Давні спроби систематизації історичного процесу та їхні прояви в історичній науці.

Спроби людини надати певну систематизацію історії людства тягнуться в далеку давнину. Ця дія має велике значення для формування й розвитку історичного мислення, адже допомагає виявити й вивчити закономірності історичного процесу, а відповідно й сформувати правильну картину світу.

Циклічний напрям філософсько-історичної думки. В античній філософії панувала ідея коловороту в еволюції світу й суспільства. Індійська релігія визнавала закон поступового одухотворення природи, який здійснювався завдяки диханню Брахми. Кожен раз після чергової епохи небуття з’являється більш досконала людська раса, але вона проходить ті ж чотири юги (ери) розвитку за нисходженням від Золотого віку, де царює Істина, Добро і Краса, до віку залізного (Калі-юга), зануреного в Зло, Брехню й Мерзоти. Про п’ять поколінь, що історично змінюють одне інше, – Золоте, Срібне, Бронзове, Героїчне й Залізне, – вчив також грецький поет Гесіод (8 – 7 ст. до н.е.). Геракліт уважав, що світ у цілому, й суспільство зокрема, час від часу гинуть у світовій пожежі, а потім відроджуються в тому ж вигляді.

Ідея історичних циклів не нова. Римський історик Полібій на поч. н.е. у 40-томній «Всесвітній історії» й китайський історик Сима Цянь у «Історичних записках» розглядали історію суспільства як коловорот, циклічний рух. Їх концепції, створені абсолютно незалежно одна від одної, відзначаються вражаючою подібністю за вузловими моментами. Обидва в розробці концепції виходили з історії власного народу; обидва дійшли до висновку, що народ здійснює свою життєдіяльність за певним циклом; обидва доводять це на матеріалах розгляду політичної сфери. Полібій – на прикладі зміни форм влади, Сима Цянь – принципів влади. Обидва вважали, що життєве коло кожного народу вичерпується саме трьома формами чи принципами влади. І нарешті, обидва рушієм історичного процесу вважали переродження відповідного принципу чи форми влади на свою протилежність і, як наслідок, – перехід до іншої форми чи принципу влади. Ідею великих історичних циклів в часи середньовіччя висунув арабський історик ал-Біруні, а через 200 років (ХІV ст.) цю ідею розвинув Ібн Халдун з Туніса.

Ідея нециклічної спрямованості історії з’явилася в рамках християнської есхатології (від грецьк. eschatos – останній, конечний). Згідно з цим ученням, людство приречене на історію Божественним прокляттям, і сам Божественний промисел веде його, через ряд етапів, до страшного суду й перепинення земної історії. Видатним представником цього напрямку був Аврелій Августин (354 – 430), який заклав на весь час Середньовіччя саме таку парадигму бачення історичного процесу.

Ідею циклів у історичному процесі в Європі відродить у часи Відродження Н. Макіавеллі, а трохи пізніше – Т.Кампанелла (обидва – італійці). Але ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у них свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системну й докладну розробку в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський історик Джамбаттіста Віко в своїх «Основах нової науки про загальну природу націй» (1725 р.). А німецький філософ і історик Йоган Гердер в кінці ХVІІІ ст. у роботі «Ідеї до філософії історії людства» підкреслював генетичні початки в історії, періодичні перевороти між епохами космічного масштабу. Дж.Віко вважав, що всі нації проходять три епохи, відмічені характерною формою правління. Перша – божественна, коли немає ще держави, а в суспільстві правлять жерці; друга – героїчна, яку відрізняє аристократична держава; третя – людська, формою правління в якій є республіка або представницька монархія. По завершенні третьої епохи нація впадає в смертельну кризу.

Прогресистський напрям філософсько-історичної думки. Цей підхід свого світового значення набув у ході теоретичного обґрунтування, утвердження та широкої експансії християнства. Докладніше обґрунтування з теологічних позицій цього підходу започатковується в період патристики. Класичним представником теологічного тлумачення історії як поступальної зміни різних епох став Аврелій Августин. Він був чи не першим філософом історії, який створив глобальну теорію історичного поступу. Він цим заклав таку парадигму бачення історичного процесу, яка безконкурентно протрималася в історіографії до самого кінця епохи Середньовіччя. Філософсько-історична концепція Августина міститься головно в його роботі «Про град Божий». Спрямованість історії людства Августин визначає двома катастрофами світового значення, що є своєрідними полюсами силового поля історичного процесу: гріхопадінням Адама і Єви та Страшним судом. Все, що відбувається між цими двома подіями, і становить, власне, зміст всесвітньої історії, яка є реалізацією початкового Божественного задуму. Періодизацій всесвітньої історії Августин знав кілька, всі вони базувалися на Біблії. Прогресизм з’являється і в просвітницькій філософії історії – у праці Ш.Л.Монтеск’є «Про дух законів», хоча родоначальником власне просвітницької концепції історичного процесу був Вольтер, який теж був прогресистом. Подальшу конкретизацію його концепція набула в роботах А.Тюрго та Ж.Кондорсе. Йоган Гердер, хоча й висловлював певні циклістичні думки, але в цілому був прогресистом теж. Цю ідею підтримали у ХVІІІ – ХІХ ст. І.Кант, Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг, Г.Гегель, К.Маркс, Ф.Енгельс.

Регресистський напрям в розумінні еволюції суспільства. Одним з перших трактувань історії як процесу деградації були погляди Гесіода. З п’яти віків, на які він поділяє історію, принаймні три періоди – золотий, срібний, мідний – чітко ієрархізуються, утворюючи регресистський ряд. У Китаї вже Лао-цзи та Конфуцій теж тяжіють до цього розуміння історичного процесу. Європейська історіографія звертається до регресисткоої версії історії в ХVІ ст. в особі історичного скептика Мішеля Монтеня. Наступний етап формування цього напрямку в філософії історії пов’язаний з Ж.Ж.Руссо, хоча його можна назвати регресистом з певними застереженнями.

Періодизаційні схеми історичного процесу. В сучасній науці існують різні варіанти періодизації історії суспільства. Все залежить від того, під яким кутом зору дивитися на історію суспільства, який критерій брати за основу й уважати стрижнем типології, наприклад, знаряддя праці, спосіб виробництва, тип технології, образ життя, господарський уклад, рівень розвитку культури чи політичний режим.

У 1962 р. відомий антрополог Елман Сервіс виділив чотириетапи чи рівні соціальної й політичної організації суспільства: локальна група (band), плем’я (tribe), вожацтво (chiefdom) і держава (state). Локальна група – невелике співтовариство збирачів, засноване на родинних відносинах. Племена займаються неінтенсивним виробництвом їжі (городництво й скотарство). У них є поселення, але немає управління (централізованої влади) і соціальних класів (соціально-економічної стратифікації). У керівництва племені ще не існує легітимних засобів нав’язування своєї волі іншим у процесі прийняття політичних рішень. Община (територіальна) – форма соціально-політичної організації, проміжна між племенем і державою – має диференційований доступ до коштів і постійну соціально-політичну організацію. Держава – така форма соціально-політичної організації, яка заснована на централізованому управлінні й соціально-економічній стратифікації.

Можна обрати в якості засади типології історії суспільства не політичний устрій, а, як це роблять історики, археологи, етнографи, – тип знарядь праці. Тут має значення їх зміна, тому розрізняться кам’яна, бронзова й залізна доба. Палеоліт (давньокам’яний вік) поділяється на ряд стадій: ранній (нижній) палеоліт, що включає олдувайський період (3 – 1,5 млн. рр. тому), ашель (1,5 млн. – 100 тис. рр.. тому), муст’є чи середній палеоліт (100 – 40 тис. рр. тому) і пізній (верхній) палеоліт (40 – 10 тис. рр. до н.е.). Мезоліт тривав від 10 до 8 – 7 тис. рр. до н.е., неоліт – 8 – 7 тис. до 5 – 4 тис. рр. до н.е., енеоліт – 4 – 3 тис. рр. до н.е. Пріоритет тут належить Г.Мортільє (1869 р.). Нині його періодизація, з деякими уточненнями, вважається класичною. Згідно з нею, розрізняють древній (нижній) палеоліт – протоліт, з найдавнішими культурними ступенями – абвильською, ашельською і муст’єрською, і пізній (верхній) палеоліт – міоліт, з культурними ступенями – орін’якською, солютрейською та мадленською. Всі ці ступені розрізняються засобами обробки каменя.

В якості критерія можна обрати комунікативні технології, й тоді ми отримаємо, слідом за відомим канадським соціологом Маршаллом Маклюеном, щось на кшталт культурологічної типології суспільств. Історію людства він ділить на чотири періоди:

1) племінне суспільство, коли людина жила в усно-акустичному світі, структуру якого визначали міфи й ритуали;

2) тисячоліття фонетичного письма. Писемність перевела акустичне сприйняття в зорове, і цей комунікативний період підірвав племінне суспільство. Абетка, поряд з менш важливими засобами комунікацій – колесом і дорогою, стала головною пружиною суспільно-економічного руху відповідної епохи;

3) наступний етап був пов’язаний з «галактикою Гутенберга» і тривав 500 років. Винахід книгодрукування був джерелом усіх наступних процесів, які склали зміст капіталістичної формації, що розвивалася. Становлення національних держав, індустріалізація, формування масових ринків, розповсюдження грамотності, освіти, науки й культури тощо бере початок зі створення Гутенбергом друкарського верстата. Друк підірвав корпоративні основи середньовічного європейського суспільства й розчистив шлях капіталістичній конкуренції, спеціалізації, кооперації, що сприяли зростанню капіталів і переходу до індустріального суспільства;

4) перехід до сучасної електронної цивілізації. Нині, твердить Маклюен, відбувається черговий катастрофічний комунікаційний вибух культури, що повністю перекроює життя людини й суспільства.

Можна також узяти за базу класифікації еволюції суспільств взаємовідносини людей, їх звичаї і традиції, сімейний уклад, образ життя й форми соціальної організації. Одним з перших по цьому шляху пішов американський етнограф Л.Морган, завдяки якому широко відомою серед неспеціалістів отримала типологія: дикість, варварство і цивілізація. При цьому дикість співпадала з палеолітом, а варварство – з часом переходу від неоліту до віку заліза.