Ревізія європейської геополітики

Переформатування післявоєнного світового ладу спричинило істотні корективи у подальшому розвитку геополітичної думки. Поразка Німеччини – батьківщини геополітики – взагалі дискредитувала цю наукову галузь, до того ж більшість європейських геополітичних студій визнали за потрібне переосмислити свою теоретичну спадщину, яка в певних аспектах успішно «спрацювала», але в певних – виявилася хибною та недосконалою. Тому деякий час європейська телурократична геополітика обіймалася пошуком нових ідей, теорій та гіпотез, які б дозволили їй відновити свою втрачену репутацію.

Починаючи з 50-х років ХХст. в деяких європейських країнах геополітика поступово відроджується з принципово іншими методологічними засадами. Так, просувається гуманістичний образ геополітики, що базується на антропологічних і соціологічних підвалинах, на сприйнятті людини та її потреб як провідного фактору геополітики, експансіоністська ж спрямованість цієї науки з ідеями географічного детермінізму визнається недоцільною в нових геополітичних реаліях.

Найбільш жваве обговорення в європейській геополітиці у 70-х роках ХХст. викликала проблема позиціювання Європи в глобальному просторі. І тут визначилося 2 основних напрями: 1) континентальні концепції, які наголошують на геополітичній самостійності Європи; 2) мондіалістські концепції, що орієнтують на «злиття» усіх держав і народів у єдине планетарне утворення, досягнення союзу з США та встановлення світової влади. Континентальні концепції відшукували найоптимальніші моделі європейської інтеграції з метою зміцнення геополітичної суб’єктності Європи на противагу США. Серед них гучно заявила про себе школа «нових правих» (створена у Франції у 60-ті р.р. ХХст.). Вона базується на постулаті, що майбутнє належить не державам-націям як основним суб’єктам геополітики, а «великим материковим просторам» (інтеграційним угрупованням держав, народів, націй та етнічних груп), на яких має бути створена «імперія», де кожний етнос у її складі підкорюється союзному уряду, зберігаючи свою самобутню культуру. Тож і Європа має бути таким великим простором. Один з лідерів «нових правих» французький філософ і політик Ален де Бенуа висунув проект «Федеральна імперія», який стратегічно інтегрував різнорідні держави під лозунгом «Єдина Європа ста прапорів», що в майбутньому має стати формулою утворення світової держави. Плацдармом Єдиної Європи повинен бути франко-німецький союз.

Альтернативою моделям об’єднаної Європи були мондіалістські концепції. Серед сучасних європейських мондіалістів найбільш відомим є Жак Атталі, яскравий представник світової інтелектуальної і політичної еліти, колишній радник Ф.Міттерана, перший голова Європейського банку реконструкції та розвитку, член Більдербергського клубу, один з фінансових гуру сучасності. Серед найбільш відомих його книг – «Лінії горизонту» (1990), «На порозі нового тисячоліття» (1991), «Карл Маркс. Світовий дух» (2005), «Коротка історія майбутнього. Світ у найближчі 50 років» (2014).

У філософському трактаті «Лінії горизонту» Атталі запропонував модель майбутнього світу, яку сучасні експерти вважають «оптимістичною версією атлантизму». Він вважає, що настала ера грошей і майбутній світовий порядок – «Торговельний лад».Ця вища форма еволюції суспільства базується на таких принципах: демократія – найкраща політична система; «торговельний лад» – двигун прогресу; всемогутність грошей – найсправедливіший порядок правління; мондіалізм – єдина розумна відповідь на проблеми наступного дня. Тож, вільний ринок і політична демократія як універсальні загальнолюдські цінності, інформаційні технології і процес глобалізації обов’язково призведуть людство до розмивання національно-державних суверенітетів та формування «єдиного людства» – єдиної всесвітньої культури.

Атталі відзначив 3 найважливіші регіони – майбутні центри нових геоекономічних просторів: 1) Американський простір, що об’єднує обидві Америки в єдину фінансово-промислову зону; 2) Європейський простір, який виникне після економічного об’єднання Європи; 3) Тихоокеанський регіон, що має кілька конкуруючих центрів – Токіо, Тайвань, Сінгапур. Навколо цих центрів структуруються менш розвинені регіони, між якими буде відбуватися конкурентна боротьба. Ймовірно центром «Торговельного Ладу» стане Японія, хоча і важко це буде для неї. За прогнозами Атталі, США можуть незабаром втратити своє лідерство в рамках нового ладу, і спрацює проект перетинання двох домінуючих просторів – тихоокеанського (США і Японія) і європейського. Загалом, мондіалистська концепція Ж.Атталі не позбавлена футуристичності, однак це не означає її утопізм.

Не менш дискусійним є мондіалістичний проект лауреата альтернативної Нобелівської премії миру норвезького вченого Йоганна Ґалтунга – «піонера у дослідженні миру» і «експериментатора миру». Й. Ґалтунг – засновник і перший директор всесвітньо відомого Міжнародного інституту проблем миру, один із засновників «Журналу досліджень миру», провідний консультант ООН, ОБСЄ, Ради Європи з питань урегулювання конфліктів. Ґалтунг видав понад 160 книг і понад 1600 статей. Серед найбільш цитованих його праць «Теорія і методи соціальних досліджень» (1967), «Дослідження по вивченню миру» (6 томів, 1975-1988р.р.), «Геополітика після холодної війни: до теорії питання» (1994), «Оберіть мир» (1995), «Падіння Американської імперії – і що з того?» (2009), «Теорія миру: формування прямого, структурного і культурного миру» (2013).

На пострадянському просторі відбуваються процеси національного самовизначення. Росія не може вважатися наддержавою, а є звичайною країною, однак спромогнеться здійснити реінкарнацію СРСР через об’єднання з Білоруссю, східною Україною і північним Казахстаном.

Країни третього світу теж будуть намагатися зменшити свою залежність від Заходу. Ґалтунг визначає 3 основні геополітичні центри цього регіону: Західна Азія, Індія, та Китай, який будує «прихований капіталізм» і у разі необхідності буде готовий застосувати військову силу задля розширення своїх ринків і сировинних баз.

За Й. Ґалтунгом, незважаючи на таку різнорідну політику провідних геополітичних сил, світ буде орієнтуватися на створення однополярної моделі. Хоча у її межах вже виявляються 7 центрів, що претендують на глобальну та регіональну гегемонію: США, Євросоюз, Росія, Туреччина, Індія, Китай і Японія.

В останніх творах Ґалтунг звертає увагу на політичну напругу, яка може виникнути через розходження устремлінь національних/етнічних груп з інтересами держави. Як прихильник невоєнних методів, він вбачає єдине правильне рішення конфліктів – політику регіоналізації або федералізації, а на міжнародній арені – створення регіональних союзів (вважає доречним створення Об’єднаних держав Латинської Америки і Карибського басейну, мусульманських альянсів Східної Азії і Середнього Сходу).

Резонанс у світі викликав прогноз Ґалтунга щодо краху американської імперії, який він зробив ще у 2000 р. й до сьогодні додержується його. Він впевнений, що «імперія США» припинить своє існування у 2020 році (до речі, його прогноз розвалу СРСР за 10 років до цього виправдався). Ґалтунг вказав на суперечності, що підривають «імперію США» та ведуть до її краху:

·

· між фінансовою економікою і продуктивною (реальною) економікою;

· несправедливі домовленості з іншими країнами;

· між державним тероризмом США і зворотним тероризмом підкорених народів;

· між США і їх союзниками (в тому рахунку між європейською елітарною культурою і вульгарною масовою культурою США);

· між США і країнами Південно-Східної Азії (у можливому альянсі з Росією й іншими учасниками ШОС, які складають 40% населення Землі).

За прогнозом Ґалтунга крах «імперії США» – це принципово новий крок на шляху до глобального миру і гармонійної цивілізації. Вчений наголошує, що у США обов’язково з’явиться миротворчий лідер, який військову імперію перетворить у мирну республіку. Тобто США як імперія підуть в минуле, а США як республіка будуть процвітати.