Поняття, система і джерела інформаційного права
У визначенні місця інформаційного права в системі права слід враховувати кілька основних позицій.
По-перше, зважаючи на специфіку предмета й метод інформаційного права, можна чітко визначити його відмінність від деяких інших галузей права, до складу яких зазвичай вводилися інформаційні норми. Йдеться про найбільш поширені погляди на зв'язок інформаційного права або з адміністративним, або із цивільним правом.
На відміну від адміністративного права, до предмет якого охоплює сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі організації і функціонування) органів державного управління і здійснення ними заходів адміністративно-правового примусу і притягнення до адміністративної відповідальності, до предмету інформаційного права визначення організаційної структури суб'єктів інформаційних процесів не входить. Крім того, в інформаційному праві основу методу правого регулювання становлять загальні дозволи, на відміну від методу адміністративного права, який грунтується на владних приписах.
Щодо зв'язків інформаційного права з цивільним, то останнє передбачає за загальним правилом абсолютну рівність суб'єктів, тоді як в інформаційному праві від початку закладена різноплановість правового статусу суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, органів державного управління, посадових осіб, осіб, які мають допуск до конфіденційної інформації, тощо). Крім того, в регулюванні суспільного обігу деяких видів інформації (державна таємниця, конфіденційна інформація, що перебуває у власності держави тощо) або регулювання певних інформаційних процесів (діяльність систем спеціального та урядового зв'язку) для інформаційного права характерні владні відносини та відносини підпорядкування, які неможливі в цивільному праві.
Отже, можна характеризувати інформаційне право як видокремлену групу правових норм, якими регулюються суспільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та параметрів суспільного обігу інформації, правового статусу, поведінки та зв'язків суб'єктів інформаційних процесів.
Другим важливим питанням є статус інформаційного права. Існує думка про те, що інформаційне право є комплексною галуззю. Однак зазначимо, що вирішення цього питання багато в чому залежить від доктринальних підходів, оскільки в теорії права спостерігаються як визнання, так і цілковите заперечення існування так званих комплексних галузей. Назагал розвиток поглядів на предмет і метод інформаційного права свідчать, що теоретичних перешкод для визнання інформаційного права самостійною галуззю немає. Але слід враховувати, що нині правове регулювання питань щодо предмета інформаційного права офіційно поєднує конституційне, адміністративне та цивільне право. Разом з тим уже сьогодні можна говорити про інформаційне право як про галузь законодавства, що об'єднує нормативно-правовий матеріал, яким регулюється відносно відособлена група суспільних відносин, застосовуючи при цьому специфічні методи регулювання.
Важливим чинником, є також динамічність інформаційного права, формування якого відбувалося завдяки таким чинникам, як: посилення ролі прав і свобод людини та громадянина в інформаційній діяльності суспільства і держави, розвиток інформаційних технологій, офіційне визнання процесів глобалізації та формування інформаційного суспільства і пов'язаних з ними змін у виробничій, політичній та соціальній сферах суспільного життя. Отже, визначально зростає роль правовового регулювання інформаційних відносин та зацікавленість у формуванні стабільного й самодостатнього правового регулювання в цій сфері.
Інформаційне право, як і будь-яка галузь права, має свою внутрішню структуру - систему. Основними структурними елементами галузі права є норми права та інститути права. В межах інститутів права іноді виділяють менші утворення - субінститути.
Відмінність інформаційно-правових норм від норм в інших галузях права в тому, що вони регулюють відносини, які виникають в інформаційній сфері у зв'язку з реалізацією інформаційних прав і свобод та здійсненням інформаційних процесів при послуговуванні інформацією. Залежно від виду і форми подання інформації, суб'єктів, що діють в інформаційній сфері, особливостей їх поведінки інформаційно-правові норми поділяють на імперативні й диспозитивні.
Ключовими для визначення сутності інформаційного права, безперечно, є диспозитивні норми. Так, визначаючи місце того чи іншого типу правових норм у системі інформаційного права, слід враховувати, що в цій галузі виступають як інформаційні права і свободи людини, зокрема, свобода думки і слова, яка, згідно зі ст. 34 Конституції України, полягає в тому, що "кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір". У більш широкому розумінні такою основою виступає "право на інформацію", яке за ст. 9 Закону України "Про інформацію" визначає, що "всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій".
Установлення певної категорії прав і свобод суб'єктів правових відносин означає насамперед визначену законодавством можливість скористатися (реалізувати) право. А така можливість вибору відповідного типу поведінки характерна саме для диспозитивного типу регулювання.
Таким чином, саме диспозитивні норми формують підвалини інформаційного права, встановлюючи загальні основні дозволи, які, зокрема, регулюють відносини щодо встановлення основних прав і свобод людини, правового статусу інших суб'єктів інформаційного права, основних принципів інформаційного права, серед яких головним є забезпечення свободи збирання та поширення інформації.
Існуючі в інформаційному праві імперативні норми, у свою чергу, залежно від регулятивних функцій, які вони виконують, можна поділити на: норми-принципи, норми-декларації, норми-заборони та норми-приписи.
Однією із особливостей сучасного інформаційного права є відносно щироке порівняно з іншими галузями використання саме норм-принципів та норм-декларацій. Адже важливим аспектом інформаційного права є забезпечення інформатизації та розбудови інформаційного суспільства. Отже, в інформаційному-праві за допомогою норм-принципів та норм-декларацій не лише визначаються звичайні для будь-якої галузі принципи, а й установлюються основи державної інформаційної політики, визначають перспективні плани та програми розвитку. Наприклад, такий нормативно-правовий акт, як Закон України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки", практично повністю складається із норм-принципів та декларацій.
Норми-заборони в інформаційному праві виконують кілька функцій. По-перше, вони збалансовують установлену диспозитивними нормами систему загальних дозволів, формуючи систему винятків щодо права на інформацію - заборони розголошення, заборони збирання, заборони розповсюдження з метою охорони прав і законних інтересів третіх осіб - суб'єктів інформаційних процесів, інтересів держави та суспільства тощо. Наприклад, ст. 49 Закону України "Про інформацію" установлює неприпустимість зловживання правом на інформацію, встановлюючи обмеження щодо вільного розповсюдження та розголошення деяких видів інформації.
По-друге, норми-заборони деколи слугують гарантією реалізації права на інформацію та захисту прав і свобод людини у сфері інформації. Так, норма ч. З ст. 15 Конституції України визначає, що "цензура заборонена", норми ст. 32 Конститутції України забороняють втручання в особисте життя та збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди.
Нарешті, норми-приписи в інформаційному праві зазвичай використовують для створення механізмів, визначення конкрентих способів та засобів реалізації прав суб'єктів інформаційних відносин. Норми-приписи в інформаційному праві, зокрема, визначають: компетенцію органів публічної влади щодо регулювання інформаційних відносин, правові режими інформації та інформаційних ресурсів, стандарти і правила інформаційної діяльності та ін. Наприклад, ст. 40 Конституції України визначає зобов'язання органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, розглядати направлені до них звернення громадян і давати обгрунтовані відповіді у встановлений законом строк. Норми ст. 13 і 14 Закону України "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" передбачають, контрольні й регуляторні повноваження Нацради щодо телебачення і радіомовлення.
Норми інформаційного права, як і норми більшості галузей права також можна поділити на матеріальні і процесуальні. Якщо порівнювати їх співвідношення, у системі інформаційного права, то більшість становлять матеріальні норми інформаційного права, якими регламентуються права, обов'язки, компетенція суб'єктів, правила та стандарти здійснення інформаційної діяльності, правові режими тощо.
Процесуальні норми інформаційного права є нечисленними і мають переважно характер процедурних норм, визначаючи певну послідовність дій суб'єктів певних видів інформаційних відносин.. До прикладу, у Законі України "Про державну таємницю" ст. 10 визначає порядок віднесення інформації до державної таємниці, а ст. 15 порядок засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації.
Щодо ролі процесуальних норм в інформаційному праві варто зазначити, що в цій галузі для реалізації матеріальних норм широко використовуються процесуальні норми інших галузей права. Зокрема частина норм, що визначають право на інформацію, правила здійснення інформаційної діяльності тощо, реалізовується в процесі діяльності органів виконавчої влади. Це, наприклад стосується надання інформації на запити, реєстрації та ліцензування засобів масової інформації тощо. Отже, виникає добре відома в адміністративному праві ситуація, коли "в ході реалізації адміністративно-процесуальних норм обслуговуються норми не лише матеріального адміністративного права, але й норми інших матеріальних галузей права". Причому в межах управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування можливе застосування не тільки матеріальних, а й процесуальних норм різних галузей права.
Важливим елементом реалізації низки матеріальних норм інформаційного права є судовий захист. Наприклад, ст. 55 Конституції визначає судовий захист прав і свобод людини і громадянина. Широко відомою є розглянута Конституційним Судом України так звана "Справа К. Г. Устименко" щодо визначення обсягу та порядку охорони конфіденційної інформації про особу. У цьому аспекті матеріальні норми інформаційного права реалізуються в межах процесуальних галузей - цивільного, адміністративного, господарського процесу, процедур Конституційного Суду тощо.
За своєю структурою система інформаційного права поділяється дві частини - загальну й особливу.
До загальної частини інформаційного права належать правові норми, що визначають основи цієї галузі:
- загальні поняття та принципи інформаційного права;
- предмет і метод інформаційного права;
- класифікація інформації.
Крім того, до загальної частини інформаційного права належать кілька універсальних інститутів, що об'єднують близькі за змістом правові норми, що визначають ключові питання інформаційних відносин:
- інститут інформаційних прав і свобод людини і громадянина;
- інститут інформаційної безпеки;
- інститут правового режиму інформації
- інститут правового режиму інформаційних ресурсів;
- інститут правових основ розбудови інформаційного суспільства.
Особлива частина інформаційного права охоплює інститутів, в межах яких реалізуються основні права та обов'язки суб'єктів інформаційних відносин, що грунтуються на нормах загальної частини. До інститутів особливої частини інформаційного права, зокрема, можна віднести:
- інститут державної таємниці;
- інститут конфіденційної інформації;
- інститут захисту інформації;
- інститут інформаційного забезпечення публічної влади;
- інститут телекомунікацій;
- інститут мережі Інтернет;
- інститут вільної преси;
- інститут електронних засобів масової інформації.
Цей перелік, звісно не є вичерпним, але ілюструє основні групи правових норм, що різняться особливостями реалізації регулятивного впливу та певною відокремленістю та суспільним значенням предмета правового регулювання. Крім того, більшість із названих інститутів дістають своє формальне вираження в певних нормативно-правових актах, що регулюють відповідний вид суспільних відносин.
Під джерелами інформаційного права слід розуміти зовнішні форми вираження норм інформаційного права, за допомогою яких відбуваються формування та закріплення цих норм. Система джерел інформаційного права є аналогічною відповідним системам інших галузей вітчизняного законодавства. Таким чином, система джерел інформаційного права представлена як національним законодавством, так і актами міжнародного права.
Міжнародно-правова складова джерел інформаційного права насамперед представлена багатосторонніми (більшою мірою) та двосторонніми міжнародними договорами, рішеннями міжнародних міжурядових організацій з питань, що стосуються інформаційної сфери (ООН, Рада Європи, ОБСЄ, Міжнародний союз електрозв'язку, СОТ тощо) та іншими джерелами міжнародного права, визнаними ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. Ці джерела визначають, зокрема:
- стандарти прав і свобод людини і громадянина у сфері інформації та окремі аспекти реалізації цих прав;
- міжнародну співпрацю щодо інформатизації та розбудови інформаційного суспільства;
- міжнародне регулювання питань зв'язку й телекомунікацій;
- стандарти і співпрацю у боротьбі з правопорушеннями з використанням ІКТ.
- питання міждержавного перебування інформації з обмеженим доступом (на підставі двосторонніх угод).
Національними джерелами інформаційного права є:
- Конституція України (зокрема норми, що визначають права і свободи людини у сфері інформації, захист інформаційної безпеки, загальні принципи діяльності публічної влади);
- рішення Конституційного Суду України, що тлумачать відповідні норми конституції та законодавства;
- законодавчі акти з питань регулювання інформаційних відносин;
- акти Президента України, Кабінету Міністрів України;
-акти міністерств і відомств, галузеві та локальні нормативно-
правові акти.
Слід відзначити, що нині в Україні діє близько ЗО законів і понад 400 актів Президента та Кабінету Міністрів України, що регулюють суспільні відносини в галузі інформації. Це без врахування таких джерел, як нормативно-правові акти Міністерства транспорту та зв'язку, Міністерства освіти і науки, Міністерства культури і мистецтв, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Національної комісії з регулювання зв'язку, Національної Ради України з телебачення і радіомовлення, Держкомітету з телебачення і радіомовлення,
Держкомітету архівів, Держкомітету статистки, Адміністрації служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та внутрішньогалузеві акти інших міністерств та відомств. Таким чином, нині в Україні сформувалася широка й розгалужена система джерел, що становлять інформаційне законодавство.
Дата добавления: 2016-12-26; просмотров: 806;