Ризик, ліквідність і дохідність банківських інвестицій

Формуючи інвестиційну політику, необхідно враховувати ризик, на який готове піти керівництво банку, і ризик, пов’язаний з цінними паперами, що містяться в його портфелі.

Найважливіше правило інвестування полягає в тому, що прибуток від вкладень у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який хотів іти інвестор. Прямий зв'язок між дохідністю цінних паперів і відповідним ризиком підтверджується світовою статистикою.

Ризик інвестування грошей в цінні папери – це ймовірність зазнати збитків або недоотримати очікуваний дохіду. Західні економісти розрізняють дві категорії ризику, що складають у сумі загальний ризик інвестицій: систематичний і несистематичний.

До категорії систематичних ризиків належать: ризик зміни відсоткової ставки, ризик падіння загальноринкових цін і ризик інфляції. Систематичний ризик не може бути усунений диверсифікацією.

Ризик зміни відсоткової ставки особливо актуальний в умовах інфляції. При знеціненні грошей усе дорожчими стають нові позики, підвищується відсоткова ставка за борговими зобов'язаннями.

Ризик падіння загальноринкових цін пов'язаний з падінням цін на всі цінні папери, що обертаються на ринку одночасно. Цей ризик відноситься передусім до акцій і є наслідком загальнодержавної нестабільності.

Ризик інфляції зумовлений зміною купівельної спроможності грошей і призводить до того, що вкладення навіть у найбезпечніші папери можуть призвести до збитків.

Систематичний ризик досить точно прогнозується фундаментальними методами вивчення ринкової кон'юнктури (моніторинг). Фундаментальні методи оцінки розвитку ринку цінних паперів можуть включати від кількох до тисячі показників.

Несистематичний ризик пов'язаний з фінансовим станом конкретного емітента цінних паперів. Оцінка його вимагає певних зусиль як з боку посередників ринку фінансових активів, так і з боку інвесторів. До категорії несистематичних належать: ризик ліквідності, галузевий, фінансовий ризики, ризики формування інвестиційних портфелів. Несистематичний ризик, як частину загального ризику, можна знизити шляхом диверсифікації.

Ризик ліквідності пов'язаний з можливою затримкою реалізації цінного папера на ринку. Інвестор має бути впевнений, що при необхідності він може продати свій цінний папір, тобто перевести інвестований капітал у готівку. Фінансовий ризик – це збитки у зв'язку з нерентабельністю або банкрутством емітента цінних паперів. Галузевий ризик пов'язаний із зміною стану справ в окремій галузі економіки. Кожна галузь періодично переживає народження, підйом, розквіт і занепад. Це зумовлене виснаженням яких-небудь ресурсів, зміною попиту на продукцію, загальним напрямом економічного розвитку.

Ризики формування інвестиційного портфеля можуть очікувати інвестора, якщо він бажатиме виконати всі цілі інвестування одночасно – досягти ліквідності, дохідності, безпечності вкладень, зростання свого капіталу. З метою зменшення ризиків інвестування необхідно враховувати різноманітні чинники, найважливішими з яких є дохідність, оподаткування і термін фінансових вкладень.

Основними факторами, які визначають інвестиційну політику банку, є потреба в отриманні доходу і ліквідності, готовність керівництва жертвувати ліквідністю заради прибутку і навпаки, що означає готовність йти на більший чи менший ризик. Ризик від активних операцій з цінними паперами можна врівноважити обережною політикою в інших операціях. Наприклад, банк з відносно значним вторинним резервом у змозі взяти на себе більший інвестиційний ризик порівняно з банком, який має невеликі і менш ліквідні активи. Крім того, банк, який має портфель високоякісних кредитів і відносно стійкі вклади, може взяти на себе більший ризик порівняно з банком, у якого нема таких пасивів. Більш високий ризик, притаманний кредитному портфелю, може врівноважитися ліквідним портфелем інвестицій.

Зменшення ризиків, пов’язаних з інвестиціями, управління інвестиційними ризиками можна здійснювати такими методами:

· диверсифікацією ризиків;

· хеджуванням;

· лімітуванням;

· перенесення ризиків на іншу особу за допомогою гарантій або страхування;

· розподілом ризиків між великою кількістю осіб («диверсифікація навпаки»);

· спеціальними механізмами торгівлі і укладання угод, що знижують імовірність втрат за рахунок ускладнення і подорожчання технічних процедур;

· отриманням додаткової інформації;

· портфельним інвестуванням (як застосування принципу диверсифікації).

Застосовуючи ці методи, повністю уникнути ризику не можна, але можна його зменшити.

Процес розподілу коштів інвестора між різними цінними паперами у портфелі називається диверсифікацією портфеля. Таким чином, портфель, який містить різні види цінних паперів є диверсифікованим. У політиці диверсифікації необхідно враховувати термін погашення, географічний розподіл, тип зобов’язання і емітента. Мета диверсифікації щодо якості цінних паперів – мінімізувати ризик можливості невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань. Тому диверсифікація важлива у тому випадку, якщо кошти вкладаються у цінні папери низької якості.

Важливою є диверсифікація щодо термінів погашення цінних паперів. Завдання диверсифікації стосовно термінів погашення полягає у тому, щоб стримувати ризик портфеля інвестицій, пов’язаний з коливанням процентних ставок, у межах, які відповідають цілям банку щодо дохідності і ліквідності. Вартість цінних паперів може значно коливатися в результаті зміни процентних ставок, тому при їх продажу утворюються прибуток або збиток. У зв’язку з цим банки включають у інвестиційний портфель облігації з різними термінами погашення, щоб у майбутньому у міру закінчення терміну погашення частини вартості цінних паперів сума одержаних коштів від погашення могла при необхідності реінвестуватися в інші цінні папери необхідної якості.

При цьому банку необхідно підтримувати певну структуру термінів погашення цінних паперів. Найбільш поширеним підходом є підтримування ступінчастої (сходинкової) структури портфеля: кошти так вкладаються у цінні папери, щоб щорічно протягом тривалого часу закінчувався термін певної їх частини. Кошти, які вивільнилися після кожного терміну, реінвестуються в цінні папери з найбільшим терміном. Такий підхід забезпечує простоту контролю і регулювання, стабільність доходу. Вказаний підхід видозмінюється шляхом внесення коректив у структуру термінів, якщо прогнози щодо термінів вказують на можливість отримати прибуток чи уникнути втрат.

Якщо прогнози динаміки процентних ставок неточні, а банк довірився прогнозу про зниження ставок і збільшує терміни, то при наступному підвищенні процентних ставок може знизитися ліквідність, а можливі і великі збитки. Процес прогнозування процентних ставок починається з аналізу існуючої структури ставок. Ця структура відображується у вигляді кривої дохідності.

Інвестиційна стратегія зменшення ризиків при інвестуванні в цінні папери яка значною мірою базується на аналізі кривих дохідності, і є стратегією «штанги». У цьому разі суттєва частина інвестиційного портфеля складається із довгострокових зобов'язань, урівноважених короткостроковими паперами, якщо нема середньострокових. Коли ж прогнози на ринку цінних паперів вказують на зниження довгострокових процентних ставок, то банки здійснюють купівлю довгострокових цінних паперів. При зменшенні короткострокових процентних ставок доцільно вкладати кошти в короткострокові зобов'язання, увесь час при цьому урівноважуючи інвестиційний портфель за термінами.

Портфелі цінних паперів, що побудовані за принципом диверсифікації ризиків, передбачають комбінацію із значного числа акцій різних емітентів із різнонаправленою динамікою руху курсової вартості. Існує така залежність: чим більше цінних паперів знаходиться у портфелі, тим нижчим є середньоквадратичне відхилення портфеля у цілому. Проте при включенні в склад портфеля більше 15 різних паперів виникає ефект зайвої диверсифікації, тобто бажаного ефекту в частині зменшення портфельного ризику не спостерігається [3].

Надмірна диверсифікація може мати негативні результати, а саме:

- неможливість якісного портфельного управління;

- купівля недостатньо надійних, дохідних, ліквідних цінних паперів;

- зростання витрат, пов'язаних з пошуком цінних паперів (витрати на попередній аналіз тощо);

- великі витрати з купівлі невеликих партій цінних паперів.

Витрати з управління надмірно диверсифікованим портфелем не дадуть бажаного результату у зв’язку з тим, що дохідність портфеля не буде зростати більш високими темпами, ніж витрати у зв'язку із зайвою диверсифікацією.

Важливим моментом в оцінці ефекту диверсифікації є кореляція дохідності цінних паперів. Диверсифікація найбільш ефективна, якщо портфель складений з цінних паперів некорельованої дохідності, тоді зміни дохідності цінних паперів взаємно компенсують одна одну.

Хеджуванням називається підхід, коли свідомо використовується протилежна реакція різних паперів на одну й ту саму подію. Він ґрунтується на такому розподілі активів, при якому сумарний вплив тієї або іншої події на їх вартість виявився нульовим.

У такому випадку ми повністю нейтралізуємо ризик втрат від цієї події, хоч і відмовляємося від можливого прибутку. Класичний приклад хеджування – купівля валютного ф'ючерсного контракту, що компенсує можливі втрати (і прибутки) від непередбачуваної зміни валютного курсу. Портфель, у якому нейтралізовано ризик, спричинений тією або іншою подією, називається збалансованим щодо даного ризику.

Лімітування – завчасне обмеження можливих втрат. Наприклад, у системі електронних торгів на біржі брокер може таким чином налаштувати свою систему, щоб при зниженні ціни акції до вказаної відмітки відбувався автоматичний продаж.

Перенесення збитків на іншу особу за допомогою гарантій або страхування вимагає наявності третьої особи. Той, що страхується, не зменшує свої середні втрати, тільки робить їх більш передбачуваними. Страхувальник же фактично займається диверсифікацією ризиків, укладаючи договори з різними страхувальниками і страхуючи різні ризики.

Розподіл ризиків між великою кількістю осіб («диверсифікація навпаки») відбувається при створенні різного роду спільних страхових пулів або фондів, у яких бере участь багато осіб.

При цьому збиток перерозподіляється на всіх, і хоч для кожного з них у середньому не зменшується, але стає більш передбачуваним. Так само відбувається і при перестрахуванні ризиків.

Спеціальні механізми торгівлі і виконання операцій — резервування коштів на купівлю цінних паперів (валюти), депонування цінних паперів, що виставляються на продаж, використання механізму маржевих внесків у клірингову палату тощо – використовуються в основному на високоорганізованих ринках типу бірж. Ці механізми знов-таки лише створюють ілюзію усунення збитків. Насправді ж за рахунок заморожування коштів вони дозволяють лише зменшити ці ризики і зробити їх регулярними.

На розвинених ринках використовуються всі перераховані механізми управління ризиками, кожний – у конкретних умовах. Комбінація даних механізмів дає змогу усунути невизначеність розміру збитків (але не самі збитки) у всіх видах ризику, крім комерційного.

Комерційним банкам, як і багатьом іншим господарським суб'єктам економіки, необхідні ресурси у ліквідній формі, тобто такі активи, які можуть бути досить легко перетворені в готівкові кошти з невеликим ризиком втрат або взагалі без нього в мінімально короткі терміни. Використовуючи інструменти фондового ринку, банки формують інвестиційні портфелі, переслідуючи мету не тільки отримати прибуток, але й забезпечити найбільш важливий і один з основних показників своєї діяльності – платоспроможність через ліквідність інвестиційного портфеля. Таким чином, основною метою формування інвестиційного портфеля є підтримка банківської ліквідності і платоспроможності. Основним джерелом та інструментом підтримки банківської ліквідності й платоспроможності є інвестиційний портфель.

Ліквідність як основна якість портфеля цінних паперів передбачає можливість швидкої трансформації портфеля в готівку без втрат його вартості. Стосовно корпоративних цінних паперів – це портфелі, що сформовані з акцій, які активно обертаються на Першій фондовій торговельній системі – ПФТС.

У зарубіжній практиці загальний резерв ліквідності поділяється на первинний і вторинний [5].

Первинний резерв ліквідності розглядається як головне джерело ліквідності банку. У ролі первинних резервів виступають активи, до яких належать кошти на рахунках обов'язкових резервів, кошти на кореспондентських вкладах в інших комерційних банках, готівка в сейфах, чеки, а також інші платіжні документи в процесі інкасування.

Вторинні резерви ліквідності – високодохідні ліквідні активи, які з мінімальною затримкою і незначним ризиком втрат можна перетворити в готівкові кошти. До них належать активи, які зазвичай складають портфель державних цінних паперів, а в деяких випадках – кошти на позичкових рахунках. Основне призначення вторинних резервів – бути джерелом поповнення первинних резервів.

Вкладення в інвестиційні цінні папери, як правило, здійснюються банком виходячи із міркувань дохідності. Загальна сума доходів від цінних паперів банку залежить від розміру і структури портфеля інвестицій і дохідності різних видів цінних паперів.

Банки постійно зіставляють можливості отримання доходу від цінних паперів з поточними потребами в забезпеченні ліквідності. Кошти для вкладення у цінні папери виділяються, як правило, після того, як ці потреби вже задоволені. Підпорядкований характер інвестиційних операцій ускладнює нерівномірність доходів від цінних паперів у різні періоди (роки). Ще більші труднощі обумовлені тим, що доходи від цінних паперів виступають у різних формах: дивіденди (акції) чи купонний дохід (облігації), дохід від курсових різниць, дохід від реінвестування дивідендів і купонних доходів.

Під інвестиціями з певною дохідністю розуміються такі фінансові активи, дохідність яких заздалегідь визначається або їх емітентом, або внаслідок первинного аукціону за їх розміщенням. Як правило, дохідність – це облікова або відсоткова ставка і проміжні виплати у вигляді купонних платежів. На практиці часто дохідність визначається складніше, залежно від специфіки діяльності конкретного емітента.

Розглянемо теоретичні підходи до управління портфелем облігацій, які після необхідного коректування прийнятні і для інших активів, оскільки ключовою ознакою тут є визначеність дохідності.

Працюючи на ринку облігацій, професійні учасники-інвестори вирішують одне із важливих питань, а саме питання про оцінку максимальної ціни, за якою можна купити облігацію. Очевидно, що ціна облігації для інвестора повинна бути такою, щоб забезпечити йому хоча б мінімальний рівень дохідності, прийнятною для нього. Тому логічно, що ціна облігації розраховується і приймається при угодах на рівні дисконтної суми всіх надходжень від неї у наступний період. За ставку дисконту береться мінімально прийнятний рівень дохідності. Надходження від облігації дорівнюють дисконтованій сумі купонних платежів і платежу, рівному номіналу, що гаситься і дисконтується до моменту купівлі облігацій. Ці надходження повинні дорівнювати ціні, що платиться за придбання даної облігації.

Отже, вартість (ціна) облігації Р у спрощеній формі можна виразити так:

Р = С + В,

де С – дисконтована величина платежу, що гаситься;

В – дисконтована сума фінансової ренти, що створена періодичними виплатами купонного доходу.

Однак розрахунок ціни облігації набагато складніший, ніж вищенаведений.

При визначенні курсової вартості купонної облігації використовується така формула [1, 101-102]:

(9.1)

або

, (9.2)

де ціна облігації;

купон;

номінал;

число років до погашення облігації;

дохідність до погашення облігації.

Розглянемо управління портфелем з облігацій з точки зору двох основних стратегічних ліній інвестора – активної і пасивної.

Поточний дохід від портфеля з облігацій складається з купонного доходу, збільшення вартості портфеля при зміні цін на вторинному ринку, відсотків від реінвестування купонного доходу. Прийнятий підхід у визначенні ставок за облігаціями – представлення дохідності в ефективному вирахуванні. Дохідність до погашення для облігацій з купонними виплатами – це дохідність з розрахунку на рік, яку забезпечить собі інвестор, якщо, купивши облігацію, притримає її до погашення. Ця дохідність є об'єктивним показником, тому що при її визначенні враховується не тільки купон і ціна паперу, але й період часу, який залишається до погашення, а також знижка або премія відносно номіналу.

В окремих випадках інвестору для прийняття рішення достатньо визначити лише орієнтований рівень дохідності цінного паперу. Для визначення такого рівня дохідності облігації використовують таку формулу:

, (9.3)

де дохідність до погашення;

номінал облігації;

ціна облігації;

число років до погашення;

купон.

Для портфеля з облігацій можливі два підходи у визначенні аналога ставки дохідності до погашення. Перший полягає в тому, щоб розглядати портфель з облігацій як один синтетичний папір і визначити дохідність вже для облігацій. Такий показник ще називають дохідністю за потоком платежів. Інший підхід ґрунтується на використанні відомих ставок за окремими облігаціями, що входять у портфель. Ці ставки певним чином зважуються, і виходить середня дохідність до погашення для портфеля.

Теоретичною характеристикою чутливості ціни облігації до змін ринкових відсоткових ставок служить так звана дюрація Макоулі (Macaulay duration) [1]. Дюрація є не що інше як еластичність ціни облігації за відсотковою ставкою і тому служить мірою ризику зміни ціни облігації при зміні відсоткової ставки:

. (9.4)

Чим менша величина дюрації, тим менша ціна облігації буде реагувати на зміну відсоткової ставки і навпаки.

Взначимо деякі властивості дюрації. З двох облігацій велику дюрацію має та, у якої більший термін до погашення за інших рівних умов. Для безкупонних облігацій дюрація рівна часу до погашення, для купонних вона має менше цього часу.

З двох облігацій з рівним терміном для погашення, однаковою дохідністю і однаковим графіком виплати купонів дюрація більша у тієї облігації, за яку пропонується менша ставка за купоном.

Звідси випливає, що купонні виплати зменшують дюрацію, а отже, і ризик. Пояснюється це таким чином: при підвищенні вторинним ринком необхідного рівня дохідності ціна облігації відповідно падає і інвестор несе потенційні втрати. Але, з іншого боку, отриманий за купоном дохід можна реінвестувати під відсоток, що збільшився, і це пом'якшує підсумкові збитки. При визначенні дюрації портфеля з облігацій можливі ті самі підходи, що використовуються для визначення дохідності портфеля.

Однак найсуттєвішими методами управління інвестиційними ризиками для банків є дотримання ними економічного нормативу інвестування, який не повинен перевищувати 50% власного капіталу банків, та створення резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами, що виникають у разі погіршення фінансового стану емітента цінного папера внаслідок зміни норми ринкових процентних ставок, зміни інвестиційної політики банку.

Політика Національного банку України щодо впливу на діяльність комерційних банків простежується за багатьма напрямами, зокрема шляхом:

- створення резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами;

- визначення нормативу достатності капіталу (Н4) – основного економічного нормативу, що регулює діяльність комерційних банків, який характеризує достатність капіталу банку для захисту інтересів кредиторів і вкладників.

- визначення нормативу інвестування (Н14), що характеризує використання капіталу банку для придбання часток (акцій, інших цінних паперів) акціонерних товариств, інших підприємств та недержавних боргових зобов'язань.

Мета, яку переслідує Національний банк України, запроваджуючи вищенаведені заходи, полягає у намаганні стимулювати формування комерційними банками достатнього обсягу ліквідних або тих активів, які швидко мобілізуються, для підтримки своєї фінансової стабільності. Регулювання Національним банком України, за винятком нормативу інвестування, в основному стосується дотримання банками нормативу капіталу і формування ними резервів для відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами.

Створення резерву на відшкодування можливих збитків комерційних банків від операцій з цінними паперами регламентується Положенням «Про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами» [6]. Згідно з чинним Положенням, банк зобов'язаний створювати резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами, що виникають у разі погіршення фінансового стану емітента цінного папера, зниження ринкової ціни цінного папера внаслідок зміни норми ринкових відсоткових ставок, зміни інвестиційної політики банку. Резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами формується в разі зниження їх ринкової вартості нижче рівня балансової вартості. Резерв для портфеля цінних паперів на продаж створюється за окремими групами цінних паперів, а для цінних паперів на інвестиції – на увесь портфель цінних паперів.

При розрахунку резерву береться до уваги тільки балансовий портфель цінних паперів, крім деривативів цінних паперів, цінних паперів власної емісії, врахованих векселів тощо. Резервуванню підлягають усі групи цінних паперів, що є в портфелі банку: на продаж – 15 і більше робочих днів та на інвестиції – 30 і більше робочих днів.

Відповідно до Положення з метою розрахунку резерву в портфелі цінних паперів можна виділити такі категорії цінних паперів:

Категорія 1. Цінні папери в портфелі на продаж, що мають активний ринок.

Категорія 2. Цінні папери в портфелі на продаж, що не мають активного ринку.

Категорія 3. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що мають активний ринок.

Категорія 4. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що не мають активного ринку.

Згідно з вимогами, резервуванню не підлягають:

- цінні папери власної емісії (пайові та боргові);

- цінні папери, про продаж яких укладено договір і отримана передоплата;

- векселі, враховані банком, що виступають об'єктом резервування як складова частина кредитного портфеля. Векселі, що придбані з метою перепродажу чи з метою пред'явлення їх до платежу, виступають об'єктами резервування як складова частина балансового портфеля цінних паперів;

- вкладення коштів до статутних капіталів дочірніх та асоційованих компаній.

Важливим моментом у створенні резерву на відшкодування можливих збитків банків від операцій з цінними паперами виступає планова переоцінка портфеля цінних паперів. За результатами такої переоцінки банк зобов'язаний здійснити коригування суми сформованого резерву відповідно до розрахункової суми до дати надання місячного балансу.

Інструментом впливу на інвестиційну діяльність комерційних банків є встановлення НБУ економічних нормативів регулювання їх діяльності. Так, вплив на капітальну базу банку регулюється нормативом достатності капіталу (Н4). Достатність капіталу банку визначається за формулою:

Н4 = ОК/ЗА х 100%, (9.5)

де ОК – основний капітал банку, зменшений на суму недеформованого резерву на можливі втрати за кредитними операціями комерційних банків;

ЗА – загальні активи. Загальні активи коригуються (зменшуються) на:

1) неамортизований дисконт за борговими цінними паперами, що рефінансуються Національним банком України, у портфелі банку на продаж і на інвестиції;

2) створені відповідні резерви:

- під знецінення боргових цінних паперів, що рефінансуються Національним банком України;

- під заборгованість інших банків;

- під дебіторську заборгованість за операціями з банками;

- під заборгованість за кредитами, які надані клієнтам;

- на можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю за операціями з клієнтами банку;

- під знецінення цінних паперів у портфелі банку на продаж і інвестиції;

- на можливі втрати за сумнівною дебіторською заборгованістю;

- на суму нематеріальних активів.

Виходячи з логіки регулювання за нормативом капіталу, промисловими інвестиціями можуть займатися тільки досить великі банки (при розрахунку цього нормативу до нього не включають інвестиції в пакети акцій розміром понад 20 відсотків від статутного фонду емітента).

Використання капіталу банку для придбання часток (акцій, інших цінних паперів) акціонерних товариств, інших підприємств та недержавних боргових зобов'язань характеризує норматив інвестування (Н14). Цей норматив встановлюється у формі відсоткового співвідношення між розміром коштів, які інвестуються, та загальною сумою капіталу комерційного банку і розраховується за формулою:

Н14 = х 100%, (9.6)

де К0 – кошти комерційного банку, які інвестуються на придбання часток (акцій, цінних паперів) акціонерних товариств, підприємств, недержавних боргових зобов'язань;

К – капітал банку;

ЦП – цінні папери у портфелі банку на інвестиції;

В – вкладення в асоційовані компанії.

Усе вищевикладене не може не враховуватися комерційними банками при прийнятті інвестиційних рішень з цінних паперів, виходячи з різного впливу характеру вкладень на економічні показники діяльності комерційного банку.

Для цілей резервування визначено чотири категорії класифікації цінних паперів, що базуються за факторами наявності чи відсутності активного ринку для певного типу цінних паперів (рис. 9.2).

Наявність ринку

Відсутність ринку

Рис. 7.2. Класифікація портфелів цінних паперів банку для створення резерву

Залежно від категорії цінного папера застосовується різна методика визначення ринкової вартості, яка має бути затверджена внутрішнім банківським Положенням про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. І хоча відповідно до принципу послідовності облікової політики, зміна методики, як правило, не допускається, враховуючи поточну ситуацію на фондовому ринку України, банк може, як виняток, змінювати методику визначення ринкової вартості цінних паперів.

Рішення про зміну методики має в обов'язковому порядку містити таку інформацію: назву та кількість цінних паперів, з яких складається група та її основні характеристики; класифікацію цінного папера; балансову вартість цінного папера з урахуванням сформованого резерву; причини зміни методики визначення поточної ринкової вартості.

Планова переоцінка портфеля цінних паперів на продаж проводиться щомісяця, станом на перше число місяця, наступного за звітним, а за інвестиційними цінними паперами - один раз на рік станом на 1 січня наступного року. За результатами переоцінки банк зобов'язаний здійснити коригування суми сформованого резерву відповідно до розрахункової суми до дати зведення місячного балансу.

Визначення ринкової вартості цінних паперів залежить від визначення наявності або відсутності активного ринку, на якому обертаються ці папери.

Слід зазначити, що ринкова вартість цінних паперів у разі наявності ринку здебільшого розраховується як середня вартість за певний період. Визначення ринкової вартості цінних паперів на продаж і на інвестиції відрізняється, але не суттєво.

Якщо немає активного ринку, перш за все визначається економічна сутність і фінансовий дохід за цінними паперами. Для капітальних цінних паперів із нефіксованим прибутком ринкова вартість обчислюється як мінімальна з двох можливих, що розраховується:

• за методом дисконтних грошових потоків;

• за методом пайової участі.

Крім цього, проводиться коригування ринкової (розрахункової) вартості інвестиційних паперів залежно від класу надійності емітентів (табл. 9.2).

Таблиця 9.2

Додатковий процент коригування розрахункової

ринкової вартості груп цінних паперів

Розрахункова вартість цінних паперів на продаж, які не мають активного ринку, коригуванню на ступінь надійності емітента не підлягає. Це спричинено досить частою переоцінкою таких паперів та намаганням банків уникнути витрат на аналітичну роботу, які не завжди будуть перекриті економічною вигодою.

Для визначення класу емітента проводиться аналіз якісних та кількісних факторів оцінки емітента. До якісних факторів оцінки емітента можна віднести ризик галузі, який оцінюється за допомогою визначення основного виду економічної діяльності емітента.

Кількісні фактори оцінки емітента базуються на оцінці його фінансово-майнового стану та результатів фінансово-господарської діяльності. Для цього банки самостійно розробляють внутрішньобанківські положення про порядок та систему оцінки емітентів.

Слід зазначити, що проведення аналізу якісних і кількісних факторів оцінки емітента можливе лише за наявності в банку регулярної фінансової (податкової) звітності емітента. Якщо немає такої звітності, неможливо визначити достовірну фінансову оцінку емітента, що є підставою для автоматичного віднесення такого емітента до класу «Д». Показники, за якими емітенти цінних паперів належать до класів за ступенем ризику, подані в таблиці (табл. 9.3).

Таблиця 9.3

Класифікація емітентів за ступенем ризику

Якщо показники емітента не відповідають принаймні половині перелічених показників відповідного класу, то такий емітент не може належати до будь-якого класу.

КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ФУНКЦІЇ ПОРТФЕЛЯ ЦІННИХ ПАПЕРІВ.Банківський портфель цінних паперів — це сукупність усіх придбаних банком цінних паперів, паїв та вкладень в інші компанії, які здійснені за рахунок коштів, що перебувають у розпорядженні банку, з метою отримання доходів у вигляді відсотків, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Вкладення коштів у цінні папери за значимістю та розмірами зай­мають друге місце серед активних операцій банку після кредитування. І хоча надання кредитів залишається головною функцією банків, дедалі частіше менеджмент переглядає структуру активів з метою збільшення питомої ваги портфеля цінних паперів в сукупних активах. На ці цілі банки спрямовують значну частину коштів, за оцінками фахівців — від 1/5 до 1/3 грошових ресурсів. Такі структурні зрушення зумовлені двома групами чинників. З одного боку, це — недоліки, які властиві кредитним операціям, а саме:

¨висока ризиковість, оскільки кредити — найбільш ризикова частина активів банку;

¨низька ліквідність, оскільки надані кредити не можуть бути швидко повернені тоді, коли банку необхідні грошові кошти;

¨повне оподаткування доходів за кредитними операціями за ставками податку з прибутку промислових підприємств;

¨обмеження застосування методу географічної диверсифікації кредитного портфелю, особливо для малих і середніх банків, що погіршує загальну якість активів.

З іншого боку, портфель цінних паперів виконує ряд важливих функцій, що й спонукає менеджерів до перегляду структури активів на його користь.

Функції портфеля цінних паперів:

¨генерування доходів;

¨диверсифікація портфеля активів з метою зниження ризиків;

¨зниження податкових виплат;

¨можливість використання як застави;

¨поліпшення фінансових показників діяльності банку, оскільки цінні папери в цілому мають вищу якість порівняно з іншими активами;

¨забезпечення гнучкості портфелю активів, так як за рахунок цінних паперів можлива швидка реструктуризація балансу банку;

¨стабілізація доходів банку незалежно від фаз ділового циклу: коли відсоткові ставки на ринку знижуються, дохідність цінних паперів зростає, і навпаки.

Отже, портфель цінних паперів допомагає менеджменту банку досягти певних цілей і результатів, які неможливо одержати інакше. Останнім часом менеджери як зарубіжних, так і вітчизняних банків все більше уваги приділяють пошуку шляхів оптимізації структури портфелю цінних паперів та вибору стратегії його формування.

До складу банківського портфеля цінних паперів входить значна кількість фінансових інструментів, які мають різні характеристики щодо ризику, інфляції, системи оподаткування, правил обігу тощо. Перелік цінних паперів, що перебувають в обігу на конкретному ринку, регламентується чинним законодавством кожної країни.

Згідно із Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» в нашій державі можуть випускатися та обертатися такі види цінних паперів [3]:

¨акції;

¨облігації внутрішніх позик уряду;

¨облігації внутрішніх позик органів місцевої влади;

¨казначейські зобов’язання;

¨облігації підприємств (банків);

¨ощадні сертифікати;

¨векселі;

¨приватизаційні папери;

¨похідні цінні папери (деривативи) — форвардні та ф’ючерсні контракти, опціони тощо;

¨цінні папери іноземних інвесторів, які допущені до обігу на території України.

На ринку цінні папери можуть функціонувати в двох формах: документарній (паперовій) та бездокументарній, тобто у вигляді електронних записів на рахунках.

Поняття банківського портфеля цінних паперів тісно пов’язане з поняттям інвестиційного портфеля, хоча вони не ідентичні. Між цими портфелями існують суттєві відмінності як за видами активів, що їх формують, так і за виконуваними функціями.

Інвестиційний портфель банку формується в результаті проведення інвестиційних операцій, під якими розуміють діяльність із вкладення грошових коштів банку на відносно тривалий період часу в цінні папери, нерухомість, статутні фонди підприємств, колекції, дорогоцінні метали та інші об’єкти інвестування, ринкова вартість яких має здатність зростати і приносити власнику дохід у вигляді процентів, дивідендів, прибутків від перепродажу та інших прямих і непрямих доходів.

Отже, до складу інвестиційного портфеля банку входять як фінансові, так і реальні інвестиції. Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у різноманітні фінансові інструменти, такі як цінні папери, депозити, цільові банківські вклади, паї, частки, вкладення в статутні фонди компанії тощо. Реальні інвестиції — це вкладення коштів у матеріальні і нематеріальні активи. До матеріальних об’єктів інвестування відносять: будинки, споруди, обладнання, дорогоцінні метали, колекції, інші товарно-матеріальні цінності. До цієї групи включаються інвестиції у відтворення й приріст основних та оборотних фондів, які здійснюються у формі капітальних вкладень.

Інвестиції в нематеріальні активи включають вкладення в патенти; ліцензії; «ноу-хау»; технічну, науково-практичну, технологічну та проектно-кошторисну документацію; майнові права, що випливають з авторського права; досвід та інші інтелектуальні цінності; права користування землею, водою, ресурсами, спорудами, обладнанням (оренда); інші майнові права. Із цієї групи інвестицій іноді виділяють інновації — вкладення у нововведення та інтелектуальну форму інвестування — вкладення у творчий потенціал суспільства. У загальному випадку під інвестиціями розуміють довгострокове вкладення коштів, звичайно на період понад 1 рік.

Отже, значна частина портфеля цінних паперів банку входить до складу інвестиційного портфеля, формуючи фінансові інвестиції. Водночас з огляду на довгостроковий характер інвестування не всі цінні папери, які перебувають у банківському портфелі, можуть бути класифіковані як інвестиції. Так, боргові зобов’язання у формі цінних паперів — векселі, казначейські зобов’язання з періодом обігу до року, деривативи не правомірно відносити до інвестиційних вкладень.

З огляду на сказане, усі цінні папери доцільно поділити з погляду тривалості періоду обігу на два основні класи:

¨інструменти грошового ринку, до яких відносяться цінні папери з періодом обігу до року і які характеризуються низькою дохідністю, низьким ризиком і високою ліквідністю;

¨інструменти ринку капіталів, які мають строк погашення понад рік і в цілому характеризуються вищою дохідністю та підвищеною ризиковістю, ліквідність залежить від особливостей ринку.

Отже, лише вкладення в інструменти ринку капіталів можуть бути віднесені до інвестицій. Інвестиційна діяльність комерційних банків регламентується чинним законодавством, згідно з яким у більшості країн банки можуть здійснювати як фінансові, так і реальні інвестиції. За Законом України «Про банки і банківську діяльність» інвестиційні операції комерційних банків пов’язуються як з придбанням цінних паперів, так і з іншими напрямками вкладання коштів, такими як вкладення в нерухомість, інтелектуальні цінності, науково-технічну продукцію, майнові права і т. ін. [1].

Але банківська справа пов’язується, передусім, з фінансовою діяльністю, тому саме фінансові інвестиції повинні розглядатись менеджментом банку як пріоритетний напрямок вкладення коштів. Звичайно, реальні інвестиції в будь-якому випадку займають певну частину серед активних операцій банку, хоча б у формі капітальних вкладень. Але надмірна концентрація інвестиційного портфеля банків в реальних інвестиціях розцінюється як здійснення невластивої банкам діяльності. Успіх такої діяльності значною мірою визначається наявністю висококваліфікованих фахівців з глибоким знанням не тільки фінансового ринку, а й особливостей виробничої та науково-технічної діяльності, закономірностей функціонування інших ринків, таких як ринок нерухомості, товарний ринок, або ринок творів мистецтва. Недооцінювання цих чинників у процесі формування реальних інвестицій призвела до значного погіршення фінансового стану і навіть банкрутства багатьох банків США в 80-х роках, коли вони надмірно захопилися інвестуванням у нерухомість.

Отже, фінансові інвестиції повинні розглядатися менеджментом банку як пріоритетний напрямок формування інвестиційного портфеля. Такий підхід і переважає в практичній діяльності багатьох зарубіжних і вітчизняних банків, саме тому часто інвестиційний портфель асоціюється з портфелем цінних паперів банку.

З огляду на сказане в поняття портфеля цінних паперів банку вкладається ширший зміст щодо фінансових інвестицій, оскільки до нього включаються як інвестиційні цінні папери, так і інструменти короткострокового характеру (векселі, деривативи, короткострокові казначейські зобов’язання). Крім того, перелік функцій портфеля цінних паперів набагато ширший за функції, що їх виконує інвестиційний портфель.

Основною метою здійснення інвестиційної діяльності банку є одержання доходів у майбутньому в будь-якій формі: дивідендів, прибутків від зростання вартості придбаних активів, відсоткових виплат тощо. Портфель цінних паперів банку, крім генерування доходів, виконує ряд інших важливих функцій, таких як підтримка ліквідності, зниження ризику, стабілізація загальних доходів банку, забезпечення гнучкості всього портфелю активів. Портфель інвестицій, особливо реальних, навпаки, характеризується підвищеною ризиковістю, зменшує ліквідність та можливості швидкої реструктуризації активів.

Далі йтиметься про банківський портфель цінних паперів, а під інвестиціями розумітимемо лише фінансову форму інвестування, тобто вкладення в довгострокові цінні папери, паї, частки, статутні фонди тощо.

Національним банком України запропоновано наступну класифікацію вкладень комерційних банків у цінні папери [7]:

¨портфель цінних паперів на продаж;

¨портфель цінних паперів на інвестиції;

¨портфель пайової участі (вкладення в асоційовані компанії);

¨портфель вкладень у дочірні компанії.

Віднесення цінного паперу до певного портфеля залежить від таких чинників:

¨наміри інвестора під час придбання: тривалість періоду та мета придбання;

¨характеристики цінного паперу, такі як ліквідність, дохідність та наявність активно діючого ринку для даного паперу;

¨фактичний період зберігання у портфелі банку: цінні папери після календарного року зберігання у портфелі банку на продаж переводяться до портфеля інвестицій.

При віднесенні цінного паперу до того чи іншого портфеля менеджмент банку має обґрунтувати своє рішення, для чого за кожним видом придбаних паперів заводиться справа, в якій передбачається відображення такої інформації:

¨сума та обсяг емісії цінного паперу за номінальною, або ринковою вартістю;

¨оцінка фінансового стану емітента;

¨наявність та кількість брокерів, банків або інших установ, що забезпечують постійне (майже постійне) котирування;

¨рішення менеджменту щодо рівня ліквідності ринку для даного цінного паперу.

У разі зміни намірів банку щодо придбаних цінних паперів, або їх характеристик (зміна в фінансовому стані емітента, рівні ліквідності ринку тощо) цінні папери можуть переводитись з одного портфелю до іншого. За результатами щомісячного обов’язкового перегляду портфеля цінних паперів на продаж, а також після закінчення річного строку з дати їх придбання, цінні папери цього портфеля переводяться до портфеля цінних паперів на інвестиції. Переведення цінних паперів з портфеля на інвестиції у портфель на продаж також можливе, але за рекомендаціями НБУ «має здійснюватись дуже рідко і бути обґрунтованим та проводитись лише за відповідним наказом керівництва банку» [7]. Це означає, що цінні папери довгострокового характеру повинні зберігатись банком до настання терміну їх погашення. Звичайно, така регламентація обмежує можливості банку з проведення деяких вигідних операцій з цінними паперами, але має на меті зменшення обсягів спекулятивних операцій. До таких методів вдаються і регулюючі органи інших країн, наприклад, у США органи банківського нагляду можуть вимагати, щоб цінні папери перебували в портфелі банку не менш як 30 днів.

З погляду наведеної раніше термінології та класифікації інвестицій, портфелі цінних паперів на інвестиції, пайової участі та вкладень у дочірні компанії належать до фінансових інвестицій банку. Портфель цінних паперів на продаж може бути сформований з короткострокових цінних паперів (з періодом обігу до 1 року), боргових цінних паперів (векселів), облігацій, акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, які придбані з метою подальшого продажу. Отже, до складу цього портфеля можуть входити як інструменти грошового ринку, так і інструменти ринку капіталів, тобто інструменти фінансового інвестування.

Як бачимо, велика кількість цінних паперів, різноманітність їх характеристик, таких як дохідність і ризик, правила обігу і оподаткування, багатофункціональність портфеля цінних паперів значно ускладнюють процес його формування і управління, а також завдання, що постають перед інвестиційним менеджментом кожного банку.

СТРАТЕГІЇ ФОРМУВАННЯ ПОРТФЕЛЯ ЦІННИХ ПАПЕРІВ.Комерційні банки формують свої портфелі цінних паперів, виходячи з обраної керівництвом інвестиційної політики та головної мети, якої прагне досягти банк у процесі вкладення коштів у цінні папери. Після вивчення характеристик усіх цінних паперів, які обертаються на ринку, інвестиційний менеджмент аналізує їх з погляду того, чи підходять вони до портфеля банку. Наступним етапом є прийняття рішення щодо купівлі чи продажу певних фінансових інструментів.

У банківській практиці виділяють два основні підходи до управління портфелем цінних паперів, які називають активною та пасивною інвестиційною політикою.

Для активної інвестиційної політики є характерним:

¨активна гра на підвищення з недооціненими цінними паперами;

¨активна гра на зниження з цінними паперами із завищеною ціною;

¨великі обороти за операціями купівлі-продажу цінних паперів;

¨в основному короткостроковий характер інвестицій;

¨низький рівень диверсифікації;

¨висока концентрація окремих ризикових цінних паперів;

¨спекулятивний характер і високий рівень ризиковості;

¨результатом є формування активного портфеля.

Головні характеристики пасивної інвестиційної політики:

¨інвестиції мають більш довгостроковий характер;

¨відсутність значних оборотів за операціями купівлі-продажу цінних паперів;

¨високий рівень диверсифікації, частка окремих цінних паперів мала, ризик збалансований;

¨результатом є формування пасивного портфеля.

Відповідно до обраної інвестиційної політики банківські портфелі цінних паперів поділяються на два основних типи — активні та пасивні.

Пасивні портфелі цінних паперів являються добре диверсифікованими, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньоринковим. При формуванні таких портфелів менеджмент не включає до їх складу різко недооцінених або високоризикових (спекуля­тивних) цінних паперів, тобто банк ніби пливе за течією. Прикладом може бути формування індексних портфелів, до яких входять ті самі цінні папери, на основі яких розраховується певний фондовий індекс. Ринкова вартість такого портфеля прямує за рухом фондового індексу. Перевагами є мінімізація витрат на аналітичну підтримку індексного портфеля та витрат, пов’язаних з виходом на ринок (комісійні, біржові, гарантійні внески тощо).

Активні портфелі включають цінні папери, курси яких нині (або у перспективі) різко відхиляються від цін, визначених середньоринковими умовами і можуть зазнавати сильних коливань. Склад такого портфеля активно регулюється, спираючись на постійний докладний аналіз кон’юнктури ринку. Характерною рисою активного портфелю є наявність значних оборотів з операцій купівлі-продажу фінансових інструментів з метою відновлення його складу. Активні портфелі формуються значною мірою «проти ринку», тому інвестиційний менеджер постійно приймає рішення, намагаючись «побити ринок», а не пливти за його течією. Виграш досягається завдяки купівлі цінних паперів на нижніх точках поточних коливань курсової вартості та продажу їх на ринку на верхніх точках.

Інший варіант формування активного портфеля — це пошук та придбання недооцінених паперів, наприклад, у розрахунку на одиницю переробленої емітентом нафти, газу і т. ін., порівняно з цінними паперами аналогічних підприємств. У цьому разі активний портфель забезпечує підвищену дохідність за рахунок тривалого росту курсової вартості цінних паперів при тих самих значеннях ліквідності і ризику, що і в пасивному портфелі. При формуванні активного портфеля інвестиції не мають довгострокового характеру, а рівень диверсифікації незначний.

У цілому активний підхід до управління портфелем цінних паперів містить велику спекулятивну складову і характеризується не лише грою (спекуляцією) на майбутніх цінах та відсоткових ставках, а й наданням дилерських послуг та постійних котирувань цін покупця та продавця. Органи банківського нагляду в більшості країн несхвально ставляться до спекулятивної торгівлі цінними паперами в банку, через що багато інвестиційних менеджерів, особливо в невеликих банківських установах, віддають перевагу пасивному портфелю. Але втручання регулюючих органів — це не єдина перепона для застосування активної інвестиційної політики. Багато банків, у тому числі в розвинених країнах, стикаються з проблемами недостатньої кількості досвідчених менеджерів та відсутності налагоджених ринків цінних паперів. У результаті для більшості невеликих банків пасивна інвестиційна політика стає єдино доступною. Великі міжнародні та регіональні банки, навпаки, дотримуються активної політики і, незважаючи на регулятивні обмеження, час від часу грають на майбутніх змінах ставок та курсів цінних паперів.

Склад та характер портфеля цінних паперів банку визначається не тільки інвестиційною політикою, а й метою, яку поставлено у процесі його формування та управління. Головна мета процесу управління портфелем цінних паперів може бути по-різному визначена менеджментом банку. Здебільшого банк формує портфель цінних паперів з метою:

а) максимізації прибутків;

б) підтримки ліквідності;

в) зниження ризику активів.

При виборі мети необхідно визначити пріоритети, оскільки одночасне досягнення всіх цілей на практиці неможливе. Але менеджмент банку може прийняти рішення про розподіл портфеля на кілька складових частин, кожна з яких слугуватиме досягненню певної мети.

З погляду завдань, що постають перед менеджментом у процесі формування банківського портфеля цінних паперів, виділяють кілька типів портфелів.

1. Портфель росту орієнтований на придбання цінних паперів, ринкова вартість яких швидко зростає. Мета створення портфеля росту полягає в нарощуванні капіталу інвесторів. Тому значна частина прибутків спрямовується на поповнення капіталу, а відсотки, доходи, дивіденди виплачуються власникам у невеликому розмірі, або взагалі не виплачуються. До складу такого портфеля включають насамперед акції; приватизаційні папери; папери, що засвідчують право власності на паї; інші цінні папери з невизначеним прибутком.

2. Портфель доходу слугує для отримання високих поточних надходжень: рентних платежів, відсоткових виплат, дивідендів. Для такого портфеля відношення стабільно отримуваного доходу до ринкової вартості цінних паперів, що входять до його складу, вище за середньоринкове значення. Відповідно ринкова вартість такого портфеля зростає повільно. Портфель доходу формується здебільшого з ощадних сертифікатів, облігацій, привілейованих акцій, казначейських зобов’язань.

3. Портфель ризикового капіталу складається переважно з цінних паперів та паїв молодих компаній, що проводять на ринку агресивну стратегію швидкого розширення. Формування такого портфеля має на меті отримання надприбутків за рахунок придбання акцій, приватизаційних паперів, векселів у момент, коли вони різко недооцінені на ринку. До складу такого портфеля можуть входити деривативи, операції з якими проводяться з метою одержання спекулятивних прибутків за рахунок сприятливих змін у їх ціні. По суті, це спекулятивний портфель, який формується з метою перепродажу цінних паперів, тільки-но ринкові ціни на них почнуть зростати. Такий портфель характеризується високим рівнем ризику і може приносити значні збитки, оскільки за статистикою близько 80% молодих компаній банкрутують, а проведення спекулятивних операцій на фондових та ф’ючерсних біржах призводило до банкрутства навіть великі банки.

4. Збалансований портфель має на меті досягнення кількох цілей: нарощування капіталу, отримання високого доходу, підтримка ліквідності. До складу такого портфеля можуть входити цінні папери зі швидко зростаючою ринковою вартістю, високоприбуткові цінні папери. Висока ризиковість таких вкладень знижується шляхом придбання безризикових та високоліквідних цінних паперів, завдяки чому ризики портфеля в цілому стають збалансованими. Фактично при формуванні збалансованого портфеля застосовується метод диверсифікації. У більшості зарубіжних банків менеджмент надає перевагу саме такому портфелю цінних паперів. Прикладом може слугувати досить швидке розміщення на міжнародних ринках цінних паперів урядів України та Росії, деномінованих у німецьких марках та доларах США. З погляду зарубіжних інвесторів такі папери є високоризиковими. Але їх дохідність значно перевищує середній рівень дохідності цінних паперів на цих ринках, тому інвестори ризикують деякою частиною своїх коштів у надії на отримання високих прибутків. Розмір вкладень розраховується так, що в разі реалізації ризику — затримки виплат, необхідності реінвестування тощо, втрати не носитимуть доленосного характеру (банкрутство, різке погіршення фінансового стану) для інвестора.

5. Спеціалізований портфель формується з огляду не на загальний цільовий критерій, а за окремими критеріями, такими як вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність, вид ризику, період обігу тощо. Наприклад, залежно від певного критерію банк може сформувати такі спеціалізовані портфелі цінних паперів:

¨портфель короткострокових цінних паперів;

¨портфель середньо- і довгострокових паперів з фіксованим доходом, сформований з облігацій;

¨галузевий портфель, який складається із цінних паперів емітентів однієї галузі, наприклад, енергетики чи нафтової промисловості;

¨портфель іноземних цінних паперів;

¨портфель державних цінних паперів — облігації уряду та місцевих органів влади, казначейські зобов’язання.

Кожний з таких портфелів слугуватиме досягненню певної мети.

З погляду надійності портфель цінних паперів банку оцінюється за наступними критеріями:

¨рівень загального ризику портфеля;

¨практика використання методів зниження ризику, таких як диверсифікація і хеджування;

¨ступінь ліквідності портфеля;

¨співвідношення середньозваженого строку погашення портфеля та тривалості планового періоду інвестування (інвестиційного горизонту);

¨відповідність цілям, яких прагне досягти банк за допомогою портфеля.

МЕТОДИ ВИЗНАЧЕННЯ ДОХІДНОСТІ ТА ОЦІНКИ РИЗИКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ.У процесі формування портфеля цінних паперів банку необхідно насамперед проаналізувати співвідношення таких основних характеристик цінного паперу як дохідність та рівень ризику. Дохідність цінних паперів залежить від двох чинників:

¨очікуваної норми дохідності;

¨норм та правил оподаткування доходів від операцій з цінними паперами.

Ризик цінних паперів не однорідний за своїм змістом, тому він має визначатися як сукупність основних ризиків, на які наражається інвестор у процесі придбання та зберігання цінних паперів, а саме:

¨рівень ліквідності цінних паперів;

¨ризик дострокового відгуку;

¨інфляційний ризик;

¨відсотковий, кредитний та діловий ризик;

¨ризик, пов’язаний з тривалістю обігу цінного паперу.

Рішення інвестиційного менеджменту банку щодо купівлі чи продажу певних фінансових інструментів необхідно приймати після ретельного дослідження та обчислення як рівня дохідності, так і рівня ризиковості конкретних цінних паперів.

Розглянемо докладніше зміст та механізми впливу кожного чинника.

Очікувана норма дохідності цінного паперу складається з двох частин:

¨відсоткових виплат, обіцяних емітентом;

¨імовірних капітальних приростів (збитків) внаслідок зміни ринкової ціни цінного паперу.

Очікувана норма дохідності обчислюється за формулою:

(4.1)

де S_i — очікуваний потік відсоткових виплат за цінним папером в i-й період ( ); n — кількість періодів, протягом яких цінний папір приносить дохід; Н — номінальна вартість цінного паперу; Р — поточна ринкова вартість цінного паперу; d — дохідність цінного паперу до моменту погашення (невідома величина).

Формула (4.1) — це рівняння з одним невідомим d, яке розв’язується математичними методами або за таблицями приведеної вартості та фіксованих рентних платежів, що дозволяє спростити розрахунки.

За цим методом обчислюються норми дохідності тих цінних паперів, які планує придбати банк. Порівняльний аналіз очікуваних норм дохідності цінних паперів, а також альтернативних варіантів розміщення коштів банку, дає змогу визначити найбільш прибутковий напрямок проведення активних операцій.

На практиці банки часто продають цінні папери до настання строку погашення, особливо у випадках використання активного підходу до управління портфелем цінних паперів. Деякі цінні папери продаються достроково з метою підтримки ліквідності, а іноді виникає необхідність реструктуризації активів, наприклад, у разі появи можливості вигідного проведення операцій кредитування. За таких умов виникає потреба в обчисленні дохідності цінного паперу за період зберігання. Обчислення виконуються за формулою (4.1), але враховується ціна купівлі цінного паперу P; ціна продажу Н; очікуваний потік відсоткових виплат до моменту продажу де п — кількість періодів зберігання цінного паперу; невідома величина d — це дохідність цінного паперу за період зберігання.

Приклад 4.1.

Розрахувати очікувану норму дохідності дворічної облігац