальше прогресування захворювання веде до деформа­ції суглоба, гнійного розшіавлення хрящів, укорочування кінцівки. У випадках ураження хребта у цей період захворювання виникає руйнування І деформація


 

ш 1 1
рАЧЯН U ч|
fell
ш$   її

тіл хребців та поява горба, а інколи і спиномозкових розладів. Цей активний процес триває кілька років, а потім стихає, але назавжди залишаються деформа­ції суглобів, порушення їх функцій, аж до анкілозу.

Артрити лікують комплексно. Призначають протизапальні, знеболюючі, гормональні, вітамінні та інші препарати, дієтотерапію зі зменшенням рі­дини і солі; застосовують ортопедичні методи, засо­би фізичної реабілітації.

Лікарняний період реабілітації.Застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіотерапію, працетера-пію.

Рис. 5.26. Туберкульозний артрит правого колінного суглоба: значне збільшення його в об'ємі, атрофія м'язів кінцівки

Лікувальну фізичну культуру призначають після затихання гострих проявів ар­триту і переходу захворювання в підгостру фазу під час постільного режиму. її завдання: підвищення тонусу ЦНС і створення у хворого впевненості в сприятливому результаті лікування; активізація ді­яльності серцево-судинної і дихальної систем; поліпшення загальної і місцевої гемодинаміки, трофічних і регенеративних процесів у суглобах і оточуючих тканинах, зменшення їх набряку; попередження контрактур і порочних поло­жень, руйнування неповноцінних тимчасових компенсацій; поступове віднов­лення функції уражених суглобів.

ЛФК застосовують у формах лікувальної і ранкової гігієнічної гімнасти­ки, самостійних занять по кілька разів на день. Комплекси складають з прос­тих загальнорозвиваючих, дихальних статичних та динамічних вправ і спеці­альних вправ на розслаблення м'язів, що прилягають до уражених суглобів. Рухи в них починають з пасивних, потім активних, виконуваних зі сторон­ньою допомогою і, нарешті, активних, виконуваних самостійно. Вправи вико­нують у полегшених умовах (ковзні поверхні, роликові візки та ін.) у повіль­ному темпі по всіх осях, з якомога повною амплітудою. При цьому слід уни­кати підсилення болючості, тому що рефлекторно збільшується напруження м'язів і зменшується амплітуда руху. Тривалість занять з лікувальної гімнас­тики — 10-15 хв.

У напівпостільному режимі вводять вправи з предметами, невеликими обтяженнями і опором, співдружні вправи з включенням уражених і симет­ричних здорових суглобів, махові рухи. Використовують вправи на розслаб­лення, прикладні, а також такі, що, у разі необхідності, формують компенса­ційні рухи замість різко порушених або втрачених. Тривалість заняття з лі­кувальної гімнастики 25-30 хв (табл. 5.7). Самостійні заняття проводяться 8-10 разів на день по 5-8 хв.

Вільний руховий режим передбачає використання загальнорозвиваючих вправ для всіх м'язових груп, що виконуються з різних вихідних положень. Застосовують дихальні і спеціальні вправи для уражених суглобів з предмета­ми, на приладах, у розслабленні, махові. Обов'язковим компонентом занять є


 











Дата добавления: 2014-12-03; просмотров: 6241;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.061 сек.