Термінологічний інструментарій історичного краєзнавства та його зв’язки з суміжними науковими дисциплінами.

Термінологічні дискусії та їхнє значення для визначення статусу історичного краєзнавства.

Зв’язки історичного краєзнавства з іншими науковими дисциплінами.

1. Кожний науковий напрям повинен виробити власну понятійно-термінологічну систему – сукупність понять і відповідних термінів, пов’язаних певними вихідними категоріями. Термінологічні дискусії мали посісти одне з першорядних місць у краєзнавчій історіографії останнього десятиріччя. Однак, до цієї непростої проблеми дослідники звернулися тільки у другій половині 90-х років ХХ ст. Якісно новий період в історичному краєзнавстві започаткували наукові публікації Я. Верменич, І. Колесник, В. Горбик, П. Скрипник, В. Круля, Я. Жупанського. Саме вони звернулися до остаточно не розв’язаних в регіоналістиці та історичному краєзнавстві проблем термінології. Дискусії точилися насамперед навколо найуживаніших понять, таких як "край", "регіон", "земля", "область", "територія", "поселення", "населений пункт" тощо. Не всі з них до сьогодні є достатньою мірою унормовані, що ускладнює застосування їх як базових в історичному краєзнавстві та інших історичних дисциплінах. Така невизначеність ускладнювала процес виділення історичного краєзнавства у самостійний науковий напрям.

Перебуваючи на межі природничого і соціогуманітарного знання, краєзнавство запозичує з обох цих сфер переважно ті поняття, які характеризують просторові співвідношення певних об’єктів.

Розглянемо нинішні погляди на основні терміни, які використовують сьогодні в історико-краєзнавчих працях. Почнемо з визначення поняття регіон, оскільки історичне краєзнавство є підсистемою історичної регіоналістики, Поняття "регіон" (від лат. regio – область), природно, є базовим в історичній регіоналістиці. У найзагальнішому вигляді "регіон" виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, однорідна з погляду певних, визначальних критеріїв, і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій.

Географи розрізняють регіони різних рівнів – від локального і національного до континентального і глобального. Поняттям "історична регіоналістика" об’єднуються і дослідження цілих континентів ("азіатсько-тихоокеанський регіон"), і вивчення окремих країв тієї чи іншої держави. Визначення кордонів таких соціально-просторових одиниць становить певні труднощі. Тому в історичних працях регіон – це радше якийсь територіальний спосіб виокремлення і узагальнення, ніж предмет дослідження.

У 1998 р. Європарламент прийняв Хартію регіоналізму, де регіон визначено як гомогенний простір, що характеризується фізико-географічною, етнічною, культурною спільністю, а також спільністю господарських культур та історичної долі.

У різних природничих і соціогуманітарних науках поняття "регіон" трактують по-різному. Погляди збігаються у визначенні регіону як умовно виділеного простору, який відрізняється від прилеглої території певною сукупністю щодо сталих природних і економіко-географічних зв’язків, що часто поєднані специфікою національного складу населення . Далі починаються істотні розбіжності.

У традиціях географії, перенесених і до сфери загального краєзнавства, нерідко ототожнюють природно-господарські регіони та історико-географічні краї. За О. Мариничем, регіони, що відрізняються своїм природним середовищем, історичним і економічним розвитком, етнографічними особливостями, "можна називати історико-географічними краями". Таких країв вчений виділяє 9, відносячи до кожного з них 2-4 сучасні області і виділяючи в окремий регіон Республіку Крим. В основі районування у цій схемі лежать природні чинники – наявність у рівнинній Україні трьох природних зон – степової, лісостепової та зони мішаних лісів, а також двох гірських областей – Українських Карпат і Гірського Криму.

Інші критерії районування кладуть в основу економісти, соціологи, політологи, етнологи. Економісти тяжіють до визначення соціально-економічної системи життєзабезпечення у певних, чітко визначених територіальних рамках. Соціологи здебільшого визначають регіон як частину території держави, яка помітно відрізняється від інших за певними ознаками (природно-кліматичними умовами життєдіяльності, історією, етнічним складом населення, мовою, культурою, релігією тощо) і досліджують взаємодію цих факторів.

У політології регіон, як правило, має вигляд території зі своїми власними політичними або адміністративними структурами, які у соціальній ієрархії розташовуються переважно між національним рівнем та рівнем місцевих органів державної влади. Регіон виступає при цьому як складова частина якогось духовного (культурного) і політико-територіального соціуму, що має досить чіткі кордони і достатньо цілісну інфраструктуру свого життєзабезпечення. Дефініція регіону особливо розмита у політичній практиці: нерідко регіон ототожнюють з областю (і навіть з містом республіканського підпорядкування). За цим принципом Україну ділять на 27 регіонів. Сучасна реформа адміністративно-територіального устрою передбачає кілька варіантів виділення більших регіонів (ареалів, країв, зон).

Етнологи основою всіх існуючих типологій вважають історико-етнографічне районування, оскільки воно складалося історично, позначившись на всій системі традиційної культури, господарювання, соціальних зв’язках, закарбувавшись в історичній пам’яті людей, їхній етнорегіональній свідомості та крайовій ментальності. Вказані чинники, безумовно, достатньо вагомі як для власне регіоналізації, так і регіональної політики. Зокрема, для французького історика Ф. Броделя регіон – це аналог особливого світу з притаманною лише йому ментальністю, особливим світосприйманням, традиціями.

На погляд етнопсихологів, територіальні, історичні, геополітичні, етнокультурні, соціально-економічні та соціально-психологічні фактори зумовлюють виникнення регіональних культурно-інформаційних систем. На процес їхнього утворення впливають історико-культурні особливості території, можливості регіонів у сфері управління та використання результатів власної господарської діяльності, специфіка етноконтактних зон. Соціально-психологічними дослідженнями доведено існування на території України чотирьох виразних культурно-інформаційних систем: центральної, західної, східної та південної.

Своєрідним узагальненням усіх цих підходів може бути сучасний погляд на регіон як триєдиність природного, синтетичного (створеного впродовж тисячоліть існування людства) та соціального середовища, що становить функціональний, структурно-галузевий і просторовий компоненти як господарського життя держави, так і навколишнього природного середовища.

Проте історична регіоналістика, претендуючи на статус певного наукового напряму, потребує власного визначення регіону як просторової одиниці. На думку Я. Верменич, регіон у її власній системі понять має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується:

- специфічною самосвідомістю;

- спільними територіальними інтересами;

- домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян;

- специфікою політичної культури, яка може бути активістською, ситуативною, пасивною.

На ґрунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, з притаманним йому своєрідним "регіональним патріотизмом".

Критерії районування складаються, як правило, на основі історичного досвіду кількох поколінь. Дуже рідко кордони умовного соціокультурного регіону збігаються з тими, що їх визначає адміністративно-територіальний поділ певної країни. Мало тут може зарадити і традиційний історико-ландшафтний чи етнографічний поділ. Регіони формуються за сукупністю різних ознак – фізичних, економічних, політичних, комунікаційно-інформаційних та інших. Оптимальною основою районування є інтереси людей та національні інтереси держави.

Донині немає єдності у трактуванні базового в історичному краєзнавстві поняття край. Воно застосовується і для означення певної, конкретно визначеної площі, "малої батьківщини", і для іменування всієї української етнічної території. Саме від нього нерідко виводять і назву "Україна". Надзвичайно поширеним вживання поняття, як синоніму "Україна" було і залишається у спогадах та мемуарах українських емігрантів, що називали полишену батьківщину "Старий Край" чи просто "Край". Причиною цього може бути ототожнення понять "край – Україна" як в роки національно-визвольних змагань українського народу 1914-1920 рр., так і в міжвоєнний час, тобто в періоди, що спричинили потужні хвилі української еміграції. Характерним прикладом є книжка Степана Рудницького "Україна – наш рідний край." У 1917 р. автор писав: “Наш рідний край – не є Київщина чи Лемківщина, Гуцульщина чи Кубанщина, Холмщина чи Таврія, Полісся чи Чорномор’я, Поділля чи Донеччина, Бойківщина чи Харківщина, Підляшшя чи Херсонщина, Волинь чи Полтавщина, Чернігівщина чи Катеринославщина. Наш рідний край – се велика, багата, славна Україна".

Свого часу Михайло Драгоманов у відомій праці "Переднє слово до Громади (1878р.)" проводив аналогію між поняттями "україна" і "провінція". В сучасній історіографії зустрічається дещо інше тлумачення співвідношення понять "край" і "Україна". Зокрема С. Шелухін виводить походження назви "Україна" від слова "украяти", тобто відділити шматок території зі своїми краями, межами, окраїнами. На думку дослідника, абстрактне поняття "україна" персоніфікувалося і перетворилося на власне ім’я тільки з бігом часу.

У сучасній історіографії проблеми поділу України на певні зони та термінологічні дискусії навколо їхніх назв уперше порушили науковці В. Горбик та П. Скрипник. У статті "До питання про районування України" вони узагальнили результати ґрунтовних досліджень, що їх здійснили географами, економісти, історики, фахівці інших спеціальностей, і запропонували розглядати поняття "край" як певну територію, яка підлягає комплексному вивченню. Територіальні межі країв повинні визначатися на підставі фізико-географічних (визначальних), економічних, політичних та етнічних аспектів. На думку Я. Верменич, просторово-регіональні підходи диктують необхідність оцінки країв за конкретними, притаманними лише їм характеристиками. Місце, простір, територія тут виступають як інтегруюче начало, а тому просторове окреслення меж країв становить пріоритетне завдання як для історичного краєзнавства, так і для регіоналістики. Просторові межі поняття "край" повністю залежать від часових. Штучний поділ на регіони може прислужитися перспективі, однак для історії всілякі спроби перекроювання території "заднім числом" є неприйнятними.

В історико-краєзнавчих дослідженнях останнього часу регіони вивчають і як територіальні спільноти, і як узагальнені образи. Поняття територія найчастіше дискутують у визначенні сфери досліджень географічного краєзнавства. Однак, як ми вже зазначали, сфера використання термінів у споріднених дисциплінах часто перекривається. Для географів територія – це простір землі, внутрішніх і прибережних вод, долучаючи повітряний простір над ними, з певними кордонами. В історичному краєзнавстві поняття "територія" вживається в контексті зв’язків, які на певному історичному просторі поєднують людину з середовищем і перетворюють певний простір у її "рідний край", "отчу землю", "малу батьківщину". Як слушно зазначає А. Шведова, територія не є поняттям абстрактним, це місце для аналізу регіональної специфічності і тому тяжіє до образного її бачення. Для краєзнавців "територія" є простором для досліджень і, водночас, чинником, що формує сукупність притаманних саме їй ознак. Предметом зацікавлень істориків-краєзнавців дедалі частіше стає пошук спільних чи відмінних рис між окремими локальними спільнотами, що населяють ті чи інші території. На думку В. Круля та Я. Жупанського "територія в краєзнавстві відіграє роль немовби "кістяка", на який нарощується все інше". Саме тому науковці стремлять до максимально чіткого визначення поняття "територія" у краєзнавчих дослідженнях, зокрема і в регіоналістиці загалом.

"Територія" в історичній регіоналістиці – не тільки ареал досліджень, а й певною мірою системоутворюючий чинник. Краєзнавець намагається виявити сукупність ознак, притаманних саме досліджуваній місцевості.

В українознавстві поняття "край" нерідко ототожнювалося з поняттям "земля". Зокрема, напрям в історіографії, який передбачав вивчення України за регіональним принципом, В. Антонович називав "земельним". Д. Багалій відштовхувався від поняття "область" – і називав свій метод "обласницьким". М. Грушевський ввів до наукового обігу поняття "історичне районознавство".

Галицька, Волинська, Сіверська та інші землі утверджені в свідомості сучасників як спогад про історичне минуле краю, відтак давня організація територіального політико-адміністративного устрою, на думку М. Дністрянського, стала для сучасників носієм історичної пам’яті. Наприклад, започаткована в 2001 р. краєзнавча серія "Літописні міста Волині" передбачає дослідження історії населених пунктів на території не сучасної Волинської області, а "літописної Волинської землі, що займає простори Волинської, Рівненської, північні райони Львівської, Тернопільської та Хмельницької областей". Ініціаторами наукових досліджень княжих центрів Волині та випуску серії нарисів виступили науковці Волинської археологічної експедиції Львівського історичного музею під керівництвом С. Терського. У першому випуску коротко викладено історію містечка Олики до 1939 р., опубліковано результати археологічних розкопок, проведених у 1988 – 1990 рр. на міських околицях, подано історичну топографію міста ХІІ – ХVІІІ ст., генеалогію власників міста, а також короткий звід пам’яток архітектури ХV – XVIII ст.

Російські науковці з Санкт-Петербурга пропонують регіоналістиці свою категорію – "історико-культурна зона" (ІКЗ). Регіоналістику вони розглядають як макродисципліну, що оперує узагальненими результатами спеціалізованих досліджень. Поняття ІКЗ, на їхню думку, включає притаманні певній території пам’ятки матеріальної культури у нерозривному зв’язку з ландшафтом ("топохронами"). Структуру ІКЗ формують топохрони, пов’язані і з матеріальними (природними чи штучними), і з ментальними (топоніми, уявлення, ритуали) комунікаціями. ІКЗ вводиться як поняття, що дає змогу досліджувати єдність певного ареалу, котрий виділяється за даними археології, етнографії, антропології, мовознавства, історії, геології, палеографії, географії та низки інших гуманітарних дисциплін. ІКЗ як багатофакторні величини складаються поступово, на певній території в умовах конкретного клімату та ландшафту, і визначаються взаємовпливами історичних, географічних, господарських, демографічних і особливо етнографічних факторів. Для розмежування таких ІКЗ, науковцям різних напрямів і країн необхідно провести цілу низку краєзнавчих досліджень.

Історична регіоналістика, а разом з нею і краєзнавство, шліфує свій термінологічний інструментарій у тісному контакті з пам’яткознавцями. Насамперед, це стосується широко вживаних понять "пам’ятка" ("пам’ятник"), "культурні цінності", "культурна спадщина" та ін., навколо яких уже багато років тривають дискусії. Хоч в основу цих понять і не покладено просторових критеріїв, вони належать до числа пріоритетних у краєзнавстві. З цих міркувань вважаємо доцільним охарактеризувати в загальних рисах дискусію пам’яткознавців і краєзнавців навколо проблеми історико-культурної спадщини.

Значна частина цих дискусій точиться довкола розрізнення понять пам’ятка і пам’ятник. Цей другий термін, що його зафіксували І. Срезневський та С. Преображенський у джерелах XIIІ ст., у староукраїнській мові ХІV – ХVІ ст. не зустрічається. В російській мові ХVІІІ – ХІХ ст. він застосовувався досить часто, але в суто конкретному сенсі – монумент, надгробок. Лише в XIX ст. поняття пам’ятник починає вживатися у розширеному контексті: в розумінні залишків матеріальної та духовної культури минулого. У проекті "Заходів зі збереження пам’ятників старовини", що його запропонував І Археологічний з’їзд (1865), вводилися поняття "пам’ятники архітектури", "пам’ятники писемності", "пам’ятники живопису" тощо. Докладне розшифрування поняття "пам’ятник" знаходимо у проекті "Правил збереження історичних пам’ятників", підготованих комісією О. Лобанова-Ростовського (1876): до пам’ятників, що мають історичну цінність, там належали пам’ятники зодчества, живопису та скульптури, ремісничі вироби, пам’ятники писемності та друку. Раннє українське вживання поняття "пам’ятка" тяжіє до поняття "спомин", "згадка", що з’являється від 1545 р. У XIX ст. на західноукраїнських землях явно надавалося перевагу застосуванню терміна "пам’ятка" в значенні предмета (споруди), пов’язаного з матеріальною і духовною культурою минулого.

На Наддніпрянщині під впливом російського слововживання надавали перевагу терміну "пам’ятник", який мав полісемантичне "наповнення". У контексті українізаційних процесів початку XX ст., щоправда, на короткий час, на перший план вийшло поняття "пам’ятка". Надалі знову домінував "пам’ятник", і це мало негативний вплив на спрямування пам’яткоохоронної діяльності. Левова частка коштів, яку виділяли на пам’яткоохорону, витрачали не на збереження і відновлення оригінальних пам’яток, а на тиражування пам’ятників-монументів.

В українських енциклопедичних виданнях і словниках 60-х – початку 70-х років терміни "пам’ятка" і "пам’ятник" вживали здебільшого як тотожні. Проте потреби законодавчого забезпечення пам’яткоохоронної роботи диктували необхідність їх уточнення і розрізнення. Початок дискусіям з цього приводу поклали статті В. Акуленка. За необхідність чіткішого розрізнення цих двох понять і надання поняттю "пам’ятка" ширшого значення порівняно з поняттям "пам’ятник" на сторінках журналу "Пам’ятки України" пізніше висловилися С. Кот, Д. Гринишин та Я. Дашкевич, В. Русанівський та інші фахівці. 3 урахуванням думок, висловлених у ході дискусій, укладачі Зводу пам’яток історії і культури України застосовують поняття "пам’ятка" як ширше і більш узагальнююче у порівнянні з поняттям "пам’ятник".

Розрізненням понять "пам’ятки" і "пам’ятники" дискусії не завершилися. Адже обидва поняття надзвичайно місткі і охоплюють різні категорії пам’яток – археології, історії, містобудування, архітектури, монументального і прикладного мистецтва тощо. Чимало суперечок точилося навколо наповнення поняття "пам’ятка історії і культури ", причому ряд учасників дискусії доводили, що поняттям "культура" охоплюються всі пам’ятки історії, і тому можна обмежитися поняттям "пам’ятка культури". Але при цьому не брали до уваги той факт, що існує чимало природних пам’яток, пам’яток воєнної історії тощо, які неможливо підвести під поняття "пам’ятка культури". Тому термін "пам’ятка історії і культури" здобув права громадянства і юридичний статус, закріплений у Законі України про охорону та використання пам’яток історії та культури 1978 р. Втім, у Законі України "Про охорону культурної спадщини" (2000) замість терміна "пам’ятка історії та культури" вжито термін "пам’ятка".

Дискусійними стали нещодавно і поняття пам’ятка містобудування та пам’ятка архітектури. В офіційних документах ці поняття застосовують зазвичай як тотожні. Проте в процесі підготовки матеріалів до Зводу пам’яток історії та культури виникла проблема розме­жування цих двох понять.

Важливо зауважити, що зафіксоване в ряді міжнародно-правових пам’яткоохоронних документів поняття "пам’ятка" за своїм змістом вужче, ніж те, яке застосовують у вітчизняній практиці. Венеційська "Міжнародна Хартія з консервації й реставрації пам’яток та визначних місць" (1964) дала таке визначення пам’ятки: "Поняття історичної пам’ятки включає в себе як окремий архітектурний твір, так і міське чи сільське середовище, що мають характерні властивості певної цивілізації, особливого шляху розвитку або ж історичної події". Таке трактування обмежує коло пам’яток творами архітектури, монументальної скульптури та археологічними пам’ятками, тобто нерухомою історичною спадщиною. Решта свідків минулого у міжнародно-правовому тлумаченні охоплено поняттям "культурні цінності".

Чіткої, загальноприйнятої дефініції культурних цінностей не існує навіть у міжнародному праві. Зазвичай на їх означення застосовуються два поняття – культурна спадщина і культурні цінності. Поняття "культурні цінності" відповідно до конвенції про охорону культурних цінностей 1954 р. охоплює рухоме й нерухоме майно, що має велике значення для культурного надбання кожної країни, у тому числі музеї, бібліотеки, архіви тощо. Проте конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону і запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності (1970), має предметом свого регулювання лише рухомі культурні цінності.

Інші документи, також підготовані під егідою ЮНЕСКО, дають ширше тлумачення культурних цінностей, включаючи до їхнього переліку і нерухомі об’єкти, у тому числі архітектурні ансамблі, історичні квартали в містах, археологічну спадщину. Зате поняття "культурна спадщина", закріплене в Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972), відносить до культурної спадщини лише нерухомі об’єкти, у тому числі:

- пам’ятки: твори архітектури, монументальної скульптури та живопису, елементи або структури археологічного характеру, написи, печери та групи елементів, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва або науки;

- ансамблі: групи самостійних або об’єднаних будівель, архітектура, спільність або зв’язок з пейзажем яких мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва та науки;

- визначні місця: твори людини або спільні твори людини і природи, а також зони, що включають визначні місця та мають значну універсальну цінність з погляду історії, естетики, етнографії або антропології.

У міжнародних правових документах 90-х років з’явився і новий термін "культурна спадщина" коли йдеться про культурні надбання, які не підлягають експорту з країни свого походження. Термінологічна неузгодженість створює чималі ускладнення для справи охорони культурних цінностей на державному і регіональному рівнях. Тому в Законі України "Про охорону культурної спадщини" чітко закріплено класифікацію об’єктів культурної спадщини за типами і видами.

Робота для подальшого уточнення понять і категорій, які застосовують у сфері краєзнавства та регіоналістики, і їхнього узгодження з міжнародними стандартами триває. Загальний напрям цієї роботи визначається завданнями переходу від збереження окремих пам’яток до турботи про історико-культурне середовище.

♦ ♦ ♦

2. Друга половина XX ст. виявилася періодом інтенсивних процесів диференціації наукового простору в історичній та суміжних науках. Розширення кола досліджуваних явищ потягнуло за собою поглиблення спеціалізації; яку супроводили процеси міждисциплінарної кооперації та інтеграції. Найперспективніші напрями досліджень виникали на основі як пошуку нових підходів, так і екстраполяції методів одних наукових дисциплін на інші. Відчутний прогрес відбувся у сфері спеціальних історичних дисциплін, номенклатура яких нині налічує понад 80 позицій. Самостійними галузями історичного знання стали наукові напрями, що з’явилися на міждисциплінарних стиках: історична психологія, історична демографія, історична екологія тощо.

Історична регіоналістика та історичне краєзнавство, як його невід’ємна частина у цьому процесі посідає особливе місце, оскільки виконує і певну інтегративну функцію. Важко знайти сьогодні інший науковий напрям, в якому б так органічно співпрацювали історики й етнографи, географи й демографи, екологи та лінгвісти. Особливістю джерельної бази історичної регіоналістики є те, що вона формується на межах історичного, географічного, філософського, етнологічного, економічного, культурологічного, соціолінгвістичного знання. Невеликі, як правило, ареали регіонально-історичних досліджені, пред’являють особливо високі вимоги до комплексності джерельної бази та інформативної повноти.

Головними передумовами інтеграції таких суміжних дисциплін, якими є, приміром, археологія і етнографія, історична географія і краєзнавство, на думку дослідників, є:

1) взаємна застосовуваність певних методів і прийомів дослідження;

2) спільність дослідницьких принципів;

3) часткова спільність джерельної бази;

4) спільні генетичні корені.

Зокрема, з одного кореня – державознавства – виросли історія і географія, статистика і етнографія, демографія і краєзнавство.

Неодноразовими були спроби простежити логіку зв’язків підсистеми історичної регіоналістики – історичного краєзнавства з іншими суспільними та гуманітарними науками, із спеціальними історичними дисциплінами. Як правило, історичне краєзнавство належало до номенклатури спеціальних історичних дисциплін. На думку С. Заремби, історичне краєзнавство (як і джерелознавство) має право на існування в ряду основних (фундаментальних) історичних дисциплін. Учений аргументує цей висновок тим, що спеціальні історичні дисципліни вивчають певний вид або певний комплекс історичних джерел і використовують при цьому специфічні методи. А історію краю можна вивчити тільки на основі всього комплексу історичних пам’яток. Вона є складовою частиною вивчення історії народу, а, отже, суспільства загалом.

Найвдаліша спроба встановити ієрархію відносин історичної регіоналістики та інших дисциплін належить М. Ковальському. Перелік груп історичних дисциплін, які корелюють із системою краєзнавства, має у нього такий вигляд:

- комунікативно-евристичні, інформативні: історична бібліографія і її розділи – бібліографічна евристика, інформатика, історіографія історичного краєзнавства, історіографія джерелознавства, джерельна, джерелознавча та архівна евристика;