Зародження та етапи становлення краєзнавчого руху

Стихійно-описовий етап у становленні історичного краєзнавства. Перші описи території України.

Нагромадження історико-краєзначих знань у ХVІ – ХVІІІ ст. Цілеспрямовано-описовий етап.

Економічно-географічний етап.

1.Інформаційне поле регіональних досліджень формувалося здебільшого з огляду на практичні потреби. Господарське освоєння територій супроводилося, як правило, їхнім науковим вивченням. Але задовго до того, як держави почали дбати про власні статистико-географічні описання, великий масив інформації про ті або інші їхні частини вводили в обіг краєзнавці, мандрівники, дипломати, картографи. Цей перший етап створення краєзнавчо-інформаційної бази для майбутнього регіонознавства географи визначають як стихійно-описовий.

Перші подорожні описи окремих частин території сучасної України з’явилися задовго до нашої ери. Грецькі географи називали їх періплами та періегесами. Фахівці датують щонайменше VI ст. до н.е. створення першого періплу – "Періплу ойкумени" Скілака Каріадського, про якого йдеться у Геродота і Страбона. У частині цього опису, що дійшла до нашого часу, є характеристика східного і північного узбережжя Чорного моря, йдеться про скіфів, таврів, фракійців, сарматів. Приблизно до того ж часу відноситься періегес "Опис Землі" Гекатея Мілетського, який описав усі грецькі колонії на Понті і відомі на той час грекам скіфські племена. Він також уточнив карту світу, складену Анаксимандром із зображенням мілетських колоній. Найдокладніший опис Скіфії дає "Історія" Геродота, який, за твердженням деяких дослідників, у V ст. до н.е. відвідав Ольвію.

Починаючи від VІ ст. н.е., коли східні слов’яни – анти розпочали експансію на Візантію, про них заговорили й візантійські історики та письменники – Прокопій Кесарійський (середина VІ ст.) і Маврикій Стратег (кінець VІ ст.). Щоправда, вони переважно стосуються військових походів слов'ян. Проте трапляються й описи території сучасної України. Так, у відомому творі Константина Багрянородного "Як треба управляти імперією" є опис Дніпрових порогів. Поруч із візантійськими описами території України збереглися й арабські. Однак їхня особливість полягає в тому, що часто вони не є оригінальними, а походять з "других рук". З арабських найбільш раннє джерело – "Книга шляхів і царств" ібн-Хурдабе (60-70-ті роки ІХ ст.).

З поміж західноєвропейських джерел опис території України знаходимо у творі готського історика VІ ст. Йордана "Про походження і діяння гетів". Йордан описує регіон від Карпат і Бескидів до Дністра. Однак, треба зазначити, що чимало географічних назв тут подано неточно. У "Хроніці" Тітмара Мерзебурзького (978-1018) подано опис Києва. Історико-географічні відомості про шляхи на Схід і про столицю Київської Русі повідомляє північнонімецький хроніст Адам Бременський в "Історії гамбургських єпископів (70-ті роки ХІ ст.). Опис українських земель після монголо-татарського погрому знаходимо у Плано Карпіні ("Книга про татар").

Посилену цікавість до географічних знань і "землеописань" у Європі пробудила епоха Відродження. Венеційці створили у XV ст. специфічний жанр історико-географічних описань різних країн (relation). Подорожні нотатки мандрівників і дипломатів містили найрізноманітніші історичні екскурси, топографічні, економічні, етнографічні відомості, інколи навіть статистичні таблиці. Серед найвідоміших описів Східної Європи – "Подорож до Персії"" А. Контаріні (1477), яка подає чимало відомостей про "Нижню Русь" – тогочасну Україну. Дві Русі – "Нижню" у складі Великого князівства Литовського і "Верхню" – Московію – згадано у західноєвропейських джерелах від 20-х років. XV ст.

На "землеописаннях" ХV – ХVІ ст. виразно позначився вплив гуманістичної ідеології – з ідеєю єдності людського роду, повагою до античної спадщини і намаганням спертися на античні авторитети, прагненням до істини і наукової достовірності, підвищеним інтересом до людини в її природному довкіллі. Початки наукової географії України пов’язують з "Трактатом про дві Сарматії" польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти (Меховського). В розділі "Про Русію, її округи і все, що там є" Меховіта описав рельєф України, її флору і фауну, природні багатства, заняття населення, виділивши "основні провінції – Галичину (Русь у вузькому розумінні), Волинь і Поділля. Є у нього й екскурс в історію Київської Русі.

Історико-географічна схема Меховіти, як і наведений у його трактаті фактичний матеріал, пізніше запозичили автори багатьох західних описів, трактатів, космографій ХV-ХVІІ ст., які стосувалися Східної Європи. Докладний опис Сіверщини (Чернігівщини) знаходимо у "Нотатках про Московію" С. Герберштайна (1549). "Землеописання" доби Відродження не відзначалися повнотою чи науковою достовірністю. За Д. Наливайком, "до них не можна підходити як до наукових джерел, – вони радше створювали досить вільний узагальнений образ маловідомої країни, в якому достовірні відомості поєднувалися з неперевіреними чутками й фантастичними домислами". Проте саме такі описання підготували ґрунт для просторових параметрів історичного знання, покладених в основу т.зв. державознавства. Його основоположником вважають італійського публіциста Дж. Ботеро, якому наприкінці XVI ст. вдалося створити щось на зразок енциклопедичного видання. Вільний доступ до архівів Ватикану забезпечив його "Всесвітнім відомостям" високий ступінь достовірності – саме тому його твір виданий уперше 1595 р. витримав десятки перевидань. Написаний у руслі ренесансної традиції людинознавчо-етнографічних пріоритетів, він не обійшов увагою і Україну – перу Ботеро належать цікаві описи Поділля, Волині, Галичини.

Надалі державознавство на Заході розвивалося у двох напрямах. Етнографічний метод Г. Ахенваля передбачав всебічний історико-географічний і статистичний опис кожної окремої країни з поданням різнорідних відомостей з державного права, історії, географії, економіки, культури, релігії тощо. Порівняльний метод А. Бюшінга будувався на характеристиках одних і тих самих параметрів народного життя у різних країнах. У своїй великій праці "Новий опис землі" (13 ч., 1754-1777) Бюшінг дав цікавий екскурс в історію України, приділивши основну увагу козацтву.

Предметом розгляду в державознавстві були визначні місця та пам’ятки, які трактувалися надзвичайно широко. Йшлося про опис природно-кліматичних умов, історії поселень, руху населення, природних ресурсів, торгівлі та промисловості, етнографії. Необхідність аналізу величезної кількості введених у такі описи різнорідних даних покликала до життя науку, що дістала назву статистика.

Приблизне уявлення про локалізацію регіонів середньовічної України можна скласти шляхом аналізу вцілілих карт ХV-ХVІ ст. (починаючи з XVI ст. їх створювали на основі докладних топографічних вимірів). На картах Європи, Польщі, Московії, Османської імперії, Молдавії, датованих XVI ст., позначено Волинь, Поділля, Покуття, а також загадкову Кодимію, щодо якої віддавна ведуться суперечки вчених. Вперше українські землі було позначено на картах німецького вченого М. Кузанського, які виготовлялис для різних видань "Географії" К. Птолемея.

Першою картою української території, зробленою на підставі топографічних вимірів, була карта Т. Маковецького, яка лягла в основу виданої Г. Геррітцем в Амстердамі 1613 р. великої карти Литви і Дніпра. Багато разів копійована і перевидавана, ця карта охоплює чималу частину української етнографічної території (до Кам’янця і Черкас на півдні). На цій карті виділено Підляшшя, Червону Русь, Полісся, Волинь (Верхню і Нижню), Поділля, Покуття, Чернігово-Сіверщину і Київщину; позначено близько 250 населених пунктів. У 1650 р. окремо видано карту Полісся Д. Цвікера. Південна Україна добре відтворена на картах Угорщини амстердамських картографів Н. Фішера та К. Алларда.

♦ ♦ ♦

2.Створювані з практичною метою описи й карти відкрили початок другого цілеспрямовано-описового етапу формування знань про регіони України. У Московській державі ХVІ-ХVІІ ст., значного поширення набули рукописні картографічні твори – "чертежи", що їх створювали місцеві адміністрації. У 1627 р. П. Мезенцов за завданням московського Розрядного приказу зробив "Большой чертеж полю" – території від Москви до Перекопа і від Дніпра до Дону. Сама карта втрачена, але до нас дійшло її описання як додаток до "Книги Большому чертежу". Остання виконувала роль довідкового і навчального видання аж до кінця XVIII ст.

У той час, коли виконували основні роботи для створення "Большого чертежа", басейн Дніпра належав до складу Речі Посполитої. Вважається, що дані про українські землі упорядники "чертежа" дістали від князя Дмитра Вишневецького, який разом з російськими військами брав участь у походах проти кримських татар. "Книга" відбиває досить високий рівень географічних знань: Дніпро з своїми притоками докладно описаний впродовж 2 200 км.

У 20-х роках. XX ст. у Державному архіві Швеції (Стокгольм) було знайдено "Чертеж украинским й черкасским городам от Москвы до Крыма", створений, очевидно, у 1670-1671 рр. Ця карта, на якій чітко позначені ріки з притоками, населені пункти, шляхи, є визначною пам’яткою картографії XVII ст.

У Польщі ретельні картографічні роботи здійснювали, починаючи з середини XVI ст. Місцеві землеміри досить докладно виконали зйомку Прип’яті. У 1558 р. В. Городецький склав гідрографічну карту Польсько-Литовської держави (втім, східна її частина явно не вдалася). Завдяки працям, проведеним під керівництвом князя Миколая Христофора Радзивіла, цей недолік було виправлено завдяки проведенню топографічних і гідрологічних робіт в районі від Вісли до Дніпра.

Докладно вивчив і описав тодішню Україну французький інженер і картограф Г.Левассер де Боплан, який впродовж 1630-1647 рр. перебував на польській службі. В опублікованій у 1651 р., у Франції невеликій праці "Опис України" він відтворив для західного читача картину України, якою її побачив – з докладними відомостями географічного та економічного характеру, описом порогів, побуту і звичаїв запорозьких козаків, кримських татар тощо

Привертає увагу колоритний опис Києва. "Опис" тричі видавали французькою, у ХVІІІ – ХІХ ст. здійснено переклад голландською, іспанською, англійською, німецькою, польською, російською мовами.

Для регіоналістики велике значення мають карти, які складав Боплан на основі власних топографічних вимірів. Багато разів копіювалися і перевидавалися дві карти України, у виконанні Боплана – Спеціальна і Генеральна, а також його карта Дніпра. На карті України Гі де Боплана нанесено 1 884 населених пункти: міста, села, фортеці. Завдяки картам Боплана, широко відомим у Європі, назва "Україна" остаточно утвердилася на картах; з’явилася вона і на глобусі Корнеліуса 1660-1670 рр.

Для історичного краєзнавства праці Боплана є надзвичайно цікавим джерелом до вивчення звичаїв та побуту українців, особливо Запорожжя. Про різноманітність тематики свідчать назви розділів книги: "Ремесла, якими займаються козаки", "Дніпро від Києва до моря...", "Які повинності селян щодо панів", "Руська шляхта", "Як дівчата залицяються до парубків", "Як селянин може одружитися з панночкою", "Як відбувається весілля", "Козацька медицина", "Про шляхетські вольності", "Звичаї польської шляхти" та ін. Цікаві також роздуми Боплана про етноніми "русин", "козак", назви берегів Дніпра – "руський берег", "московський берег". Серед іноземних авторів, що описували природу, побут та спосіб господарювання українців у різних місцевостях, слід також назвати праці Йосафата Барбаро (Північне Причорномор’я), Картарині (описи Луцька, Житомира, Києва), Зігмунта Герберштейна (Київ, Новгород-Сіверщина), Гамберіні та Міллера (Запорожжя), Еріха Лясоти (Львів, Кам’янець, Київ, Прилуки, Запорожжя). *

Традиція докладних статистико-географічних описів територіальних одиниць бере в Росії свій початок від Академічних експедицій 1768 – 1774 рр., задум яких належав М. Ломоносову. Головним завданням цих експедицій вважали вивчення "натуральної історії", природних багатств, особливостей культури і побуту різних народів. Академічну експедицію в Україну 1770 р. очолював Х. Ейлер, син відомого математика Л. Ейлера. Експедиція досліджувала великий район від Києва до Бахмута і Запорозької Січі, уточнивши географічні координати багатьох населених пунктів, провівши серію астрономічних та метеорологічних спостережень. Після закінчення досліджень у Січі Ейлерові видали почесний "атестат" про зарахування його у Військо Запорозьке. За матеріалами експедицій було створено величезну, добре деталізовану карту Середнього і Нижнього Подніпров’я. Матеріали, зібрані Х. Ейлером, були відображені у першому російському географічному словнику 1773 р.

Академічні експедиції 1768 – 1774 рр. дали безцінний історико-географічний і етнографічний матеріал, що стосувався господарства, населення, історичних пам’яток тощо. Успіх експедицій забезпечило цілеспрямоване збирання відомостей і матеріалів про різні народи, відповідно до анкети, розробленої відомим географом і істориком В. Татіщевим. Природно, що й самі експедиції, і створені за їх матеріалами праці мали виразно росієцентристське спрямування.

За дорученням Сенату в кінці 60-х років ХІХ ст. інженер, пізніше відомий історик О. Рігельман описав південно-східну частину сучасної України – землі донських козаків. На відміну від пізнішої, значною мірою компілятивної праці Рігельмана "Летописное повествование о Малой России", перша його праця була витримана у статистико-географічному ключі, причому в ній вперше наводилися дані про чисельність і становий склад чоловічого населення Донського краю (окремо подані дані щодо регулярних військ, козацтва, українців на Дону). Рігельман вперше застосував метод політичної арифметики, гіпотетично підраховуючи кількість козаків і всього населення України на середину XVII ст.

Як правило, початок козацько-автономістської версії українського минулого пов’язується з "Історією Русів". Насправді ж її витоки глибші. У Петербурзі 1773 р. побачила світ невелика книжечка, яка в традиціях тих часів мала довгу назву "Краткие географические, политичсские и исторические известия о Малой России, с приобщением украинских трактов и известий о почтах, також списка духовных й светских тамо находящихся ныне чинов, числе народа и прочая". Автор цього першого комплексного землеописання України не встановлений; відоме лише ім’я видавця – В. Рубан. На думку В. Кравченка, автором (або одним із них) міг бути російський історик і географ Г. Міллер. Книга була своєрідним довідником-путівником, але причетність до її видання чиновників Малоросійської колегії і правителя Малоросії П. Рум’янцева-Задунайського забезпечили досить високий ступінь достовірності вміщених у ній відомостей про минуле України, її географію, клімат, населення, шляхи, адміністративний устрій, церковне життя. При цьому колишню Гетьманщину розглянуто як окрему, цілісну державу; щодо її інституцій чи функцій постійно вживається термін "національний". Особливо важливим є те, що у книзі перелічено всі тогочасні українські полки та міста у кожному з них. Отже, саме від "Кратких географических, политических и исторических известий о Малой России" слід вести початок антикварного напряму в українській історіографії, а водночас і генеалогію українського містознавства.

Інтерес до історичних знань, що яскраво виявився в Україні у 70-х роках XVIII ст., мав виразне політичне підґрунтя: саме в цей час українська старшина почала петиційну кампанію, добиваючись від уряду Катерини II "зрівняння в чинах" з російським дворянством. Це засвідчила видана у 1777 р. у Санкт-Петербурзі "Краткая летопись Малая России с 1506 по 1776 год с изьявлением настоящего образа тамошнего правлення и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральних старшин, полковников и иерархов, а также землеописание, с показанием о почтах й других нужных сведений". Одним з авторів її був колишній київський полковник О. Безбородько, видавцем – згадуваний вже В. Рубан. Про політичну заангажованість авторів свідчить, зокрема, той факт, що для доведення прав старшин вони не зупинилися перед підтасовкою даних Зборівського реєстру 1649 р., завищивши число козаків на 20 тисяч.

Хоч М. Грушевський вважав, що ця друга праця була компіляцією з анонімного "Краткого описання Малороссии", що поширювалося в рукописних списках ще в 30-х рр. XVIII ст., її роль у становленні української історіографії виявилася помітною. Відомий спеціаліст у галузі української історіографії В. Кравченко пов’язує з цими двома публікаціями В. Рубана зародження новітнього народознавства. Вихід у тому ж році опису весільних обрядів на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що його здійснив Г. Калиновський, поклав початок українській етнографії.

Важливим джерелом для історичної регіоналістики є кілька атласів Дніпра XVIII ст. Найдокладніший серед яких виконала 1786 р. Адміралтейська колегія на основі топографічних напрацювань групи С. Коковцева. Його цінність полягає в позначенні на 35 картах прилеглих до Дніпра сіл, хуторів, фортець, міст. За картами можна нарахувати 145 населених пунктів, у тому числі 22 міста й містечка.

У зв’язку з адміністративно-територіальними реформами, що мали на меті остаточну ліквідацію автономного устрою України, згідно з урядовими розпорядженнями здійснювалася робота по створенню історико-статистичних (топографічних) описів намісництв та губерній. Відтак, "Описам" регіоналістика дістала новий масив джерел, створених за науковими методиками.

Значну роботу було проведено протягом 70-90-х років XVIII ст., коли докладно описували Чернігівське, Харківське, Катеринославське намісництва. Про розмах цієї роботи свідчать, зокрема, кілька різновидів описів Чернігівського намісництва, здійснених впродовж 1779 – 1796 рр.: описи людності та описи населених пунктів, узагальнюючий опис географії, економічного розвитку та соціальної структури населення намісництва. На основі колективних зусиль, які узагальнив доктор права, філософії і медицини О. Шафонський, у 1786 р. був підготовлений один з найкращих описів намісництв – "Черниговского наместничества топографическое описание". Вже в наш час оприлюднено "Сокращенное историческое описание Черниговской губернии вообще и всякого города особо", підготовлене 1787р.

Фахівці розрізняють дві групи описів намісництв – відповідно до їх походження та характеру інформації. До першої відносять ті, які були складені без чіткого плану відповідно до постанови Сенату 1777 р.; до другої – виконані за розісланою на початку 1784 р. програмою, яку розробив під керівництвом імператриці П. Соймонов зі своєю групою. "Топографическое описание Харьковского наместничества" (1788) подає відомості про державну приналежність окремих територій України та її етнічні кордони.

Робота з описання намісництв і губерній тривала і в XIX ст., завдяки чому виник своєрідний жанр регіональних досліджень і великий джерельний масив. Як правило, описи містили такі дані щодо міст і містечок:

- місцезнаходження;

- відстань до інших населених пунктів;

- опис місцевості (річки, шляхи сполучення);

- топографія міст (вулиці, площі).

В історичній частині вказувалася дата заснування міста, відомості про власників, систему управління, герб. Докладно було описано архітектурні пам’ятки, казенні будівлі, гостинні двори, лікарні, богадільні. Поступово вироблено нові методики історико-краєзнавчих досліджень. Наявні описи містять багатий статистичний матеріал про стан промислів, торгівлю, про соціально-станову та етнічно-конфесійну структуру населення.

Із приєднанням до Росії правобережних українських земель і утворенням нових адміністративних одиниць виникла потреба топографічного обстеження і картографування нових земель. Результати роботи зафіксували в "Топографічному та камеральному описі Подільської губернії 1801 р." Аналогічна робота проводилася і у Волинській та Київській губерніях.

♦ ♦ ♦

3. XIX ст. відкрило третій, економіко-географічний етап у створенні емпіричної бази регіонознавства. Чинником, що спонукав до проведення різних краєзнавчих описів, стали передусім економічні потреби державних органів влади Російської та Австрійської імперій, що володіли українськими землями й прагнули як найповніше використати їхній господарський потенціал. Перший системний опис території було провели австрійські власті Галичини, яка від 1772 р. стала провінцією Австрійської імперії. За розпорядженням імператорів Йосифа ІІ у 1787 р. та Франца І у 1820 р. було проведено докладні переписи поміщицьких, селянських, громадських земельних угідь, дано оцінку їхньої якості та використання. Згадані описи відомі як Йосифинська та Францисканська метрики і є важливим джерелом для вивчення історії соціально-економічного розвитку Галичини кінця ХVІІІ – першої чверті ХІХ ст.

Аналогічні описи проводили російські власті й на території Наддніпрянщини. Серйозним поштовхом у роботі зі створення описів губерній було даний утворення у 1810 р. Статистичного відділення міністерства внутрішніх справ, в якому плідно працювали К. Герман, К. Арсеньєв, М. Надєждін та інші відомі дослідники. У 1840 р. вчені відділення опублікували "Статистические таблицы о состоянии городов Российской империи", які відображали відомості про міське населення, стан промисловості, торгівлі тощо, у тому числі й у містах України. Пізніше, 1852 р., відділення було реорганізовано у Статистичний комітет. Авторитетним осередком краєзнавчих студій в Україні була "Комісії для опису губерній Київського навчального округу" (1850-1864). Її зусиллями було зібрано значний фактичний історичний, економічний, географічний, статистичний матеріал, що стосувався досліджуваного регіону .

У середині століття виникла ідея історико-статистичного опису єпархій, активно підтримана урядом і російською православною церквою. Невдовзі з’явилися описи Чернігівської, Харківської, Волинської єпархій. Як і описи губерній, їх виконували за єдиними програмами, які передбачали наявність такої інформації: географічний опис місцевості; відомості про час заснування та історію населених пунктів; походження їхніх назв; статистичні дані про населення та землеволодіння; відомості про археологічні пам’ятки; опис культових споруд з даними про їхнє заснування, перебудову, ремонти тощо. Один з найкращих описів – Волинської єпархії – належить М. Теодоровичеві "Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии". Протягом всього XIX ст. описи губерній, єпархій та інших територіальних одиниць виконували важливу науково-інформаційну функцію, закладаючи міцний фундамент багатьох наук – історичної географії., статистики, історичної демографії, історичної екології, економічної історії тощо. Про якість і глибину сконцентрованого в них матеріалу свідчить, зокрема, "Статистическое описание Киевской губернии" (1845-1850), виконали під керівництвом відомого економіста і статистика Д. Журавського науковці, що групувався навколо київського цивільного губернатора І. Фундуклея. Три томи "Описання" (четвертий також був підготований, але заборонений цензурою) містять 1910 сторінок великого формату з планами, картами, ілюстраціями, безліччю таблиць. Тут зосереджено величезний матеріал про міста і села, ріки, клімат, мінеральні ресурси, флору і фауну, народонаселення, становий поділ, домашній побут, промисловість, торгівлю тощо.

Виразний вплив підходів Д. Журавського відчутний на спрямуванні книги Л. Похилевича "Сказание о населенных местностях Киевской губернии, или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся". Автор оцінив свою працю як "перший досвід російською мовою систематичного описання цілого краю, заснованого на переказах і оповідях самого народу".

Внаслідок нагромадження великого емпіричного матеріалу історико-статистичним описанням стало тісно як у межах державознавства, так і в рамках спеціальної географії (цим поняттям традиційно відмежовували від загальної географії описи земель, міст, сіл, монастирів, річок тощо). Етапною віхою у розвитку спеціальної географії стало утворення у 1845 р. Російського географічного товариства, яке поставило описи земель і країв під свій контроль і проводило їх за спеціальними планами. Новий напрям у географії, що дістав назву землезнавства, наголошував на природничо-географічних особливостях земель (геологія, ґрунти, клімат, флора, фауна), але виявляв великий інтерес до проблем народонаселення, історії поселень, виробництва ( у сучасних термінах це можна визначити як антропогеографію з ухилом в економічну географію). Емпіричні матеріали, одержані в ході обширних експедиційних робіт, що їх організовувало і фінансувало товариство, дали могутній поштовх до розвитку етнографії, статистики, історичної демографії – вже як самостійних наукових дисциплін. Кожна з них робила свій внесок у справу дослідження регіонів, хоча про комплексність у їхньому вивченні поки що говорити не доводилося. Причому програвали на тлі інших якраз історичні сюжети.

У середині XIX ст. естафету просторових досліджень від державознавства перехопила історична наука. В Україні поява історичної регіоналістики була зумовлена особливостями її розвитку у складі двох імперій та істотними регіональними відмінностями, що виниклими на цій основі. Місцеві історичні школи, що виникали як підсистеми російської, австро-угорської, польської історіографій, фокусували увагу на особливостях колонізаційних, міграційних, модернізаційних процесів на "своїх" територіях і так чи інакше повинні були визначити своє ставлення до українського народу та його історії.

Яскраве уявлення про те, як впливали традиції державознавства на пошуки новонародженої історичної науки, може дати порівняння двох видань першої узагальнюючої синтезованої праці з історії України "Истории Малой России" Д. Бантиш-Каменського. У першому виданні, яке побачило світ 1822 р., автор дав обмаль відомостей про давню історію України, зауваживши, що оскільки "початкова малоросійська історія з’єднана абсолютно з російською та польською", він не вважав за потрібне докладно її описувати. Ознайомлення з "Історією Русів", якої під час підготовки першого видання своєї книги автор не мав, а також з низкою видань історико-географічного змісту спонукало Д. Бантиш-Каменського до істотного перегляду своїх дослідницьких методів. Друге видання (1830) вигідно відрізнялося від першого насамперед використанням значно ширшого кола джерел, зокрема етнографічних. Для історичного регіонознавства справді безцінним виявився його останній, 46-й розділ, де подано історико-географічний і соціально-економічний огляд України XVIII ст. У книзі є інформація про кількість козацьких полків, населення, заняття жителів, розвиток міст; є дані про структуру управління Україною у ХVІ-ХVШ ст., опис станів і їхніх привілеїв. Автор докладно описує характер українців, побут, звичаї, обряди, вірування тощо, звертає увагу на те, що уже в глибокій давнині мова киян відрізнялася від мови новгородців. Цікаво відзначити, що у підготовці цього розділу автор використав матеріали, надані йому великим знавцем української мови й побуту І. Котляревським.

В руслі ідей Д. Бантиш-Каменського створював свою п’ятитомну "Історію Малоросії" М. Маркевич. Як історик-аматор, він зазнав значного впливу "Історії Русів", відтак ідея обґрунтування історичних прав Малоросії є стрижнем його праці. Авторський текст у ній становить два томи, три останні – це документи, описи джерел, списки полків, козацької старшини, різні примітки і т.п. Здебільшого вони були використані не з архівів, а з приватних колекцій, що збільшує їхню вагу. Позитивний бік праці становить обґрунтована полеміка Маркевича з істориками-норманістами і доведення автохтонності слов’янських племен. Для регіональної історії чимало важить той факт, що Маркевич зробив одну з перших спроб створити окрему схему розвитку українського народу, відмежувавши виклад подій української історії від того контексту, в якому їх подавала звичайно російська історіографія.

Специфічне зацікавлення українською історіографією регіональними проблемами був зумовлений, зокрема, політичними та ідеологічними чинниками. Науковці вважають, що "регіоналізм" був закладений у "генетичному коді" українських мислителів. 3 одного боку, спроби виокремлення історії України із звичних росієцентристських схем відразу ж наштовхнулися на ідеологічний опір центру (це ще в середині XIX ст. знайшло відображення у суперечці "южан с северянами"). З іншого боку, постійні звинувачення у сепаратизмі, які лунали на адресу істориків, часто позбавляли їх можливості наукового вибору, змушували до своєрідної "втечі" від загальних проблем історії України і заглиблення у пласти локальної історії та краєзнавства. Посилена увага до місцевих традицій, звичаїв, побуту, деталей історичного минулого якоюсь мірою компенсувала відчуття втрати власної державності, живила почуття національної свідомості. Домінування в українській історіографії народницького напряму теж пішло на користь регіонально-історичним дослідженням, оскільки базову основу його підходів становив інтерес до соціальної і побутової історії народу, краєзнавства. Чимала заслуга у цьому належить науковцям Харківського та Київського університетів. Університет у Харкові відкрито 1805 р. Незабаром тут утворився потужний науковий центр, який доволі активно проводив краєзнавчі дослідження, що публікувалися на сторінках періодичних видань "Украинский вестник", "Труды Общества Наук при Харьковском университете" ,Запорожская старина", "Украинский журнал" та ін. Київський університет, відкритий у 1834 р. також став осередком нуки та культури в Україні. Його першим ректором був відомий український історик М. Максимович, перу якого належатьт праці з історії України, фольклористики, лінгвістики. Значну увагу у цих працях приділено й краєзнавчій проблематиці ("Нарис Києва", "Про Лаврську Могилянську школу", "Археологічні записи про Київ та околиці").

Політичні реалії істотно впливали і на історіографічний процес на західноукраїнських землях. Австрійський уряд, зауважував І. Франко, не дуже дбав про розвиток краєзнавства, побоюючись пробудити у мешканців Галичини надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле. Змушений з адміністративних міркувань проводити обміри краю, укладати інвентарні описи земельної власності і панщинних повинностей, він публікував лише найзагальніші дані щодо гір, рік, геології чи адміністративного поділу, оминаючи так,і на його думку, небезпечні речі, як земельна власність, кріпосницькі відносини тощо. Лише бурхливі події 1848 р. зумовили появу першої польської праці про Галичину – анонімно видану книгу В. Калінки, від якої Франко виводив блискучий початок галицького краєзнавства.

Описові твори про західноукраїнські землі з’являлися й раніше. Однією із найперших була праця Е. Куропатніцького "Географія, або докладний опис королівства Галичини і Лодомерії", що вийшла польською мовою в Перемишлі 1786 р. (нині ця праця є бібліографічною рідкістю). Аналогічна праця про Галичину, але значно ширша тематично, видана 1865 р. у Львові польською мовою. Це дослідження Г. Ступніцького "Галичина під оглядом географічно-топографічно-статистичним". Опису Галичини присвятили праці й деякі чеські вчені. Наприклад, Й. Рорер у 1804 р. опублікував праці "Короткий огляд західних провінцій Австрійської держави" і "Спостереження під час подорожі від турецького кордону через Буковину, Східну і Західну Галичину, Сілезію та Моравію до Відня". У цих роботах поміщено цікавий статистичний матеріал, карти, опис побуту місцевих селян. Неабиякий інтерес викликає і зроблений у працях топографічний опис Львова. Інший чеський учений К.В. Зап, який проживав у Львові в 1836 -1845 рр., залишив цікаві замітки із своїх подорожей Галичиною. Найґрунтовнішими його працями історико-краєзнавчого спрямування про Галичину є "Детальний географічний опис Австрійської держави з використанням найкращих джерел і найновіших відомостей" (1837), "Дороги і подорожі Галицькою землею" (91840-1841), "Допис зі Львова" (1842), "Вістки зі Львова" (1845). Учений подав не лише матеріал про ландшафт краю, але і його історичні пам’ятки. Декілька нарисів про Львів та околиці належить відомому чеському музикознавцю Л. Ріттенберґові. Його нарис "Екскурсія до львівської околиці" (1852) присвячена навколишнім селам, містечкам, життю та побуту його мешканців.

Біля витоків українського краєзнавчого руху в Галичині, спроб перших наукових розробок у галузі краєзнавчої тематики стоять діячі "Руської трійці". М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони зробили вагомий внесок у розгортання й організацію цілеспрямованої етнографічно-фольклористичної збирацької роботи на західноукраїнських землях. Значний вплив на їхні краєзнавчі студії мали праці З. Доленги-Ходаковського, який здійснив чимало мандрівок Східною Галичиною. З метою надання етнографічно-фольклористичному збирацтву системного й наукового спрямування, діячі "Руської трійці" залучили до цієї роботи своїх знайомих і рідних. Так, фіксацією пам’яток фольклору та етнографії в околицях Глинян на Львівщині займався Й. Тим’як, на Самбірщині – М.Мінчакевич, на Сянщині – І. Бірецький, на Золочівщині – брати Я. Головацького Іван та М. Шашкевича Антон, на Бойківщині – брат І. Вагилевича Микола, на Гуцульщині – М. Бурачинська, на Станіславщині – О. Кобринський та К. Блонський, на Покутті – С. Семенович і Г. Вишневська та інші. Народознавчі мандрівки членів гуртка, особливо Я. Головацького та І. Вагилевича, а також їхніх сподвижників охопили практично усю українську частину Галичини, Буковини й Закарпаття. На підставі зібраних етнографічно-фольклорних матеріалів діячі "Руської трійці" зробили цінний внесок у вивчення локальних різновидів традиційно-побутової культури Галицького краю, особливо Українських Карпат і підгірської зони. Краєзнавчі дослідження "Руської трійці" певною мірою вплинули на наукові зацікавлення чеського вченого П.Шафарика, автора праці "Про землю, звану Бойки", що була першою науковою спробою характеристики однієї з етнографічних груп українців Карпат. І. Вагилевич у своїх статтях поглибив розроблювану ним тему про етнографічні групи карпатських українців, зокрема науково обґрунтував окреслення території розселення гуцулів і бойків, яке надалі прийняли інші дослідники. До історико-краєзнавчого доробку "Руської трійці" можна віднести і працю Я. Головацького "Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі", написаній у формі листів на основі вражень від подорожі по Карпатах і Закарпатті в 1839 р. Інформація в ній чітко паспортизована щодо конкретного місця і часу.

Українська історіографія Галичини у першій половині ХІХ ст. розвивалася у руслі москвофільства. Перший її фаховий історик Д. Зубрицький під впливом московського професора М. Погодіна став палким прихильником теорії "єдиного руського народу" і зневажливо ставився до народної української мови. Це, однак, не завадило Зубрицькому любити і досліджувати народні пісні, глибоко цікавитися історією українського книгодрукування, церковного життя в Галичині. Незаперечні заслуги Д. Зубрицького в галузі джерелознавства. Ставши членом Ставропігійського інституту у Львові, він по суті врятував занедбаний Ставропігійський архів і ввів у науковий обіг величезний джерельний матеріал з історії Галичини.

Д. Зубрицький першим у Галичині замислив велику наукову працю – "Нарис з історії руського народу в Галичині і церковної ієрархії у тому ж королівстві". Вона мала складатися з чотирьох частин і охоплювати історію Галичини від запровадження християнства до кінця XVIII ст. Проте видати (польською мовою) вдалося лише першу частину цієї праці у хронологічних рамках 988-1340 рр. Виклад був сфокусований на події перебували події церковного життя і національно-релігійної боротьби. Значення історіографічного джерела зберігають і пізніші праці Д. Зубрицького, насамперед "История древнего Галичско-Русского княжества" у трьох томах, яка вийшла друком у Львові 1852 р. На відміну від польських авторів, які вважали Галичину і Волинь одвічними польськими землями, Д. Зубрицький виклав їхню історію у тісному зв’язку з історією давньої Русі.

У золотий фонд українського краєзнавства та історичної науки увійшла написана Д. Зубрицьким "Хроніка міста Львова". Хроніка вперше була опублікована польською мовою у 1844 р. і видана також російською мовою стараннями О. Бодянського у "Чтениях в обществе истории и древностей Российских" (Москва, 1845). За оцінкою Я. Дашкевича, вона залишилася живою, цікавою, актуальною досі, незважаючи на те, що за понад півтора століття про Львів було написано десятки книжок і сотні статей. Будучи передвісником українського позитивізму в історіографії, Д. Зубрицький подав у своїй "Хроніці" "справжню "копальню відомостей". Тут відбита політична історія поруч з етнічною; адміністративно-правова, церковна, військова, демографія є близькою до соціотопографії; історична географія – до топоніміки, а всі ці ділянки пронизує історія "буденного дня" міста. Не дивно, що польська історіографія поставилася до "Хроніки" з неприхованою ворожістю, акцентуючи на її "антипольськості". Науковий доробок Д. Зубрицького дає незаперечні підстави вважати його найвидатнішим галицьким краєзнавцем першої половини ХІХ ст.

На з’їзді істориків у Львові (1848 р.) було засновано "Галицько-руську матицю", яка почала видавати "Галицкий исторический сборник". Значна частина вміщених у ньому матеріалів належала перу А. Петрушевича та І. Шараневича. Краєзнавчий доробок цих краєзнавців важко перебільшити. Антоній Петрушевич протягом 1858 р. впорядкував бібліотеку і архів греко-католицького капітулу, уклав систематичні каталоги, чим неоціненно доклався до впорядкування краєзнавчих матеріалів з історії Церкви та Галичини. Перейшовши під впливом Д. Зубрицького на москвофільство, з часом зрікся цих поглядів і доводив окремішність українського народу від російського та польського. А. Петрушевич першим почав збирати та видавати краєзнавчі джерела з історії Галичини. До найвизначніших джерелознавчихо праць належать Галицько-Волинський літопис 1201 – 1291, Львівський літопис, 6-томна "Сводная Галицко-Руская летопись" (1874-1897). А. Петрушевич опублікував грамоти Лева Даниловича (1854). Серед краєзнавчих публікацій відзначимо "Про місто Галич за Луквою", "Походження емблеми і гербу "Льва" і "Погоні" (1886), "Краткое историческое известие о времени введения християнства в Галичской Руси...", монографії з історії церкви в Галичині і Буковині, розвідки з історії друкарства. А. Петрушевич помер у Львові і похований на Личаківському цвинтарі.

"История Галицко-Володимирской Руси" професора Львівського університету І. Шараневича (1829-1901), за оцінкою М. Грушевського, "довго зіставалася одиноким і цінним підручником історії краю". Дослідник активно вивчав історію галицьких міст і містечок. На жаль, його краєзнавчий доробок мало опублікований, більшість праць зберігається в архівах Львова. Історією окремих повітів або міст Галичини займався також історик-краєзнавець С. Баронч. Серед його праць – "Надзвичайне торговельне місто Броди" (1865), "Пам’ятки міста Жовкви" (1877) та ін.

Впродовж XIX ст. краєзнавчі дослідження і в "російській" і в "австрійській" Україні переважно велися в руслі етнографізму, або романтизованого історизму.

Специфічний інтерес до місцевих особливостей побуту, мови, народної творчості, звичаєвого права відбивав прагнення дослідників проникнути у таємниці етносоціогенезу, з’ясувати першовитоки регіональних відмінностей, і, зрештою, довести право українського народу на самодостатнє існування. Стимулювала це зацікавлення і офіційна підтримка тих локальних досліджень, які мали доводити споконвічну "російськість" земель Наддніпрянщини. Роль польського і єврейського чинників у колонізації Правобережної України стала об’єктом посиленої політизації: у працях істориків-поляків її перебільшували, у виданнях, що стояли на позиціях росієцентризму – применшували.

Відтак, краєзнавчий рух в Україні, пройшовши ряд етапів, на середину ХІХ ст. набув нової якості: з емпіричного нагромадження фактів перейшов до їх наукового осмислення та узагальнення.