Тема 5. Ранні суспільства. * Соціальна структура біологічних суспільств * Соціальна

* Соціальна структура біологічних суспільств * Соціальна

організація палеоантропів * Соціальні стосунки в суспільстві

кроманьйонців.

.

Соціальна структура біологічних суспільств.

Оскільки на ранній стадії розвитку примітивні розумні істоти (гомініди) мало чим відрізнялися від тварин, логічним буде називати їх соціальними тваринами. Термін «стадо» щодо їхньої соціальної організації можна вживати дуже акуратно, особливо, якщо в науковій назві типу розумної істоти маються слова «homo sapiens». Адже, якою б примітивною нам не здавалася ця істота, вона є «людиною розумною», тому термін «стадо» до форми її суспільного співжиття краще не вживати. Ця проблема сьогодні в науці активно дискутується, й ми нижче заторкнемо її докладніше.

Анонімна згуртованість. Як уважає антропологічна наука, найпершою формою співтовариства є анонімне скупчення, типовий приклад якого дають риби в світовому океані. Анонімну зграю відомий етнолог Конрад Лоренц уважає найпоширенішою й найпримітивнішою формою співтовариства. Її виявлено в багатьох безхребтових, комах і вищих тварин. Величезні анонімні зграї зустрічаються в риб, птахів і багатьох ссавців. Зграями називають мисливські співтовариства вовків та інших хижаків. Навіть люди за певних обставин (екстремальних) можуть впасти в стан анонімної зграї, наприклад, під час паніки. Розміри зграї розрізняються як у різних видів тварин, так і в одного виду в різний час. За розрахунками В.М. Алексєєва, протягом довгого часу – від пітекантропа до неоантропа могли існувати високоорганізовані групи гомінід численністю до 500 осіб. Менша кількість неефективна за умов стадного полювання, більшу не витримає екологічна ніша. Терміном «зграя» не можна визначати випадкове скупчення осіб одного виду, що зібралися у зв’язку з якоюсь подією, скажімо, величезну кількість мух чи шулік, що нависли над падаллю. Поняття «зграя» К.Лоренц визначає тим, що окремі особи якогось виду реагують одне на одного зближенням, а значить, їх утримують поруч певні поведінські акти, тому для зграї характерна та обставина, що багато істот, тісно зімкнувшись, рухаються в одному напрямку. Певною мірою таку поведінку можна вважати згуртованістю, хоча й в іншому, ніж у людей сенсі. Найголовнішим у примітивній згуртованості є те, що вона формується між анонімними особами, які позбавлені ознак індивідуальності. Це спостерігається якраз у соціальних комах.

Зграя і стадо – два етимологічно близьких стани, що характеризують соціальних тварин, а на ранніх етапах і гомінід. Усередині такого скупчення немає нічого схожого на структуру: ніяких провідників і нікого з тих, кого водять – лише величезна маса однакових елементів. Зграя і стадо позбавлені ієрархії, кастової структури, поділу праці. Коли стадна істота починає тягтися за собі подібним, вона повністю втрачає почуття міри, а тому йде й за муляжем, заграє з ним, запрошує до того, щоб помірятися силою тощо. Отже, подібну згуртованість можна вважати анонімною й інстинктивною одночасно. Оскільки інстинкти, як відомо, сліпі, то вельми обмежена й вибірковість поведінки соціальних тварин. Вочевидь, вони гарно відрізняють своїх ворогів чи інші види тварин, але розгублюються в колі своїх. Головне, щоб це була особа свого виду, а якого вона достоїнства – можна визначити по фізико-хімічним властивостям, наприклад, по специфічному запаху, і не більше. У крупних примітивних об’єднань існують свої достоїнства та недоліки. Можна краще оборонятися, або нападати, але й складніше знайти необхідну кількість корму, неможливо заховатися й перечекати небезпеку, зростає загроза заразитися паразитами тощо. Зграї мають свої засоби оточення й боротьби з хижаком. Так, шпаки не тікають від перепелятника, а навпаки, оточують його так щільно, що позбавляють повітря його крила, і врешті-решт він не може не тільки напасти, а вже й летіти. Професійно підготовлені своєю біологією хижаки йдуть на напад так, щоб не опинятися всередині стада, а намагаються відбити від стада одну тварину й влаштувати облаву на неї, часто групову.

Інстинкт, що збирає тварин, не тільки сліпий, а ще й руйнівний. Якщо голодна зграя досягає внаслідок прибуття все нових і нових осіб (а сила тяги зростає в геометричній прогресії в міру розростання розмірів зграї) потрясаючих розмірів, потрапляє на не дуже гарне пасовисько, яке здатне прогодувати десь ½ популяції, то більшість зграї швидко гине, будучи не здатною шукати їжу самостійно. В таких випадках кажуть, що така зграя перевищила екологічно можливі межі. Такі зграї завдають великого удару по екології в місцях, де їм судилося зібратися, витоптуючи, викльовуючи й поїдаючи все на своєму шляху. Зграйна чи стадна форма захисту свого собрата має обмеження. Відбиття хижака чи захист схопленого ним члена зграї далеко не завжди виявляються вдалими. За таких умов цінність кожної особи для збереження виду різко падає. Жоден вид, за виключенням людини, не піднявся на ступінь вище по еволюційній драбині для того, щоб перейти до більш ефективних засобів захисту своїх товаришів. Втрати у своїх лавах більшість страждаючих від розбою видів тварин поповнює одним засобом – переходом до іншої стратегії відтворення. Дітей народжується більше, але й корму хижакам добавляється.

Еволюційно, шляхом поступових переходів розвинулись важко озброєні бойові порядки буйволів, павіанів й інших мирних видів, перед обороною яких пасують найстрашніші хижаки. Але на революційний стрибок одразу на декілька сходинок виявився здатним тільки Homo sapiens, винайшовши зброю. Зграйно-стадний спосіб життя, незважаючи на ряд його очевидних плюсів, є еволюційним тупиком, якщо мова йде про вищих приматів. Пересуватися в щільному косяку поруч з тисячами й мільйонами істот, не стикаючись і не гинучи в давці, можна тільки якщо орієнтація здійснюється на інстинктивному рівні. Будь-яка спроба зорієнтуватися свідомо призведе до миттєвої загибелі. Весь репертуар взаємного впливу, спільної поведінки й взаємодії обмежений у зграї чи стаді найпростішими цілями, головними з яких є – здобування їжі й захист від хижаків. Для всіх інших форм поведінки колективність їм не потрібна. Навпаки, в людини колектив покриває майже весь спектр видів існування. Саме тому – завдяки різноманітності запитів, на які він повинен відповідати, – колектив (община, співтовариство, суспільство) набув складної організації, ієрархії, структури. Природно, що величезна кількість тварин, наприклад, – птахів, тіснота в більшості крупних пташиних зграй під час перельоту ускладнюють збереження зв’язків між окремими особами. Але більшість тварин (виключення складають хіба що лебеді, дикі гуси та журавлі) не надає цьому жодної уваги. В тому-то й справа, що форма такого об’єднання абсолютно анонімна. По суті тут всі сородичі – на одне обличчя, а тому ідея особистої дружби зовсім не може тут застосовуватися. К. Лоренц так і твердить: анонімне зграєутворення й особиста дружба виключають одне одного. Зв'язки, що з’єднують таку анонімну зграю, мають зовсім інший характер, ніж особиста дружба, яка надає міцності й стабільності людському суспільству.

Тандем і гарем. В основі природного відбору лежить жорстка ієрархія самців. У багатьох тварин, що живуть групою, для запобігання безкінечним конфліктам самець-домінант виганяє решту самців, включаючи синів. У собакоголових же не так – там усі статевозрілі самці залишаються в зграї, створюючи її оборонну структуру. Гомініди, вважається, теж вели зграйний образ життя, хоча про форми їх соціальної організації ми можемо судити вельми приблизно. Матеріальні рештки можуть дати певне уявлення навіть про культуру, але нічого – про соціальне життя. Тому висновки вчені будують на спостереженнях за життям вищих приматів. І тут вони говорять про три найважливіших чинники, що регулюють зграйні стосунки: прив’язаність самця до самки (створення тандему і гарему), взаємний потяг матері й дітей (виводок) та взаємний потяг одностатевих істот одне до одного. Як бачимо, тут відсутні ті фактори, які виділяють соціальних комах, а саме – поділ праці, кастовий устрій, колективне виховання молоді. Гомініди на такі речі були не здатні. Прямоходження й перший досвід використання знарядь навряд чи вплинули на соціальну організацію, вони були ще дуже слабкими, щоб рухати вперед соціальний прогрес. З виникненням мислення, свідомості й мови форми соціальної організації різко зміняться, й людство здійснить революційний стрибок, але станеться це не раніше верхнього палеоліту.

К.Лоренц уважав, що сім’я не була вихідною ланкою людського фактору, що формувався. Спочатку вона була таким же таким слабким еволюційним фактором, як прямоходження й знаряддя праці. До всіх трьох гомініди зверталися випадково, необхідність їх використання не була закріплена ні анатомічно, ні соціально. Але сім’я, а вірніше, протосім’я, й на тій ранній стадії антропоґенези існувала. Інша справа, яку форму вона мала. Вважається, що протосім’я не була моногамною. Еволюційно першими були тандем і гарем. Основу першого складала пара мати й дитина, основу другого – самець із кількома самками. Обидві форми біологічно передбачені й біологічно найбільш ефективні. В одному гаремі може бути тільки один домінуючий самець, а самок може бути стільки, скільки він буде в змозі втримати. Мати і її діти з біологічної точки зору були найбільш стійкою, а тому вихідною мікроструктурою стада ранніх гомінід. Час від часу до базисної групи приставав один чи кілька дорослих самців, що кружляли в безпосередній близькості. Створювалася нова структурна одиниця – гаремна група чи просто гарем, що складався з одного фізично сильного самця, кількох самок та їхніх спільних дітей. За еволюційним часом такого роду групи, вочевидь, появилися пізніше материнсько-дитячих груп. Потомственний зв’язок було закріплено найбільш сильним чином – біологічним інстинктом. У процесі розвитку цей потомственний зв’язок перетворюється в кровноспоріднений. З нього в подальшому виникає складна й розгалужена система родинності, в якій чітко усвідомлюються й ушановуються предки. Сітка родинності стане першою в історії людства соціальною системою – основою й підвалиною суспільства людей. В зграї чи стаді стосунки між особами встановлюються лише під час гону й періодів спільного полювання, а потім вони перепиняються. В цілому взаємовідносини осіб носять нетривалий і нерегулярний характер, вони байдужі один до одного, їх не цікавить повнота індивідуальної схожості між ними. Після періоду гону самець міг залишитися з самкою, щоби проконтролювати появу потомства.

Обидва типи протосім’ї – тандем і гарем – уважаються біологічно первинними. Гарем необхідний для того, щоб краще виконувати відтворювальні функції роду, тандем необхідний з точки зору соціалізації: вихованням потомства займається не весь колектив, а тільки мати [У певному сенсі сьогодні, коли йдеться про фемінізацію освіти й виховання, маємо повернення назад у еволюційному русі. Чоловік у статевому розподілі праці зосередився на процесі здобування грошей, але тут же це повернув на те, щоб, завдяки своїй спеціалізації, купувати собі нових самок, тобто – мати de facto той же примітивний гарем. Можна побачити в тому поворот до примітивності в соціальній свідомості осіб чоловічої статі].

Стосунки між самцем і самкою, чоловіком і дружиною для природи виступають як вторинні. Їх складніше втримати, зберегти, зробити стійкими, бо природа не виділила під них міцний біологічний фундамент. Природі вони не потрібні, якщо не враховувати деяких видів ссавців, у яких для виховання потомства потрібні обоє батьків. Вторинний тип зв’язку, що об’єднує в одне ціле чоловічу й жіночу особи, появився дуже пізно, вочевидь, лише в кроманьйонців. За своїм змістом і характером він є соціальним, а по значенню – революційним. Власне, він характеризує людину як таку, без нього все, в принципі, – тварь. Згідно з такою логікою, до третинних треба відносити ієрархічні зв’язки між людьми, які до народження дітей, їх виховання, сексуальних стосунків ніякого відношення не мають, але без них не можна говорити про людське суспільство як таке. Якщо первинні зв’язки носять виключно біологічний характер, вторинні є біосоціальними, то третинні – виключно соціальні. Той факт, що ієрархічні стосунки ми зустрічаємо в деяких соціальних тварин, не заперечує того положення, що вони мають виключно соціальний характер.

Аморфне скупчення приматів і гомінід називають ще популяцією. Вона створює первинну структуру, в якій сексуальні стосунки характеризуються ендогамією. Вторинну структуру деякі автори пропонують називати розширеним соціумом. Сексуальні стосунки для вторинної структури характеризуються екзогамією. Третинну структуру називають демом. Деми являють собою елементарну структурну одиницю популяції, і саме на їх основі забезпечується адаптивна відповідь популяції в цілому на зміни поза- і всередині популяційних умов. Дем, на відміну від популяції, розміри якої визначаються розмірами ареалу, повинен мати жорстку структуру, а чисельність його визначається не тільки екологічними особливостями, але й самою структурою. Дем – достатньо сувора організація, статут й існування якої повністю визначені законами соціальної еволюції. В основі виникнення будь-якого дему лежить виникнення пірамідально-ярусної структури на чолі з домінантом. Пірамідальність полягає в тому, що імпульси в групі проходять по вертикалі, знизу догори, а ярусність – у тому, що особи, які займають один ярус, нейтральні по відношенню один до одного. Припускається, що первісні спільноти гомінід, як і деяких видів тварин, були організовані за принципом пірамідально-ярусної структури.

У людини популяційна організація не закінчується виникненням третинної структури, тому для організацій людини введені додаткові означення. Третинній структурі найбільш відповідає поняття антропоґеоценоза. Для більш високої структури найбільш повний розвиток отримало поняття господарсько-культурного типу.

Ієрархія і вожацтво. Ієрархія у тварин і гомінід вибудовувалася за принципом домінування. Система домінування формується в групах особисто знайомих тварин. Вона може існувати навіть у стадах та зграях, але не у всій популяції, а лише в окремих сегментах. Якщо ж група невелика, то домінування на основі особистого знайомства розповсюджується на все співтовариство. Найпростішим проявом домінування є втримування сусіда на індивідуальній дистанції, заборона йому погрозами чи реальними атаками наближуватися до небезпечної межі, переступивши яку він міг би конкурувати в боротьбі за корм чи самку. Самці, що охороняють свою територію, – це вожаки співтовариства, які не допускають проникнення в групу чужих самців. Сприймаючи агресивність членів групи як спрямовану по відношенню до нього самого, вожак втручається в сварки між ними, рознімає бійки, підтримує тварин, з якими зв’язаний більше, ніж з іншими, й карає інших. Від сили й злоби вожака залежить його здатність утримувати групу на своїй території, охорона кордонів від вторгнень сусідніх груп. При цьому погрози й атаки вожака інколи підтримуються рештою членів групи. Можлива підтримка товаришів, у т.ч. й з боку самців-субдомінаторів, має велике значення для збереження статусу вожака. Такі самці-консорти (супроводжуючі) маються і в косяках коней, і в гаремах мавп, тобто це явище розповсюджене. Поведінка вожака-лідера й вожака-домінанта мають різні поведінські основи й різні статусні характеристики. Вожак – визнаний голова співтовариства, він володіє свого роду формальним статусом. Поруч з ним чекають своєї черги ще декілька сильних самців, які вповні самодостатні в своїй поведінці, а товариші можуть йти чи не йти за їхнім прикладом. Це невизнані майбутні вожаки, які повинні ще завоювати свій формальний статус в ритуальних поєдинках з вожаком. Лідер є незалежним від решти членів стада, діє головним чином у власних інтересах. Вожак-домінант, навпаки, повністю залежить від групи й діє у спільних інтересах. Він займає обороно-охоронну позицію, лідери ж, що претендують на самок і керівництво співтовариством, навпаки – агресивно-наступальну.

Отже, вожак виконує більш різноманітні функції, що вимагають від нього різних стратегій поведінки: захист від лідерів, оборона стада від хижаків, управління усередині груповими відносинами. У свою чергу остання, управлінська, функція розпадається на ряд підфункцій – і в захисті стада, і в угамуванні бійок в ньому, і у вирощуванні потомства тощо. Стосунки в групі часто проявляються в діях застрашування, тиску, підкорення, наказу. Це однобічний вертикально-ієрархічний зв’язок – від слабшого до сильнішого, від більш зрілого до молодшого. В результаті встановлюється так званий «порядок клювання» (“peck-order”), що визначає право сильного першим підійти до їжі чи самки. Тварини навчаються йому в дитячих іграх, де доросліші й сильніші завжди домінують над молодшими й слабшими.

Тварини, що знаходяться на нижчих ступенях ієрархії й піддаються агресії з боку інших членів групи, весь час перебувають у стані страху й психологічного пригнічення. Неабияке значення в підтримці ієрархічного рангу тварин мають традиції. Ієрархічні стосунки в групах дуже стабільні роками, стримують агресивні реакції між тваринами, бо право кожного на їжу, місце в групі, залицяння до самки визначено. Присутність одного вожака в стаді згуртовує його, наявність двох – розколює на дві частини, кожна з яких простує за своїм вожаком в різних напрямках. Учені встановили, що в павіанів стадом управляє «колегія» з кількох найстарших самців, вони завжди тримаються разом і разом завжди сильніші за будь-якого молодого самця. Життєвий простір розподіляється між тваринами одного виду доволі суворо. На користь потомства вибираються кращі батьки й кращі матері. Діти знаходяться під захистом. Співтовариство організоване так, що кілька досвідчених самців – своєрідний сенат – володіють достатнім авторитетом, щоб рішення, необхідні співтовариству, не тільки приймалися, а й виконувалися.

Щодо форм соціальної організації архантропів у спеціалістів мають місце наступні думки. Ймовірність гаремних структур у них невелика, але може бути допустимою в невеликій кількості популяцій: коли гомініди почали вживати м’ясну їжу, більш талановитий мисливець міг забезпечити кормом кількох партнерок. Можливо, що серед них був і проміскуїтет – вільні статеві стосунки. Оскільки еволюція людського роду проходила кількома видами (теорія поліцентризму), розташованими в різних географічних ареалах, то можна очікувати, що в кожного виду, навіть якщо вони, можливо, й представляли колись один материнський стовбур (теорія моноцентризму), були свої форми соціальної структури, а тому не можна виключати ймовірність існування різних форм шлюбних стосунків. Сучасні дані підтверджують, зокрема, ідею щодо існування серіальної моногамії (послідовних парних шлюбів) на ранніх етапах розвитку. Й сьогодні ми бачимо різноманітність народів і суспільств, які відрізняються одне від одного за формами соціальної структури (взяти, наприклад, європейське, ісламське чи буддійське суспільства), але при тому витримують певні універсальні принципи побудови, зокрема, принцип ієрархічної нерівності, статусного престижу тощо.

Соціальні зв’язки в стародавніх суспільствах могли формуватися на основі як патрілокальності, так і матрілокальності. Шимпанзе, наприклад, – патрілокальні: самці проводять все життя в тій групі, в якій народилися, а дорослі самки звичайно переходять у інші групи. На думку деяких учених, патрілокальність обумовлена розвиненою системою кооперації між самцями і її низьким рівнем між самками. На цьому вчені будують висновок, що в житті співтовариств гомінід соціальні зв’язки самок суттєвої ролі не грали, зате тенденція до об’єднання самців з часом посилювалася, адже це сприяло успіху в полюванні й захисту від хижаків. За даними етнографії, деякі традиційні людські культури не патрілокальні, а матрілокальні. Стабільність соціальних груп гомінід значною мірою залежала від самок, які були здатні формувати стабільні соціальні групи на засаді родинності й дружніх почуттів. Необхідність захисту від хижаків, а також потреби спільного вирощування потомства могла посилити тенденцію до кооперації серед самок. Сучасні жінки, напевне, слідують за цією моделлю поведінки. В багатьох традиційних патрилокальних суспільствах дружина, переходячи в дім чоловіка, встановлює тісні зв’язки з його родичами, разом з ними веде господарство й виховує дітей. Прийнято вважати, що дівчатка з раннього віку схильні до дружніх стосунків, тоді як хлопчики частіше створюють групи для підвищення власного статусу.

Періодизація еволюції соціальної організації:

-------------------------------------------------------------------------------------------

Типи соціальної організації Час виникнення

-------------------------------------------------------------------------------------------

1. Стадо гомінід 5,5 млн. рр.

2. Розклад стада гомінід 2 млн. рр. тому

3. Праобщина 1,5 млн. рр. тому

4. Первісна община (рід і плем’я) 40 тис. рр. тому

5. Сусідська община, вожацтво 10 тис. рр. тому

6. Рання держава 5 тис. рр. тому

Узагалі в даному контексті слово «стадо» використовується умовно. В англомовній соціологічній літературі для позначення такого роду співтовариств використовується термін «band» – загін, банда, який нашими мовами має більш вузьке, специфічне значення. Можливо, за своїми розмірами й способу життя стадо гомінід дійсно нагадувало такий блукаючий загін. Але в антропологічній науці країн пострадянського простору закріпився термін «стадо» (що вже саме по собі некоректно, якщо вважати гомінід людьми). Термін «стадо гомінід» відноситься до періоду австралопітеків (5,5 млн.рр. – 2 млн. рр. тому). Але це були тварини, а навіть не «долюди», а вже тим більш люди. До того ж неясно, чи мали вони відношення до еволюції навіть гомінід, не те, що людей сучасного виду, що й тягне за собою високу ступінь умовності у виділенні в еволюції соціуму людства такої стадії, як «долюдське стадо». В австралопітеків уже були галькові знаряддя, вельми примітивні, що використовувалися ними не для праці, а для захисту від хижаків. Вони нічого не виробляли, а просто пристосовувалися до середовища за допомогою знарядь. У цей період не було ще й найпримітивнішої і найпершої форми трудової діяльності – збиральництва. Матір з дитиною просто підгодовувалася готовими плодами, які знаходила на місці, або ж їла падаль. Австралопітек – падальщик, це треба розуміти, а тому він ніяк не був людиною. У постійно кочуючих пітекантропів уперше вже з’являється скарб – набір дерев’яних, кісткових та кам’яних знарядь. Ми зазначали, що Еректус був небайдужий і до певних форм мистецтва. З початком використання вогню й виготовленням інструментів, життя розумної істоти набуває незалежності від зовнішніх обставин. По відношенню до форми співжиття пітекантропів коректніше вживати термін «праобщина». Перед початком середнього палеоліту (епохи неандертальця) кожна праобщина виступає носієм першого універсального поведінського комплексу – побутового звичаю.

Звичаєм, тобто певним комплексом поведінки, що емоційно переживався, були пронизані всі численні тоді види спеціалізованої діяльності: збирання, дітонародження, розподіл і поїдання їжі, розведення вогню і догляд за ним. Яким чином у матерів-одиночок, що виховували кількох дітей, раптом з’явився самець-покровитель, щоб створити гаремну групу, невідомо. Можливо, паралельними шляхами формувалося кілька варіантів соціальної структури біологічного суспільства, але в кожного виду гомінід вона була своєю. За еволюційним часом такого роду групи (гаремні) з’явилися пізніше материнсько-дитячих груп (хоча й це, судячи з літератури, є тільки припущенням). Із соціологічної точки зору між материнсько-дитячою й гаремною формами соціальної організації існує серйозна відмінність. Так, материнсько-дитячі групи мають тільки горизонтальний тип зв’язків: в них немає домінування, панування, придушення, але є турбота, виховання, навчання. Гаремні групи організовані за принципом вертикальних зв’язків. Вони ієрархічні: тут є лідери, панування, насилля і підкорення.

Отже, початки маються різні, але обидва вони, незважаючи на свою протилежність і уявну виграшність першої форми, еволюційно були необхідні людському суспільству. Це людина знає по собі. Так, макросоціальне державне життя влаштоване ієрархічно, а сімейне формується на горизонтальних принципах людських зв’язків. Цілком можливо, що обидва різновиди групи являли собою не послідовні сходинки, а два рухливих стани спільноти гомінід, існуючих одночасно. Це – думка російського історика Б.Ф.Поршнева, який уживав термін «стадо пралюдей» й звав його «стадом, що тасується». Він уважав, що то була група, яка то розбухала, то стискалася в розмірах, то розпадалася на одиниці й не мала постійного складу. Одна й та ж особа могла виявитися послідовно членом різних співтовариств по мірі їх з’єднання, роз’єднання, тасування. В подібних групах не могло бути стійкого сімейного ядра. В гомінід самці складали більш мобільний, ніж зв’язані молоддю самки, соціальний компонент стада, тому Поршнев назвав їх зоогеографічним елементом. Це щось на кшталт «недільного тата» сьогодні. Відірвавшись від своїх самок, він уже ніколи не повертався до них знову, а прилаштовувався до інших, таких же випадкових материнсько-дитячих груп.

Спільнотам гомінід, у цілому був притаманний ще біологічний спосіб життя. Таке скупчення пересувалося на величезні відстані, при чому самки з дитинчатами неминуче відставали й самці йшли вперед самі, щоб у подальшому пристати до інших материнсько-дитячих груп, і знову – тільки на якийсь час. У тимчасових подружь не було жодної надії з’єднатися коли-небудь знов. Умови самого життя вели до неминучого розриву суспільного зціплення. Групи з’єднувалися, потім роз’єднувалися, щоб створити нові з’єднання і так – весь час. Такими є можливі причини існування т.зв. проміскуїтету – вільних статевих стосунків, явища, яке вважається (будучи виведеним тільки логічно) вихідним ступенем людської сім’ї.