Історико-краєзнавчі дослідження в міжвоєнний

період (1920 – 1939рр.)

Київська школа "порайонного" дослідження історії України М. Грушевського.

Одеська історична школа М. Слабченка та її внесок у розвиток краєзнавства.

Інституалізація історичного краєзнавства в радянській Україні у 20 – 30-х роках ХХ ст.

Історичне краєзнавство на західноукраїнських землях.

1. Нетривалий період української державності 1917 – 1920 рр., що супроводжувався перманентною збройною боротьбою за збереження національного суверенітету не міг сприяти розгортанню історико-краєзнавчих досліджень. Покращилися умови лише в період так званої "українізації", що тривала з 1923 до початку 30-х років

Після повернення з еміграції в Україну 1924 р. М. Грушевському фактично довелося починати роботу з нуля. Науковими осередками, навколо яких створювалася нова історична школа, стали установи Грушевського в системі ВУАН, зокрема Науково-дослідна кафедра історії України і комісії порайонного дослідження історії України.

Вже 31 березня 1924 р., щойно по прибутті в Україну, у листі до наукового комітету Наркомосу УРСР М. Грушевський докладно виклав своє бачення завдань науково-дослідної кафедри, напряму її діяльності, структури, кадрів. Констатуючи небезпечний розрив між вузівськими семінарами і академічними комісіями, він доводив, що для Києва, який має "живу традицію історичних студій", конче необхідною є установа, здатна дати належний методологічний вишкіл аспірантам та іншим молодим науковцям. Йшлося про кафедру "поширеного типу", з "просемінарієм", з окремою секцією, присвяченою історії Західної України. Надалі представлене Грушевським бачення завдань нового наукового осередку не раз коригувалося відповідними органами, а його організаційне оформлення затягувалося. Однак навколо вченого вже сформувався гурт однодумців, які з ентузіазмом працювали, не звертаючи уваги на організаційні та фінансові негаразди. Під безпосереднім керівництвом Грушевського науковці подвоїли і потроїли свою дослідницьку активність, значно підвищили фаховий рівень, педагогічну майстерність. На жаль, атмосфера постійного стеження й доносів, у якій змушений був працювати вчений, мало сприяла науковому пошуку.

Майже всі співробітники очолюваної М. Грушевським науково-дослідної кафедри історії України впродовж 1924 – 1930 рр. займалися опрацюванням Рум’янцевського опису Малоросії. Грушевський поставив перед ними цікаве завдання: на основі документів і матеріалів опису створити історію міст Лівобережжя XVIII ст., зосередивши увагу насамперед на поділі населення за станами й верствами, майновому становищі городян, зайнятості, податках, повинностях тощо. М. Ткаченко досліджував м. Остер та Канівську сотню Переяславського полку, С. Шамрай – Полтаву, Бориспіль та Київську сотню Київського полку, І. Пустовійт – м. Козелець, І. Мандзюк – Гоголівську сотню Київського полку. Більшість написаних на цьому матеріалі праць відрізнялася ґрунтовними статистичними викладами, використанням статистично-аналітичних та порівняльних методів дослідження. Вони друкувалися у "Записках історико-філологічного відділу ВУАН", "Історично-географічному збірнику", "Студіях з історії України" Науково-дослідної кафедри історії України в Києві.

Специфічний порубіжний регіон – Низове Посем’я, що охоплював чотири сотні Ніжинського полку поглиблено вивчав П. Нечипоренко. Його цікавили темпи і форми колонізації цього краю, вплив порубіжного становища на його господарчий розвиток, а також соціальні та виробничі відносини другої половини ХVП-ХVІІІ ст. С. Глушко досліджував історію селянства краю в кінці XIX – на початку XX ст. Історію землеволодіння та селянських заворушень на Чернігівщині вивчав В. Євфимовський.

Важливо відзначити, що в київській школі М. Грушевського робилися цікаві спроби історіографічного узагальнення доробку попередників у галузі дослідження регіональної історії. Йдеться про статті О. Грушевського, Л. Добровольського, О. Гермайзе, в яких серйозному науковому аналізу було піддано діяльність Українського наукового товариства та Історичної секції при ВУАН, києвознавців з Варшавської історичної школи, школи В. Антоновича.

Повернення М. Грушевського в Україну збіглося в часі з активізацією дискусій навколо проблем районізації: оптимальну модель адміністративно-територіального устрою в ході здійснюваних реформ знайти не вдавалося. Вчений був переконаний, що базувати цю роботу треба на активному засвоєнні минулих традицій районування, а також на ґрунті фронтального вивчення історії України у "горизонтальному" і "вертикальному" вимірах. В його уяві ці два виміри можна було б поєднати шляхом створення в рамках ВУАН системи комісій, одні з яких мали вивчати історію України в предметно-хронологічному, а інші – у регіональному розрізі. Останній напрям, на його думку, відкриває можливості заглиблення водночас в історико-географічні, історико-економічні та історико-культурні пласти.

Задум створення в системі ВУАН Асоціації історичного районознавства виник у Грушевського та його учнів на основі осмислення доробку істориків-регіоналістів XIX ст. У звіті Історико-філологічного відділу ВУАН за 1928 р. зазначалося, що "уже історіографія XIX ст. в працях Максимовича, Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Лазаревського підійшла щільно до цієї тези – що історія України єсть сума земель, які сформувалися під впливом географічних, економічних, колонізаційних, комунікаційних, культурних і політичних умов" і що "як в інтересах практичної політики, так і в інтересах історичної науки важливо мати можливо правильне уявлення про життя цих районів".

Проведена у вересні 1924 р. конференція, організована Президією ВУАН разом з Державним видавництвом України, розробила масштабний, розрахований на кілька років, план видання літератури з проблем українознавства. Крім чергових томів "Історії України - Руси", "Історії української літератури", ряду монографій з економічної історії України, ним передбачалося видання серії краєзнавчих збірників – з історії Києва і Правобережної України, Чернігова і Лівобережної України, Південної та Західної України тощо. Вчений планував видавати збірники щорічно, що створить на місцях осередки дослідників-ентузіастів, залучить до наукового обігу величезну масу джерельного матеріалу, який за російською традицією відкладали переважно в бібліотеках і архівах Петербурга і Москви. В ході роботи Грушевський сподівався створити необхідну наукову інфраструктуру (матеріальну і наукову базу для розкопок, архівних пошуків, реставрацій). Передбачалася максимально можлива в тих умовах свобода наукового пошуку: вчений намагався якнайменше обмежувати істориків-краєзнавців директивами та інструкціями, надаючи їм змогу в наукових дискусіях знайти оптимальну форму майбутніх порайонних досліджень. Єдина вимога, яка ставилася – не обмежуватися давниною, по можливості доводити досліди до сучасності.

Створені відповідно до цієї програми комісії порайонного дослідження історії України розпочали широку програму історико-географічних, краєзнавчих, мистецтвознавчих досліджень. Напрацювання комісій є важливим доробком для української регіоналістики так і для історичного краєзнавства як її складової частини. Вони спиралися на місцях на широкий актив ентузіастів-краєзнавців, об’єднаних навколо музеїв, бібліотек, навчальних закладів.

Комісія Києва і Правобережної України виношувала план створення періодичного видання, присвяченого історії Києва (частково його вдалося втілити в життя започаткуванням "Київських збірників історії й археології, побуту і мистецтва"). Члени Комісії прагнули створити муніципальний музей історії Києва. До поглибленого вивчення історії Правобережної України активно залучалися молоді науковці. Селянські рухи середини XIX ст. в цьому регіоні вивчав С. Шамрай, магнатське господарство на Волині – О. Баранович, культурно-мистецьке життя Києва – С. Гаєвський, історіографічну спадщину М. Максимовича – В. Юркевич.

Не менш плідно працювала й керована О. Гермайзе Комісія Лівобережної України. Її діяльність фактично розпочалася ще влітку 1924 р., коли Гермайзе виїхав до Чернігова, "щоб оглянути тамтешні архіви й організувати на місці комісію для вивчення старого Чернігова й Чернігівщини". Фактично комісія Лівобережної України і її філія – комісія старого Чернігова і Чернігівщини працювала на громадських засадах (лише у 1927 р. у ній з’явився один штатний працівник). Проте вона згуртувала навколо себе великий актив, ядро якого становили члени Чернігівського наукового товариства. Продовження розпочатих ще у 1907 р. розкопок Мізинської археологічної стоянки принесло сенсаційні археологічні знахідки. На Празькому конгресі слов’янського народного мистецтва великий інтерес викликало повідомлення про розкопки в Чернігові і нововідкриті печери.

М. Грушевський надзвичайно високо оцінював головну працю відділу – збірник "Чернігів і Північне Лівобережжя". Підготовка збірника, який, хоч і ціною величезних зусиль, побачив світ навесні 1928 р., значно активізувала краєзнавчу і пошукову роботу в містах Лівобережжя. Краєзнавчі філії комісії утворилися в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Конотопі, Червонограді, Острі, Прилуках. Остання за ініціативою В. Маслова почала складання географічного словника Прилуччини. Чернігівськими ентузіастами було укомплектовано бригаду матеріальної культури комплексної експедиції ВУАН по дослідженню Полісся, комісії по обстеженню стану пам’яток Чернігова – Успенської церкви, будинку Мазепи тощо.

Плідні зв’язки з ученими і краєзнавцями Півдня налагодила і Комісія Полудневої України, очолювана М. Ткаченком. Завдання комісії Грушевський бачив у дослідженні минулого за такими напрямками: палеолітичний, вивчення античної та середньовічної колонізації, історії Запорозької Січі, історії пізнішого заселення. Велику увагу надавали дослідженню громадських рухів в Одесі, Херсоні, Єлизаветграді (відповідні матеріали систематично друкувалися у збірниках "За сто літ"). За спеціально розробленими програмами й анкетами проводили обстеження Наддніпрянської смуги у зв’язку із будівництвом Дніпрогесу; проводили описання й фотографування історичних місцевостей, збирали писемні і усні розповіді про колонізаційні процеси, козацький побут, записували найбільш цінні перекази і спомини. За такими ж параметрами планували обстежити Донбас і Азовське узбережжя.

Комісія Західної України, на думку Грушевського, повинна була "увійти в можливо живі і діяльні зносини з науковими установами і поодинокими вченими не тільки тих частин Західної України, які містяться в межах Української Радянської Республіки, але й тих, що захоплені окупацією – польською, румунською і чеською". У такий спосіб планувалося забезпечити "спільну роботу представників української науки і широких кіл громадянства з цілої території, що її заселяють українські маси". М. Грушевський планував обґрунтувати ідею соборності українських земель, для чого з часом перетворити Комісію у Дослідний інститут Західної України в системі ВУАН. Співробітництво ВУАН і НТШ у Львові повинно було забезпечити планове вивчення всієї етнографічної території українського народу. З цією ж метою Комісія налагоджувала (через Празьке повноважне представництво УРСР) зв’язки з науковими інституціями Закарпаття. Крім підготовки узагальнюючого збірника з історії Галичини, Холмщини, Буковини й Закарпаття, планували, підготувати том матеріалів з історії зносин східних українців з галичанами у 1860 – 1870 роках. Вдалося видати перший том "Матеріалів до культурної і громадської історії Західної України", який містив листування І. Франка та М. Драгоманова, готувався до друку 1-й том праці "Галичина і Україна в листуванні 1862 – 1884 років." (вийшов у 1931 р.).

Спираючись на львівську групу співробітників Історичної секції Комісії Західної України, М. Грушевський почав підготовку "бібліографічного реєстру Західної України", де планував систематично подавати анотовані описи книг і статей з цієї проблематики, вміщувати критичні статті й річні огляди. Фактично це мав бути зародок всеукраїнського реферативного журналу із суспільних наук.

На сторінках київського журналу "Україна" постійно друкувалися галицькі та буковинські науковці – М. Кордуба, К. Студинський, М. Возняк, В. Гнатюк. Серед галицьких вчених, залучених М. Грушевським до співробітництва з комісією Західної України, був вже відомий на той час львівський історик І. Крип’якевич. Грушевський вважав його роботу у комісії і на Науково-дослідній кафедрі історії України надзвичайно важливою для зміцнення зв’язків із науковцями Галичини. У квітні-травні 1929 р. Крип’якевич відвідав Київ і Харків.

Ідея порайонного вивчення України, яку активно обстоював М. Грушевський, знайшла багатьох прихильників. Невеликі чисельно комісії згуртували навколо себе широке коло ентузіастів, встановили зв’язки з краєзнавчими осередками на місцях. У 1929 р. на 16 спільних засіданнях усіх чотирьох комісій було заслухано 42 доповіді. М. Грушевський був упевнений, що в такий спосіб знайдено дієвий механізм "горизонтального" дослідження історії України із залученням до нього місцевих сил. Численні перешкоди, які стояли на заваді плідній роботі комісій – обмаль штатних співробітників (у 1927 р. у 4 комісіях їх налічувалося лише 6), брак приміщень і мізерне фінансування, обмеження у стосунках із закордонними вченими – він вважав тимчасовими, такими, що легко можуть бути усунені.

В кінці 20-х років насторожене ставлення до М. Грушевського з боку владних структур змінюється відкритими випадами проти нього. На Всесоюзній конференції істориків-марксистів М. Яворський в доповіді "Про сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці", прямо пов’язав антимарксизм з позицією вченого, наголосив, що Грушевський залишився на своїх старих позиціях позакласовості української нації. За сигналом згори почалася активна робота по створенню альтернативної радянської схеми історії України, базовим фундаментом якої була ідея "спільної вітчизни" українців, росіян і білорусів.

Фатальним для всіх створених М. Грушевським наукових установ виявився арешт О. Гермайзе у справі міфічної "Спілки визволення України” (26 липня 1929 р.). Історико-філологічний відділ ВУАН негайно оголосили "гніздом СВУ". Партійна комісія під головуванням М. Наваловського дійшла висновку, що вивчення історії і культури у цьому відділі проводили "абсолютно без марксистського аналізу". Реорганізація історичних установ ВУАН, проведена в кінці 1929 р., зробила все для того, щоб усунути М. Грушевського від керівництва порайонними комісіями. Нова комісія Лівобережної і Слобідської України працювала при кафедрі "історії України за доби торговельного капіталу" Д. Багалія, комісія Полудневої України – при кафедрі "історії України за доби феодалізму" М. Слабченка, комісія топографії Запорожжя – при кафедрі передісторії України Д. Явориицького. Грушевський просив зберегти украй необхідний науковий напрям хоча б на основі об’єднання створених ним чотирьох комісій в одну Комісію порайонного дослідження історії України, але підтримки не дістав. Натомість йому запропонували на базі комісії Києва і Правобережної України створити дві, виділивши із її складу Комісію дослідження історії Полісся (Східного і Західного).

Втім, нова схема побудови регіональних комісій була лише етапом на шляху їх цілковитого знищення. Призначення М. Слабченка завідувачем академічної кафедри історії України доби феодалізму з приєднанням до неї Комісії старої України і головою комісії історії Полудневої України стало чисто формальним актом. Через кілька днів він сам потрапив під вогонь партійної критики та звинувачень у тому, що комісію від Грушевського відібрав "не без порозуміння з ним", щоб "залишити все по старому". Після арешту Слабченка, питання про Комісію Полудневої України більше не порушували. Формально очолену Д. Багалієм Комісію історії Лівобережної України ліквідували згідно рішення Президії відділу у березні 1930 р.

Відібрали у Грушевського і передали у відання Президії ВУАН Комісію історії Західної України. Її історія виявилася особливо драматичною. У 1930 р. влада заявила, що комісія "згуртувала тільки майже виключно старих наукових робітників з ідеалістичною буржуазною ідеологією, ігноруючи молодих дослідників-марксистів, яких цікавлять не старі, т.зв. академічні теми, а нові, революційні". У січні 1931 р. склад комісії було повністю оновлено з умовою "вигрібання старої схоластики", але й після цього її членам незмінно закидали "брак чіткості та відсутність марксистської термінології, що не відповідає сучасним завданням пролетаріату". Контакти вчених Наддніпрянщини і Західної України в очах влади були зручним приводом для створення міфу про "лазутчиків", "наймитів польського імперіалізму", які, начебто, намагалися вести підривну діяльність проти України з метою відриву її від СРСР. У 1934 р. на сторінках "Записок історико-археографічного інституту" з’явилася стаття І. Кравченка під назвою "Фашистські концепції Грушевського і його школи в українській історіографії". В ній йшлося про особливу роль Комісії по вивченню історії Західної України "в пропаганді теорії орієнтації на Захід". "Кадри цієї Комісії, – говорилося в ній, – оголтілі фашисти. Комісія ця, що її очолював Грушевський, притягувала українську контрреволюцію як по цей, так і по той бік кордону під виглядом українських "вчених", які нібито хочуть працювати для Радянської України". Ці "вчені" були названі поіменно з відповідними характеристиками – "фашист Щурат, фашист Студинський, фашист і гетьман Крип’якевич, фашисти і ундо-фашисти Савченко, Козоріс та ін".

Для науковців, що перебували у той час на території УРСР такі звинувачення були рівнозначні смертному вироку, а для їхніх наукових праць означали шлях у небуття. Показовою стала доля здібного історика-регіоналіста Є. Сташевського, який продовжив дослідження історії Правобережної України після погрому школи М. Грушевського: професор загинув під час допиту у липні 1936 р., після півторамісячного ув’язнення.

З усіх порайонних комісій, започаткованих М. Грушевським, вціліла лише Комісія з історії Києва і Правобережної України – не в останню чергу завдяки тому, що "переорієнтувалася" на критику "буржуазних концепцій в розробленні історії Київщини". У тематичних планах комісії на 1932 р. ця тема була заявлена з розшифруванням прізвищ авторів цих "буржуазних концепцій" – М. Грушевського, О. Андріяшева, П. Клепатського. "Продовжувати боротьбу з буржуазними і псевдомарксистськими теоріями щодо історії України" комісія зобов’язувалася і у тематичному плані на 1933 рік. Надалі, уникаючи гострих сюжетів, зосередилася на дослідженні розвитку київського комунального господарства.

♦ ♦ ♦

2.У 20-х роках ХХ ст. авторитетним центром історико-краєзнавчих досліджень у радянській Україні стала одеська історична школа М. Слабченка(1904-1937).

Вчений задумав написання багатотомної праці з історії України, під загальною назвою "Організація господарства України від Хмельниччини до світової війни". Фундаментальне дослідження передбачало п’ять розділів: Гетьманщина, Запорожжя та Правобережжя ХVІІ-ХVІП ст., Україна до і після реформи 1861 р. Повністю цей план дослідник реалізувати не встиг. Ґрунтовністю підходів і глибиною аналізу вражають видані чотири томи першої частини праці, присвячені аналізу господарського розвитку Гетьманщини.

Ще дві монографії Слабченка – "Соціально-правова організація Січі Запорозької" та "Паланкова організація Запорозьких вольностей" – частково вийшли друком у 1927 – 1929 рр. у збірниках "Комісії для виучування західно-руського та українського права". Дослідники спадщини Слабченка вважають праці про економічну і соціально-правову організацію Січі одними з найкращих у науковому доробку вченого. Сам учений вважав, що попри "гори більших або менших книг" з історії Запорожжя нез’ясованими залишились його природа і суттєві особливості організації. Чи було це щось унікальне, чи явище, яке належало до певного соціального типу – на ці та інші поставлені перед собою питання Слабченко відповідав, спираючись на власну модель господарської та духовної культури Запорожжя та велику кількість документів, вперше введених до наукового обігу.

М. Слабченку археографи у вирішальній мірі зобов’язані початком підготовки до опублікування унікального Архіву Коша Запорозької Січі, розпорошеного між архівами Одеси, Дніпропетровська, Києва, Харкова, Ленінграда тощо. Йому належала ідея видати за тематичним принципом шість томів Архіву, яку почали реалізувати за активною участю Н. Полонської-Василенко. Певні ускладнення в цю роботу вніс М. Грушевський, який запропонував хронологічний принцип видання і мав намір сам очолити проект. Зрештою все-таки прийняли проблемний принцип, але довести справу до видання бодай одного тому у той час не вдалося.

За рукопис першого тому "Організація господарства Запорожжя" М. Слабченко отримав у 1926р. нагороду Комісії преміювання наукових праць при Укрнауці, а за її доповнений і опублікований варіант – "Соціально-правова організація Січі Запорозької" – премію Всеукраїнського комітету сприяння вченим. Ці та інші праці вченого стали підставою для присудження йому без захисту дисертації наукового ступеня доктора історичних наук і обрання його академіком ВУАН.

Створена М. Слабченком нова схема історії Запорожжя донині не втратила свого значення. Автор піддав аргументованій критиці як ідеалістичні оцінки А. Скальковського та свого вчителя Д. Яворницького, так і нові на той час "марксистські" схеми М. Яворського та М. Покровського. До власних праць учений ставився самокритично, але наполягав на їх новизні.

Слабченко вважав себе істориком-марксистом і саме з марксистських позицій створював "єдиний синтетичний метод" і нову, докорінно відмінну від схеми Грушевського, концепцію історії України. Одним з перших українських вчених він спробував подивитися на економіку України з позицій її власних інтересів, які суперечили російським. Оригінальними були і його погляди на "український імперіалізм" – тут він віддав данину оновленим концепціям панукраїнізму. Чималий вплив на формування його поглядів мали ідеї М. Ковалевського, а також новітні соціологічні теорії 20-х років.

Власну наукову школу М. Слабченко створював впродовж багатьох років. За С. Водотикою, організувати осередок українознавства в Одесі за допомогою "Просвіти" учений намагався ще у 1906-1907 рр. На ґрунтовну основу питання про одеську школу істориків поставили у 1921 – 1925 рр., коли Слабченко очолив ініціативну групу відомих вчених (Є. Загоровський, К. Копержинський, О. Рябінін-Скляревський, В. Гордієвський та ін.) зі створення науково-організаційної бази школи. Перші спроби виявилися невдалими, але Слабченко знову й знову порушував питання про створення в Одесі науково-дослідної кафедри української культури. У 1925 р. з такою пропозицією до наркомату освіти звернулися працівники Одеського інституту народної освіти і збори науковців. В результаті в Одесі було створено секцію (філію) Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, яку очолив Слабченко. Своїх учнів (впродовж 1926 – 1930 рр. підготували понад 20 аспірантів) Слабченко орієнтував на дослідження регіональних проблем, а також ґрунтовне ознайомлення з історією української історіографії. Його власні наукові інтереси також значною мірою концентрувалися навколо історіографічних проблем. У прочитаній на засіданні секції у 1927 р. доповіді "Наука історії України за 10 років" учений уважно простежив еволюцію історичних поглядів у школі В. Антоновича, дав зважені оцінки доробку М. Грушевського, Д. Багалія, І. Линниченка, М. Яворського, О. Оглоблина, висвітлив своє ставлення до боротьби різних шкіл в історичній науці.

До школи М. Слабченка належав молодий київський історик О. Оглоблин, який вдумливо вивчав мазепинську добу, історію мануфактури Гетьманщини, генеалогію старшинських родин. З творчістю М.Слабченка пов’язують формування нового, певною мірою державницького напряму в національній історіографії. Досліджуючи історію Запорожжя і Південної України загалом, учений відійшов від ідеалістично-романтичних схем традиційної української історіографії і визначив місце козацького державотворення в загальному контексті історії української державності. Студіюючи історію Гетьманщини дослідник обов’язково аналізував сюжети державно-правового характеру – адміністративний, політичний та правовий устрій, структуру та функції владних інститутів, роль різних соціальних верств у політичному житті, місце Гетьманщини в історії української державності. Відтак, праці М. Слабченка стали одним з джерел формування української політології.

Як талановитий організатор науки М. Слабченко багато робив для перетворення Одеси в авторитетний регіональний науковий центр. Саме він порушив питання про створення Одеської комісії краєзнавства і Одеського наукового товариства при ВУАН, Одеської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Перелічуючи у своїй автобіографії цілий ряд комісій ВУАН і наукових товариств, членом яких він був, Михайло Єлисейович називав першою комісію "по виученню районових історій України" (йшлося, очевидно, про створену М.Грушевським Асоціацію історичного районознавства). Про те, якого значення надавав М. Слабченко створенню власної наукової школи, свідчить перелік в автобіографії ініційованих ним нових форм наукової роботи із студентами – студентського бібліографічного товариства, історичного гуртка, історичного кабінету, семінарів підвищеного типу з історії України.

Серед учнів М. Слабченка був і його син Тарас, який займався проблемами декабристського руху в Україні. Інших два його учні – Б. Варнеке та Є. Загоровський - поглиблено вивчали історію Причорномор’я, активно працювали у створеній М. Грушевським Комісії Полудневої України, їхні ґрунтовні статті мали побачити світ у вже набраному збірнику, однак за вказівкою "згори" набір розсипали. Це сталося після арешту М. Слабченка і великої групи викладачів і студентів історичного і філософського факультетів одеського Інституту народної освіти у січні 1930 р. Під перами більшовицьких інформаторів його семінари і наукові товариства перетворилися у підпільні гуртки, які використовувалися для пропаганди ідеї української незалежної державності. Участь у СВУ інкримінували і синові вченого – Тарасу Слабченко.

У перші місяці своїх тюремних поневірянь М. Слабченко ще сподівався, що принаймні декому з його учнів, далеких від усякої політики, вдасться продовжити наукову роботу. "Я був щасливий в учнях, – говорив він на одному з перших допитів. – Думаю, що ті два з половиною десятки молодих дослідників... поведуть молоду українську науку вперед.".

Михайло Єлисейович гірко помилявся. Вся його школа, за винятком хіба що О. Оглоблина, якого теж не обминули увагою спецслужби, була у 30-х роках ХХ ст. знищена. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР у 1937 р. був розстріляний Тарас. Самого М.Слабченка не знищили фізично, але всі його спроби повернутися до наукової праці після відбуття покарання були марними.

Після розгрому історичних установ М. Грушевського традиція вивчення України в "горизонтальному вимірі" перервалася на кілька десятиріч. Аж до 60-х років, коли почалася масштабна робота над виданням 26-томної серії "Історії міст і сіл Української РСР", ця робота практично завмерла. Лише поодинокі дослідники на свій страх і ризик вивчали історію окремих регіонів України, насамперед Донбасу та Слобідської України.

Незважаючи на вкрай складні умови, в яких діяли регіональні та краєзнавчі наукові осередки, їхній доробок виявився надзвичайно вагомим. Україна інтенсивно вивчалася "по горизонталі" – а це означало, що "історичне районознавство" набуває статусу наукового напряму і прикладної сфери знання, здатної впливати на економічний розвиток і політичну практику.

Розмах регіональних досліджень дав могутній поштовх розвитку громадського краєзнавства. На це, зокрема, звертав увагу О. Оглоблин, підкреслюючи, що установи Історичної секції УАН "збуджували серйозний науковий інтерес до історії України серед провінційних наукових робітників і спричинилися до утворення краєзнавчих наукових установ". Комісії і кафедра М. Грушевського напрочуд швидко "обростали" активом з числа музейних працівників, викладачів вузів, вчителів.

За умов ідеологічного догматизму і повальних репресій, що розпочалися на початку 30-х років ХХ ст., ті галузі знання, які повинні були розробляти нову структуру господарства і нові принципи районування, фактично припинили своє існування. Традиції української регіоналістики поступово забувалися. Чи не єдиною сферою, в якій ще могли подекуди знаходити застосування своїм силам знавці і любителі старовини, залишалося краєзнавство.

♦ ♦ ♦

3. Початок радянської доби наклав виразний відбиток на масштаби, форми і методи історико-краєзнавчої роботи. Війни і революції зруйнували усталену систему історичних і історико-статистичних установ, загинула значна частина архівних фондів. Багато фахівців опинилися в еміграції, а їхні особисті архіви згоріли у вогні або були знищені як непотрібні. Для відновлення системи систематичних історико-статистичних описань губерній, міст, повітів у радянської влади не було ні потрібних коштів, ні особливого бажання.

Критерії вимог до історико-регіональних праць істотно змінилися. Якщо раніше цінувалися насамперед всебічність, ґрунтовність, порівняльність статистичних показників, охоплення різних пластів життя, то тепер потрібно було вміло перекручувати факти, подавати матеріал у потрібних інтерпретаціях. Професіоналізм поступився місцем дилетанству, замість величезних томів з друку почали виходити здебільшого непоказні брошури.

Зниження рівня науковості видань з історії окремих місцевостей радянське керівництво намагалося компенсувати масовістю краєзнавчої роботи. До ідеї масовості суспільство ставилося загалом прихильно; переживши роки неймовірних страждань і поневірянь, люди інстинктивно тягнулися до осмисленої діяльності. Порятунок понівечених історичних реліквій, вивчення історії краю акумулювало громадську енергію і, водночас, створювало нові форми легального співіснування з владою. В умовах нової економічної політики, що супроводилася сплеском авангардизму, замішаному на культурному декадансі, краєзнавство намагалося взяти на себе, поміж іншим, охоронну, стабілізуючу функцію щодо культурних цінностей. Саме тому воно швидко утверджувалося і як науковий напрям, і як громадський рух.

В масштабі СРСР краєзнавчу роботу очолювало Центральне бюро краєзнавства (ЦБК), яке до 1924 р. перебувало у віданні Академії Наук, а потім підпорядковувалося Наркомосу. На кінець 20-х років воно об’єднало близько 2-х тисяч місцевих відділень з 50 тис. членів. Створенням "цілокупного" краєзнавства як нової форми громадської діяльності займався колектив гуманітарного відділу Екскурсійного інституту, очолюваного відомим істориком І. Гревсом. Однак проіснував цей інститут лише близько двох років.

Національне піднесення, яким супроводилася "українізація" в політиці радянської влади, створило умови для концентрації і координації зусиль краєзнавців, поєднання наукових і громадських форм краєзнавчого руху. Організаційним і науковим центром ентузіастів став заснований у травні 1925 р. Український комітет краєзнавства (УКК). Очолив його вихованець Львівського університету, доктор політичних наук М. Яворський, який уже в той час мав репутацію історика-марксиста. Фактично всією роботою комітету керували М. Криворотченко та О. Лазаріс. Найважливішим завданням УКК стало формування організаційної структури краєзнавчого руху. Розроблений ним типовий статут краєзнавчих організацій допускав довільний вибір форм і методів роботи.

УКК об’єднав під своїм керівництвом районні та окружні товариства у роботі яких домінував краєзнавчий напрям, комісії краєзнавства при ВУАН, кабінети краєзнавства у Вінниці, Черкасах, Миколаєві, бюро краєзнавства (Проскурів), краєзнавчі музеї, краєзнавчі гуртки при школах, сельбудах, хатах-читальнях, краєзнавчий семінар, що діяв при Київському будинку освіти, – загалом 51 краєзнавчу організацію (658 гуртків) у 32 округах. Комітет розпочав випуск свого друкованого органу "Краєзнавство", на шпальтах якого публікувалися плани про створення мережі інститутів, спрямованих на комплексне вивчення України, накреслювалися шляхи розробки теорії містознавства.

Незважаючи на розходження у поглядах щодо завдань і функцій краєзнавства, вимальовувалася принципова мета – вивчення країни за територіальним принципом. Тенденції звести краєзнавство до "мікрогеографії краю", "місцевої географії" не отримали підтримки. Дискусії щодо предмету і завдань нової дисципліни, її місця в системі інших наук розгорнулися на сторінках московського журналу "Краеведеиие" (виходив з 1923 р.). Найбільш чітко предмет краєзнавства визначив І. Гревс: вивчення пам’яток археології краю, історії міст і населених пунктів (включаючи садиби, монастирі, фабричні центри), економіки, обласних культурних гнізд, предметів матеріального побуту, пам’яток мистецтва. Краєзнавство, доводив він, повинне вивчати і природні виробничі сили, і сучасність, але у фокусі дослідження має бути історія краю, його культура, охорона пам’яток давнини, архітектурних шедеврів, архівних документів. І. Гревс ототожнював поняття "батьківщинознавство" і "краєзнавство".

Цікаві підходи до співвідношення сфер географії і краєзнавства запропонував В. Семенов-Тян-Шанський. Географію він порівнював з величезним декоративним полотном, а краєзнавство – з тонкою мозаїкою. "Географія дивиться у телескоп, краєзнавство – в мікроскоп". На відміну від географії, яка фіксує свої досягнення на картах дрібних масштабів, що охоплюють великий простір, краєзнавство подає свої спостереження на картах великого масштабу, які охоплюють невеликі райони.

Дискусії на тему – є краєзнавство наукою чи методом розгорнулися на VI сесії Центрального бюро краєзнавства (січень 1926 р,). Тут краєзнавство трактували як "метод синтетичного наукового вивчення якоїсь певної, відносно невеликої території, що виділяється за адміністративно-політичною чи господарською ознакою". З цією тезою наважився полемізувати автор посібника "Вступ до краєзнавства" А. Большаков – один з його розділів мав назву "Краєзнавство – наука чи метод?". "Будучи системою знань про цілком певний об’єкт – місцевий край, краєзнавство є справжньою наукою, і наукою цілком самостійною. Прав громадянства як особливої науки краєзнавство набуває в силу того факту, що має власний об’єкт дослідження, до якого підходить зі своєї, оригінальної точки зору". В науковому середовищі його думка сприймалася неоднозначно. Лунали, приміром, думки що "краєзнавство ще не наука, але воно може нею стати".

Дискусії точилися також навколо визначення предмету і завдань краєзнавства, співвідношення його наукових і громадських начал. На думку В. Вернадського, краєзнавчий рух давав змогу "викликати до життя духовні сили народу, недоступні до відродження в інший спосіб" і досягти на цьому ґрунті максимальної інтенсифікації наукової праці. Однак націленість радянської влади на активізацію громадськості у підтримці соціальних перетворень стимулювала прагматичні погляди на краєзнавство: його розглядали як допоміжний інструмент вивчення "господарсько-виробничих сил краю", а також як виховний засіб. Таким звуженим підходам науковці протиставили погляд на об’єкт краєзнавства як на "природничу, етнологічну і культурно-історичну цілісність" (В. Отамановський).

Амплітуда коливань у тлумаченнях поняття "краєзнавство" була вражаючою: від "локального методу в історичній науці" (С. Архангельський) та "крайової історії" (С. Бахрушин) до "просто місцевої географії, опису природи, історії, побуту, культури рідного краю" (М. Ільїнський). Зрештою зійшлися на офіційному визначенні краєзнавства як "методу синтетичного вивчення якоїсь певної території", а також "громадського руху; що об’єднує місцеве трудове населення, яке бере активну участь у соціалістичному будівництві свого краю на основі всебічного його вивчення".

За висновками В. Савчука, тогочасне українське краєзнавство мало свої відмінності порівняно з російським. Сформувавшись під сильним пресом антиукраїнської політики і набувши у період Української революції загальнонаціональних ознак, воно, насамперед, опікувалося національно-культурними цінностями, їх збереженням, поверненням вивезеного в часи лихоліть. Саме тому, краєзнавцям доводилося діяти в атмосфері постійної недовіри з боку більшовицької влади, яка звинувачувала їх у націоналізмі, патріархальщині, аполітичності. На відміну від російського, українське краєзнавство не отримувало державних асигнувань, існувало завдяки громадським ініціативам. Відтак, в Україні не вдалося об’єднати зусилля краєзнавців. Представники різних наукових шкіл через власну амбітність створювали непотрібну конкуренцію, напруженість у відносинах, що вміло використовувала влада під час політичних репресій.

Український комітет краєзнавства перебував у віданні Головнауки, однак сталого фінансування так і не отримав. Через брак коштів не відбувся запланований на 1926 р. Всеукраїнський з’їзд краєзнавців. З цієї ж причини не реалізували ідею І Всеукраїнської краєзнавчої конференції (травень 1925 р.) про створення Центрального науково-дослідного інституту краєзнавства. Вдалося створити Інститут краєзнавства в Чернігові, але проіснував він недовго.

Інституалізація краєзнавства в Україні супроводилася гострими дискусіями навколо спадщини старого, дореволюційного краєзнавчого руху. У липні 1926 р. в московській газеті "Известия" з’явилася стаття члена Українського комітету краєзнавства К. Дубняка, в якій йшлося про кабінетний академічний характер дореволюційного історико-археологічного напрямку у краєзнавстві, "любительський дилетантизм поміщиків, архієреїв, земських начальників, попів". Водночас, пропагувалася ідея "виробничого краєзнавства" з підпорядкуванням останнього Держплану.

Невдовзі гострій критиці почали піддаватися і новітні тенденції у краєзнавстві, зокрема пов’язані з іменами І. Гревса та А. Большакова. Науковців охрестили "горе-теоретиками", що намагалися проводити старі "буржуазно-батьківщинознавчі установки, які по-міщанськи перетворювали краєзнавство у знаряддя розвитку принципу місцевого кругозору". Спроби вивести корені поняття "краєзнавство" від старого "батьківщинознавства" оголошувалися реакційними; краєзнавство, навпаки, почало розглядатися як "заперечення буржуазно-шовіністичного батьківщинознавства" з нібито притаманним йому ідеалізмом і механіцизмом. Особливо небезпечними були спроби розглядати "батьківщинознавство" як різновид націоналістичного руху і націоналістичної пропаганди. Подібні звинувачення означали, що в національних республіках краєзнавчі пошуки невдовзі припиняться. Єдиним завданням краєзнавства залишалася "всебічна допомога радянському будівництву шляхом виявлення та наукової обробки даних, що стосуються продуктивних сил округи (району) в широкому розумінні цього поняття; поширення відповідних відомостей про свій край; збудження інтересу до вивчення його" ("Краєзнавство", 1927 р.).

Впродовж наступних двох років ідеологізація краєзнавства неймовірно посилилася. На краєзнавчих конференціях дедалі гучніше лунали заклики щодо "злиття краєзнавства з соціалістичним будівництвом", посилення його ідеологічної спрямованості. У 30-х роках дискусії припинилися разом з конференціями: краєзнавство було оголошене полем діяльності "класового ворога", живильним середовищем для "націоналістичних збочень".

Нищівна критика, якої зазнало краєзнавство 20-х років, супроводилася руйнуванням існуючої краєзнавчої системи і репресіями проти всіх її активних діячів. Після 1930 р. краєзнавство в СРСР перестало бути історичним: у спеціальній постанові РНК РСФРР "Про заходи щодо розвитку краєзнавчої справи" йшлося лише про вивчення продуктивних сил і природних багатств країни, відшукання додаткових місцевих ресурсів тощо. Товариство краєзнавців-марксистів при Комуністичній академії, утворене в січні 1931 р., завданням краєзнавства проголосило "розгром контрреволюційної ідеології, яка досі живе у краєзнавчій літературі". Відтак, журнал "Советское краеведение", що виходив з 1930 по 1936 рр. друкував статті виключно на теми "виробничого краєзнавства".

Єдиним напрямом у краєзнавстві, який остаточно не зник в умовах репресій, була робота по написанню історії фабрик і заводів. В УРСР нею керувала утворена в листопаді 1931 р. спеціальна комісія, очолена головою Всеукраїнської ради профспілок М. Чувиріним. Перші книги (І. Гонімова "Стара Юзівка", К. Гудка-Єремеєва "Донбас героїчний" та ін.) вийшли друком у середині і наприкінці 30-х років. Активно працювали групи по написанню історії Харківського паровозобудівного заводу, Дніпропетровського і Донецького металургійних заводів, Дніпрогесу тощо. Проте підготовка нарисів наштовхнулася на величезні організаційні складності; давався взнаки брак досвіду у авторських колективів. Зрештою репресії зупинили і цей напрям досліджень.

♦ ♦ ♦

4.Більше пощастило краєзнавчій системі на західно-українських землях. Позбавлена ідеологічного тиску, вона хоча й зазнавала нападок з боку окупаційних режимів, все ж зберегла відносно широкий простір для свого розвитку. Тут продовжували діяти установи, які вже мали вироблені десятиліттями традиції історико-краєзнавчої роботи. На їхній основі створювалися нові. Традиційно, проблеми історичного краєзнавства посідали одне із чільних місць у наукових студіях Наукового товариства імені Т. Шевченка. Серед найвизначніших істориків, які активно працювали у міжвоєнний період, були учні М. Грушевського – М. Кордуба та І. Крип’якевич.

М.Кордуба (1876-1947) розпочав свою наукову кар’єру ще наприкінці ХІХ ст. Майже третина праць вченого присвячена історико-краєзнавчій проблематиці. У своїй докторській дисертації "Внутрішні відносини і стан в Галицькім князівстві до середини ХІІІ ст." (1898) М. Кордуба не обмежився проблемами лише політичної історії краю. Його цікавили також питання етнографії ("Писанки на Галицькій Волині"), історичної географії та демографії ("Західне пограниччя Галицько-Волинської держави в ХІІІ ст.", "Історична границя між Галицькою державою і Польщею", "Розвій українського населення в Галичині за останні 100 літ", топонімії ("Земля свідком минулого"). Краєзнавчі праці М. Кордуби відзначаються використанням широкої джерельної бази, аргументованістю висновків. Очолюючи історично-філософську секцію НТШ (1920 – 1939) учений виступив ініціатором збору матеріалів до історико-географічного словника українських земель та укладання питальника з порадами, як проводити опитування. До збору топографічних матеріалів були залучені професійні історики, священики, вчителі, студенти. До 1939 р. М. Кордуба, як керівник проекту, отримав матеріали майже з 800 громад Галичини. Вибух Другої світової війни перешкодив реалізації цього справді грандіозного проекту.

"Бібліографії історії України" М. Кордуби, що налічує кількасот анотованих карток, містить окремий розділ "Краєзнавство".

Історично-краєзнавчий напрям досліджень посідає вагоме місце у науковій спадщині І. Крип’якевича (1886-1967). Як і М. Кордуба особливу увагу він зосереджував на дослідженні історії західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-Волинського князівства і Львова. І. Крип’якевич опублікував низку краєзнавчих праць: "Львівська Русь в І половині ХVІ віку", "Матеріали до історії торгівлі Львова", "Львів. Його минувшина і теперішність", "Історичні проходи по Львові". Названі праці вченого засвідчують сумлінність та відповідальність підходу до краєзнавчої тематики. Водночас Крип’якевич виступав блискучим популяризатором історико-краєзнавчих знань: він був одним із організаторів гуртка, що влаштовував екскурсії по Львову, краєзнавчо-туристичного товариства "Плай", опублікував на сторінках тогочасних українських туристсько-краєзнавчих часописів серію своєрідних статей-путівників на допомогу екскурсоводам. Наукова діяльність І. Крип’якевича припала на складний період – дві світові війни, потім радянська окупація. В умовах повоєнної України І. Крип’якевич, як учень М. Грушевського, був під постійним прицілом радянських спецорганів, а тому йому доводилося "втискати" тематику своїх досліджень у офіційно дозволені владою ідеологічні рамки. Однак і в останні роки свого життя вчений продовжував працю над історико-краєзнавчими темами. Уже після його смерті, у 1984 р. надрукували рукопис праці "Галицько-Волинське князівство" (доповнене, позбавлене купюр, друге видання цієї ж праці побачило світ у 1999 р.).

Популяризацією історико-краєзнавчих знань серед населення Західної України продовжувало займатися товариство "Просвіта" (1868 – 1939). Краєзнавчими публікаціями були наповнені щорічні "Календарі "Просвіти", що мали особливу популярність серед сільського населення. Товариство видавало сотні книг і брошур краєзнавчої тематики; авторами яких були відомі вчені І. Крип’якевич, В. Кубійович, С. Рудницький, О. Терлецький та ін. Чимало краєзнавчого матеріалу друкувала у своїх "Наукових збірниках" і щорічних "Календарях" закарпатська "Просвіта".

Вагомий внесок у розвиток історико-краєзнавчих студій в Галичині зробили краєзнавчі музеї. Відкриття музеїв після Першої світової війни було масовим явищем і більшість з них обирали саме історико-краєзнавчий напрям. Це стало своєрідною рефлексією на ще свіжі спогади про українські національно-визвольні змагання, прагненням зафіксувати у пам’яті людей національну ідентичність. Музей мав стати осередком матеріальної і духовної національної культури. Саме навколо музеїв об’єднувала свої зусилля велика кількість галицьких краєзнавців.

Перші спроби створення локальних музейних товариств припадають на початок 20-х років ХХ ст. Найавторитетнішим у міжвоєнне двадцятиліття був Національний музей у Львові, заснований 1905 р. митрополитом А. Шептицьким. Згідно задуму митрополита, музей мав відображати за допомогою цінних пам’яток стан культурно-національного життя України у минулому та на сучасному етапі, поглиблювати серед населення любов до культурних надбань. Збірки предметів, що знайомили з життям сусідніх народів, слугували доказу взаємовідносин між ними та українським народом. У фондах музею зберігалися пам’ятки, що висвітлювали матеріальну й духовну культуру західноукраїнських земель. Велика заслуга у перетворенні Національного музею у центр західноукраїнського музейництва належить його директору І. Свєнціцькому (1876-1956), знаному філологу, музеєзнавцю та мистецтвознавцю.

У 1920 р. заходами станіславської "Просвіти" у місті (нині – Івано-Франківськ) також відкрили краєзнавчий музей. Початок колекції поклали археологічні збірки з околиць Галича і Теребовлі Лева Чачковського та Ярослава Хмілевського.

Організація українських музейних товариств сприймалася польською владою насторожено. У середині 20-х років у деяких місцевостях Галичини вже існували польські краєзнавчі музеї, як наприклад, Покутський музей у Станіславі та Подільський у Тернополі. У тих містах, де були польські наукові осередки, влада без ентузіазму давала дозвіл на заснування аналогічних українських інституцій. Українцям пропонували вступати до діючих польських краєзнавчих організацій.

У 1927 р. група ентузіастів з місцевих гімназійних викладачів, юристів і лікарів заснувала в Самборі Товариство і музей "Бойківщина". Спільним завданням було "...піднесення культури, досліджування старовини, пізнавання побуту, природи й світогляду бойківського племені, призбирування всяких виробів народного мистецтва та усної словесності".

Пріоритетними напрямками у діяльності Товариства були етнографічні дослідження. Одночасно розпочалося створення музею, з метою залучити громадськість до збору експонатів. Велика їх кількість відображала матеріальну культуру Бойківщини та її народне мистецтво. Після Другої світової війни музей відновив свою діяльність уже під назвою краєзнавчого, а з часом його збірки передали музеям Львова, Дрогобича і Стрия.

Поруч із збором історико-етнографічних матеріалів, працівники "Бойківщини" розгорнули науково-видавничу діяльність. Помітним явищем серед досліджень історії, побуту й культури регіону стали одинадцять випусків збірника журнального типу "Літопис Бойківщини", який виходив у 1931 – 1939 pp. Коло наукових проблем, порушених "Літописом Бойківщини", досить широке: проблеми етногенезу бойків, їх історія, мовні особливості, діалекти, шкільництво, археологія, мистецтво та ін. На сторінках часопису друкувалися також Іван Крип’якевич та Іларіон Свєнціцький. Співпрацювали з Товариством видатні художники – Олена Кульчицька і Лев Ґец, основоположник нової української літератури на Закарпатті – В. Гренджа-Донський, учені Володимир Охримович, Іван Панькевич, Маркіян Смішко та ін. Найбільший вплив на розвиток музею і діяльність Товариства мав Іларіон Свєнціцький.

Невдовзі музей став відомим не лише в Польщі, а й за її межами. Львівський, Краківський, Варшавський та Познаньський університети надсилали до Самбора дослідників і студентів.

Поряд з "Бойківщиною" існувало й інше краєзнавче товариство - "Гуцульщина" в Коломиї. Воно також створило однойменний музей. У його фондах зберігали старовинний народний одяг та вишивки, різні види гуцульської зброї, збірки гуцульського церковного мистецтва.

Наприкінці 1927 р., за ініціативою місцевої філії "Просвіти", збірку краєзнавчих експонатів та архівних матеріалів заснували в Сокалі. Колекції "Сокальщини" складалися з відділів етнографії, церковного мистецтва, нумізматики, археології та нової історії. Унікальною була колекція традиційного сокальського гончарства й кахлів з XVIII ст. При музеї, на початку 1931 р., відкрили товариство "Яворівщина". Ініціатором створення товариства був місцевий адвокат Михайло Фільц. У музеї були зібрані чисельні зразки сільськогосподарського реманенту та продукції народних промислів.

В Сяноку, 1931 р., заснували музейне товариство "Лемківщина". Головою товариства став відомий художник, колишній січовий стрілець Лев Ґец, а його заступником – молодий енергійний священик С. Венгринович.

Залучивши до роботи місцеву учнівську молодь, члени "Лемківщини" розпочали методичне обстеження сіл повіту, збираючи предмети старовини та зразки етнографічного матеріалу.

У 1932 р. у Перемишлі відкрили краєзнавчий музей – "Стривігор". Його назвау пов’язали з гідронімом – річкою Стривігор. Розпочалася краєзнавча і туристична діяльність співробітників музею: поїздки селами повіту, збір експонатів і фольклору, запис топонімів свого регіону. Музей влаштовував лекції для населення з історії та культури Перемишльської землі.

З метою наукового дослідження східної та центральної частини Бойківщини, у квітні 1932 р, у Стрию заснували краєзнавче товариство "Верховина".Ініціатором створення й першим головою товариства став О. Сілецький.

У другій половині 30-х років ХХ ст. краєзнавчі осередки виникли у Раві-Руській, Тернополі, Бережанах, Чорткові. Є згадки про спроби заснувати краєзнавчі гуртки в Теребовлі та Рогатині.

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях виходила велика кількість краєзнавчих видань – як періодичних, так і окремих фундаментальних наукових праць. Крім згаданих часописів, які видавали українські музейні товариства в Галичині, на Закарпатті виходили краєзнавчі журнали "Подкарпатська Русь", "Наш родний край", альманахи "Трембіта", "Наша земля". У 1937 р. надрукували підручник "Краєзнавство" (автори О. Гурко та О. Маркуш). Великий матеріал про міста і села України вмістила тритомна "Українська Загальна Енциклопедія", що вийшла зусиллями НТШ за редакцією І. Раковського (1930 – 1933). На жаль, після приєднання західноукраїнських земель до УРСР майже весь тираж енциклопедії знищили, а місцеві краєзнавчі інституції привели у відповідність до загальноукраїнських стандартів. Замість розпущеного Наукового товариства ім. Шевченка створили відділи академічних Інститутів – історії України, археології, мовознавства тощо. Але у вересні 1946 р. в ході кампанії викриття "українсько-німецьких націоналістів" львівське відділення Інституту історії України ліквідували. Лише через п’ять років у Львові відкрили Інститут суспільних наук як філію АН УРСР. Після розформування філії (1963 р.), Інститут діяв як складова частина Львівського державного університету ім. І. Франка. Видавані його науковцями збірники "З історії західноукраїнських земель" стали помітним внеском у дослідження історії регіону.

Вагомою ланкою історично-краєзнавчої роботи на західноукраїнських землях були краєзнавчо-туристичні товариства. Переважно вони діяли у Галичині, передусім у Львові. Восени 1921 р. заходами "Просвіти" у місті почав діяти "Кружок любителів Львова". Кружок виник завдяки відомому археологу та знавцеві львівської старовини Б. Янушу. Очолив його С. Шах – директор канцелярії "Просвіти". Товариство мало об’єднати любителів галицької старовини, а основною метою діяльності гуртка було "плекання любові до міста Львова... через поширення знань про його історію, старовину і культуру живим словом, письмом в пресі й окремими виданнями". Гурток пропагував історію міста, організовував львовознавчі екскурсії. З цією метою була розроблена спеціальна програма та курс лекцій. У їх розробці брали участь знані історики – І. Крип’якевич, Б. Януш, М. Голубець, ректор Греко-католицької семінарії Й. Сліпий та ін.

Водночас, у Львові діяло польське наукове товариство "Zrzeszenie Miłosników Lwowa", яке очолювали Л. Яворський та М. Літинський. Діяльність його наближалася до аналогічних антиукраїнських організацій, які намагалися обґрунтувати споконвічність і природність приналежності Львова до Речі Посполитої. Вважають, що створення "Кружка любителів Львова" було тісно пов’язане саме з виникненням польського прототипу і стало своєрідною реакцією на пропаганду польськості Львова. Під тиском польських властей наприкінці 1923 р. гурток припинив свою діяльність. Однак вже в наступному 1924 р. у Львові заснували краєзнавчо-туристичне товариство "Плай". Його організаторами були І. Крип’якевич, Б. Януш, Є. Пеленський та Ю. Полянський, а першим головою – відомий у Галичині адвокат В. Старосольський. Своїм найважливішим завданням організація вважала проведення пізнавальних екскурсій по Галичині, вивчення пам’яток історії, збір та охорону предметів старовини, народного мистецтва, народних промислів.

"Плай" заснував свої відділи у Перемишлі, Стрию, Тернополі, Самборі. Для координації краєзнавчої діяльності вирішили заснувати спеціальне періодичне видання. Спочатку, з 1925 р., воно виходило у вигляді безкоштовного додатку до газети "Новий час" під назвою "Туристика і краєзнавство". Його редактором був І. Крип’якевич, пізніше Е. Жарський. На сторінках часопису публікували матеріали присвячені окремим місцевостям Галичини, археологічним та етнографічним дослідженням краю. У 30-х роках "Плай" фактично перетворилося у спортивно-туристичне товариство, яке координувало діяльність інших подібних йому товариств в Галичині – "Українського лещетарського клубу", "Українського студентського спортового союзу", спортклубу "Стріла", станіславської "Чорногори". У 1937 р. "Плай" почав видавати власний друкований орган "Наша Батьківщина". Її редактором став відомий галицький літературознавець В. Щурат. Часопис публікував роботи М. Андрусяка, С. Гайдучка, М. Гавдяка, М. Кордуби, І. Крип’якевича, В. Кубійовича, Я. Пастернака та інших знавців краєзнавчої тематики. Тут же друкували методичні матеріали щодо теорії і практики організації краєзнавчого руху.

Отже, краєзнавчий рух на західноукраїнських землях у міжвоєнний період був добре організованим та структурованим. Він відіграв важливу роль у патріотичному вихованні українського населення в умовах іноземної окупації.