Проблеми реформування економіки України та його перші підсумки на сучасному етапі

Національне відродження України – процес складний і тривалий. Він проходить в умовах економічної кризи, зниження добробуту народу. У 1991 році наша держава отримала лише атрибути суверенної держави. Але вона не відразу спромоглася наповнити їх реальним змістом. Економіка України традиційно залежала від донецького вугілля. Порушення господарських зв’язків між республіками колишнього СРСР поглибили кризовий спад виробництва, властивий усім пострадянським державам у період трансформації економіки з командної у ринкову.

Перед Україною у серпні 1991 році стали ряд принципово нових проблем, про які скорочено було сказано вище. Так, країна опинилась перед проблемою відсутності достатніх обсягів власних енергоносіїв, що посилилось з її виходом із єдиного економічного комплексу, яким був СРСР. У таких умовах, без приєднання нового державного формоутворення до іншої економічної інтеграції, яка б забезпечувала самодостатність ресурсів, як матеріальних так і трудових, робило майбутнє існування нової держави достатньо проблематичним.

Скоро виявилось, що економічна структура країни за рахунок внутрішніх ресурсів, за даними деяких дослідників, може виробляти тільки 15% продукції, тобто має мізерний закінчений економічний цикл, хоча в умовах СРСР він складав практично 100%. Довелось здійснити перехід економіки від закритої до відкритої моделі, а це вимагало вже в нових умовах, після розриву економічних зв’язків з колишніми республіками СРСР, шукати нових країн-партнерів по бізнесу. В зв’язку з цим, поставав вибір – куди йти: до ЄС чи СНД? Довгий період невирішеності цього питання мав і має своїм наслідком посилення як старих, так і нових економічних проблем, з якими ми стикаємось і зараз.

Історичний досвід минулого переконливо свідчить про те, яку високу ціну повинні були заплатити пересічні жителі багатьох країн у процесі переходу до ринкових відносин. Але те, що сталося з Україною, не має історичних аналогів. За 1990-1994 рр. ВНП країни скоротився на 44 відсотки, обсяг промислової продукції на 41 відсоток, національний дохід – на 54 відсотки. Значно скоротився обсяг сільськогосподарської продукції. Навіть у часи Великої депресії 1929-1933 рр. у США спад виробництва не перевищував 25 відсотків. У СРСР під час Другої світової війни критична позначка зниження виробництва сягала 30 відсотків.

У період першого Президента України Л.М. Кравчука з 1991 по 1994 рр., в економіці, фактично, почався процес роздержавлення та приватизації, створення ринкової інфраструктури, зняття монополії зовнішньої торгівлі, лібералізація цін. Державні форми господарювання, особливо в сільському господарстві, почали «перекладатися» на ринок. Керівництво держави сподівалось, що ставши головною формою зв’язку між господарюючими суб’єктами, без втручання держави в економічні процеси, почнеться подолання диспропорцій виробництва, підвищення стимулів людей до праці і саме головне – економічне зростання господарства країни.

Однак, закрита економіка з великими монополістичними підприємствами, наявністю за роки директивного управління виробничих та структурних диспропорцій, що залишились у спадок від СРСР та усунення держави в цих умовах від регулювання ринку, призвело до катастрофічного падіння темпів виробництва ВВП. Це стало наслідком невідповідності старих продуктивних сил та адекватних їм старих виробничих відносин, на які наклались нові, закріплені законодавчо юридичні закони.

Без кардинальних змін залишалась банківська та фінансова системи. В результаті впровадження вільного ринку утворилась, так звана, біполярна економіка, коли високі монопольні ціни у галузях з добування та продажу продукції галузям, що працюють безпосередньо на споживача, призвели до небаченого процесу вимивання обігових коштів у останніх. Як результат з’явився бартер, а після боротьби з ним криза неплатежів, яка, звісно, охопила усі сфери економіки. Адже обігові кошти були викачані, в основному, в газопромисловий комплекс.

Найбільш відчутних втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сектор, адже при загальному зменшенні промислової продукції приблизно на 1/5 виробництво товарів народного споживання скоротилося на 30 відсотків, у тому числі продовольства – на 35 відсотків. Отже, за результативністю функціонування економіки Україну було відкинуто на 20-25 років назад, за роботою транспортної системи на 30-35 років.

Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фінансів, коли Україна стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету. Крім того, за даними Світового банку рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 року був найвищим у світі.

Відмічені вище події та розвиток інфраструктури ринку в нових умовах призвів до катастрофічного падіння виробництва, що постійно зменшувало грошову базу і не могло не вплинути на стан економіки, особливо аграрного сектора, у якому все більше починали переважати форми натурального господарства. Яскравим прикладом цього стало домінування в структурі аграрного сектора особистих (підсобних) господарствах сільського населення, до яких активно, за відсутністю заробітної плати та масової втрати роботи та зубожіння населення, стали долучатись і жителі міст на своїх садово-городніх ділянках.

Саме кінець 1991 – перша половина 1994 р.р. стає період поглиблення розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23 відсотків. В Україні ж вона у 1992 р. складала 44,9 відсотків, у 1993 р. – 37,6 відсотків, а в 1994 р. – 45,4 відсотків. За цими цифрами криється велика ресурсомісткість суспільного виробництва, низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції на західних ринках, недостатнє забезпечення населення товарами та послугами споживчого призначення.

Протягом десятків років українська промисловість розвивалася за директивами з центру в інтересах воєнно-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості України. Структурна перебудова такої промисловості та ре- орієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагала величезних капіталовкладень і тривалого часу. На реструктуризацію промисловості ні капіталовкладень, ні часу не знайшлося. Тому товари західних фірм після лібералізації торгівлі заполонили український ринок. Той невеликий сектор вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, у ці ситуації виявився неконкурентоспроможним.

Як відомо, базові галузі української промисловості, передусім, вуглевидобувна і металургія були винятково розвиненими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів, завдяки їм за випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед інших країн Європи. Здавалося, що переорієнтувати продукцію базових галузей та промисловості з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не складе великих труднощів. Але базові галузі промисловості України не мали необхідного технічного рівня для роботи в умовах ринку. Вони, як і в попередній історичний період, у значній мірі залежали від імпорту сировини. Високою була частка енергоміських виробництв. Більш як 50 відсотків імпорту енергоносіїв йшло з Росії, за які Україна щорічно повинна була сплачувати 9 млрд. доларів. Тому Україна спромоглася вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабрикатами, що продавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідною, але давала тверду валюту.

У сучасних умовах технічний рівень промисловості, яка працює в ринкових умовах зростає за рахунок вилучення застарілого устаткування і переобладнання виробництва новими машинами і механізмами. На жаль галузі промисловості України з обмеженим рівнем капіталовкладень у створенні нових потужностей катастрофічно старіли. В Україні до них належали не тільки галузі паливно-металургійного комплексу, а й електроенергетика та харчова промисловість. На багатьох підприємствах використовувалася техніка 20-30-х років, постійно відроджувана методами капітальних ремонтів. Експлуатація застарілої техніки спричинювала виробництво низькоякісної продукції, перевитрати сировини, матеріалів, зниження обсягу продукції, погіршення екології навколишнього середовища. Так, загальний обсяг виробництва електроенергії в Україні знизився з 298 млрд. квт-г у 1990 р. до 172 млрд. квт-г 1999 р. Одночасно різко впав видобуток вугілля. Як і раніше галузь була не рентабельною, основні фонди – зношеними. Із 234 шахт 50 шахт були збудовані 100 років тому. У металургії виробництво чавуну за цей період знизилося з 44 до 23 млн. т., а сталі – з 52 до 27 млн. т. Особливо значний спад виробництва мав місце в машинобудуванні. Якщо у 1990 р. було випущено 37 тис. металообробних верстатів, то у 1999 р. всього 1,4 тис. Значно знизилося виробництво пресових машин, вугільних комбайнів, тракторів, екскаваторів та іншої продукції машинобудування.

Прогресуюче звуження паливно-енергетичної бази, надзвичайно енергомістке виробництво, домінування застарілих технологій у добуванні та виробництві енергоносіїв, залежність стабільності енергопостачання республіки від імпорту нафти та газу Росії та Туркменії загострили у цей час енергетичну проблему. Нестача енергоносіїв стала найвужчим місцем української економіки. Вона великою мірою поглибила спад виробництва.

У стані глибокої кризи перебував і аграрний сектор економіки. Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості на душу населення, набутий упродовж десятків поколінь досвід господарювання на землі, Україна не могла йти у будь-яке порівняння з країнами Західної Європи щодо постачання свого населення продовольством. 3481 тис. колгоспників і 1172 тис. працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств у 1990 р. не спромоглися з постачанням міст продуктами харчування. У березні 1991 р. земля була оголошена об’єктом реформ.

За темпами і глибиною реформування сільське господарство істотно відрізняється від індустріальних галузей виробництва. На селі значно важче подолати той соціально-економічний устрій, запровадження якого у 30-ті роки ХХ ст. дорого коштувало тоталітарній державі. 30 грудня 1991 р. було прийнято Закон «Про селянське (фермерське) господарство». Передбачалося утворення спеціального земельного фонду через вилучення частини земель, що передавалися у користування колгоспів і радгоспів. Фонд призначався для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання організувати фермерське господарство. Проведенню реформи на селі сприяв Закон «Про форми власності на землю» прийнятий 30 січня 1992 р., який проголошував, що поряд з державою можуть існувати колективна та приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівними. Однак у законі залишалася не вирішена проблема про колективну власність на землю. Крім того, не були реалізовані своєчасно і рішення Верховної Ради України про перетворення у 1992 р. колгоспів в асоціації або госпрозрахункові товариства.

На початку 90-х р.р. починається занепад та руйнація великих колективних сільськогосподарських підприємства (КСП). Причиною цього стало, в першу чергу, все більш очевидні невідповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами і новими юридичними формами, у яких, з проголошенням незалежності України, вони почали працювати. Зруйнована централізована система управління, у яку вони були вмонтовані, та необхідні для їх нормального функціонування засоби, як дешеві енергоносії, дотації (в разі необхідності) та інше, у зв’язку з переходом на самовідтворення, перестали надходити. Перейти ж на їх отримання через ринок і самооплатність було неможливо за причини різкого подорожчення ресурсів та вмонтованості господарств у стару систему, яка була зруйнована.

Як результат, замість централізованого управління та матеріально-технічного забезпечення, була юридично нав’язана нова модель функціонування, яка вступила в протиріччя з реально існуючим технологічним способом виробництва.

Це боляче вразило колись сформований, більш-менш відлагоджений механізм функціонування у всіх формах господарювання. Процес руйнування довершили уже реформи безпосередньо в самому аграрному секторі, у середині та, особливо, наприкінці 90-х років минулого століття.

До цього додалось підвищення цін на енергоносії, значне скорочення централізованого фінансування, пільгового кредитування та постачання сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних матеріалів, мінеральних добрив та ін. У цей же час, розвиток фермерського господарства наткнувся на необхідність значних коштів для його організації та функціонування, і тому стати реальною альтернативою виробництва КСП та особистим (підсобним) господарствам він не зміг.

За десятиліття президентства Л.Д. Кучми почали прийматися низка законодавчих документів, направлених, як думали її автори, на проведення радикальних економічних реформ як у країні в цілому, так і в сільському господарстві, при збільшенні фінансової допомоги з боку Заходу за участю МВФ на основі відомих базових принципів Вашингтонського консенсусу таких, як:

1) усунення державного регулювання економіки;

2) прискорена приватизація;

3) перехід до відкритої економіки;

4) ліберальне ціноутворення;

5) пріоритетність макроекономічної стабілізації та форсоване стиснення грошової маси як основи приборкання інфляції.

Виконання подібних рекомендацій поглибило і без того кризовий стан вітчизняної економіки. Сформовані на той час три олігархічні клани, як київський, донецький та дніпропетровський здійснили розподіл основних об’єктів, які дозволяли сконцентрувати виробництво на товарах виключно зовнішнього експорту, як метал, продукти хімічного виробництва та ін. Сільське господарство в цей період теж проходить спеціалізацію на продуктах, які мають вихід на зовнішній ринок як-то пшениця, соняшник, рапс та ін.

Зрозуміло, що орієнтація України на зовнішній сировинний експорт поставила перед вітчизняними олігархами питання зняття перепон для його розвитку таких, як припинення демпінгових переслідувань, збільшення цін на металургійну та хімічну продукцію, що прискорило роботу з підготовки вступу країни до СОТ. Одночасно, проводилась політика підтримання заниженого курсу гривні до долара, що стимулювало б вітчизняний сировинний експорт.

Однак, економічна реформа на селі здійснювалась дуже повільно, все більше заглиблюючи аграрний сектор у стан руйнації. Його відкинуто на декілька десятиліть назад. Підприємства всіх форм господарювання через нестачу коштів, кредитних ресурсів скоротили закупівлю техніки, запасних частин, споживання нафтопродуктів. Це сприяло значному скороченню посівних площ (на 12,6 відсотків порівняно з 1990 р.) та зниженню врожайності з одного гектара землі. У 1999 р. валовий збір зерна становив 24 млн. т. , при 51 млн. т. у 1990 році. За останні роки значно зменшився валовий збір цукрових буряків із 40-45 млн. т. до 23 млн. т., а виробництво цукру з 35 до 2,8 млн. т.

У важкому стані перебуває і тваринництво. Наприклад, у ціж роки поголів’я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі.

Суттєві зміни в економіці країни відбулись після фінансової кризи 1998 року. Цьому активно сприяли, в основному, три основні зовнішні чинники: суттєве зниження вартості гривні, підвищення цін на основні товари українського експорту на світових ринках та значно жорсткіші зовнішні фінансові обмеження. Як результат відбулась ліквідація значних дефіцитів державного бюджету, стабілізація обмінного курсу та суттєве зменшення інфляції.

Однак, надходження ресурсів держави на село, на жаль, не відбулось. Причиною цього стало вже відмічене протиріччя між існуючим способом виробництва та відсутністю глибоких реформ податкової системи, зростанням збитковості галузі та ще більшим посиленням натуралізації господарства.

Початок економічного зростання в країні з 1999 року ознаменувався низкою документів щодо продовження реформування аграрного сектора. Так, у грудні того ж року був виданий відомий Указ Президента України № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», який визначив перспективи розвитку галузі на багато років уперед. Згідно з ним у 2000 році в країні було здійснено «паювання» 26 млн. га сільськогосподарських угідь, тобто, земля була передана з колективної в приватну форму власності. Таким чином, на період 2008 року 51% землі на території України вже перейшло в приватну власність.

Як показав час, даний Указ, маючи деякі позитивні моменти в ході його реалізації, виявив значні негативні наслідки. До позитивних моментів слід віднести: отримання селянами в довічне користування землі, початок формування почуття господаря на ній, свободу вибору виду господарської діяльності та зростання незначної зацікавленості села в її результатах.

Однак скоро почали відчуватися негативні сторони реформи. По-перше, розірвані технологічні зв’язки з колись єдиним комплексом сільського господарства. По-друге, поглибилась руйнація системи великого виробництва, як вирощування зерна, відгодовування худоби та інше. По-третє, стало очевидною неможливість масового розвитку селянських (фермерських) господарств як альтернативи старим формам власності (на розвитку яких наполягали представники МВФ), за відсутності грошей на придбання дорогої сучасної техніки та введення нових прогресивних технологій та постійної допомоги фермерам у безпосередньому виробництві. І нарешті, четверте, кожна з форм власності опинилася сама зі своїми проблемами як з виробництва, так і з подальшої реалізації продукції.

Сільське господарство, як ніяка інша галузь економіки, виявилось консервативним до змін, а звідси, враховуючи подібну його особливість наступні законодавчі та нормативні акти у розвиток альтернативних форм господарювання нічого за суттю змінити вже не могли.

Із початком світової фінансової кризи 2008 року та падінням сировинного експорту, в Україні починається пошук галузі, що забезпечила б економічну безпеку країни та дала б поштовх розвитку для інших галузей. У зв’язку з падінням попиту на метал та продукцію хімічної промисловості у світі, частина вітчизняних представників великого бізнесу посилює свій інтерес до сільського господарства, яке перш за все, пов'язане з розвитком харчової галузі. Зростає інвестування в аграрну галузь і, перш за все, у розвиток харчової промисловості через упровадження передових технологій у зернове господарство, буряківництво та тваринницьку галузь, ефективність яких місцями перевищила подібні досягнення передових країн світу.

Таблиця 1