Принципи формування й управління портфелем цінних паперів банку

При формуванні інвестиційного портфеля банк керується такими принципами:

• досягнення ліквідності;

• одержання доходу;

• зростання вкладень;

• збереження коштів;

• мінімізація банківських ризиків.

Одночасно досягти усіх цілей неможливо, жоден з цінних паперів не має всіх перелічених властивостей, тому необхідно знайти оптимальне рішення, з'ясувавши, що для банку на даний час є пріоритетним. Кваліфіковано врахувати потреби банку і сформувати портфель цінних паперів, який об’єднає у собі розумний ризик і прийнятну дохідність, – основне завдання фінансового менеджера банку.

Так, наприклад, банки як інституційні інвестори, вкладаючи кошти в цінні папери, можуть сформувати вторинні ліквідні резерви для поліпшення своєї ліквідності, і ця мета буде для них настільки важливою, що на ринку цінних паперів банки встановлюватимуть таку ціну на свої фінансові активи, аби якнайшвидше їх конвертувати в готівку, незважаючи на інші цілі інвестування.

Збереження вкладених коштів знову ж таки досягається за рахунок зниження дохідності паперів та зменшення капіталу. Найбезпечніше, як вважається, вкладати кошти в облігації державних позик, у муніципальні облігації, в акції фінансово стійких фірм, оскільки такі цінні папери забезпечені державними ресурсами чи багатством фірми. Їх дохідність не дуже велика, оскільки досить висока купівельна ціна у зв’язку із значним попитом на них.

Щодо примноження капіталу, то суттєве його зростання можливе у власників простих акцій економічно стійких акціонерних товариств. Дивіденди тут невисокі, але у перспективі капітал інвестора зростатиме.

Найважливішим етапом життєвого циклу портфеля є його управління. Під управлінням портфелем цінних паперів банку (інвестиційним портфелем) розуміють застосування певних методів і технологічних можливостей до сукупності різних видів цінних паперів. Метою застосування різноманітних методів і технологічних можливостей управління є збереження інвестованих коштів; досягнення максимального рівня доходів, забезпечення інвестиційної спрямованості портфеля, підтримки наперед заданих параметрів ризику і дохідності. Таким чином, процес управління спрямований на збереження основної інвестиційної якості портфеля і тих властивостей, які б відповідали інтересам банку.

Управління інвестиційним портфелем банку тим складніше, чим більший перелік інвестиційних і фінансових інструментів він містить.

У процесі управління часто виникає необхідність поточного коригування структури портфеля, або його складових. Зміна в складових портфеля, як правило, обумовлюється дією зовнішніх і внутрішніх факторів.

Для відображення реальної структури портфеля цінних паперів з урахуванням як намірів, так і спроможності банк повинен на час придбання групи цінних паперів і надалі щомісяця проводити вивчення та переоцінку своєї спроможності продати чи утримувати цінні папери.

За результатами переоцінки банк переміщує цінні папери з портфеля на продаж до портфеля на інвестиції і навпаки. Такі переміщення розрізняють як вільні переміщення паперів і примусові переміщення.

Вільне переміщення цінних паперів з портфеля на продаж до портфеля на інвестиції можливе, якщо керівництво банку змінило своє ставлення щодо напряму використання цінних паперів. У разі прийняття добровільного рішення про продаж цінних паперів, що є в портфелі на інвестиції, цінні папери продаються безпосередньо з такого портфеля протягом місяця, а після закінчення цього строку виступають об'єктами примусового переміщення.

Примусове переміщення цінних паперів здійснюється у випадках:

· переміщення з портфеля на продаж до портфеля на інвестиції, якщо протягом одного календарного року цінний папір не було продано;

· переміщення з портфеля на інвестиції до портфеля на продаж, якщо протягом одного календарного місяця з часу прийняття рішення про продаж цінного папера його не було продано.

Переміщення цінних паперів з одного портфеля банку до іншого допускається тільки один раз за весь час, коли цінні папери є власністю банку.

Переміщення інвестиційних цінних паперів у цінні папери на продаж здійснюється за ринковою вартістю на день переміщення і в подальшому обліковуються як цінні папери на продаж. При зменшенні їх ціни на різницю між балансовою і ринковою вартістю цінних паперів створюється резерв у день проведення операції [4].

З урахуванням інвестиційних якостей цінних паперів можна сформувати різні портфелі цінних паперів, у кожному з яких буде знайдено баланс між ризиком, прийнятним для власника портфеля, і очікуваною ефективністю в певний період часу. Співвідношення цих чинників і дозволяє визначити тип портфеля цінних паперів. Таким чином, тип портфеля цінних паперів — це його інвестиційна характеристика, заснована на співвідношенні рівня доходу і допустимого ризику.

Певному типу інвестиційного портфеля буде відповідати тип обраної інвестиційної стратегії і спосіб управління – активний чи пасивний. Основою як активного, так і пасивного способу управління є моніторинг. Моніторинг являє собою безперервний детальний аналіз фондового ринку, тенденцій його розвитку, секторів фондового ринку, інвестиційних якостей цінних паперів. Кінцевою метою моніторингу є вибір цінних паперів, що наділені інвестиційними властивостями і відповідають даному типу портфеля.

Активний спосіб управління передбачає постійне проведення моніторингу і зміну складу фондових інструментів, що входять у портфель. Активний спосіб пов'язаний зі значними витратами на моніторинг і управління портфелем. Якщо банк спроможний прогнозувати зміни ринкової кон’юнктури, то використовуються активні стратегії управління портфелем і з метою максимізації прибутку варіюються інструменти за строками погашення. Технічні, організаційні і аналітичні можливості для такого прогнозу мають у своєму розпорядженні великі банки. Активні стратегії управління портфелем пов’язані з додатковим ризиком, який не можуть приймати на себе малі банки. Малі банки, як правило, зберігають придбані активи до погашення, тобто використовують пасивні стратегії управління портфелем. Пасивний спосіб передбачає побудову диверсифікованого портфеля і збереження його структури практично незмінною протягом тривалого часу.

Таким чином, вибір тактики управління значною мірою залежить від можливостей банку, його здатності передбачати стан ринку і повинен визначатися станом ринку, на якому буде працювати банк. На стабільному ринку виправдовує себе тактика пасивного інвестора, а на ринку, що динамічно змінюється, де неможливий адекватний довгостроковий прогноз і великі різного роду ризики, необхідне активне управління з постійним простежуванням тенденції і зміною структури портфеля.

Активна стратегія передбачає вивчення і придбання найбільш ефективних інвестиційних інструментів, ротацію портфеля і швидке позбавлення від низькодохідних активів. Характерною особливістю такого управління є здатність портфельного менеджера передбачити розвиток ситуації на фінансовому ринку і зіграти на випередження.

Основна мета консервативного інвестора полягає в отриманні поточного доходу при невеликій частці ризику. Звичайно, ці доходи значно менші, ніж у агресивних інвесторів, але їх можна досить точно передбачити і вони носять регулярний характер. Тому портфель консервативного інвестора в основному складається з державних цінних паперів. Рівень диверсифікації такого портфеля значно вище, ніж у агресивного інвестора. Консервативний портфель характеризується низьким оборотом і незначними трансакційними витратами, пов'язаними з управлінням.

Основні цілі помірно консервативного інвестора – зростання капіталу і отримання поточних доходів при ризику, що контролюється. До складу такого портфеля включаються як довгострокові інвестиції, пов'язані із зростанням курсової вартості, так і інвестиції із заданим рівнем дохідності.

Для банків як портфельних інвесторів важливо визначити привабливість компаній тієї або іншої галузі. Тим більше, що портфельних інвесторів цікавлять цінні папери великої групи компаній з кількох галузей, дохідність цінних паперів компаній у розрахунках на порівняно невеликий термін – 1-3 роки, а також і їх ліквідність.

Ключовою проблемою при здійсненні інвестиційної діяльності є аналіз і відбір цінних паперів. Основною метою аналізу цінних паперів є прогноз курсів цінних паперів у майбутньому. Крім того, необхідно оцінити надійність даного паперу, ліквідність, прибутковість і інші характеристики.

Визначення напряму (чи буде зростання виробництва або його зниження) дозволить інвестору прийняти й інші інвестиційні рішення типу: чи варто інвестувати гроші в акції або облігації і т.д. Від економічного прогнозу буде залежати і величина, і терміни інвестицій.

Остаточне рішення про придбання конкретних цінних паперів або про їх продаж приймається керівництвом з урахуванням стратегічних і тактичних цілей банку з огляду на ситуацію, що склалася.

Оптимально сформований портфель має складатися з двох частин: ризикової і безризикової. З точки зору дохідності ці частини можна розділити на інвестиції відповідно з невизначеною і фіксованою дохідністю. Кожна з них має свої характерні особливості, що і зумовлює різні методи управління ними. Розглянемо сучасні концептуальні підходи до управління інвестиціями з невизначеною і фіксованою дохідністю.

При управлінні інвестиціями з невизначеною дохідністю вибір конкретної стратегії залежить від схильності інвестора до ризику і очікувань інвестора з приводу так званої ефективності ринку. Якщо інвестор не упевнений в ефективності ринку, то, як правило, він вибирає активну стратегію.

Ефективність оцінки пов'язана з ситуацією, коли в кожен даний момент ціни повністю відображають всю доступну інформацію, необхідну для оцінки активів. Розрізняють три форми ефективності: низьку, середню, високу. Низька ефективність означає, що ціни на акції формуються лише на основі минулої динаміки курсів. Середня ефективність передбачає, що, крім динаміки курсів, на їх формування впливає інформація, що публікується компаніями для зовнішнього користування. Висока ефективність властива акціям, емітенти яких готові надати всю наявну інформацію про свою діяльність. Структура трансакційних витрат, які несуть інвестори на ринку капіталів, має такий вигляд:

Трансакційні витрати = постійні витрати + змінні витрати;

Змінні витрати = спред дилера + альтернативні витрати.

Постійні витрати в короткостроковому періоді відносно незмінні і невеликі. Комісія відображає плату за послуги брокера у випадку, якщо операцію доручено здійснити йому. Як правило, величина комісії визначається на договірних умовах між брокером та інвестором. Винагорода реєстратору операції складає плату за послуги професійного реєстратора і депозитарію.

Спред дилера є не тільки платою за його послуги, але й винагородою за ризик від можливих змін курсів за період перереєстрації акцій і надходження грошей на його рахунок.

Альтернативні витрати рівні різниці між дійсною і бажаною дохідністю від інвестицій.

Пасивна стратегія управління портфелем ділиться на дві частини. Перша – формування портфеля на основі певних критеріїв і збереження його протягом певного періоду часу без змін.

Другий підхід відомий як індексування, тобто формування структури портфеля відповідно до певного показника (індексу), що відображає ситуацію на ринку загалом. Тому відповідно до цього підходу інвестори не намагаються визначати недооцінені або переоцінені акції, використовуючи фундаментальний аналіз, або передбачити загальну динаміку курсів, вдаючись до технічного аналізу.

Після того як інвестор або його довірчий керівник портфелем вибрав відповідний показник, наступним кроком є формування портфеля, який буде слідувати траєкторії зміни індексу. Мета такого портфеля – мінімізувати різницю між дохідністю портфеля і вибраного показника.

Проте існує певна невідповідність між дохідністю портфеля, що копіюється, і вибраним індексом. По-перше, це пов'язано з наявністю трансакційних витрат. Причому чим нижчий обсяг інвестицій, тим, як правило, вища їх питома вага. По-друге, сам процес утримання портфеля, що індексується, – динамічний. Як відомо, більшість індексів являють собою розраховані за певною методикою середньозважені величини. Сама ж вага протягом певного періоду часу міняється, пристосовуючись до нової ситуації на ринку. Тому чим менший диверсифікований портфель, тим більший ризик розходження вказаної дохідності.

Для копіювання індексу інвестору необхідно придбати всі акції, що входять в індекс пропорційно їхній вазі. Формування ж портфеля з меншою кількістю акцій можливе трьома методами.

Метод капіталізації ґрунтується на тому, що інвестор купує найбільш капіталізовані акції, а частину, що залишилася, розподіляє серед інших акцій рівномірно, відповідно до їхньої ваги в індексі. Так, наприклад, якщо вибрані 200 найбільш капіталізованих акцій становлять 80% від загальної капіталізації індексу, то 20%, що залишилися, пропорційно розподіляються серед інших акцій.

Метод нашарування полягає в тому, що спочатку при відборі тих або інших акцій, включених в індекс, визначається ознака, за якою вони можуть бути класифіковані. Звичайно, такою ознакою служить віднесення до певної галузі економіки. Іншими чинниками можуть бути, наприклад, характеристики ризику акції, такі як бета або рівень капіталізації. Метою такого підходу є зменшення залишкового ризику шляхом диверсифікації за галузями економіки в тих самих пропорціях, що і в індексі. Акції у кожній країні (в галузі) можуть бути вибрані випадково або шляхом таких методів, як ранжирування за капіталізацією, метод оцінки або оптимізація [3].

Виділяють два основних методи активного управління капіталом: top-down і bottom-up. Менеджер, який використовує метод top-down, спочатку оцінює загальну економічну ситуацію і робить короткостроковий прогноз її зміни, після чого ухвалює рішення загального характеру щодо розподілу капіталу серед різних секторів фінансового ринку. Потім менеджер за допомогою певного інструментарію аналізує стан bottom-up ринку з метою виявлення привабливих і непривабливих секторів і галузей економіки. І тільки після цього він ухвалює конкретні рішення щодо управління (зміни структури) портфеля. Менеджер, який дотримується тактики bottom-up, головну увагу концентрує на аналізі динаміки окремих акцій. Використовуючи команду аналітиків і комп'ютерні технології, менеджер шукає такі акції, які відповідали б певним ознакам привабливості.

Портфельний менеджер у рамках активного управління може дотримуватися таких стратегій [3].

Стратегія прогнозування відсоткових ставок. Ця стратегія підходить у випадку, якщо можна передбачити рівень відсоткових ставок у майбутньому. Через те, що дюрація є мірою чутливості на зміну відсоткових ставок, дана стратегія полягає в тому, щоб при прогнозуванні падіння (зростання) ставок вчасно збільшити (зменшити) дюрацію портфеля.

Стратегія прогнозування форми кривої дохідності. Крива дохідності ринку облігацій є залежністю дохідності паперів від терміну їх обертання. Тому зміна її форми характеризує перерозподіл рівня дохідності за коротко-, середньо- і довгостроковими паперами. У рамках вказаної стратегії при прогнозі зміни форми кривої дохідності портфельний менеджер може перерозподіляти кошти між відповідно короткою, середньою і довгою позиціями, навіть без зміни загальної дюрації портфеля.

Стратегія вибору окремого папера полягає в тому, щоб виявити недооцінені папери. Ключовим тут є те, що кожна облігація має свій кредитний рейтинг, що характеризує її якість і надійність. Очевидно, що від нього безпосередньо залежить рівень поточної дохідності облігації. Згодом цей рейтинг зазнає об'єктивних змін. Тому завдання портфельного менеджера – зіграти на цій зміні оцінки облігації ринком у той або інший бік. Способи виявлення таких паперів різні: від глибокого аналізу емітента і тенденцій розвитку ринку до досвіду і інтуїції портфельного менеджера.

Серед методів пасивного управління портфелем з облігацій можна зазначити стратегію індексування. Як і у випадку з активами з невизначеною дохідністю, при застосуванні стратегії індексування важливо правильно вибрати необхідний орієнтир як певний індекс. На вибір інвестора впливають окремі чинники. По-перше, ставлення інвестора до ризику. Якщо кредитний ризик певного папера для інвестора неприйнятний, то він вважатиме за краще уникати індексу, що має в своєму портфелі даний папір. Другий чинник пов'язаний з цілями інвестора. Отже, якщо інвестор схильний до мінімізації коливань загальної дохідності портфеля, то, аналізуючи статистичні дані, він буде орієнтуватися саме на такий індекс.

Як пасивну стратегію, застосовану до портфеля з облігацій, можна розглянути дії, спрямовані на отримання фіксованого доходу на заданий момент часу. Найбільш простий спосіб отримання гарантованого доходу – купівля дисконтних облігацій, які гасяться перед установленою датою. Але придбання таких паперів може виявитися невигідним або ж відповідних облігацій може просто не бути на ринку. Тоді доведеться купувати папери з термінами до погашення, відмінними від необхідного. Природно, виникає проблема зведення до мінімуму ризику недоотримання доходу через додаткові операції на вторинному ринку.

Загальна ідея вибору облігацій для включення в портфель з метою фіксації доходу на вибраний проміжок часу полягає в тому, що дюрація такого портфеля повинна дорівнювати терміну вкладення коштів.

Для професійних інвесторів важливо належно управляти ризиком вкладень облігацій, пов'язаним із коливанням відсоткової ставки. Теорема про імунітет, яка вперше була доведена Самуельсоном, стверджує, що вказаний ризик можна хеджувати, вирівнюючи дюрації активів і заборгованості. Це правило ґрунтується на тому факті, що відсотковий ризик зростає із зменшенням ціни облігації і, навпаки, зменшується з її зростанням і що облігації з різними термінами до погашення реагують по-різному на зміну відсоткових ставок. Таким чином, якщо відсоткова ставка зростає, дохід від реінвестування купонів теж зростає, але ринкова вартість облігації падає, і навпаки.

Інвестиційний портфель комерційного банку може містити: цінні папери у портфелі банку на продаж; цінні папери у портфелі банку на інвестиції; цінні папери, що рефінансуються Національним банком України; вкладення в асоційовані компанії (портфель пайової участі); вкладення у дочірні компанії.

Вкладення в асоційовані компанії та дочірні установи належать до довгострокових вкладень банку. Від питомої ваги і динаміки кожного виду цінних паперів в інвестиційному портфелі банку залежить його якість.

Віднесення цінних паперів до того чи іншого портфеля визначається за такими критеріями:

• наміром банку стсовно групи цінних паперів на час їх придбання щодо напрямів їх подальшого використання останніх;

• спроможністю банку дотримуватися свого початкового наміру.

Цінні папери в портфелі банку на продаж – це цінні папери, які придбані для подальшого продажу й отримання доходу від різниці між ціною продажу та ціною купівлі та які вільно обертаються на ринку і мають визначений короткостроковий період дієздатності (не більше одного року).

Цінні папери в портфелі на продаж можуть принести додатково дивідендний або процентний дохід.

Портфель цінних паперів банку на інвестиції складається із цінних паперів, що були придбані банком для їх утримання до настання дати погашення і одержання дивідендного доходу, а також з метою інвестиції на термін понад рік.

Різниця між цінними паперами на продаж та цінними паперами на інвестиції визначається за намірами керівництва банку на час їх придбання;

Портфель пайової участі включає довгострокові вкладення капіталу (акції, паї) банку в асоційовані компанії, де банк володіє 20% або більшою частиною їх капіталів і на його частку виплачуються дивіденди.

Портфель вкладень у дочірні компанії передбачає вкладення капіталу банку в дочірні компанії, при цьому банк повинен володіти 50% або більшою частиною капіталу дочірніх компаній.

Вкладення в асоційовані компанії та дочірні установи належать до довгострокових вкладень банку. Доходи від вкладень у дані інвестиційні портфелі можуть бути невеликими, але банк переслідує такі цілі, як контроль за управлінням цими компаніями і навіть вплив на їх діяльність.

Розподіл вкладень на інвестиційні цінні папери і цінні папери, придбані для перепродажу, передбачено для реальної оцінки якості і ризикованості розміщення активів кредитної організації відповідно до діючого Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України (Постанова Правління Національного банку України від 21 листопада 1997 р. № 388).