Література. Верменич Я. Становлення інформаційної системи та інфраструктури регіоналістики в Україні кінця ХІІІ-ХІХ ст

Верменич Я. Становлення інформаційної системи та інфраструктури регіоналістики в Україні кінця ХІІІ-ХІХ ст. // Історіографія історії України. – Вип.14. – К., 2004.

Горинь В.І., Купчинський О.А., Стеблій Ф.І та ін. "Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.

Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. – К., 1994. – Т.1. – С. 123.

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999.

Наливайко Д. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ – ХVІІІ ст. – К.,1998.

Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. Короткий нарис. – К., 2000.

Розділ IV

В. Антонович(1834– 1908), якому в літературі віддається пріоритет в обґрунтуванні "земельного" напряму в історіографії, беззастережно визнавав його за М. Костомаровим. Стаття "Севернорусские народоправства", вважав він, знаменувала собою певний переворот в науці і була стимулом для початку дослідження минулого за крайовим, обласним принципом.

А проте саме В. Антоновичеві першому серед українських істориків вдалося зробити "обласництво" одночасно і принципом історичного дослідження, і пріоритетним напрямом роботи великого колективу вчених. Саме обласництво разом з зацікавленням до внутрішньої історії (стани, колонізаційні процеси, масові рухи), а також раціоналістичне і позитивістське тлумачення історичних процесів були тим новим, що він вніс в українську історіографію. Вчений немовби завершив своєю діяльністю період етнографізму і романтики і розпочав період об’єктивного вивчення історії в її багатогранних проявах. У науковій спадщині В. Антоновича домінують регіональні підходи. Він уважно проаналізував доробок польських історіографічних шкіл у дослідженні Правобережної і Західної України, зокрема праці Й. Ролле, О. Яблоновського, І. Коперницького, Г. Осовського. Чималий його внесок і в києвознавство – він одним з перших наголосив на тому, що знахідки в різних частинах Києва великої кількості римських монет II – IV ст. є свідченням існування на території міста безперервно функціонуючих поселень із розвинутими торговельними зв’язками ще в перші століття нашої ери. Знайдений 1876 р. знаменитий Оболонський скарб В. Антонович розцінив як "найдавніше з відомих до сьогодні письмових свідчень, що належать до історії Києва".

Підготувавши для першого номеру журналу "Киевская старина" програмну статтю з історії Києва, В. Антонович узяв активну участь у полеміці "южан с северянами". Учений аргументовано спростував погодінську тезу про запустіння київської Наддніпрянщини після нашестя монголів; це водночас було і ударом по постулатах польських історичних шкіл, які обґрунтовували колонізаторську місію польської шляхти в Україні посиланнями на спустошення українських земель у XIII – XV ст.

В. Антонович уперше ввів термін "Україна-Русь" для означення неперервності історичного процесу від початків державності у східних слов’ян. Почавши з розгляду історії Київської Русі під кутом зору протистояння "громади" і "дружини", він і весь наступний розвиток подій в Україні розглядав крізь призму боротьби ідей демократизму та аристократизму. Втіленням ідей демократизму у В. Антоновича виступають українське козацтво, церковні братства, копні суди. Досить своєрідно з цією концепцією "боротьби ідей" поєднується теза про безкласовість українського народу, яка виводиться із факту його бездержавності, тривалої денаціоналізації.

Для осмислення причин регіональної розмаїтості України велике значення мають міркування В. Антоновича про три домінуючі типи українців, виділені ним на основі аналізу антропологічних, етнографічних і духовних особливостей ментальності населення різних регіонів. Типологія Антоновича будується на протиставленні галицького, північного та "українського" (центрально-українського) типів, які він вважає явно вираженими.

Галицькому типові притаманна здатність до найширшої ініціативи, прагнення до зближення із західними народами, послідовність у зображенні своїх національних особ­ливостей. Українцям, що живуть на Середньому Подніпров’ї, властива гарячковість, завзяття, яке межує з нестриманістю, намагання діяти негайно, не обдумавши як слід наслідків вчинку. Третьому, північному типу українця, В. Антонович приписує політичну індиферентність, цілковиту відсутність ініціативи.

Незважаючи на приблизність і небезспірність таких дефініцій, цінність їх полягала в тому, що автор змушував читача замислюватися над неоднорідністю українського народу і специфічністю світосприймання у різних регіонах. Критичність В. Антоновича в оцінках психологічних рис українців підводила риску під романтичними уявленнями і прокладала шлях тверезим, неупередженим оцінкам драматичної історії народу, – саме народу, а не окремих представників еліти. У цьому сенсі мав рацію Д. Багалій, який писав, що В. Антонович і О. Лазаревський започаткували новий етап в українській історіографії: вони поставили у центр уваги не події, а внутрішнє життя нації, підняли "прапор внутрішньої історії України".

Починаючи від магістерської дисертації "Последние времена казачества на правом берегу Днепра", В. Антонович поглиблено вивчав історію українського Правобережжя. Майже повністю були присвячені Правобережній Україні 15 томів "Архива Юго-Западной России", які вийшли за редакцією В. Антоновича (матеріали для 9 з них він зібрав та упорядкував особисто).

За виданнями (з великими передмовами В. Антоновича) "Архива Юго-Западной России" легко простежити, як від тому до тому міцнів талант дослідника, як долав він крайнощі і не досить мотивовані гіпотези, характерні для початку цієї величезної роботи. Так сталося, приміром, з гіпотезою про походження козацтва з древніх слов’янських общин, що стала стрижнем опублікованої ще 1863 р. як додаток до першого тому третьої частини "Архива" розвідки "Исследования о казачестве по актам 1500 – 1648 гг." Побудована на некритичному запозиченні окремих висновків козацьких літописців, вона не витримала перевірки фактами: автор переглянув її вже у передмові до другої частини цього ж тому. Логічним продовженням магістерської дисертації стала передмова до третьої частини тому "Исследования о гайдамачестве" (1876). Головним стрижнем цих праць було, як писала О. Єфименко, зіткнення двох начал – "постійно і непримиренно ворожих" – аристократичного польського і демократичного українського".

Особливе місце у спадщині В. Антоновича займають праці з історії заселення Правобережної України. Сьома частина "Архива Юго-Западной России" може служити зразком тогочасних підходів до вивчення Київщини, Волині та Поділля в хронологічних межах від 1386 до 1700 рр. Як зазначено у вступі до першого тому, упорядники звертали насамперед увагу на такі характеристики регіону: 1) населеність, тобто густота населення і географічний розподіл його у різні епохи; 2) етнографічний склад населення і його періодичні припливи і відливи внаслідок спустошень і нової колонізації; і 3) соціальний склад населення, тобто класи, на які воно розпадалося у різні часи і які мали переважний вплив у тій чи іншій місцевості. Такий підхід давав змогу створити достовірну картину розміщення і міграцій населення впродовж тривалого історичного періоду, простежити вплив воєн і народних повстань на економічне і суспільно-політичне життя, розкрити специфіку демографічних процесів у регіоні.

В. Антонович заклав традицію порівняльного (в регіональному розрізі) дослідження колонізаційних процесів і їхнього впливу на суспільне життя. У полеміці з польськими істориками, які навперейми вихваляли заслуги польської шляхти у колонізації України, він доводив, що колонізаційні процеси успішніше розвивалися там, куди не досягали "ні пани з жалуваними грамотами на землі, ні їхні підстарости з нагаями". "Один і той самий народ, в один і той самий час і за однакового рівня розвитку заселяв дві суміжні області; в одній з них колонізація рухалася за участі польської шляхти і призвела до кривавого зіткнення...; в іншій, за відсутності шляхти, зразу встановилися правильні форми громадянського життя, і, розвиваючись без усяких потрясінь, через півтора століття привели до відкриття першого на півдні Росії університету". Пильна увага до причин постійної соціальної напруги на Правобережній Україні особливо рельєфно полмітна в його "Исследовании о крестьянах в Юго-Западной России" (1870), де він аналізує механізм закріпачення селян Правобережжя, в "Исследовании о городах в Юго-Западной Руси" (1869), "Очерке состояния православной церкви в Юго-Западной России в XVII й XVIII вв." (1871) та ін.

Уміння аналізувати соціальні та колонізаційні процеси, всебічно, з урахуванням багатьох складових і різноманітних факторів впливу – прикметна риса аналітичного методу, що його застосовував В. Антонович. Як бачимо, коло ідей, запропонованих В. Антоновичем для пояснення рушійних сил української історії, було доволі широким, хоча деякі з них сьогодні видаються спірними, суперечливими. Не випадково з його школи вийшли такі різні історики, як М. Грушевський та Д. Багалій, І. Каманін та І. Линниченко, В. Ляскоронський та М. Біляшівський. Кожен з них знаходив у спадщині вчителя те, що вважав співзвучним своїм настроям і оцінкам. Але всі вони – археологи і медієвісти, викладачі і пам’яткоохоронці – винесли з київської школи В. Антоновича смак до народознавчих пошуків, повагу до факту, наукову ретельність. А корпус "обласних" монографій прокладав шляхи для створення "суцільної" історії українського народу, її "вертикального" зрізу.

♦ ♦ ♦

2.Науковий доробок В. Антоновича став основою для нового методу дослідження в історичному краєзнавстві т.зв. "горизонтального", або "обласного". Учень В Антоновича Д. Багалій(1857-1932), аналізуючи доробок свого вчителя в українську історіографію, бачив досягнення не лише у заповненні в історичній науці істотної прогалини, зумовленої централізаційними підходами й ігноруванням "обласного життя", а й вважав його творцем "обласної методи розробки матеріалів", яка дістала свій прояв насамперед у всебічному вивченні певних територій із залученням археологічного, історико-географічного та етнографічного матеріалів. Основу наукової школи В. Антоновича склав створений у 70-х рр. ХІХ ст. Київською Старою громадою гурток укладачів історико-географічного словника української землі в її етнографічних межах. Задум гуртківців полягав у тому, щоб створити повніший від "Słownika geograficznego Królestwa Polskego", із оглядом історії опис міст, сіл, повітів тощо, причому передбачалося охопити всі ті території, на яких проживали українці, аж до Сибіру й Далекого Сходу. За спогадами К. Мельник-Антонович, "за 20 з лишком літ зібрано й систематизовано силу матеріялу до всіх українських губерень, повітів, округ, комітатів". Оскільки за життя В. Антоновича завершити цю роботу не вдалося, К. Мельник-Антонович та І. Каманін 1910 р. опублікували бібліографічний реєстр зібраних матеріалів під назвою "Список материалов для составления историко-географического словаря". У такий спосіб естафету дослідження України у територіальному вимірі було передано науковцям, які після створення Української Академії наук працювали в комісії по укладанню історико-географічного словника українських земель.

Як свідчила згодом Н. Полонська-Василенко, "в школі Антоновича історія виростала з ґрунту, зв’язана з територією, тоді як в інших школах вона була відірвана від свого фундаменту". Дослідники київської школи чітко визначали історико-топографічні межі районів та земель і уважно придивлялися до особливостей їхнього розвитку. Цей підхід, який пізніше Д. Багалій називав "обласною методою", а М. Грушевський – "програмою порайонного історичного дослідження", не тільки був обґрунтував В. Антонович, а послідовно втілювали в життя його учні. Як підкреслював М. Грушевський, саме з ініціативи Антоновича протягом двадцяти років (1880 – 1900) у формі монографій про окремі землі було описано всю українську територію, причому головна увага зверталася на об’єктивні умови життя народу – географічну обстановку, комунікаційні зв’язки, культурні традиції.

В. Антонович був першим, кому вдалося вдихнути життя в ідею М. Костомарова про землю як політичну одиницю давньоруського укладу. Починаючи з 1880 року, він систематично пропонував своїм учням тему з історії якоїсь із земель Давньої Русі. На сторінках "Университетских известий" було відкрито спеціальний відділ, де публікували студентські наукові праці. Тут побачили світ перші наукові розвідки М. Грушевського, М. Дашкевича, О. Левицького, М. Довнар-Запольського, В. Іконникова, В. Ляскоронського та ін. За оцінкою М. Грушевського, деякі з монографій, підготовлених на основі цих публікацій, "мали видатні достоїнства і в сумі дали вельми серйозний вклад у науку".

Впродовж 80 – 90-х років ХІХ ст. українська історіографія збагатилася низкою монографій, в яких історія Давньої Русі постала у новому, "горизонтальному" вимірі. Більшість праць цього циклу стосувалася Правобережної України. Йдеться, насамперед, про праці О. Андріяшева та П. Іванова з історії Волинської землі, М. Молчановського з історії Поділля, Д. Багалія та П. Голубовського з історії Сіверської землі, В. Ляскоронського з історії Переяславської землі тощо. На думку Д. Дорошенка, "коли б навіть Антонович не залишив ніяких власних творів, то вже ця одна велетенська організація наукового досліду української історії в працях його учнів запевнила б йому одне з найпочесніших місць в діях української науки".

Одним із серйозних здобутків школи Антоновича було прояснення "загубленої" історії Болохівської землі. Літописну Болохівську землю, на території якої 1150 – 1257 рр. існувало удільне Болохівське князівство, що межувало з Київським і Галицько-Волинським, по суті вперше науково описав учень В. Антоновича М. Дашкевичем. Його попередники, зокрема львівські історики Д. Зубрицький та І. Шараневич, не могли чітко локалізувати місцезнаходження згаданої в Іпатіївському та інших літописах Болохівської землі, а тому "розчинили" її історію в історії сусідніх князівств. М. Дашкевич не лише довів існування автономної Болохівщини, але й визначив її кордони, подавши відповідну картосхему, основні етапи історії князівства, проаналізував його правовий статус. Висновки М. Дашкевича було зустрінуто науковцями неоднозначно, вони викликали серед науковців жваву дискусію, але археологічні дослідження ареалу розселення болохівців у верхів’ях Південного Бугу і басейні річок Случі, Горині, Тетерева, які велися з 70-х років XIX ст. і продовжуються досьогодні, підтвердили науковість висновків М. Дашкевича.

До праць своїх учнів В. Антонович ставився з великою вимогливістю. Так, він високо оцінив дослідження М. Молчановського "Очерк известий о Подольской земле", підкресливши, що "твір присвячений історії такої області, яка ще мало досліджена" і що "у високій мірі серйозна" праця "значно поповнює відділ обласної російської історії". Особливо цінним В. Антонович вважав намагання М. Молчановського "згрупувати відомості про внутрішній побут подолян під час литовського панування". Водночас В.Антонович висловлював незгоду з низкою положень і гіпотез свого вчителя, з напрямом наукової полеміки, що він її вів.

Для багатьох учнів В. Антоновича запропонована ним спеціалізація назавжди визначила їхній фаховий вибір. Так сталося, приміром, з А. Синявським, який, підготувавши під керівництвом В. Антоновича дипломну (магістерську) працю "Древлянская земля. Историко-географический очерк", надалі спеціалізувався в галузі історичної географії та етнокультурних досліджень. Пізніше саме він, за характеристикою М. Поповича, вперше відкрив нам Антоновича "як географа, точніше як етнолога, який вивчав комплекс географічного і соціального середовища".

Із "земельної школи" В. Антоновича вийшов і М. Грушевський. Будучи студентом III курсу, він узявся за тему, яку запропонував Антонович "История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця М. Грушевського здобула золоту медаль, що давало йому можливість залишитися на кафедрі російської історії професорським стипендіатом. Видана 1891 р., праця дістала високу оцінку у наукових колах.

Під визначальним впливом В. Антоновича сформувалися наукові інтереси одного з ентузіастів поділлезнавства Ю. Сіцінського. Подільська історико-краєзнавча школа відзначалася особливим інтересом до історії православ’я та міжконфесійних відносин, але зробила водночас помітний внесок в археологічне дослідження Поділля, історію містобудування тощо. Загалом перу Ю. Сіцінського належить понад 180 опублікованих праць, серед яких велика монографія про Кам’янець-Подільський. Консультантом і рецензентом цієї праці, як і його праць цього ж автора з історії подільської єпархії, виступав В. Антонович. Серед інших досліджень Ю. Сіцінського виділяються також статті, присвячені історії давньоруської столиці Дністровського Пониззя – м. Бакоти, історії монастирів Поділля, інших храмових споруд, цехів. Дослідник створив також узагальнюючі праці з історії подільського краю, зокрема "Нариси з історії Поділля" (ч. 1 – 2, Вінниця, 1927).

Учень В. Антоновича Д. Багалій, почавши у 80-х роках XIX ст. з вивчення історії Чернігово-Сіверської землі, більш як півстоліття досліджував історію Лівобережної, Слобідської, Південної України і створив у Харкові власну авторитетну школу істориків-регіоналістів.

Серйозного теоретичного обґрунтування "обласництва" на той час не існувало. Сам Д. Багалій розумів його то як виділення з історії Росії історії України у формі самостійної дисципліни, то (частіше) як дослідження окремих регіонів України, насамперед Лівобережжя і Слобожанщини. Проте він був твердо переконаний, що повна історія Росії немислима без створення історії окремих областей. "Мої праці з історії краю, – писав Багалій, – не мали випадкового характеру: із школи мого високошановного учителя, проф. В. Антоновича я виніс переконання про необхідність опрацювання російської історії за областями... І ось обласна історія України стала головним предметом моїх занять". Через багато років він безпосередньо пов’язував свій інтерес до "обласництва" із бажанням "зробити щось для самосвідомості того народу, з якого я вийшов".

Використавши В. Антоновичеву ідею "обласництва" як ключ, як методологічний прийом, Д. Багалій пішов значно далі свого вчителя не лише в охопленні незрівнянно ширших часових періодів, а й у поглибленому дослідженні соціально-економічних і культурних процесів, правових відносин тощо. Свою докторську дисертацію Д. Багалій змушений був захищати не у Харкові (де незадовго перед тим вчена рада відхилила дисертацію М. Сумцова як "українофільську"), а в Москві. Тему дослідження Слобідської України довелося завуалювати: вчений дав своїй дисертаційній праці назву "Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства". Захист був успішним, але й одержання докторського ступеня не порятувало Д. Багалія від звинувачень в українофільстві.

Докторська дисертація Д. Багалія була новаторською працею у тому розумінні, що в умовах відсутності географії України як наукового напряму вона давала велику суму відомостей не тільки про історію колонізації Слобожанщини, але й про фізико-географічні особливості цієї місцевості, склад її населення, політико-адміністративний поділ, специфіку суспільної організації. В рецензіях на неї, які опублікували майже всі "товсті" російські журнали, вказувалося на велику цінність наведеного в ній фактичного матеріалу. Автор отримав за свою працю премію імені С. Уварова Петербурзької Академії наук 1896 року.

Паралельно з підготовкою цієї капітальної праці Д. Багалій видав три томи збірників матеріалів з історії колонізації та побуту Слобожанщини. За оцінкою В. Антоновича, уже перший із збірників став важливим внеском в історичну науку "як перша і єдина праця в своєму роді". Характерною особливістю праць Д. Багалія було широке використання в них записок сучасників і очевидців, а також фольклорних пам’яток.

Поставивши перед собою завдання простежити процес колонізації краю, дослідник природно увійшов у сферу історичної географії. Відповідно до власної спеціальної програми, яку учений опублікував у "Киевской старине", він збирав історико-географічні та археологічні дані. Багалій уперше докладно описав оборонну систему Слобожанщини – Білгородський кордон, Українську лінію, сторожову і станичну служби. Поволі просуваючи свої кордони в степ, будуючи фортифікаційні укріплення, російський уряд, вважає Д. Багалій, все ж виявився не в змозі створити ефективну лінію оборони проти татарських нападів. Наводячи величезний фактичний матеріал про жертви татарських набігів і збитки від них, автор доводить: наступальна тактика була б ефективнішою.

Вивчаючи процеси колонізації Слобожанщини, Д. Багалій уважно досліджував взаємодію двох переселенських потоків – російського і українського, причому вважав їхнє взаємопроникнення корисним. Зокрема, на підставі архівних даних він розповів про переселення великої групи українських козаків на чолі з гетьманом Я. Острянином. Розрізняючи три типи колонізації – народну, державну і власницьку (поміщицьку, монастирську, старшинську), дослідник дійшов висновку, що основну роль у заселенні Слобожанщини відіграла саме народна колонізація.

Навіть з погляду офіційної російської науки у розумінні обласництва, що його запропонував Д. Багалй не було нічого "крамольного", адже саме так його розуміли і чимало російських істориків, зокрема К. Бестужев-Рюмін, Д. Іловайський. Однак навколо праць Д. Багалія в історіографії розгорнулася гостра полеміка. При цьому його критикували з обох сторін – консерватори за недооцінку, а ліберали за переоцінку ролі держави у справі освоєння степових окраїн. Погляди вченого у цьому питанні справді були досить суперечливими, і це можна зрозуміти: він змушений був постійно доводити свою лояльність, побоюючись звинувачень в українофільстві.

Із загальної історії Слобідської України Д. Багалій, за його власними словами, виділив два спеціальні широкі питання – історію Харкова та історію Харківського університету. Приурочену до 250 - річчя міста, історію Харкова готували дуже ґрунтовно, і вона вийшла у двох великих томах (1905 і 1912). Авторами її були Д. Багалій та його найздібніший учень Д. Міллер. На той час жодне місто Росії, не кажучи вже про Україну, не мало так ґрунтовно розробленої наукової історії, що включала дані про топографію, етнографію і статистику населення, історію колонізації краю, історію міського самоврядування, містила вичерпні дані про торгівлю, промисловість, стан освіти, побут, звичаї тощо. Спеціальний розділ був присвячений історії харківської журналістики, літератури Слобожанщини, театру.

У двох величезних томах (понад 1000 стор. кожний, усього понад 146 друк. арк.), вийшов також і "Опыт истории Харьковского университета" Д. Багалія. Цінність двотомника полягала у тому, що автор подав не тільки історію університету як навчально-наукової установи, але й біографічний словник професорів, розділ про студентів, допоміжні установи, наукові товариства. Надзвичайно цікавими є розділи про побут і звичаї університетського осередку та його відносини з громадськістю, про роль Харківського університету у розвитку освіти в Україні. Праця мала підзаголовок "з неопублікованих джерел" і вводила в науковий обіг величезну кількість нових документів. Перший том її був удостоєний премії Російської Академії наук.

Дослідник творчості Д. Багалія і публікатор його наукової спадщини В. Кравченко звертає увагу на новаторські підходи вченого у розгляді новітньої історії українського народу. У той час як для багатьох авторів українська історія закінчувалася з ліквідацією Гетьманщини, Д. Багалій простежував неперервність українського історичного процесу, залучаючи матеріали кінця XVIІІ і XIX ст. Тим самим він закладав підвалини концепції українського національного відродження, процесу, на початку якого саме Харківщині судилося відіграти визначну роль.

Над історією Слобідської України Д. Багалій плідно працював упродовж багатьох років. Остання з його спеціальних монографій на цю тему вийшла українською мовою у 1918 р. Маємо можливість простежити, як під впливом ідей Української революції змінювалися погляди вченого на роль і місце Слобожанщини в історії України. У цій книзі з особливою цікавістю читаються розділи, де йдеться про національний і соціальний склад населення краю, українське національне відродження XIX ст. Сама постановка питання про Харків як українське місто (так називається одна з глав "Історії Слобідської України") відбила помітні зрушення в світогляді Д.Багалія. Уже 1732 р., пише він, Харків був українським містом "і з національного і з соціального боку". "Більше 90% населення було українського. Перше місце займав козацький стан".

Другий регіон, який постійно привертав увагу Д. Багалія та його учнів – Лівобережна Україна. У дослідженні колишньої Гетьманщини Д. Багалій вважав себе послідовником О. Лазаревського. Дійсно, він напрочуд плідно продовжив розпочату О. Лазаревським справу створення архівної бази для вивчення історії Гетьманщини, а також простеження історії закріпачення селянства в краї. Ретельні дослідження Д. Багалія підтвердили висновки О. Лазаревського: задовго до царського указу 1783 р. на Лівобережжі йшов інтенсивний процес закріпачення селян.

Д. Багалій активно включився також у дискусію про місце і роль маґдебурзького права як основи місцевого самоврядування в містах України. Він переконливо довів, що воно відповідало економічним потребам міст і відігравало чималу роль у їхньому економічному та соціальному розвитку. Слідом за О. Кістяківським, який також вивчав сферу дії магдебурзького права на матеріалах Лівобережжя, Д. Багалій показав, що в магістратах діяло, поряд з маґдебурзьким, і звичаєве право. Водночас він звертав увагу на те, що старшинська адміністрація – гетьман., полковники і сотники – чинили постійний тиск на міста, поступово перетворюючись на їхнього "небезпечного ворога".

Навколо Д. Багалія у Харкові у 80-х роках ХІХ ст. об’єдналася школа активних дослідників історії Лівобережжя. Істотну прогалину в історичній літературі заповнила праця М. Плохинського "’Иноземцы в старой Малороссии. – Ч. 1 -я. Греки, цыгане, грузины, що вийшла у Москві 1905 р. Це можна сказати про праці Д. Міллера, зокрема його капітальні "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (перша їх частина присвячена гродським, земським і підкоморським судам, а друга – процесам перетворення козацької старшини у дворянство). Д. Багалій характеризував М. Міллера як "видатного історика, художника, стиліста", "блискучого популяризатора". Вважаю себе за дуже щасливого, що "в особі свого учня мав такого цінного, талановитого й видатного співробітника", – писав він.

Помітне місце серед українських істориків початку XX ст. належало В. Барвінському, який підготував працю "Посполитые крестьяне в Левобережной Украине в XVII - XVIII вв." (X., 1909). Ця праця, за словами Д. Багалія, "одразу висунула його на почесне місце серед молодих українських істориків". Зовсім мало відома в Україні наукова спадщина талановитої, але, на жаль, тяжко хворої учениці Д. Багалія – О. Радакової, яка докладно проаналізувала матеріали ревізій у Малоросії XVIII ст., чимало уваги приділивши непересічній постаті гетьмана Д. Апостола та його реформам.

Як історик-регіоналіст Д. Багалій досліджував не лише Слобожанщину, а й Південну Україну. Тут, як і щодо Слобожанщини, домінують дослідження з історії колонізації краю, здійснені в історико-географічному ключі. Вчений звертає увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні земель Новоросії, докладно розглядає форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Працю Д. Багалія "Колонизация Новороссийского края й первые шаги по пуги культуры", вперше опубліковану 1889 р. в журналі "Киевская старина", було перевидано 1920 р. українською мовою. У книзі вміщено карту запорозьких земель, яка дає уявлення про ступінь заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. Д. Багалій як науковець працював і в період радянської влади. Становище літнього вченого, який одним з перших серед українських істориків заявив про свою прихильність до марксизму і відмежувався від історіософської концепції М. Грушевського, було незавидним. Болісно вражалии докори колег-науковців, але значно більш дошкульними були інспіровані владою і тиражовані партійною пресою звинувачення у тому, що школа Д. Багалія "лишилася на старих буржуазних методологічних позиціях", а сам він обстоює націоналістичні, ворожі пролетаріатові погляди. Якби не раптова смерть на початку 1932 р., доля відомого історика, мабуть, виявилася б ще трагічнішою.

Сумною була посмертна доля спадщини Д. Багалія та його учнів. Підготовлені до друку монографії зняли з видавничих планів, опубліковані у 20-х роках ХХ ст. праці опинилися у "спецсховах". До імені Д. Багалія приклеювалися ярлики "буржуазного націоналіста", "монархіста", "буржуазного економіста", Повернути його праці до наукового обігу вдалося лише в середині 60-х років минулого століття.

Говорячи про розвиток історико-регіональних досліджень, неможливо обійти увагою написані в історико-географічному ключі праці відомого історика, археолога, лексикографа Д. Яворницького(1855-1940).З-поміж істориків Д. Яворницький був чи не першим, хто ввів у канву історичного дослідження дані топографії, уважно з’ясовуючи локалізацію тієї чи іншої події, вивчав рельєф місцевості, клімат; складав карти території тощо. За його власними словами, перш ніж узятися за зображення історичної долі запорозьких низових козаків, він багато разів об’їхав усі місця колишніх Січей, не раз спускався порогами, докладно вивчав острови, балки, шляхи. Звідси – високий ступінь достовірності введеного ним у науковий обіг матеріалу, який було покладено в основу практично всіх пізніших праць з історії запорозького козацтва і Південної України в цілому.

Для українського народознавства праця Д. Яворницького "Топографическое описание Запорожья" була етапною в тому сенсі, що чи не вперше дані топографії і географії, значною мірою зібрані під час власних спостережень, записані автором спогади старожилів відіграли роль історичних джерел. В такій самій ролі виступають у автора спостереження різних мандрівників – від Геродота до Боплана. Аналогічний принцип добору матеріалу автор поклав в основу інших праць, друкованих упродовж 1884 р. у "Киевской старине", а також у монографії "Число й порядок запорожских сечей".

Об’єкт наукових зацікавлень Д. Яворницького – "запорозька вольниця" – був надзвичайно гострим з політичного погляду, і тому немає нічого дивного у надто неприхильному ставленні місцевих властей до його пошуків. Попечитель Харківського учбового округу Максимович відверто заявив: " Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію".

Молодий вчений не зреагував на попередження, за що поплатився кар’єрою і душевним спокоєм. До його імені було міцно приклеєно ярлик "сепаратиста". Через це він не зміг дістати звання професора у Харкові, де викладав. У листі до Г. Маркевича від 4-го жовтня 1884 р. Д. Яворницький з невимовною гіркотою писав: "Якби ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердечних сіромах! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі це так. Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом. Люблю клаптик землі? Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої втіхи, люблю тому, що там є широкий простір для моєї привільної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї України бачу сумний образ своєї особи... Так хіба це сепаратизм?".

Втративши роботу у Харкові, Д. Яворницький переїхав до Петербурга, був обраний там членом Імператорського археологічного товариства. Працюючи у Петербурзі, він щоліта подорожував краями, пов’язаними з історією запорозького козацтва. В кінці 80-х років побачили світ його великі праці "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" у 2-х томах (1888), "Сборник материалов для истории запорожских козаков" (1888), "Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края" (1889), "Вопьности запорожских козаков" (1890) і, нарешті, "История запорожских козаков" (Т.І – ІІІ, 1892-1897).

Значно частіше, ніж читати захоплені відгуки про свою працю, Д. Яворницькому доводилося відчувати гостро неприязне ставлення до неї. Тодішній міністр освіти І. Делянов пильно стежив за спрямуванням лекцій викладача Миколаївського інституту шляхетних дівиць та приватної гімназії Стоюніної і двічі вимагав від попечителя Петербурзького учбового округу позбавити Д. Яворницького права викладання. Міністерство освіти 1891 р. заборонило йому працювати в учбових закладах за "пристрасть до історії Малоросії" і антипатію до московської історії.

Незважаючи на перешкоди в діяльності, Д. Яворицький був відомим у Росії вченим. Він активно працював у Російському та Московському археологічних товариствах, Російському географічному товаристві, Харківському історико-філологічному товаристві, Науковому товаристві їм. Шевченка, вчених архівних комісіях Катеринослава, Вітебська, Владимира, Полтави, Рязані, Тули, брав активну участь у виданні часописів "Запорожжя". "Дніпрові хвилі", "Киевская старина", "Исторический вестник" та ін.

На ґрунті глибокого інтересу до історії запорозького козацтва народилася тісна дружба вченого з таким же невтомним ученим-ентузіастом – Я. Новицьким. Відомий фольклорист, етнограф, історик, археолог, член РГТ Я. Новицький став постійним порадником, співавтором, рецензентом його праць, допомагав Д. Яворницькому у доборі ілюстративного матеріалу, картографуванні та фотографуванні пам’яток. Зі свого боку, Д. Яворницький виступав консультантом і рецензентом збірок Я. Новицького "С берегов Днепра" (Очерки Запорожья), "Малорусская й запорожская старина. Предания й рассказы та ін. Насиченість творів Я. Новицького величезною кількістю історичних, географічних відомостей, а також літературний дар перетворили його праці, за визнанням сучасників, у своєрідне поетичне доповнення до літописів та історичних праць А. Скальковського, Д. Яворницького, М. Грушевського та інших.

Особливо слід наголосити на заслугах Яворницького в систематичному археологічному обстеженні Катеринославщини і закладанні основ місцевого музейництва. З його ініціативи у Катеринославі відбувся ХІІІ археологічний з’їзд (1905), який значно активізував краєзнавчу роботу. Проводячи розкопки на Катеринославщині, вчений одночасно збирав кошти на придбання музейних речей, козацьких реліквій. Крайовий музей ім.О. Поля, що в момент відкриття мав лише 5 тис. експонатів, через 31 рік роботи в ньому Яворницького мав їх уже 85 тис. одиниць.

Вагомий внесок у розвиток історичного краєзнавства належить здібному учневі Д. Яворницького М. Слабченку(1904-1937), наукова діяльність якого тривала від початку ХХ ст. і продовжувалася вже в умовах радянської України (див лекція .

Наукові інтереси М. Слабченка сформувалися під впливом двох представників школи В. Антоновича І. Линниченка та Д. Багалія. Ще в студентські роки він під керівництвом І. Линниченка підготував дослідження "Малорусский полк в административном отношении. Историко-юридический очерк", яке було удостоєне золотої медалі і надруковане у вигляді монографії (Одеса, 1909). Як вважав відомий уже на той час спеціаліст з політико-правової історії Гетьманщини М. Василенко, ця книга засвідчила талановитість автора, але в ній було ще чимало поспішних, необґрунтованих висновків. Зокрема, М. Василенко критикував оцінку, яку М. Слабченко дав гетьманській Україні як демократичній республіці, не повністю погоджувався він і з оцінкою ролі шляхти Лівобережжя. Полеміка, між Василенком і Слабченком на сторінках "Записок НТШ (тт.108 і 116) істотно сприяла науковому дослідженню політико-правового устрою Гетьманщини.

Чималий суспільний резонанс мали й подальші праці Слабченка – "Опыты по истории права Малороссии XVII й XVIII вв." (1911) та "Центральныє учреждения Украины XVII – XVIII вв." (1918). В рецензії на останню книгу Л. Окиншевич писав: "Автор дав багато цікавого і цінного, і з цим твором доведеться рахуватися майбутнім історикам державного устрою Гетьманщини". Своєрідним продовженням цієї роботи стала монографія Слабченка "Судівництво на Україні XVII – XVIII ст", видана 1919 р. в серії "Культурно-історична бібліотека".

Наукова новизна цих та інших праць М. Слабченка полягала і в тому, що аналіз соціально-економічних і політичних процесів на території Гетьманщини ґрунтувався у нього на глибокому знанні та уважному дослідженні структури української феодальної державності та відповідних інститутів права. При цьому учений широко застосовував здобутки популярного у той час в Європі історико-порівняльного методу, що вилилось у дослідження еволюції українського суспільства на тлі і в порівнянні з аналогічними процесами у Західній Європі.

♦ ♦ ♦

3. Серед наукових шкіл, що склалися в українській історіографії у другій половині XIX ст., пріорит належить тим, які очолював М. Грушевський (1866-1934). Його науковий авторитет став незаперечним відтоді, як він очолив 1897 р. Наукове товариство імені Шевченка у Львові і спрямував його діяльність на поглиблене вивчення як загальних, так і локальних проблем української історії. Але задовго до того, ще зі студентських років, М. Грушевський зосередив свою увагу на аналізі регіональної строкатості України і локальних проблем її історії.

Розповідаючи в "Автобіографії" 1926 р. про початки своїх зацікавлень історією українських регіонів, він визнавав, що запропонована йому В. Антоновичем для магістерської дисертації тема з історії Поділля "була вибрана досить нещасливо, ... і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги". Довелося переглянути сотні актових книг, багато працювати в архівах Києва, Варшави, Москви. Зате разом з магістерською дисертацією про Барське староство молодий учений подав до друку в "Архиве Юго-Западной России" два томи впорядкованих актових матеріалів (Ч. VIII. – Т. 1 і 2). Посівши одночасно із захистом дисертації 1894 р. нововідкриту у Львівському університеті кафедру "всесвітньої історії зі спеціальним оглядом на історію Східної Європи", М. Грушевський опинився в епіцентрі галицького наукового і суспільно-політичного життя. Він одразу ж зайняв чільне місце в Науковому товаристві імені Шевченка, редагуючи його "Записки", засновуючи серії спеціальних публікацій ("Жерела до історії України-Русі", "Етнографічний збірник" тощо). На початку 1897 р. його обрано головою НТШ, та одночасно він залишився головою історичної секції й археографічної комісії. "Смертельно тяжко, – згадував М. Грушевський., – було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібліотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії". А в Росії, громадянином якої вчений лишався впродовж усього львівського періоду свого життя, його вважали "проводирем українського сепаратизму", і кожен приїзд бодай до Києва аж до 1905 р. був пов’язаний з неабияким ризиком.

Незважаючи на неймовірну зайнятість викладацькою і науковою роботою, М. Грушевський організував приватний семінар для здібної молоді, де систематично зачитували та обговорювали реферати, потім анотуючи їх у бібліографічному відділі "Записок НТШ", і публікуючи в періодиці. З семінару М. Грушевського, за його словами, вийшло чимало людей, які залишили помітний слід у науці. Серед них він назвав О. Терлецького, М. Кордубу, С. Томашівського, С. Рудницького, Ю. Целевича, З. Кузелю, І. Джиджору, І. Кревецького, І. Крип’якевичатаін.

Не всі учні М. Грушевського сформувалися як історики-регіоналісти. С. Рудницький, який у семінарі М. Грушевського досліджував історію українського козацтва, за порадою вчителя зайнявся географією і невдовзі став відомим у Європі фахівцем з фізичної і політичної географії. Зазнавши певного впливу німецької географічної школи, він, проте, був у числі тих небагатьох українських науковців, які розглядали Україну не як частину російського, австро-угорського чи польського політичного простору, а як самодостатню цілісність. Попри свою відразу до антропоцентризму він будував фундамент "землезнання" України на ґрунті точних даних про розселення українців, глибокого знання українських політичних і культурних традицій, серйозного аналізу геополітичних чинників, звертаючи головну увагу на розміщення населення, його густоту, господарське ставлення до землі, рух населення у часі і просторі. В основу нового наукового напряму – антропогеографії України – він пропонував класти не політичні кордони, а етнографічні межі.

Сфера наукових зацікавлень учнів М. Грушевського була надзвичайно широкою – І. Кревецький визначився як історіограф і бібліотекознавець. І. Крип’якевич – як історик широкого профілю, знавець доби Хмельниччини, З. Кузеля – як етнограф і журналіст. Проте в семінарі М. Грушевського всі його учні тою чи іншою мірою виявляли інтерес до історії Галичини. Для деяких з них – С. Томашівського, О. Терлецького, Б. Барвінського вона була пріоритетною ділянкою зацікавлень. Помітними явищами стали публікації на сторінках "Записок НТШ" праці С. Томашівського про народні рухи в Галицькій Русі 1648 р. (т. 23-24, 1898), М. Кордуби про суспільні верстви та політичні партії в Галицькому князівстві першої половини ХІІІ ст. (т.31-32, 1899) та ін.

Надалі М. Кордуба сформувався як дослідник території України. Видану у Відні 1918 р. його книгу "Територія і населення України" (наступного року вона вийшла у німецькому та французькому перекладах) С. Рудницький характеризував як виконану на солідному науковому рівні, хоч і вважав визначені Кордубою межі суцільної території українського народу "тільки мінімальними". Сам він визначав мінімальний простір України у 905 тис. кв. км, а максимальний – у 1056 тис. кв. км, проводячи його кордони на півдні від Гагрів до дельти Дунаю, включаючи Кубань, Ставропольщину і Крим.

Успадковані від свого учителя В. Антоновича повагу до джерела, суворий документалізм М. Грушевський поклав в основу і власної львівської школи. Він із захопленням збирав матеріали з історії Західної і Правобережної України, зокрема люстрацій та інвентарів королівщин XVI ст. Люстрації королівщин галицьких, холмських і подільських, які М. Грушевський зібрав і упорядкував особисто, становили чотири томи у восьмитомній серії "Жерела до історії України-Руси". У "Записках НТШ" він опублікував люстрації та описи Перемиського (т. 19, 1897) та Ратенського (т. 26, 1898) староств ХV-ХVІ ст.

Увівши в контекст української історіографії ідею соборності, М. Грушевський зробив вирішальний крок на шляху подолання регіональності у викладі історії України. Принципове значення для розуміння місця й ролі західноукраїнських земель у загальноісторичному процесі мала його стаття "Галичина і Україна". У Галичині вчений бачив духовний і культурний центр української землі, "духову фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України". М. Грушевський рішуче виступив у ній проти т.зв. "галичанщини", обласного автономізму, обстоюючи пріоритет загальноукраїнських цінностей та ідею консолідації всіх частин української території. Настрої відокремлення "православної Буковини" від "уніатської Галичини" він охарактеризував як такі, що завдають удару не лише національним почуттям, але й національним силам.

Вагомий вненсок у розвиток українського краєзнавства вніс С. Томашівський, один із учнів львівського школи М. Грушевського. Його перу належить чимало праць з історії Галичини. Дещоспірні, але безумовно цікаві його погляди на роль Галицької Русі як одного з чинників розпаду Давньоруської держави і водночас як хранительки національної ідеї, наріжного каменя у побудові литовсько-польської унії.

Галицько-Волинські землі виступають у С. Томашівського як терен, на якому відбувалося становлення першої національної держави. Історичне значення Галицької Русі він бачить у збереженні українського етносу від польської асиміляції і водночас – від "руськості", у створенні окремої національно-культурної індивідуальності і здобутті політичної самостійності. Поширення в Україні впливу візантійської церкви він розглядає як перепону західним впливам, джерело культурної відсталості України.

Заслугу С. Томашівського слід вбачати і в розробленні таких концептуальних проблем українознавства, які мали найбезпосередніше відношення до регіоналістики. Так, він звернув увагу на те, що історичне поняття "Україна" не збігається з Україною в етнографічному розумінні і ще менше відповідає її географічному поняттю. Трикутник "Степ – Московщина – Польща", в рамках якого історик розглядає політичний розвиток України, обмежений насамперед географічними координатами. С. Томашівський намагався пролити світло і на невідповідність географічного розташування України у східній половині європейського континенту західному вектору її розвитку.

Загальнометодологічні підходи, ледь намічені у працях учнів Грушевського, дістали ґрунтовне опрацювання в низці узагальнюючих праць учителя, зокрема в його "Очерке украинского народа", що виходив друком у Петербурзі тричі – у 1904, 1906 і 1911 рр. Акцент на процесах колонізації і розселення, історії князівств-земель, міст, виділення в окремі розділи історії Лівобережної, Правобережної, Західної України, спеціальне дослідження ролі регіонів у процесах національного відродження дає підставу говорити про цю працю як таку, що закладала основи української регіо­налістики XX ст.

Філософія історії у М. Грушевського базується на відмові від позитивістської одновимірності. Серед застосовуваних ним пізнавальних засобів – етичний та соціально-психологічний підходи, методи антропології, етнографії, мовознавства. Намагаючись представити у своїй "Історії України-Руси" узагальнений "образ історичного розвою життя українського народу", він прагнув покласти в основу дослідження соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи. Тому в його канву органічно впліталися здобутки молодих на той час наук – передісторичної археології (археологічної етнології), антропології., порівняльної соціології, порівняльного мовознавства (плотики), фольклористики.

Найбільшим здобутком львівського періоду діяльності М. Грушевського стало теоретичне обґрунтування єдності і безперервності історичного процесу на всій етнічній території України і наукове осмислення його просторово-часової локалізації. Дослідження окремих частин України у М. Грушевського відрізнялося від "обласних досліджень" В.Антоновича тим, що мало своїм стрижнем ідею незалежності і безперервності історичного процесу на всіх її територіях у всі періоди її історії. Ця схема, викладена 1904 р. у виданому Російською Академією Наук першому томі збірника "Статьи по славяноведенню", категорично заперечувала основоположну концепцію російських вчених, за якою історія Київської держави і Північно-Східної Русі представлялася у вигляді єдиного безперервного процесу. Відкинувши ідею тотожності і спадкоємного зв’язку київської та московської державності, М. Грушевський виступив і проти постулату про єдину давньоруську народність. Він вважав, що після припинення існування Київської держави її спадкоємицею стала не Владимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше – Велике Князівство Литовське.

Оскільки Україна ще в ранньому середньовіччі перестала жити самостійним державним політичним життям, зовнішні політичні і державні відносини цього часу, на думку Грушевського, повинні цікавити історика лише остільки, оскільки вони впливали на національне, економічне і культурне життя українського населення. "Внаслідок цього, навіть незалежно від загальних керівних принципів сучасного історичного дослідження, в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної і культурної еволюції і простежені на всьому масиві, доступному дослідженню".

Як бачимо, М. Грушевський надавав чималого значення географічному чиннику у визначенні наріжних домінант розвитку України. Демонструючи високий рівень наукового аналізу, він простежує тенденції розвитку колонізаційних потоків на тлі бурхливого розвитку політичних подій. Суттєве значення мав при цьому той факт, що, на відміну від В. Антоновича, який не йшов далі звичайного "обласництва", М. Грушевський намагався будувати свою схему української історії на національних засадах, виходив із власного уявлення про індивідуальність української нації. Заперечуючи ідею тотожності та спадкоємного зв’язку київської та московської державної влади, він різко протиставив своє бачення української історії не тільки поглядам М. Карамзіна, М. Погодіна, С. Соловйова, але й концепціям українських вчених, зокрема Д. Багалія.

Велику увагу у львівській школі М. Грушевського приділяли пропаганді знань з українознавства. Під керівництвом ученого "Товариство прихильників української науки, літератури й штуки" організувало університетські курси українознавства, які мислилися як зародок українського університету. Лекційні курси вели М.Грушевський (історія України), К. Студинський (Галичина у XIX ст.), І. Франко (українська література), Ф. Вовк (українська антропологія) та ін.

Особливу роль у становленні української історичної регіоналістики відіграло Наукове товариство імені Шевченка у Львові, засноване 1873 р. Організоване спочатку як науково-просвітницька інституція, товариство через дев’ять років було перетворене в наукове з досить високим статусом дійсних членів. У його складі працювали три секції: історико-філософічна, філологічна та математично-природописно-лікарська. Керівники НТШ намагалися зробити його всеукраїнською науковою установою, зародком майбутньої Академії Наук. І. Франк згадував, що існувала домовленість з австрійським цісарем – після видання товариством 2-3 томів "Наукових записок" надати йому статус академії і субсидію у 30 тис. гульденів. Ця висока мета об’єднала навколо товариства відомих учених-українознавців обабіч кордону. У товаристві активно співробітничали В. Перетц, В. Іконников, М. Довнар-Запольський, А. Кримський, М. Біляшівський, В. Гнатюк, Ф. Вовк. Серед зарубіжних членів були такі авторитетні в світі фахівці як А. Єнсен, І. Бодуен де Куртене, О. Шахматов, Л. Нідерле, Т. Масарик, В. Ягіч, Ф. Корш та ін.

Чимало зробив для розвитку історичного краєзнавства у Галичині активний член НТШІ. Франко(1856-1916). Він зібрав багатий фольклорний й етнографічний матеріал, що стосувався населення Галичини. Результати своїх пошуків І. Франко публікував у журналах "Світ", "Друг", "Житє і Слово", "Зоря", "Киевская старина", "Записки НТШ". Впродовж 1898 -1913 рр. І. Франко керував Етнографічною комісією НТШ і разом з В.Гнатюком редагував "Етнографічний збірник". Краєзнавчій проблематиці І.Франко присвятив низку статей. Серед них – "Дещо про Борислав", "Наші коляди", "Із уст народу" "Eine ethnologische Ekspedition in das Bojkenland", "Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХ ст.". Блискучою узагальнюючою працею про розвиток історичного краєзнавства в Галичині є його стаття "Галицьке краєзнавство".

У своїх дослідженнях вчені НТШ спиралися на широку джерельну базу, яка завдяки їхнім же зусиллям активно вводилася у науковий обіг. Створена у 1896 р. Археографічна комісія НТШ виявляла і опрацьовувала документи в архівах, бібліотеках, музеях Петербурга, Москви, Кракова, Варшави, Києва. Товариство мало власний музей, заснований 1893 р.

Період головування М. Грушевського дослідники називають – "золотою добою" в історії НТШ. Під його редакцією від 1895 р. вийшло 110 томів "Записок" товариства, 88 книг "Літературно-наукового вісника", близько 30 інших праць. За його ініціативи були започатковано серії "Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України" та "Українсько-Руський Архів", де з’являлися переважно публікації з історії економічного і культурного життя Галичини. Чимало матеріалів, що стосувалися історії культури, побуту українства, було вміщено у виданнях "Етнографічний вісник" (38 томів) та "Матеріали до українсько-руської етнології" (22 томи). Загалом під редагуванням і головуванням Грушевського в рамках НТШ побачили світ 423 томи наукових публікацій. Для регіоналістики особливе значення має той факт, що в рамках НТШ на новій архівній базі почалося вивчення історія Галицької Русі, історії аграрних відносин у Галичині. IV, V, VIII томи "Записок НТШ" містили цікаві матеріали про історію шкільництва і культури в краї. Завдяки зусиллям Товариства побачила світ чотиритомна праця В. Шухевича "Гуцульщина".

Заслугою НТШ було насамперед те, що йому вдалося привернути до українського питання увагу світової громадськості й засвідчити факт існування української науки у надзвичайно складних умовах невизнання українського етносу. М. Грушевський пізніше писав з цього приводу, що коли поява Шевченка сама собою засвідчила факт існування української літератури, то товариство його імені "не дискусією, а фактом доказало теорему повноти української культури... Хоч без титулу, воно знайшло признання свого академічного характеру в світових наукових кругах". Відомості про поточну наукову роботу, звіти правління товариства і його закладів вміщувалися в "Хроніках",, які виходили 4 рази на рік українською і німецькою мовами (з 1900 р. вийшло 48 номерів).

Пом’якшення урядових заборон щодо українського слова внаслідок революції 1905-1907 років дало змогу М. Грушевському створити Українське наукове товариство у Києві. У 1908 р. до Києва було перенесено і видання "Літературно-наукового вісника". Органами УНТ стали "Записки Українського наукового товариства у Києві", а також журнал "Україна", який замінив у 1906 р. "Киевскую старину".

Однією з суттєвих заслуг М. Грушевського як засновника галицької школи істориків було заохочування своїх учнів до дослідження у царині методологічних і теоретичних проблем історичного знання. Заснована завдяки Грушевському на сторінках "Записок НТШ" спеціальна рубрика "Історіософія, помічні науки історії, загальні публікації" (її вів М. Кордуба) проіснувала аж до 1945 р. М. Кордуба мав тісні зв’язки із В. Ягічем, В. Нідерле, О. Редліхом та іншими зарубіжними науковцями, систематично реферував німецькі, французькі, чеські видання. С. Томашівський брав активну участь у роботі політичного факультету Інституту вивчення культури у Відні, а також Товариства для розповсюдження літератури з історії Сходу. Разом з І. Кревецьким у 20-х роках ХХ ст. він намагався застосовувати у своїх працях новітні онтологічні і гносеологічні підходи, зокрема теорію морфології історії, яка була на той час новим словом у науці.

♦ ♦ ♦

4. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. українська патріотично налаштована інтелігенція створює Громади. Серед суто просвітницьких цілей вони певною мірою виявляли інтерес до проведення історико-краєзнавчих досліджень тих регіонів, де проводили свою роботу. Деякі історико-краєзнавчі матеріали з’явилися на сторінках першого українського журналу "Основа", що виходив у Петербурзі впродовж 1861-1862 рр. за редакцією В. Білозерського, М. Костомарова та і П. Куліша. Тут друкувалися також праці М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, Т. Рильського, П .Житецького, Г. Ґе. Автори порушували проблематику національно-психологічного характеру українців, життя окремих суспільних станів, окреслювали поняття родини, роду, нації, держави, особливості взаємин між Наддніпрянщиною та Галичиною. У 1861 р. Громада виникла в Києві. Її засновниками були В. Антонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Усі діячі Громади жваво цікавилися й вивчали українську історію, етнографію, мову, літературу, використовували мінімальні можливості для розгортання історико-краєзнавчих студій, передусім, коли йшлося про участь у різного роду регіональних наукових установах, що з’являлися з дозволу царського уряду на території України.

У другій половині ХІХ ст. в Україні діяла, створена ще у 40-х роках, Київська археографічна комісія, яку з 1857 по 1889 р. очолював М. Юзефович. Комісія започаткувала видання "Архива Юго-Западной России", головним редактором якого був В. Антонович.

Важко переоцінити доробок для київської регіоналістики журналу "Киевская старина", який видавався з 1882 по 1906 р. Зусиллями В. Антоновича, О. Лазаревського, Ф. Лебединцева, П. Житецького, В. Науменка та інших діячів української науки й культури він не тільки перетворився в авторитетне наукове видання, але й став своєрідним регіональним науковим центром. Симптоматично, що перший номер журналу відкривався статтею В. Антоновича "Киев, его судьба и знаменне с XIV по XVI столетие", в якій стисло було викладено нову українську концепцію історичного процесу. Основи української регіоналістики заклали вміщені в журналі великий нарис "Очерк истории Юго-Западной Руси" (без зазначення автора), праці О. Лазаревського ("Из истории сел й селян Левобережной Малороссии", "Запорожье в конце XVIII в."), О. Єфименко ("Очерки истории Правобережной Украины"), Д. Багалія ("Колонизация Новоросийского края и первые шаги по пути культуры") та інші.

Усього у 94 томах, що вийшли за майже чвертьвікову історію журналу, було вміщено 1062 статті й замітки з історії, 228 – з археології, 304 – з історії церкви. За словами М. Грушевського, протягом усього цього часу "журнал зберігав за собою центральне значення в українознавстві, деякою мірою навіть – в українському інтелігентському житті Росії. У тодішніх умовах, за неможливості мати українські товариства, українську пресу, "Киевская старина" служила органом українофільства, своєрідною українською науковою корпорацією, вченою установою, єдиною у своєму роді. В усякому разі, при всіх недоліках своїх – певній вузькості кругозору і відсталості інтересів – "Киевская старина" відігравала визначну роль в українських студіях".

Дослідницьку роботу у галузі історичного краєзнавства організовувало Імператорське Російське географічне товариство. Перший варіант програми його досліджень називався "Программа для группировки этнографических сведений о южно-русском народе". У 1873 р. було створено "Юго-Западный отдел Императорского Российского географическог