Поняття і визначення міжнародного права

1. Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Уже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об’єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного, безпосередньо пов’язана з процесами становлення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практики. З’явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо у зв’язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значущість міжнародного права як соціального феномену, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право – це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб’єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносин між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значущості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського співтовариства і світового об’єднання держав, воно має різноманітні трактування, що даються як ученими-міжнародниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право – це сукупність юридичних норм, договірних і звичаєвих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппен- гейм бачив у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових і договірних норм, визнаних цивілізованими державами, юридично обов’язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов відзначає, що міжнародне право – це особлива правова система, що регулює відносини між його суб’єктами за допомогою юридичних норм. Ж. Тускоз визначає міжнародне право як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини в міжнародному співтоваристві з метою встановлення в ньому миру, справедливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому зазначається: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами».

Отже, можна запропонувати узагальнене тлумачення міжнародного права, відповідно до якого міжнародне право – це сукупність норм, що виникають у результаті угоди між державами, яка досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, з метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

Із наведених вище дефініцій можна виділити основні ознаки міжнародного права:

· міжнародне право – це сукупність юридичних норм і принципів;

· ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб’єктами міжнародного права;

· ці норми визнаються суб’єктами міжнародного права як юри-. Дично обов’язкові;

· реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно є окремою відособленою правовою системою зі своїми галузями й інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнародна доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основу дуалістичного підходу покладено тезу про те, що міжнародне право і право національне є два різні правопорядки. Відзначаючи це, основоположник даного напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: « Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єдності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи права. При цьому прихильники цих концепцій розходяться тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німецька юридична література другої половини XIX – початку XX ер.) Так, один із видатних представників цього напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверджував, що «держава лишає за собою свободу вирішувати, дотримуватися міжнародного права чи ні, залежно від того, чи диктується це його інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різновиду моністичної концепції – примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що набула великого поширення, міститься в працях австрійського юриста XX століття X. Кельзена, у повоєнні роки професора Каліфорнійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція з цього питання ґрунтувалася на таких посиланнях:

міжнародне і внутрішньодержавне право як самостійні правові системи перебувають у постійній взаємодії, що опосередковується волею держав – учасниць міжнародного спілкування;

оцінюючи обидві моністичні теорії як не відповідні об’єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного значення тієї чи іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що кожна держава, яка бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого внутрішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважного значення норм міжнародного права. Цей принцип чітко визначений у ер. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, відповідно до якої учасник договору «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору».

Таким чином, хоч і з досить туманними застереженнями, але визнавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. У наш час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закріплення в поточному законодавстві України (див., наприклад, ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на становлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов’язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов’язував Віденський документ НБСЄ 1989 р.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прийняття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропаганди війни призвело до того, що в ер. 20 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1.966 році, з’явилася норма, відповідно до якої «будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права та обов’язки тільки для суб’єктів міжнародного права. Органи державної влади й інші суб’єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародного права не підпорядковуються. Реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплементацією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому тлумаченні трансформація, на думку P.A. Мюллерсона, є «засобом здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нормативних актів (законів, актів ратифікації і публікації міжнародних договорів, адміністративних постанов, розпоряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов’язання або в інтересах використання нею своєї міжнародної правомочності». Таким чином, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає 1.1. Лукашук, мова йде про імплементацію міжнародної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуальною.

При загальній трансформації держава встановлює, що всі або тільки визначені види прийнятих нею міжнародно-правових норм є частиною національного права країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кожному випадку вводити міжнародні норми в національне право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад, у Великій Британії, щодо звичаєвого міжнародного права застосовується загальна трансформація, а щодо договорів – індивідуальна. В Україні до міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховною Радою України видається спеціальний закон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декілька засобів трансформації:

а) пряму рецепцію – коли норма міжнародного права без зміни запозичується національним законодавством; має місце в Україні (див., наприклад, ер. 9 Конституції України). Нерідко цей засіб іменується інкорпорацією, тобто включенням;

б) ержаво рецепцію – коли норма міжнародного права не запозичується, але на неї робиться відповідне посилання (див., наприклад, ер. 18 Конституції України);

в) власне трансформацію – коли норма міжнародного права змінюється шляхом створення словесної національної транскрипції (перекладається іншою мовою) і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних змін.

З посиленням інтеграційних процесів у Європі, точно позначеним визначенням входження України до Європейського Союзу (ЄС) в якості стратегічної мети зовнішньої політики нашої держави, актуалізується проблема основних способів європейської правової інтеграції.

На основі тлумачення європейської правової інтеграції як процесу об’єднання й взаємного пристосування національних правових систем можна виділити такі основні його стадії:

наближення національних правових систем до європейських міжнародно-правових систем шляхом попередньої адаптації внутрішньодержавного (національного) законодавства;

входження їх у європейські міжнародно-правові системи в межах єдиного європейського правового простору і їх остаточна правова адаптація.

Ефективність правової інтеграції багато в чому залежить від способів, використовуваних державами на зазначених стадіях.

Варто вказати, що в останні роки під впливом інтеграційних тенденцій, що набирають силу в усьому світі й особливо в Європі й на Американському континенті, у науковий оборот став уводитися термін апроксимація – заміна одних нормативно-правових актів іншими, у тому або іншому значенні близькими до вихідного. Цей термін запозичений із природознавчих наук і часто більш точно може характеризувати процес «наближення», у контексті гармонізації.

Поняття «гармонізація» рівною мірою відноситься як до національного права, так і до міжнародного права. В останньому випадку мова може йти скоріше про гармонізацію правових систем держав. Структуровані на галузі, інститути, норми права, вони являють собою складні системи, елементи яких рідко виявляють повну гармонію.

Домогтися погодженості, стрункості, як мінімум несуперечності, у системі права й найбільш формалізованої його частині, у законодавствах держав, є головною метою й дуже складним завданням. На сьогодні питання про гармонізацію вирішується відразу на декількох рівнях і безліччю прийомів. Розрізняють кілька принципових рівнів гармонізації позитивного права. Нижчим є рівень узгодження елементів норми в межах самої правової системи; у межах одного акта по ряду ознак на основі вимог юридичної техніки; у межах блоку (пакета) нормативних актів, зв’язаних одним предметом правового регулювання. Проблеми гармонізації виникають і при узгодженні норм у межах різних галузей права, а також у співвідношенні правових норм приватноправового й публічно-правового характеру, що вимагає більш гнучкої взаємодії галузей права.

Накопичується великий досвід гармонізації в України із законодавством країн Ради Європи й СНД. Тут активно реалізується досвід рамкових, модельних законів і інших прийомів, що впливають на склад і зміст відносин зацікавлених сторін. Практика пропонує безліч прийомів гармонізації й синхронного розвитку різних форм правового будівництва. До них відносяться:

а) гармонізація й зближення національних законодавств держав;

б) уніфікація правових рішень (прийняття ідентичних рішень) з низки загальних проблем;

в) прийняття загальних нормативно-правових актів;

г) прийняття основ законодавства по предметах спільного ведення.

Важливою методологічною основою необхідності гармонізації законодавства України з міжнародним правом є частина 1 ст. 9

Конституції України, що передбачає, що всі діючі міжнародні договори, згода на обов’язковість яких для України дана Верховною Радою України, є частиною її національного законодавства. Крім того, тут же, в частині 2 ст. 9, передбачається, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до неї.

Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо відзначити, що її церша частина дає можливість збагатити зміст національного законодавства України нормами й принципами, які уніфіковані й закріплені в міжнародних договорах і відображають досягнення світової цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ер. 9 Конституції України дає змогу вважати міжнародні договори не тільки джерелом міжнародного права, але й джерелом права України.

Включення до Конституції України положення про дію міжнародних договорів як частини національного законодавства, сприяє зміцненню суверенних прав України й підвищує її авторитет у світі як держави, що стала на демократичний шлях розвитку, й у зовнішній сфері своєї діяльності. Разом з тим, слід зазначити, що конституції ряду держав взагалі обходять питання про включення міжнародно-правових норм у національне законодавство (Білорусь, Молдова, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає займати їм гідне місце в ряду демократичних держав. В Україні, однак, це питання набуває достатньої гостроти. Систематичне тлумачення положень ер. 9 Конституції України свідчить, що міжнародні договори можуть стати частиною національного законодавства тільки при дотриманні певної умовд, а саме, тільки ті, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України.

Слід зазначити, що в чинному законодавстві України є відсутньою чіткість у використанні способів європейської правової інтеграції. Так відповідно до ер. 51 Угоди про партнерство й співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами і їхніми державами-членами, підписаної в Люксембурзі 16 червня 1994 року й ратифікованої Верховною Радою України 10 листопада 1994 року, «важливою умовою для укріплення економічних зв’язків між Україною й Співтовариством є зближення існуючого й майбутнього законодавства’України із законодавством Співтовариств». В Указі Президента ^країни від 11 червня 1998 року «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» визначається, що зближення національного законодавства буде відбуватися шляхом адаптацій законодавства України до законодавства ЄС. У ер. 2 Постанови Кабінету Міністрів України відібсерпня 1999 року «Про

Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» вказується, що адаптація законодавства містить у собі три етапи, завершальним серед яких варто вважати підготовку розширеної програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС.

Слід зазначити, що така плутанина не є навмисною, вона лише свідчить про достатню складність сприйняття норм європейського права національним законодавством. Однак вважаємо за необхідне відзначити, що зближення, гармонізація, адаптація, уніфікація законодавства, модельна правотворчість, відрізняються по формах і методах правового регулювання, а також за результатами, на досягнення яких спрямований кожний із цих процесів.

Звідси, під зближенням законодавства необхідно розуміти загальний курс держав на визначення загальних напрямків погодженого розвитку національних законодавств, на подолання правових розбіжностей і розробку загальних правових рішень (Ю.А. Тихо- миров).

Поняття «зближення законодавства» також може бути використане поряд або замість поняття гармонізації. Такий висновок можна зробити з аналізу положень Договору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою й Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, у якому цілі зближення й гармонізації законодавства є ідентичними.

Багато хто з фахівців-міжнародників, у тому числі й західних, думають, що поняття зближення законодавства виступає синонімом поняття апроксимація, що є одним з видів діяльності ЄС і означає зближення законодавств членів ЄС із законодавством власне ЄС, що складає невід’ємну частину становлення й розвитку Спільного ринку Співтовариства.

‘Має місце й ототожнення гармонізації з уніфікацією. Однак більшість фахівців вважають, що ці поняття є різними по своєму змісту. Уніфікація законодавства є більш широким поняттям і означає процес введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм із метою їхнього зближення й адаптації. Основним способом її реалізації є міжнародні договори, у яких формулюються приписи, що підлягають у незмінному варіанті включенню в національні правові системи.

Виділяються певні форми правової уніфікації, що:

а) по своєму предметному вмісту може бути:

матеріальною – коли охоплюються способи однакового регулювання прав і обов’язків однойменних суб’єктів;

процесуальною – коли впроваджуються єдині процедурні правила;

б) по цілям і обсягу визначають:

субрегіональну уніфікацію – охоплює законодавства групи держав (прикордонних, суміжних) усередині якого-небудь географічного регіону;

регіональну – охоплює держави цілого географічного регіону;

універсальну – охоплює всі або переважну більшість держав – членів світового співтовариства.

На відміну від уніфікації, при гармонізації міжнародний договір зобов’язує держави створити відповідні норми, які б відповідали загальним положенням договору, не нав’язуючи їм жорстко уніфікованого шаблону. Тобто при гармонізації законодавства має місце процес цілеспрямованого зближення законодавства держав шляхом усунення протиріч і формування мінімальних правових стандартів за допомогою лише затвердження загальних правових принципів.

Виходячи з вищевикладеного, можна виділити ряд організаційно- правових форм гармонізації:

а) укладання міжнародно-правових договорів, у рамках яких установлюються взаємні зобов’язання держав-учасниць;

б) членство держав у міжнародних організаціях, у рамках яких також розробляються й приймаються міжнародні договори;

в) членство держав у міждержавних об’єднаннях (Європейський Союз, Рада Європи, СНД, ГУАМ і ер.), правовий статус яких передбачає певні межі гармонізації законодавств держав-учасників.

Варто звернути увагу на те, що формування й виділення указаних способів європейської правової інтеграції насамперед обумовлюється потребами міжнародної практики. Саме ці способи на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, у своїй сукупності, найбільш яскраво ілюструють характер взаємодії й взаємозв’язку між національним і міжнародним правом, національними й міждержавними правовими системами.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжнародне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб’єктами різних держав і міжнародними суб’єктами, у тому числі такими, що не є суб’єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв’язків між державами, основними соціальними, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому тлумаченні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

зміцнення різнопланового співробітництва між державами;

розширення міжнародних відносин;

забезпечення миру;

зростання ролі науково-технічного прогресу;

посилення глобальної тенденції інтернаціоналізації господарського життя і зміцнення світової системи господарських зв’язків;

зростання ролі міжнародних організацій, у тому числі й неурядових, і їхньої кількості;

виникнення якісно нових міжнародних проблем (глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

актуалізація глобальних проблем виживання людської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання ядерній війні, роззброювання);

підвищення регулятивної, інтегруючої і координаційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відносини у III тисячолітті стають усе більш універсальними, різноманітними, все- ержаво поді, рівнообов’язковими для всіх суб’єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність); міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також держа- воподібними суб’єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами – з іншого; між фізичними і юридичними особами);

внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але не входять у сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб’єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Практичне втілення міжнародно-правові відносини знаходять у дипломатії.

Дипломатією називають сукупність прийомів і методів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб’єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конкретної держави;

б) реалізуються статутні завдання й функції міжнародної організації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного права.