Прибутковість банківських підрозділів

Фінансовий менеджмент відповідно до об’єкта, предмета і мети його діяльності трансформує грошові кошти банківської клієнтури у фінансові операції банку і за рахунок цього створює додану вартість, забезпечуючи приріст капіталу банку. З огляду на це визначення, важливою частиною фінансового менеджменту в банку є створення продуктового ряду. Для подальшого розуміння предметної сфери фінансового менеджменту розглянемо поняття банківського продукту та банківської операції.

До цього часу у декого викликає нерозуміння термін «банківський продукт». Часто виникають питання: «Що за продукт може робити банк?», «чому мова йде про продукт, а не про послуги?» і т. ін. Відповіді на них можна знайти навіть у підручниках з політекономії періоду закінчення «перебудови». Наприклад: «Для того щоб бути споживчою вартістю, продукт не обов'язково повинен приймати форму речі, бути матеріальним благом. Споживчими вартостями є і послуги, що носять нематеріальний характер. Це послуги освіти, медицини, сфери культури, побуту. Виробничі потреби людей задовольняються науковими, інформаційними, транспортними й іншими послугами». У цьому визначенні встановлюється тотожність між поняттями продукт і послуга у випадку, якщо мова йде про споживчу вартість, або, іншими словами, про здатність задовольняти конкретні потреби людей.

Вести мову про банківський продукт в наукових працях з економіки почали відносно недавно.

Одним із прикладів сучасного аналізу сутності банківського продукту є такий:

Рис. 1.2. Склад банківського продукту

У даному підході термін «продукт» ставиться вище поняття «послуга», а послуги формують продукт. На наш погляд, поняття «продукт» і «послуга» тотожні у випадку, якщо мова йде про споживчу вартість.

Крім того, пасивні, активні і комісійні продукти банку хоч і є взаємозалежними, але виступають як цілком самостійні і самодостатні. Це виявляється як з погляду їх призначення, так і з погляду технології їх надання. Існує цілий ряд фінансових інститутів, що спеціалізуються на залученні вільних коштів, але обмежених у можливостях здійснювати власне вкладення. Наприклад, внески, залучені страховими компаніями і пенсійними фондами, у кінцевому підсумку попадають у банківську систему, що й перетворює їх у самозростаючу вартість. Але хіба у зв'язку з цим ми не вважаємо продуктом страхової компанії залучення коштів шляхом продажу страхового поліса? І чому ж тоді не вважати самостійним банківським продуктом залучення коштів шляхом продажу депозитного сертифіката?

Комісійні продукти банку ще більш незалежні і самостійні. Розрахункові продукти банку – єдина можливість для всіх суб'єктів економіки задовольнити потреби в здійсненні готівкових і безготівкових розрахунків, оскільки ніхто, крім банків, їх не проводить.

Створення ж платіжних засобів, навпаки, не є продуктом комерційного банку, а є прерогативою центрального емісійного банку країни. Депозитна емісія комерційного банку суворо обмежена його можливостями по залученню реальних внесків (якщо не мати на увазі мультиплікаційного ефекту).

Продукти банку необхідні для задоволення об'єктивних і конкретних суспільних потреб. Їх природа обумовлена специфікою товарного виробництва і специфікою грошового товару. При цьому тільки специфічне підприємство, що взяло на себе специфічні функції, може забезпечити надання даних продуктів: «…банк, як підприємство, робить свій продукт. Оскільки банк виступає в ролі економічного підприємства, остільки його продукт носить вартісний характер. Продуктом емісійного банку є при цьому гроші як особливий товар, обмінюваний на продукт іншої праці. Продуктом банку, нарешті, виступають визначеного роду послуги. До них належать як традиційні види послуг – організація розрахунків (у готівковій і безготівковій формах), внесків, кредитування, так і нетрадиційні – у вигляді надання гарантій, поручительств, консультацій і т.п.».

Під продуктовим рядом банку слід розуміти повний набір банківських послуг (продуктів).

Для розкриття специфіки потреб, що задовольняються банківськими продуктами, ми пропонуємо дати їх класифікацію за економічною природою і видами клієнтських запитів.

В.Т. Севрук у книзі «Банківський маркетинг» дає таку класифікацію банківських операцій:

1. Кредитні послуги (операції).

2. Депозитні операції.

3. Здійснення грошових розрахунків і платежів.

4. Операції з цінними паперами й інвестиційною діяльністю.

5. Трансформація засобів на ринку позичкових капіталів (факторинг, траст).

6. Надання консультаційних і аудиторських послуг.

Це класифікація банківських продуктів за загальноекономічним змістом.

Доцільно класифікувати банківські продукти щодо їх зв'язку з функцією банку стосовно перерозподілу грошових ресурсів. Такий підхід до класифікації дозволяє пов'язати конкретні банківські продукти з діяльністю конкретних підрозділів комерційного банку.

Перша група – процентні продукти – продукти, пов'язані з діяльністю банку щодо перерозподілу грошових ресурсів. У цю групу входять:

а) продукти для вкладників - різні за термінами й умовами види внесків юридичних і фізичних осіб (ці продукти пов'язані з процентними витратами банку);

б) продукти для позичальників - різні за видами й умовами кредити для юридичних і фізичних осіб (ці продукти пов'язані з процентними доходами банку). Оскільки продукти даної групи пов'язані з процентними доходами і витратами, пропонується назвати їх процентні продукти.

Друга група – комісійні продукти – продукти, не пов'язані з перерозподілом ресурсів. До них належать усі інші банківські продукти, що приносять банку непроцентні доходи - трастові операції, депозитарні послуги, консультаційне обслуговування і т.д. Оскільки ці послуги пов'язані з одержанням банком комісії за їх проведення, дану групу назвемо комісійні продукти.

Варто виділити ще один специфічний вид банківських продуктів, що поєднує у собі особливості процентних і комісійних продуктів. Це розрахунково-касове обслуговування клієнтів-підприємств, організацій і приватних осіб, що мають у банку розрахунковий чи поточний рахунки.

З одного боку, залишки коштів на розрахункових і поточних рахунках клієнтів є одним із видів залучення ресурсів, за які банк може виплачувати визначений відсоток. З цього погляду розрахунково-касове обслуговування є процентний продукт (продукт для вкладників). З іншого боку, розрахунково-касові операції, проведені банком за дорученням клієнтів, пов'язані з одержанням банком комісії за розрахунково-касове обслуговування. І в цьому випадку їх можна розглядати як комісійний продукт.

Процентні банківські продукти допомагають одержувати економічну вигоду як вкладникам банку, так і його позичальникам. Для вкладників економічний інтерес виражається в самозростанні вартості вкладених у банк грошей. Позичальник, вкладаючи отримані від банку ресурси у визначені види бізнесу, також одержує вартість більшу, ніж та, яка була спочатку вкладена. У цьому полягає зміст попиту на процентні продукти банку.

Природа ринкового попиту на комісійні продукти банку така ж, як і всіх інших нематеріальних товарів (послуг) на відповідних ринках. Якщо, наприклад, людина звертається в юридичну фірму для того, щоб одержати послугу з правових питань, то в банку вона одержує послуги, пов'язані з фінансовими питаннями. І в тому, і в іншому випадку вона використовує спеціалізацію інституту для одержання необхідної послуги. Одержуючи необхідну послугу, покупець оплачує її.

Попит на розрахунково-касові послуги банку аналогічний попиту на комісійні послуги. Специфічним тут є тільки те, що, здійснюючи організацію системи розрахунків між підприємствами, банк служить інтересам не тільки конкретного клієнта, але й інтересам економіки країни в цілому, оскільки функціонування всіх підприємств і галузей пов'язано з можливістю оплати необхідних товарів і одержанням платежів за власну продукцію.

Споживач вибирає товар відповідно до визначених, притаманних даному товару властивостей і характеристик, що відповідають його конкретним споживчим запитам. Цими характеристиками для банківських продуктів є умови прийому внесків, видачі кредитів, здійснення розрахунково-касового обслуговування.

Останнім часом банки все більше прагнуть розширити коло наданих продуктів, пропонуючи своїм клієнтом додаткові послуги, пов'язані як із традиційними, так і з нетрадиційними видами банківського обслуговування. Розширення асортименту банківських послуг спрямовано, з одного боку, на поліпшення якості обслуговування клієнтури, а з іншого – на можливість диверсифікованості дохідних статей банку. Дане розширення набору послуг дозволяє банку одержувати доходи навіть у випадку зміни ринкової кон'юнктури і пов'язаним з нею падінням попиту на окремі види послуг. Сьогодні навіть на прикладі українських банків відзначається зміна структури доходів, яка виражається в підвищенні питомої ваги непроцентної їх складової.

Аналізуючи механізм розширення продуктового ряду банку, Е.С. Стоянова виділяє такі складові:

а) виявлення потреб клієнтів у нових банківських послугах;

б) розробка постановки завдання зі створення продукту, реалізація якого забезпечить надання необхідної послуги;

в) розробка регламенту надання необхідної послуги;

г) розробка методики інформаційного забезпечення процесу надання послуги;

д) вирішення організаційних питань щодо створення робочої групи для надання послуги;

е) вирішення питань, пов’язаних з оцінкою вартості надання послуги;

ж) вирішення питань, пов’язаних з матеріальним стимулюванням виконавців послуги та розробників продукту;

з) розробка комплекту документації та угоди з замовником, що регламентують надання послуги.

На сьогоднішній день, крім основних послуг, банк пропонує своїм клієнтам великий перелік додаткових послуг, пов’язаних з наданням основних.

1. Додаткові послуги з кредитно-розрахункового обслуговування:

- допомога в розробці і реалізації програми фінансового оздоровлення підприємства;

- розробка пропозицій щодо прискорення, скорочення і здешевлення документообігу при здійсненні розрахунків;

- економічне обґрунтування ефективності витрат на організацію нових і модернізацію діючих виробництв, у тому числі з залученням банківських кредитів;

- перевірка забезпечення схоронності товарно-матеріальних цінностей, прийнятих покупцем на відповідальне збереження;

- здійснення перевірки товарності пред'явлених до оплати документів;

- укладання договорів від імені і за дорученням клієнтів;

- надання допомоги в проведенні ревізій на підприємствах, що обслуговуються, на прохання їхніх вищестоящих організацій.

2. Послуги з касового обслуговування клієнтів:

- повторне перерахування грошей при неправильному вкладенні в інкасаторські сумки;

- попередня підготовка і доставка клієнтам готівки для виплати заробітної плати;

- надання клієнтам належної банку лічильно-грошової техніки.

3. Послуги в зовнішньоекономічної діяльності клієнтури:

- сприяння в підборі іноземного партнера для створення спільних підприємств і інших видів співробітництва;

- розробка оптимальних схем фінансування зовнішньоторговельних операцій;

- підготовка висновків за умовами зовнішньоторговельних контрактів;

- оформлення документів з міжнародних розрахунків.

4. Консультаційні послуги:

- консультації з питань застосування законодавчих, нормативних і інших актів, що не пов’язані з банківською діяльністю;

- ксультації з організації бухгалтерського обліку та його ведення на підприємстві;

- організація і проведення економічного навчання з клієнтами з питань кредитування, фінансування, розрахунків тощо.

5. Послуги з обліково-операційної роботи:

- розшук сум, що не надійшли на рахунок клієнта, шляхом прямого виходу на банки, що обслуговують платника;

- підготовка і відправлення запитів за дорученням клієнтів;

- забезпечення клієнта необхідними нормативними документами чи витягами з них.

6. Послуги, що стосуються роботи з цінними паперами:

- підготовка проспекту емісії;

- ведення реєстру акціонерів і депозитарна діяльність;

- андеррайтинг.

Перелік нових додаткових банківських послуг може бути продовжений. Однак, уже з наведеного можна зробити висновки, що банки на сьогоднішній день є, по суті, центрами державного і приватного бізнесу.

Загальна схема фінансового менеджменту в банку може бути представлена у такому вигляді:

Рис. 1.3. Основні напрямки фінансового менеджменту в банку

У сучасній економічній науці досить повно розроблена теорія ціни і ціноутворення промислових товарів. Щодо сфери банківських послуг (продуктів) дані розробки менш значні. Це зумовлено тим, що продукти нематеріального характеру довгий час не сприймалися як товари. Тільки після того, як економісти погодилися з тим, що незалежно від нематеріального характеру продукту в деяких галузях господарства (у тому числі й у банківській сфері) він все-таки може розглядатися як товар, постало питання про розробку нових підходів до ціноутворення.

Розглянемо кілька відомих визначень ціни і спробуємо з'ясувати, наскільки вони відповідають поняттю «ціна банківського продукту (послуги)». В основі цін лежить вартість товару, величина якої, як відомо, визначається суспільно необхідними витратами праці (ОНЗТ). Питання про те, чи існує суспільна потреба в даному товарі і чи відповідає їй число зроблених товарів, має істотне значення вже через те, що в суспільстві кожна дана потреба не єдина. Суспільство має обмежений фонд робочого часу й інших ресурсів. Тому на задоволення кожної потреби воно може виділити лише певну частину свого фонду робочого часу. Чим же вона визначається? Очевидно, двома змінними: величиною суспільної потреби в даному виробі (чи, іншими словами, кількістю споживчих вартостей, необхідних для задоволення цієї потреби) і середніми витратами праці на одиницю споживчої вартості.

Потреби споживачів банківських продуктів вливаються в суспільні потреби, оскільки потреби суспільства складаються з потреб конкретних його представників. Для того щоб суспільна потреба в банківських продуктах була задоволена, ці продукти повинні бути кимось надані.

Обсяг витрат робочого часу (у рамках загального його фонду), пов'язаний з виробництвом банківських продуктів, визначає ту їх кількість, що буде надано споживачам (суспільству). У тому випадку, коли наявний на ринку обсяг пропозиції банківських продуктів не покриває потреби споживача, варто збільшити обсяг їх пропозиції. Цього можна домогтися тільки збільшенням витрат матеріальних і людських ресурсів. Збільшення частини суспільного фонду робочого часу, що витрачається на виробництво банківських продуктів, призведе до зростання пропозиції останніх (за рахунок зниження пропозиції інших продуктів). Звідси виходить, що немає принципових розходжень у ціні продуктів банку й усіх інших продуктів.

Відмінності і специфіка ціни продуктів банку виявляються при розгляді ціноутворюючих факторів.

Наведемо визначення:

Розгорнута формула ціни має такий вигляд:

, (1)

де: Сб - витрати виробництва (собівартість);

h, р, r - норми чистого доходу, пропорційні відповідно використаним трудовим ресурсам, відтвореним виробничим фондам і природним ресурсам;

Т, Ф, Р - відповідні витрати трудових ресурсів, виробничих фондів і природних ресурсів.

Першою особливістю складу ціни банківських продуктів є те, що при їх виробництві не використовуються природні ресурси, отже, ціна банківських продуктів буде визначатися за формулою:

(2)

чи

Ц=Сб + Маржа (маржа=hT + pФ). (3)

Друга особливість банківських продуктів, що накладає відбиток на підхід до їх ціни, полягає в тому, що, незважаючи на тісну взаємозалежність діяльності окремих підрозділів банку, кожне з них забезпечує надання споживачу свого конкретного продукту (діяльність кожного банківського підрозділу відносно незалежна від діяльності інших підрозділів). Наприклад, наданням продуктів для вкладників зайняте управління депозитних операцій, що, хоча й забезпечує ресурсну базу для підрозділів, які здійснюють активні операції, але не залежить від них у плані реалізації власних продуктів - внесків і депозитів. У зв'язку з цим собівартість кожного продукту банку повинна будуватися відповідно до витрат підрозділів, що забезпечують їхню реалізацію. У цей же час існує цілий ряд витрат, пов'язаних з діяльністю банку як єдиного підприємства. Ця категорія витрат однаковою мірою належить до витрат усіх підрозділів банку і повинна бути складовою частиною собівартості їх продуктів. Виходячи з цього, собівартість кожного банківського продукту повинна визначатися окремо за підрозділами банку і з урахуванням загальнобанківських витрат.

Перелічимо ті завдання, які повинен вирішувати банк при встановленні ціни.

По-перше, ціна повинна бути основою планування доходів і витрат банку. Ціна продуктів для вкладників дає уявлення про передбачувані витрати банку, які пов'язані із залученням ресурсів. Ця ціна дозволяє планувати ціну на продукти для позичальників для того, щоб банк не зазнав збитків.

По-друге, ціна повинна відповідати ринковій ситуації, визначати найбільш вигідні для банку напрямки діяльності. Ціна, за якою банк купує ресурси, повинна відповідати запитам вкладників. В іншому випадку припиниться надходження ресурсів у банк. Дана ціна визначає ефективність (прибутковість) пасивних операцій банку.

Ціна для позичальників виконує, з одного боку, стимулюючу функцію, підвищуючи чи знижуючи попит на вільні ресурси, з іншого – вона так само, як і у випадку з ціною залучення коштів, дозволяє оцінити прибутковість позичкових операцій банку і, відповідно, ефективність даного напряму його роботи.

По-третє, більш висока ціна одних банківських продуктів у разі потреби повинна компенсувати низьку ціну інших продуктів.

Можна виділяти три групи витрат: прямі витрати, непрямі витрати і витрати, пов'язані з утриманням підрозділів, що не приносять доходу (штабних підрозділів).

Приблизний перелік прямих і непрямих витрат підрозділів банку наведений у таблиці 1.4.1.

Що стосується витрат, пов'язаних з утриманням штабних підрозділів, то на цьому питанні варто зупинитися окремо.

Штабні підрозділи не займаються безпосередньо залученням і розміщенням ресурсів, однак вони забезпечують необхідні умови для діяльності всіх інших підрозділів, визначають основні напрями і пріоритети в діяльності і розвитку банку, сприяють підтримці ліквідності банку, задаючи можливий рівень ризику операцій, постачають банк потрібною інформацією про стан ринку, розробляють нові види послуг, створюють матеріально-технічну базу для роботи, правову основу для здійснення операцій і збереження комерційної таємниці. Тому фактична собівартість банківських послуг повинна визначатися з урахуванням витрат штабних підрозділів.

Таблиця 1.4.1

Перелік прямих та непрямих витрат банку

Штабні підрозділи працюють на всі інші підрозділи банку, причому в основному на ті з них, що роблять найбільший обсяг операцій і мають найбільший прибуток. Тому пропонується розподіляти витрати штабних підрозділів між функціональними пропорційно прибутковості останніх. Однак це не єдино можливий підхід до розподілу витрат штабних підрозділів. Критерієм такого розподілу може бути й обсяг витрат функціональних підрозділів. Чим більше витрат припадає на конкретний функціональний підрозділ, тим більша частина витрат на штабні підрозділи відноситься на даний функціональний підрозділ. Такий підхід обумовлено тим, що чим більше банк вкладає коштів у діяльність окремих своїх підрозділів, тим більшою повинна бути віддача від цієї діяльності. Дані підрозділи повинні приносити найбільші доходи, за рахунок яких покриваються усі витрати, пов'язані з діяльністю банку в цілому.

В умовах нинішньої конкуренції, незалежно від зроблених розрахунків собівартості, ціна на банківські послуги встановлюється в першу чергу на базі аналізу цін конкурентів і особливостей клієнтів, що обслуговуються. При цьому в деяких випадках ряд послуг відносяться до нерентабельних.

Немає рації встановлювати ціну на послугу вищу, ніж у конкуруючого банку, не пропонуючи при цьому значних переваг при обслуговуванні. У такому випадку, дійсно, варто орієнтуватися на рівень цін, що склалися в регіоні, і не намагатися компенсувати за рахунок продажу окремих послуг витрати, пов'язані з їх наданням. У випадку, якщо прямі доходи від окремих послуг не покривають витрати, пов'язані з їх реалізацією, варто проаналізувати непрямі доходи, пов'язані, наприклад, для розрахункового обслуговування, з використанням вільних залишків на рахунках в активних операціях. Якщо й у цьому випадку обслуговування залишається збитковим, можна розглянути продаж всього спектра банківських продуктів конкретному клієнту. Якщо у сукупності за всіма банківськими операціями з даним клієнтом за прямими і непрямими доходами і витратами банк має позитивне сальдо, то можна не звертати уваги на збитковість окремо взятих послуг.

Однак, незважаючи на тарифікацію послуг, орієнтовану на сформований у регіоні рівень цін і особливості клієнтури, що обслуговується, розрахунок собівартості і прибутковості (збитковості) послуг є обов'язковим. Такий розрахунок необхідний для того, щоб банк мав чітке уявлення про те, які продукти забезпечують прибуток, які є планово збитковими, на який розмір втрат при реалізації окремих продуктів можна піти для забезпечення комплексного обслуговування клієнта і за рахунок яких джерел збитки можуть бути компенсовані.

Незважаючи на те, що практично всі сучасні банки намагаються вирішити питання визначення ціни на банківські продукти, у вітчизняній економічній літературі це питання тільки починає підніматися. Закордонний досвід (незважаючи на досить велику специфіку даного питання) більш багатий, тому на нього роблять посилання практично всі наші автори у своїх дослідженнях. Однак, незважаючи на незрівнянно більший досвід аналітичної роботи закордонних банків, проблема визначення базисних процентних ставок за кредитно-депозитними послугами остаточно не вирішена. Також ступенем невизначеності характеризується ціноутворення на комісійні продукти банку. Наявні нечисленні публікації з указаної проблематики можна назвати суто теоретичними й у багатьох випадках не адаптованими до вітчизняної банківської практики. Вітчизняні вчені і практики банківської справи висловлюють свої думки з приводу досліджуваної проблематики досить скупо.

Оскільки основна частина доходів і витрат сьогоднішнього банку пов'язана з реалізацією процентних продуктів, більшість досліджень присвячена вивченню саме їх собівартості й ціни.

А. Заруба в статті «Обчислення собівартості банківських операцій» пропонує такий варіант розрахунку реальної процентної ставки за активними операціями:

, (4)

де ПСср – величина середньої процентної ставки;

Sз.з. – загальна сума залучених банком ресурсів;

Sк.к. – середня сума залишків на кореспондентському рахунку банку за аналізований період;

Sрез. – середня сума зарезервованих ресурсів за аналізований період.

Для розрахунку середньої процентної ставки (ПCср) пропонується використовувати таку формулу:

, (5)

де Т – тривалість періоду залучення ресурсів;

(ПС)і – величина процентної ставки, встановлена для і-го періоду часу;

t _i - тривалість і-го періоду в днях;

n – загальна кількість періодів часу нарахування відсотків;

S = – загальна сума засобів, залучених банком за період Т;

S_i - сума залучених ресурсів, використаних у межах періоду t.

Для визначення собівартості активних банківських операцій запропонована наступна формула:

(6)

де НВБ – непрямі банківські витрати, пов'язані з проведенням даної операції;

БВБ – прямі банківські витрати, що належать до даного виду операцій;

ДД – додаткові доходи, пов'язані з реалізацією даних банківських послуг;

ОА – обсяг активів операцій даної групи;

НА – недохідні активи, що належать до даного виду операцій.

Далі автор говорить про те, що для включення в собівартість визначеної банківської операції, що входить до складу деякої послуги, загальнобанківських витрат, можуть бути використані обсяг робочого часу на виконання операції всіма підрозділами і працівниками банку чи фонд заробітної плати цих підрозділів. Таким чином, можна говорити про те, що окреслено загальний підхід до розрахунку собівартості банківських послуг, без конкретизації механізмів його реалізації на практиці й аналізу результатів отриманих розрахункових даних.

У публікаціях більш пізнього періоду досить часто стали порушуватися проблеми внутрішньобанківського трансферного ціноутворення. Виникає питання, чи можна розглядати систему внутрішньобанківського господарського розрахунку, побудовану на базі встановлення внутрішніх цін за ресурси і послуги, з погляду визначення зовнішньої ціни продукту, ціни, за якою банк реалізує свої продукти клієнтам?

З погляду кінцевого споживача банківських послуг дійсно не важливо, яким чином буде перерозподілятися отриманий від нього платіж за послугу у середині банку. Але з іншого боку, від цього перерозподілу може залежати, за якою ціною буде пропонуватися споживачу визначена послуга. Якщо в результаті внутрішньобанківського аналізу буде з’ясовано, що доходи і витрати підрозділу, який реалізує конкретні продукти, непорівняні, то не буде іншого виходу, крім як підвищувати доходи за рахунок збільшення, в тому числі і зовнішніх цін, або припиняти реалізацію збиткового продукту.

Помітний інтерес до сутності ціноутворення усередині банку, як основи оцінки ефективності роботи банківських підрозділів, що реалізують окремі продукти. Причому, якщо питанням аналізу прибутковості кінцевих банківських продуктів, безпосередньо реалізованих клієнтам, приділяється в принципі досить уваги, то питання внутрішньої економіки банку залишаються недостатньо вивченими.

Трансферне ціноутворення – це встановлення «проміжних» цін (вартості напівфабрикатів і інших проміжних продуктів у процесі виробництва, вартості «послуг», що робляться одними підрозділами іншим).

Серед методів трансферного ціноутворення розглядаються експертний, ринковий і витратний.

«Експертний» метод ціноутворення досить поширений у практиці російських банків, у той же час він призвів до негативних результатів і дискредитації ідеї внутрішніх банківських платежів за ресурси. Дійсно, встановлення внутрішніх банківських платежів за ресурси на підставі рішення вищих менеджерів банку, на підставі переговорів і без економічного обґрунтування не може бути прийняте за основу оцінки об'єктивних внутрішніх банківських грошових потоків і пов'язаним з ними перерозподілом отриманих доходів функціональних підрозділів.

«Ринковий» метод ціноутворення заснований на використанні як трансферт-ціни вартості придбання відповідного продукту на зовнішньому ринку. При цьому, по-перше, досить рідко одночасно виконуються умови наявності грошового ринку з чітко визначеними цінами і можливості вільної покупки-продажу ресурсів на ньому. По-друге, неможливо встановити для кожного бізнесу (функціонального підрозділу) банку трансферну ціну, розраховану на основі процентних ставок на відповідному напрямку діяльності у секторі фінансового ринку, через монополізацію даних секторів.

Сутність «витратного методу» полягає у розподілі доходів банку між його підрозділами пропорційно здійсненим ними змінним витратам. Серед спільних недоліків «витратного» та «ринкового» методів виділяються:

- однобічний розгляд проблеми: або тільки на основі внутрішніх параметрів функціонування банку, або тільки на основі характеристик зовнішніх ринків;

- неможливість поділити ризики за операціями самого банку і ризики за операціями окремого банківського бізнесу;

- неможливість забезпечити рішення з оптимального обсягу залучення ресурсів.

Методика «альтернативних ринкових витрат» містить у собі три етапи.

Перший етап – вибирається один підрозділ банку, що відповідає найбільшою мірою ринку залучення капіталу – «опорний сегмент». Як такий «опорний сегмент» виступає ринок міжбанківських кредитів чи великих термінових депозитів.

Другий етап – визначається вартість залучення капіталу для опорного сегмента.

Третій етап – встановлюється трансферт-ціна на залучені казначейством ресурси від функціональних підрозділів банку, яка дорівнює альтернативним витратам з залучення відповідних ресурсів в «опорному сегменті».

Викликає сумнів, що міжбанківський ринок (до однієї із складових частин якого можна сміливо відносити і ринок великих термінових депозитів, оскільки їх залучення з інших джерел дійсно є проблематичним) цілком і завжди відповідає вимогам одночасної наявності чітко визначених цін і вільної купівлі (продажу) ресурсів. Ціни на міжбанківському ринку піддаються коливанням, причому для ресурсів різної терміновості ці коливання можуть бути дуже значними. Міжбанківський ринок першим реагує на усі більш чи менш значимі в економіці події, змінюючи як ціну попиту та пропозиції, так і фізичний обсяг угод. Крім того, монополізм на міжбанківському ринку є не меншим, ніж на інших ринках капіталів. На вигідних для себе умовах купити і продати ресурси тут може далеко не кожен банк.

Варто сказати також і про те, що, незважаючи на традиційно велику ціну залучення ряду категорій ресурсів, наприклад, від фізичних осіб, відмовлятися від їх використання банк не може через велику ризикованість зосередження на обмеженому наборі пасивних статей.

Виходячи з логіки методики «альтернативних ринкових витрат», діяльність з прийому приватних внесків буде малорентабельною, оскільки альтернативна ціна залучення міжбанківського кредиту завжди буде меншою від ціни внеску фізичної особи.

Отже, рішення про встановлення трансферної ціни можна приймати тільки після визначення необхідної структури пасивів з погляду ціни і терміновості попиту та пропозиції ресурсів на ринках капіталів. При цьому трансферна ціна повинна враховувати не тільки кращі, але й гірші умови залучення засобів.

Необхідно також звертати увагу на пріоритетність використання різних видів пасивів у формуванні окремих активних послуг банку відповідно до їх терміновості і ліквідності. Довгостроковий актив, фінансований за рахунок короткострокового міжбанківського кредиту, може і не принести бажаного прибутку, у той час як довготерміновий приватний вклад чи продана облігація відразу дозволять банку планувати маржу. Вважається, що може виявитися проблематичним сформувати в достатньому обсязі довгострокові пасиви на міжбанківському кредитному ринку (маючи довгострокові ресурси, банки знайдуть можливість продати їх дорожче, ніж міжбанківський кредит).

Як альтернатива традиційному підходу до трансферного ціноутворення, розглядаються спрощені варіанти вирішення проблеми, а саме трансферне ціноутворення, засноване на організації роботи банків на основі принципу загального фонду коштів і принципу банків усередині банку.

При орієнтації на модель загального фонду коштів казначейство тільки регулює і координує внутрішньобанківські потоки, не одержує доходу за виконання посередницької функції з розподілу даних потоків, а одержує дохід тільки за послуги управлінського центру.

Набагато привабливішим видається метод поділу джерел коштів і встановлення різного рівня трансферних цін залежно від виду джерел ресурсів [1].

При такому підході казначейство виконує роль посередника в керуванні ресурсами і, координуючи свою роботу з аналітичною службою, забезпечує встановлення адекватної ціни для ресурсів різної терміновості, а разом з комітетом з управління активами і пасивами визначає напрямки використання залучених засобів.

Як набір показників, що визначають трансферну ціну, виділяються:

- очікувані процентні ставки міжбанківського ринку;

- рівень інфляції і ставки рефінансування Центрального банку;

- внутрішня вартість ресурсів і рівень неопераційних витрат;

- прогноз прибутковості активних операцій банку;

- точка нульової прибутковості і необхідна норма рентабельності;

- перспективні цілі банку щодо розвитку фінансових операцій;

- цінова позиція банку серед конкурентів.

Послуги банку, пов'язані зі здійсненням безготівкових розрахунків і організацією готівково-грошового обороту, є найбільш масовими і поширеними серед клієнтів. У зв'язку з цим розрахунок витрат, пов'язаних з операціями в рамках розрахунково-касового обслуговування, і їх прибутковості є одним з основних завдань в банківській аналітиці.

Аналіз продажів розрахунково-касових послуг проводиться з метою визначення відповідності витрат на здійснення операцій (собівартості) тим доходам, що одержує банк за даним напрямком своєї роботи.

Під ціною розрахунково-касового обслуговування розуміється ціна обробки платіжних документів чи витрати банку, пов'язані з обробкою документів плюс деяка маржа.

Операції з розрахункового обслуговування клієнтів складаються з кількох етапів обробки платіжних документів і здійснюються в кількох відділах банку. Відповідно до цього методика розрахунку собівартості обробки платіжних документів включає два етапи:

I етап. Визначення витрат часу, що припадають на обробку різних видів платіжних документів у кожному відділі.

II етап. Визначення розрахункової ціни обробки платіжних документів за формулою:

В основу розрахунку собівартості основних розрахунково-касових послуг покладено:

- визначення підрозділів банку, що здійснюють розрахунково-касове обслуговування, і чисельності працівників даних підрозділів;

- витрати на утримання підрозділів, що беруть участь у проведенні розрахунків ( або в показниках їхнього загального обсягу, або в показнику витрат на одного працівника);

- показники трудомісткості окремих операцій у рамках розрахункових послуг;

- кількість проведених операцій.

Базою для розрахунку собівартості послуг є витрати на одного працівника.

При розрахунку місячної суми витрат на одного працівника беруться дані про витрати всіх підрозділів банку, за винятком оплати притягнутих ресурсів (процентних виплат) і витрат, здійснюваних із прибутку.

Для визначення чисельності працівників, що включаються в розрахунок, із загального штату співробітників виключаються підтримуючі й обслуговуючі напрямки (автоматизація, юридична служба, аналітичні і господарські підрозділи і т.д.), керівництво банку, секретаріат, керування справами, внутрішня бухгалтерія.

При визначенні структури витрат робочого часу (фотографія робочого дня) виділяються основні види здійснюваних щодня операцій і питома вага робочого часу, що витрачається на окрему операцію, у загальному фонді робочого часу співробітника управління розрахунково-касового обслуговування. Перелік операцій, які виконує працівник протягом дня, може бути різним залежно від специфіки роботи банку, його філії чи відділення філії.

Розрахунок місячної суми витрат на одного працівника наведений у таблиці 1.6.1. Таблиця містить дані по умовній філії, що має три відділення. Перелік статей витрат також приблизний і може бути іншим у кожному конкретному випадку.

Таблиця 1.6.1

Розрахунок місячної суми витрат на одного працівника

* Витрати на одного робітника функціональних підрозділів банку (без урахування допоміжного й обслуговуючого персоналу і працівників штабних підрозділів).

Коментар до таблиці: Графа 8 = Графа 2 + Графи 4 + Графи 6; Графа 9 = Графа 3 + Графи 5 + Графа 7; Графа 10 = Графа 8 / Графа 9.

Для розподілу суми витрат, що припадають на одного працівника, між окремими видами здійснюваних ним операцій і, відповідно, визначення собівартості даних операцій, використовуємо фотографію робочого дня. У таблиці 1.6.2 наведено приклад розподілу витрат співробітника відділу розрахунково-касового обслуговування Відділення 1 між окремими видами проведених ним операцій відповідно до питомої ваги витрат часу, що припадає на кожну з них.

Таблиця 1.6.2

Розподіл витрат співробітника відділу розрахунково-касового обслуговування між окремими видами операцій

Коментар до таблиці

Графа 2 = 1906 грн * Графа 1

Графа 3 = Графи 2 * 9 (фактична чисельність співробітників відділу розрахунково-касового обслуговування Відділення 1).

З таблиці 1.6.2 видно, що основна частка часу співробітника припадає на операції, пов'язані з проведенням платежів, що надходять на паперових носіях і за допомогою модемного зв'язку в рамках системи електронних платежів Банк-клієнт. У зв'язку з цим на питанні собівартості і ціни саме цієї операції варто зупинитися особливо докладно.

Крім витрат, що припадають на ці операції і визначених у таблиці 1.6.3, нами будуть використовуватися дані про кількість дебетових переказів кожного виду.

Таблиця 1.6.3