Зміни функції кровообігу

Фізичне навантаження потребує суттєвого підвищення функції серцево-судинної системи, від якої в значній мірі (звичайно в тісному взаємозв’язку з іншими фізіологічними системами організму) залежить забезпечення працюючих м’язів достатньою кількістю кисню та видалення із тканин вуглекислоти й інших продуктів тканинного метаболізму. Саме тому безпосередньо з початком м’язової роботи в організмі відбувається складний комплекс нейрогуморальних процесів.

З одного боку, завдяки активізації симпатоадреналової системи, відбувається підвищення основних показників системи кровообігу – частоти серцевих скорочень, ударного та хвилинного обсягів крові, системного (систолічного) артеріального тиску, об’єму циркулюючої крові, а також потужності роботи серця за рахунок інтенсивнішого функціонування структур міокарда і споживання ним кисню.

З іншого боку, спостерігається зниження тонусу й, відповідно, розширення судин периферичного судинного русла (перш за все, гемокапілярів), внаслідок чого зменшується загальний периферичний опір судин, помірно знижується діастолічний тиск і, тим самим полегшується нагнітаюча функція міокарда. Проте, тонус периферичних судин змінюється неоднозначно. Зокрема, у судинах функціонально активних при м’язовій роботі органах він знижується. Водночас у мілких судинах внутрішніх органів, які не приймають участь у виконанні м’язових навантажень тонус збільшується, й вони звужуються, в ряді випадків кровообіг в них здійснюється по шунтуючих судинах, мінуючи капіляри. Вищезазначені зміни тонусу периферичних судин забезпечують раціональний перерозподіл регіонального кровотоку між функціонально активними і неактивними при фізичному навантаженні органами. В функціонально активних при навантаженні органах кровообіг суттєво збільшується. Наприклад, в скелетних м’язах він підвищується в 15-20 разів (при цьому кількість функціонуючих гемокапілярів може зростати в 50 раз), в міокарді – в 5 разів, в шкірі (для забезпечення адекватної тепловіддачі) – в 3-4 рази, в легенях – майже в 2-3 рази. В функціонально неактивних при навантаженні органах (печінці, нирках, мозку та ін.) кровообіг значно зменшується. Якщо у стані фізіологічного спокою кровообіг у внутрішніх органах складає приблизно біля 50% хвилинного обсягу серця (ХОС), то при максимальному фізичному навантаженні він може знижатися до 3-4% від ХОС. Такий перерозподіл кровотоку забезпечує найкращі умови для кровопостачання та забезпечення киснем працюючих м'язів та інших функціонально активних при навантаженні органів.

Важливою особливістю реакцій серцево-судинної системи, яка добре виражена у кваліфікованих спортсменів, є відповідність між величиною навантаження і реакціями кровообігу. Така відповідність – правило інтенсивності, тобто залежність реакцій кровообігу від інтенсив­ності навантаження, – забезпечує роботу м'язів киснем і необхідними ре­човинами в тій мірі, яка визначається їх реальними потребами. Така від­повідність властива не будь-яким формам м'язової діяльності, а лише фізичним навантаженням, тобто ізольовано від інших видів діяльності м'язів (наприклад, активного відпочинку).

Правило інтенсивності має важливе значення для діагностики мож­ливостей організму і, зокрема, його працездатності, дозволяючи на під­ставі даних щодо величини реакцій серцево-судинної системи та швид­кості їх відновлення оцінювати стан регуляторних механізмів і функціо­нальних резервів організму.

За умов максимального фізичного навантаження у спортсменів спостерігають значно більші, ніж у нетренованих осіб, реакції серцево-судин­ної системи. Важливим наслідком систематичного тренування є також збільшення маси серця за рахунок помірної гіпертрофії міокарда. Якщо маса серця у нетренованих дорослих осіб становить 280—350 г, то у спортсменів вона досягає величин 350—500 г.

Увесь комплекс морфофункціональних змін, які відбуваються за умов фізичного тренування, зумовлює підвищену стійкість серцевого м'яза до несприятливих умов. Серце тренованої лю­дини характеризується великою стійкістю до тих чинників, які здатні ушкодити його. Особливе значення має факт зниження потреби у кисні ікоронарного кровообігу у тренованих осіб порівняно з нетренованими (Н. W. Heiss, I. Barmcyer, К. Wink та ін.). Це свідчить про захисний ефект адекватного фізичного тренування, здатного значною мірою запобігти іше­мічній хворобі серця та її наслідкам у вигляді інфаркту чи інших ушко­джень міокарда. Ланками такого захисного механізму є збільшення швидкості розслаблення міокарда після його скорочення, відносне подов­ження діастоли, під час якої відновні процеси перебігають особливо ін­тенсивно, а також посилення потужності мітохондрій міокарда, завдяки чому значно прискорюється процес обміну речовин у міокардіоцитах, які набувають здатності нормально функціонувати в умовах ішемії та гіпоксії.

Систематичні тренування призводять до суттєвих змін у діяльнос­ті серцево-судинної системи. Ритм серцевих скорочень, особливо у спорт­сменів, які тренуються у видах спорту на витривалість (біг, плавання, лижний спорт на середні та довгі дистанції і т.п.), в стані спокою значно уповільнюється, досягаючи величин 60-40 і навіть менше скорочень за 1 хв., систолічний тиск знижується до 100-90 мм рт.ст., діастолічний – до 70-60 мм рт.ст. Систолічний об'єм серця у спортсме­нів у стані спокою або не змінюється, або дещо збільшується за рахунок подовження діастоли, що в свою чергу зумовлено брадикардією. Хвилин­ний об'єм серця в стані спокою зменшується. Причиною такої більш економіч­ної роботи серцево-судинної системи у стані фізіологічного спокою є зменшення запитів до діяльності органів кровообігу внаслідок поліпшення трофічних процесів відновлення в тканинах організму.

Зміни функції дихання

Під час виконання фізичного навантаження посилюється і діяльність органів дихання. Дихальні рухи частішають, а дихальний об'єм збільшує­ться. Це призводить до значного посилення легеневої вентиляції. Хвилин­ний об'єм дихання зростає від 5-6 л/хв. до 150-200 л/хв. і більше. Ці зміни зумовлені зростанням тканинного дихання, яке безпосередньо об­слуговує інтенсивний обмін речовин у м'язах та інших системах, що різ­ко посилюють свою діяльність в умовах фізичних навантажень.

У фіз­культурників і спортсменів, добре адаптованих до фізичних навантажень, дихальні рухи більш глибокі і менш часті, ніж у осіб, які не займаються спортом. Це пов'язано з тим, що збільшення вентиляції внаслідок поглиб­лення дихання призводить до відносного зменшення об'єму повітря, яке залишається після кожного видиху в легенях (так званий шкідливий, або мертвий, простір). У свою чергу це, сприяючи газообміну альвеоляр­ного повітря, підвищує ефективність вентиляції.

Реакція функції дихання на фізичне навантаження залежить від типу м'язової діяльності. Реакція першого типу спостерігається в умовах ди­намічних навантажень і характеризується невеликим – на 10-30% по­рівняно з рівнем спокою – посиленням легеневої вентиляції умовно-реф­лекторного походження безпосередньо перед навантаженням, різким під­вищенням глибини, а потім і частоти дихальних рухів. Ця перша, почат­кова, фаза змін функції дихання продовжується кілька секунд, а потім змінюється поступовим підйомом вентиляції до відносно стабільного рів­ня – плато. За умов помірних навантажень ця, друга, фаза триває близь­ко 30 с. У разі виконання важких навантажень вона може тривати дов­ше. Закінчення роботи супроводжується раптовим падінням вентиляції на певну величину, внаслідок виключення моторно-вісцеральних рефлексів, після чого спостерігається її повільне зниження протягом періоду віднов­лення. При цьому, якщо навантаження не дуже велике, можна відзначи­ти лінійну залежність між величиною легеневої вентиляції і споживан­ням кисню. Під час дуже напруженої роботи така залежність порушує­ться і після досягнення 70-80 % максимального споживання кисню (МСК) зростання вентиляції перевищує збільшення величини викорис­тання кисню. Подальше зростання легеневої вентиляції здійснюється за умов МСК.

Другий тип реакції дихального апарату на фізичне навантаження спо­стерігається у разі статичної роботи. Цей тип реакції характеризується порівняно невеликим збільшенням легеневої вентиляції, споживання кис­ню та виділення вуглекислоти під час навантаження і різким підйомом їх відразу після закінчення роботи (феномен Ліндгарда).

Функціональні можливості системи дихання, які визначають її реакції на фізичне навантаження, забезпечуються двома основними чинниками: силою і витривалістю дихальних м'язів та потужністю регулюючих меха­нізмів, тобто здатністю дихального центру підтримувати граничну актив­ність дихальних м'язів і досконалістю координації їх діяльності. Саме від злагодженості в діяльності системи дихання і кровообігу, яка поліп­шується в процесі тренування, вирішальною мірою залежать високі функ­ціональні можливості функції дихання і загалом працездатності орга­нізму.

Систематичні фізичні тренування призводять до збільшення життєвої ємкості легень (ЖЄЛ) – від 3-4 л у нетренованих до 6-7 л у спорт­сменів, потужності вдиху і видиху – відповідно від 5-5,6 л/с. до 6-7,5 л/с. Найбільше зростання цих показників характерне для осіб, які тренуються у тривалих динамічних навантаженнях, тобто на витривалість. Поряд з цим дещо зменшується частота дихальних рухів і зростає їх глибина. Процес тренування до статичних навантажень супроводжується зменшенням або відсутністю післяробочого підйому легеневої вентиля­ції – феномену Ліндгарда.

Зміни в системі крові

Разом з лімфою і тканинною рідиною кров становить внутрішнє се­редовище організму. Саме тому за умов фізичних навантажень у крові відбуваються істотні зміни, що забезпечують як можливість виконання цих навантажень, так і саме існування організму, котрий зазнає впливу чинників, здатних значно порушити нормальний стан регуляції функцій.

Під впливом фізичних навантажень у крові спостерігаються значні зрушення, які залежать від характеру та інтенсивності вправ, що виконуються, а також від рівня тренованості, віку і статі осіб. Найбільш значні зміни відбуваються за умов значної на рівні МСК роботи. Безпосередній вплив фізичних навантажень супроводжується зменшенням об'єму циркулюючої крові. Така реакція притаманна тривалим і значним за обсягом виконаної роботи наванта­женням і є наслідком лише зменшення кількості плазми; кількість еритроцитів при цьому не зменшується. У свою чергу зменшення об'єму плаз­ми настає внаслідок виходу її у працюючі м'язи («набрякання» м'язів), а також втрати води через потовиділення.

Важливою зміною складу формених елементів крові є збільшення кількості лейкоцитів в умовах фізичного навантаження – «міогенний лей­коцитоз» (Єгоров О.П.). Поряд з цим спостерігається зростання кількості тромбоцитів – «міогенний тромбоцитоз». Під час виконання фізичних вправ залежно від їх інтенсивності більшою чи меншою мірою знижується рН крові. Це є наслідком перетворення піровиноградної кис­лоти у молочну та глікогенолізу. Що вища інтенсивність фізичних вправ, від якої залежить співвідношення між аеробними та анаеробними проце­сами в обміні речовин, то значнішим буде зниження рН. Так, під час виконання короткочасних, вкрай інтенсивних навантажень (біг на 200-300 м, плавання на 50-200 м тощо) концентрація лактатдегідрогенази зростає до 240-280 мг%; а рН знижується до 6,7-7,0.

В умовах фізичних навантажень спостерігаються також зміни рівня глюкози, вільних жирних кислот і сечовини в крові. Короткочасні наван­таження дещо підвищують рівень глюкози, тоді як тривалі – значно зни­жують його. Тривалі навантаження підвищують рівень жирних кислот у крові, мобілізуючи жирові депо організму і використовуючи жир як дже­рело енергії (саме тому навантаження «на витривалість» допомагають схуднути людям з надмірною масою тіла). Зростає у крові також рівень сечовини – продукту розпаду білків.

Зміни в системі виділення

Фізичні навантаження істотно змінюють діяльність нирок. Ці зміни за­лежать від характеру м'язової діяльності і рівня тренованості організму. Вони проявляються у зменшенні кількості та змінах складу сечі, появі в ній нетипових компонентів або у збільшенні звичайних складових час­тин сечі.

Найбільші зміни у діяльності нирок притаманні навантаженням на витривалість, які супроводжуються зменшенням кількості сечі, що виділяється і збільшенням у 2-3 рази кількості фосфатів, сечовини, сечової кислоти і креатиніну. За умов короткочасних навантажень субмаксимальної інтенсивності, під час яких переважають анаеробні процеси енергозабезпечення, знач­но збільшується виведення нирками недоокислених продуктів обміну ре­човин – молочної, β-оксимасляної та ацетооцтової кислот.

Фізичні наван­таження зі значним компонентом психоемоційного напруження супрово­джуються, внаслідок посиленого виділення адреналіну та підвищення рів­ня глюкози у крові, глюкозурією, тобто появою у сечі цукру, якого за нормальних умов бути не може. Значні фізичні навантаження нерідко призводять до появи в сечі біл­ка (так звана спортивна протеїнурія), а також формених елементів крові – еритроцитів (гематурія), лейкоцитів. Білок у сечі, кількість якого може досягати 2-8%, свіжі еритроцити (до 10 і більше у полі зору під мікроскопом), лейкоцити, гіалінові та зернисті циліндри свідчать про порушення функ­ціонального стану нирок, про нездатність їх забезпечити свою діяльність в умовах фізичних навантажень. Для розуміння механізму цих змін вар­то мати на увазі, що інтенсивна м'язова діяльність перебігає в умовах підвищеної температури тіла (до 38-39°С і вище), що в свою чергу призводить до порушень регуляції функції нирок. Розвиток стану тренованості загалом запобігає цим змінам. Проте в умовах максимальних навантажень – наприклад, змагань – саме висококваліфіковані спортсмени зазнають найбільших навантажень і тому у них частіше, ніж у менш тренованих, спостерігають описані зміни. Найбільші зрушення у функції нирок спостерігають відразу після закінчення навантаження, у відновний період склад сечі поступово нормалізується.

Патогенез змін функції нирок, які спостерігають в умовах значних фі­зичних навантажень, пов'язаний зі зниженням кровообігу у нирках, що відбивається на основних процесах, які перебігають у них – фільтрації, секреції і реабсорбції. Безпосередньою причиною порушення цих проце­сів, внаслідок яких до сечі надходять білок, формені елементи крові та інші елементи, є зниження плазмообігу у нирках. Ступінь цього знижен­ня пропорційний інтенсивності навантаження і може досягати в умовах ве­ликої роботи 50-70%. Поряд зі зниженням плазмообігу спос­терігається значне (у 2-5 разів) підвищення опору, якого він зазнає у судинах нирок. Певне значення серед змін плазмообігу у нирках має також зменшений на 25-З0 % від рівня спокою рівень фільтрації у гломерулах. Внаслідок цих змін зростає можливість проходження білків плазми крові та її формених елементів через гломерулярні мембрани. Традиційно незначні протеїнурія і гематурія (ізольовані чи спільні) відносяться до фізіологічних змін сечовивідної системи при інтенсивних фізичних навантаженнях, якщо вони зникають через 12-24 години після закінчення тренування або змагання.

Важливо мати на увазі, що порушення функції виділення у тренова­них спортсменів трапляються дуже рідко, але в умовах хронічного фізич­ного перенапруження та перетренування спостерігаються часто і досяга­ють значної виразності.

Зміни в системі травлення

Діяльність м'язів істотно впливає на систему травлення. А з іншого бо­ку, процес травлення змінює здатність виконувати фізичні навантаження. В умовах інтенсивної м'язової діяльності гальмується соковидільна функція шлунка та кишок. Внаслідок цього складаються несприятливі умови для травлення – через нестачу ферментів і крові, яка відволікає­ться до працюючих м'язів, їжа, що потрапила до шлунка або до кишок, залишається там майже незайманою, перетворюючись у своєрідний ба­ласт. Так само і процес травлення, який вже розпочався, потребує знач­ного кровопостачання. Робота, яку виконує травний апарат, стає додат­ковим тягарем для організму в умовах фізичних навантажень. Ось чому в практиці занять фізичними вправами і спортом треба дотримуватись правила: забезпечувати перерву між прийомом їжі та м'язовою діяльніс­тю не менше ніж 1,5-2 години.

Не слід думати, що взаємозв'язки між фізичними навантаженнями та процесом травлення лише негативні. М’язова діяльність може посилювати моторну функцію травного апарату. Так, вправи для м'язів живота стимулюють перистальтику. Помірні за своєю інтенсивністю та загальним обсягом вправи (такі як ранкова гігієнічна гімнастика, ходьба у помірному темпі тощо) поліпшують усі функції системи травлення. Але значні та надмірні фізичні навантаження, які за­стосовують під час тренування висококваліфікованих спортсменів, негативно впливають на функцію травлення. Справа в тому, що сучасна система спортивного тренування передбачає в більшості атлетичних видів спорту дво-, три- і навіть чотириразові тренування протягом дня. Такі наван­таження істотно гальмують соковидільну функцію шлунка і кишок. Вар­то до того ж зважити, що значні енергетичні потреби вимагають посиле­ної функції травлення внаслідок збільшеної кількості їжі, яку змушені споживати спортсмени. Саме тому в організмі спортсменів виникає про­тиріччя між запитами до функції травлення і можливостями її здійснен­ня. Це протиріччя проявляється в порушеннях функції та захворюваннях травної системи, що в свою чергу потребує особливої уваги до стану системи травлення у спортсменів. Поява скарг на зниження апетиту і диспепсичні порушення, навіть у разі задовільного загального стану спорт­смена і збереження його працездатності, потребує втручання лікаря в режим навантажень і відпочинку спортсмена, а також застосування спе­ціальних заходів з метою лікування і профілактики захворювань травної системи.

Зміни стану опорно-рухового апарату

Систематичні фізичні навантаження призводять до істотних змін стану опорно-рухового апарату. Ці зміни залежать від характеру навантаження. Рухи великої амплітуди з посиленням наприкінці можливого діапазону руху зумовлюють підвищення гнучкості у суглобах; рухи порівняно неве­ликої амплітуди, але зі значними, часто максимальними зусиллями збіль­шують м'язову масу і силу м'язів; швидкі рухи з помірним навантажен­ням, які охоплюють майже всі м'язи, що працюють у динамічному ре­жимі, сприяють всебічному гармонійному розвитку м'язів.

Систематичні фізичні навантаження призводять до перебудови мікроскопічної структури кісток і м'язів. Активізація росту кісток здійснюєть­ся найбільшою мірою під впливом пульсуючих навантажень, в яких знач­не зусилля, що тисне на кістку, чергується з менш інтенсивним зусил­лям або із розслабленням м'язів. Процес тренування викликає у м'язах адаптаційні зміни, які реалізуються, головним чином, за рахунок збіль­шення вмісту м'язових волокон II типу (швидких). Проте у разі трива­лих, багатомісячних тренувальних навантажень в обсязі 75-90 % від МСК збільшується також вміст волокон І типу (повільних). Внаслідок динамічних навантажень (біг, плавання) ці волокна стовщуються більше, ніж волокна II типу.

У спортсменів спостерігають різні співвідношення м'язових волокон у м'язах, які виконують основне навантаження. У бігунів-спринтерів виявля­ють підвищену кількість волокон II типу, у лижників та бігунів-стаєрів переважають волокна І типу, у бігунів на середні дистанції та металь­ників спостерігають відносно рівномірний розподіл волокон І та II типу. Існує сувора залежність між спортивними досягненнями на спринтерсь­ких і стаєрських дистанціях та кількістю волокон цих типів у м'язах (J. Е. Counsilman).

Систематичні фізичні навантаження змінюють не тільки кількість та співвідношення волокон різних типів, а й їх розміри та енергетичну спроможність. Так, швидкі навантаження (особливо «вибухового» типу) посилюють гліколітичну здатність волокон II типу; навпаки, внаслідок тренування на витривалість ексудативний потенціал волокон І типу зро­стає в 2-4 рази. Разом з тим тренувальний процес сприяє збільшенню кількості капілярів навколо волокон різних типів.

Важливим наслідком спортивного тренування є істотне поліпшення координації рухових одиниць, тобто нервових волокон, які передають ім­пульси до групи м'язових волокон. У тренованих спорт­сменів рекрутування рухових одиниць здійснюється в оптимальній послі­довності, завдяки чому стомлені одиниці відпочивають, коли працюють інші, що не були залучені до роботи. Водночас тренування підвищує кількість рухових одиниць, які можуть одночасно рекрутувати у разі збільшення навантаження (від 25-35 % у нетренованих осіб до 80—-90 % у тих, які добре адаптовані до силових зусиль). Поряд з удосконаленням внутрішньом'язової координації фізичне тренування значно поліпшує міжм'язову координацію, яка пов'язана з діяльністю м'язів-синергістів і м'язів-антагоністів. Це забезпечує не тільки більш легку (без зай­вого опору з боку антагоністів) діяльність м'язів, але й включає дуже корисні для відновлення працездатності елементи активного відпочинку. Усі ці механізми, які формуються в процесі тренування, забезпечують зростання економічності виконуваної роботи.

Внаслідок усього комплексу пристосувань до фізичних навантажень, які відбуваються у руховому апараті, силові можливості м'язів можуть зростати у 5-8 разів. Таких результатів досягають завдяки змінам не тільки у м'язах, а й у кістково-зв'язковому апараті, міцність якого знач­но зростає, створюючи передумови для реалізації підвищеної спромож­ності м'язів.

Зміни стану нервової системи та органів чуття

Систематичні фізичні тренування поліпшують діяльність аналізато­рів – органів зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також рівноваги і м'я­зово-суглобове чуття. Особливе значення у процесі спортивного трену­вання мають удосконалення м'язово-суглобового чуття, функції рівнова­ги і зору. Майже в усіх видах спорту м'язово-суглобове чуття відіграє важливу роль, забезпечуючи точні та координовані рухи. Практично будь-який процес тренування – це тренування не тільки сили, швидкості, витрива­лості та інших рухових якостей, а й, передусім, здатності сприймати подразнення, які відіграють першочергову роль у м'язовій діяльності. Увесь руховий апарат – м'язи, зв'язки і суглоби – це такою ж мірою еферентна система, як і аферентна. Здатність тренувати м'язово-суглобову чутливість найбільше притаманна таким фізичним вправам, які по­требують точності виконання, але виконуються без контролю зору (на­приклад, кидки м'яча в кошик із заплющеними очима тощо). Таке тре­нування може підвищити точність м'язово-суглобового чуття у 8-10 разів.

Функція рівноваги забезпечується злагодженою діяльністю вестибу­лярного апарату. Тренування його можна здійснити за допомогою повто­рення простих вправ (наприклад, пози Ромберга, тобто стояння на одній нозі із заплющеними очима). У спорті, особливо таких видах, як акро­батика і спортивна гімнастика, стрибки у воду, стрибки на батуті, стріль­ба та ін., до функції рівноваги пред'являються великі запити. Тому і функція рівноваги у представників цих видів спорту дуже досконала. Висококва­ліфікований спортсмен може диференціювати навіть найменші зміни по­ложення тулуба і кінцівок (більше у 4- 5 разів), тоді як нетреновані особи не розрізняють зміни м'язових зусиль і кут згинання кінцівки у суглобах.

Запити до зору у спорті залежать від його виду. У деяких видах спор­ту зір майже не відіграє ролі (наприклад, армреслинг або важка атле­тика), в інших він відіграє першочергову роль (спортивні ігри, стрільба тощо). Вплив спортивного тренування на функцію зору полягає у поліп­шенні тих сторін цієї функції, яка є лімітуючою для спортсмена. Напри­клад, у спортивних іграх (футбол, гандбол, волейбол тощо), де потрібно тримати у полі зору значний простір, на якому відбувається спортивна боротьба, тренування сприяє розширенню поля зору і поліпшенню здат­ності сприймати навіть незначну інформацію на периферії цього поля. Заняття стрільбою поліпшує функцію центрального зору. Ці позитивні зміни відбуваються лише тоді, коли у тренуванні дотримуються раціонального режиму навантажень і відпочинку зорової функції, у разі їх іг­норування зір погіршується.

Підвищення сили нервових процесів, їх врівноваженість і рухливість надають людині, що регулярно займається спортом, такі характерні риси, як активність, цілеспрямованість, вміння швидко мобілізуватися й вільно переходити від одного виду діяльності до іншого, високу працездатність та ін.

Зміни в ендокринній системі

Можливість виконання фізичних навантажень забезпечується злаго­дженою діяльністю залоз внутрішньої секреції. Гормо­ни, які вони виробляються під час м’язової діяльності, посилюють кисневотранспортну функцію, прискорюють пересування електронів у ланцюгах дихання, а також забезпечують глікогенолітичну і ліполітичну дію ферментів, тим самим постачаючи енергію вуглеводів і жирів. Вже перед початком фізичного навантаження під впливом нер­вових стимулів умовно-рефлекторного походження активується симпатоадреналова система. До циркулюючої крові надходить адреналін, який виробляється наднирковими залозами. З його дією поєднується вплив норадреналіну – медіатора симпатичної частини вегетативної нервової системи, який звільняється із нервових закінчень.

Під впливом катехоламінів здійснюється розпад глікогену печінки до глюкози і надходження її у течію крові, а також анаеробне розщеп­лення глікогену м'язів. Катехоламіни разом з глікогеном, гормоном щи­товидної залози тироксином, гормонами гіпофіза соматотропіном і корти­котропіном здійснюють також розщеплення жиру до вільних жирних кислот.

Уся гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальна система активізується в умовах фізичних навантажень, якщо їх потужність перевищує 60 % від рівня МСК. Діяльність цієї системи посилюється, якщо такі навантажен­ня здійснюються в умовах психоемоційного напруження. Тривалі фізичні навантаження, особливо у не досить тренованих осіб, можуть призводити до пригнічення адренокортикальної активності, яке формується після фази її посилення Пригнічення гормонального забезпечення м'язової ді­яльності призводить до порушень регуляції артеріального тиску (па­діння систолічного і діастолічного тиску) і водно-сольового обміну. Від­бувається накопичення води і натрію в міокарді та волокнах скелетних м'язів. Ці зміни є наслідком порушення функції Na⁺-, К⁺- насосу. .

Під впливом систематичних тренувань організм набуває здатності до більш економного викиду гормонів, які забезпечують м'язову діяльність порівняно невеликої інтенсивності. Водночас підвищується потужність ендокринної системи, яка стає спроможною забезпечувати високий рівень катехоламінів, глюкокортикоїдів і тироксину в крові під час наванта­ження. Тренування посилює ліполітичну дію адреналіну. Характерною особливістю тренованого організму є підвищена чутливість до інсуліну. Увесь комплекс змін ендокринної системи, що відбувається завдяки фі­зичному тренуванню, значно поліпшує нервово-гуморальну регуляцію функцій організму, стимулюючи всі види обміну – білкового, жирового, вуглеводного, мінерального й ін. До того ж, деякі продукти м'язової діяльності, такі як АТФ та креатинфосфат є потужними біостимуляторами фізіологічних процесів.