Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. 1 страница

2. Боротьба російського царизму з українською автономією

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи, який став гетьманом у надзвичайно складний для України час. «Коломацькі статті» (1687 р.), щобули укладені гетьманом з Росією, значно обмежували і навіть ліквідовували самостійну економічну, соціальну і зовнішню політику Гетьманщини.

І. Мазепа мріяв про створення держави західноєвропейського взірця. З цією метою він сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих «бунчукових товаришів», щедро роздуваючи їм землі. Він був відомий і як меценат, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і особливо справами церкви. Разом з тим І. Мазепа сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

Основні напрями діяльності Івана Мазепи

Причини пошуку гетьманом І.Мазепою нових союзників на початку Північної війни (1700 – 1721 рр.)

• Схильність Петра І до політики жорсткого централізму зводила нанівець наміри гетьмана збільшити самостійність Гетьманщини
• Стрімке виснаження людського та економічного потенціалу Гетьман­щини за перші роки війни внаслідок задоволення вимог царя про допо­могу
• Побоювання, що для здобуття перемоги у війні та виходу до Балтійсь­кого моря цар може пожертвувати Україною
• Відмова царя допомогти гетьману (боронися як знаєш) під час загрози вторгнення в Україну союзника шведів польського короля С.Лещинського
• Плани Петра І стосовно ліквідації Гетьманщини та козацького устрою України

Угода про україно-шведський союз, укладена І.Мазепою з Карлом XII (1708 р.)

Основні положення

Стаття І. Шведський король зобов'язувався захищати Гетьманщину і при єднані до неї землі, надсилаючи для цього свої війська, за вимогою гетьма на і Генеральної ради. Шведські війська будуть знаходитися у розпоряд­женні й під командуванням гетьмана стільки, скільки це він вважатиме за потрібне. Гетьман забезпечуватиме їх продовольством, а шведський король сплачуватиме їм платню

Стаття II. Усе те, що буде завойоване в московських володіннях, належатиме тому, хто його захопив. Те, що буде визнане колишньою власністю українського народу, повинне бути передане Україні

Стаття III. Український князь (І.Мазепа) і Генеральна рада будуть надалі панувати згідно з правами, якими користувалися й раніше на цих землях

Стаття IV. Івану Мазепі, законному князю, нічим не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті буде забезпечена свобода для українських земель, згідно з їх давніми законами

Стаття V. Герб і титул українського князя зберігаються без змін, і шведський король не може їх засвоїти собі

Стаття VI. Для забезпечення цього договору і безпеки України князь і
Генеральна рада від ступлять Карлу XII на час війни декілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч

Воєнно-політичні акції Петра І проти українців, здійснені після переходу І.Мазепи на бік Карла XII

Основні заходи Петра І

27 жовтня 1708 р. Перший маніфест Петра І до українців, у якому він
сповіщав, що Мазепа «безвесно пропал» (цар знав, що гетьман перей­шов на бік шведів) і наказував генеральній старшині й полковникам зібратися у Глухові для обрання нового гетьмана

28 жовтня 1708 р. Другий маніфест царя до українців. Петро І звинувачу­вав Мазепу в зраді царя і України, стверджував, що він продав українців польському королю, щоб повернути православних українців під унію.

Уведення підрозділів російської армії в центральні райони Гетьманщи­ни, щоб паралізувати опір козацтва і не допустити переходу Карла XII на лівий берег Десни

Наказ царя О.Меншикову захопити і зруйнувати гетьманську резиден­цію Батурин, де знаходилися артилерія, запаси продовольства, геть­манський архів і канцелярія. Населення і вся залога були знищені, а місто спалене

5 листопада 1708 p., напередодні ради з обрання нового гетьмана, у Глухові було організовано символічну смертну кару над опудалом Мазепи

Розміщення російських військ на Правобережжі, яке перебувало під регіментом І Мазепи і де в козацьких полках було чимало прибічників гетьмана

9 листопада 1708 р. у маніфесті до українського народу Петро І заявив, що шведи збираються заволодіти українськими землями, передати їх під польську владу, а І.Мазепу зробити самовладним князем України

7 листопада 1708 р. Глухівська грамота Петра І, у якій він гарантував царське прощення і збереження маєтностей за тими представниками козацької старшини, які в місячний термін одумаються і залишать Мазепу. Тих, хто цього не зробить, позбавлять маєтків, їхні сім'ї відправ­лять у заслання, а їх самих покарають смертю

12 листопада 1708 р. у глухівській Свято-Троїцькій церкві, у присут­ності царя, російських урядовців і козацької старшини, й одночасно у московському Успенському соборі було оголошено анафему (церков­не прокляття) на І.Мазепу

14 травня 1709 р. російські війська за наказом Петра І зруйнували За­порозьку Січ

27 червня 1709 р. – Полтавська битва – поразка об‘єднаних сил Карла ХІІ та І. Мазепи.

Характеризуючи роль гетьмана І. Мазепи у змаганнях за збереження козацької державності на початку XVIII ст., слід зазначити, що І.Мазепа та його доба мали визначальний вплив на подальший розвиток українського національно-визвольного руху, формування державницьких традицій та національної культури українського народу.

Поразка Івана Мазепи у боротьбі з Росією призвела до важкого політичного становища Украї­ни. Призначивши гетьманом Івана Скоропадського, цар не відновив договору між Москвою і Україною.

1709 р., вересень – Бендерські статті – Договір, підписаний Карлом XII та І. Мазепою, проголошує протекторат Швеції над Україною і союз України з Кримським ханством.

1710 р., квітень – «Пакти і Конституція прав і свобод Запорозького Вій­ська» – у «Конституції», складеній Пилипом Орликом, узагальнено досвід української державотворчості, накреслено шляхи побудови і розвитку не­залежної України після визволення з-під влади Росії, викладено історію «Війська Запорозького та українського народу». За Конституцією обме­жується влада гетьмана і старшини; Генеральна рада перетворюється на своєрідний парламент (до неї, крім старшини, мають входити деле­гація Січі та по одному делегату від кожного полку); значну увагу приділено господарському і фінансовому розвиткові, захисту прав немаєтних прошарків суспільства. Відчувається великий вплив на Орлика парламентського ладу Європи

1711 р., вересень – Прутський мир між Росією і Туреччиною – Росія, зазнавши поразки, повертає Правобережжя Польщі. Указ Петра І пропонує населенню переселятися на Лівобережжя, обіцяючи ком­пенсацію за покинуті маєтки.

1721 р. – Царський указ про заборону друкувати релігійні книжки українською мовою. Починається руси­фікація української культури.

1722 р., 29 квітня – Царський указ про заснування Малоросійської колегії – скасовується гетьманство, Колегія (існувала до 1727 р.) стає основним органом управління Ліво­бережною Україною.

з 1724 р. – після смерті на­казного геть­мана Павла Полуботка (1722-1724 pp.) – Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія; вільна торгівля фактично скасовуєть­ся. Українцям забороняється займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити україн­ське самоврядування. Але із зміною імпера­торів і міжнародної ситуації політика "за­лізної руки" щодо України інколи дещо по­м'якшувалася.

Так, у 1727 р. царський уряд, врахову­ючи можливість війни з Туреччиною, ви­рішив відновити посаду гетьмана. Ним став Данило Апостол (1727-1734 pp.). За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив став­ку на підприємливу буржуазну верству суспіль­ства, тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі.

У 1729-1730 pp. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватне володін­ня й катастрофічне зменшення кількості осо­бисто вільних селян. Всі маєтності були поді­лені на шість категорій – рангові, надані за зас­луги, ратушні, вільні, спірні та монастирські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чиновни­ками села й хутори поверталися до свого попе­реднього статусу. В зв'язку з цим значна части­на селян поліпшила своє матеріальне й соціаль­не становище. Права землевласників на маєт­ності й підданих, визнані генеральним слід­ством, зміцнювалися. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вель­мож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Д. Апостол добився передання судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства й посилювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

В цілому за гетьманування Д.Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевлас­ників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові мож­ливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

Після смерті Д. Апостола російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана. У 1750 р. за рішенням імператриці Єлизаве­ти Петрівни (1741-1762 pp.) було обрано останнього гетьмана козацької України Ки­рила Розумовського (1750-1764 pp.).

К. Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління Української держави, добивався спадко­вості гетьманства. Але в умовах централіс­тичних прагнень Російської імперії подаль­ший розвиток української автономії був не­можливим.

3. Знищення Гетьманщини

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

· у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

· у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. її землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорізьких козаків склалася по-різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. за­порожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828pp.), значна кількість запорож­ців отримала статус селян;

· у 1781-82 pp. ліквідовано поділ Укра­їни на полки і створено губернії;

· у 1783 р. запроваджено кріпосне пра­во в Україні. Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість ко­зацьких полків створювалися полки ро­сійської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. за­можних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.

Ліквідація Гетьманщини, створення Малоросійської колегії як найвищого виконавчо-розпоряд­чого органу на Лівобережній Україні і розгром «козацької, демократичної, християнської респуб­ліки» – Запорозької Січі – дощенту зруйнували українську державність. Царський уряд заборо­няв навіть згадувати про козаків і автономію (тим паче – самостійність) України.

Скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству.

За короткий період, між 1782 і 1786 pp., у соціальній організації Гетьманщини відбулися драматичні зміни: українська шляхта стала частиною ім­перського дворянства; мешканці міст у Гетьманщині підпорядко­вувались тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридично закрі­пачили. Але це були лише законодавчі кроки на шляху до інтег­рації українського суспільства; пройшло ще кілька десятиріч, поки українське суспільство справді стало відповідати імперському со­ціальному ладові.

У відповідь на наступ царизму на українську державність, скасування її автономії серед патріотично налаштованої української старшини виникла думка вдатися до іноземної інтервенції. Речником цієї групи виступив відомий на той час громадський діяч і літератор Василь Капніст. У 1791 р. він таємно їздив до Берліна, де просив допомоги у Прусії проти московського абсо­лютизму. Однак ця спроба виявилася невдалою.

Таким чином, в результаті політики ро­сійського царизму на Україні було ліквідо­вано гетьманство, Запорізьку Січ, полко­вий військовий і адміністративно-терито­ріальний устрої. Україна стала звичайною провінцією Російської імперії. Українському народу через несприят­ливі політичні умови, через недостатню внутрішню консолідацію не вдалося збе­регти свою державність. Але збереглася на Україні державно-на­ціональна традиція, ідея незалежної собор­ної української держави, і цілі покоління боролися і вмирали за цю ідею.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте характеристику доби Руїни. Розкрийте роль українських гетьманів у боротьбі за збереження єдності українських земель.

2. З‘ясуйте роль турецько-татарського і московського чинників у боротьбі за владу старшинських угруповань у другій половині XVII ст.

3. Визначте основні етапи інкорпорації українських земель до складу Російської імперії упродовж XVIII ст.

4. Розкрийте роль І. Мазепи та П. Орлика в українському національно-визвольному русі XVIII ст.

5. Проаналізуйте роль і місце Запорозької Січі у геополітичних відносинах XVIII ст.

6. Охарактеризуйте основні напрями еволюції соціальної структури Гетьманщини наприкінці XVII – упродовж XVIII ст.

Тема 6.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

(кін. XVIII – поч. ХХ ст. )

Мета і завдання: охарактеризувати становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій впродовж ХІХ – початку ХХ ст.; показати колоніальний характер політики імперських урядів відносно України; визначити сутність та зміст українського національного відродження кінця XVIII – початку ХХ ст., його вплив на формування національної самосвідомості українців Наддніпрянщини та Західної України.

План лекції:

1. Генезис капіталістичних відносин в українських землях в першій половині ХІХ ст.
2. Соціально-економічна модернізація України.
3. Українське національне відродження: періодизація та характеристика основних етапів.

Основні поняття:

Масонство, таємні товариства, військові поселення, ліберальний рух, слов’янофіли, народовці, громади, національне відродження, Кирило-Мефодіївське братство, просвіти, політична партія, індустріальне суспільство, імперія, самодержавство

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2007.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1997.

3. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 1996.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. – К., 1992.

5. Історія України: Посібник / За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. – К., 2002.

6. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття). – К., 2000.

7. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2001.

8. Лановик Б.Д., Лазаревич М.В. Історія України. – К., 2001.

9. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К., 2005.

10. Реєнт О.П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. – К., 2003.

11. Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К., 1999.

12. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

13. Шпорлюк Я. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII – початку ХІХ століть. // Слово. – 1991. - № 4.

1. Генезис капіталістичних відносин в українських землях

в першій половині ХІХ ст.

Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.

Політичне влаштування українських земель від часу поділів Польщі аж до першої світової війни залишалося майже незмінним (єдині, але дуже незначні зміни були пов'язані з Наполеонівськими війнами). Однак сильним змінам підлягла сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км² у середині XVIII ст. до 700 тис. км² у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростання населення. Населення підросійської України зросла з 8,7 млн. осіб 1811 р. до 22,4 млн. осіб у 1897 р. Внаслідок імміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів. Підросійські землі складали близько 80% української етнічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення.

Окрім етнічних рис – мови, народних звичаїв і народної культури – українці з обидвох сторін Збруча були схожими за соціальними характеристиками. Як і більшість т.зв. "недержавних" націй у Центрально-Східній Європі, вони були "селянським" народом. Ще на початку ХХ ст. 93% українського населення у Російській імперії та 91% в Австрійсько-Угорській були селянами. Переважання селян серед соціального складу не було винятково українським явищем. Воно було нормою для більшості народів Центрально-Східної Європи, які аж до першої світової війни залишалися традиційними суспільствами, слабо зачепленими модернізаційними процесами зростання промисловості і міст. Що, однак, становило специфіку українців – малочисельність, а то й повна відсутність власної земельної аристократії, чиновників, офіцерів, світської інтелігенції – тобто інших соціальних верств, які піднімалися понад селянський статус.

Наприкінці XVIII ст. більшість українських селян, як і в Австрійській, так і в Російській імперії, були кріпаками. Але знову ж таки, міра поширення кріпацтва дуже різнилася від регіону. На Лівобережжі, Слобожанщині та Південній Україні кріпацтво мало набагато коротшу історію і набрало порівняно меншого поширення, аніж у Росії, Білорусії чи на Правобережній Україні. Порівняно невисокою воно було на тих землях, які до кінця XVIII ст. зберігали козацьку військово-адміністративну систему – на Лівобережжі і Слобожанщині. Українські селяни тут були закріпачені щойно у 1783 р. й аж до самої ліквідації кріпацтва становили меншість серед місцевого населення – 30-45%. Приблизно таку ж за чисельністю групу становили тут козаки та їхні потомки, що залишалися поза кріпацьким станом і були переведені на статус державних селян. Найвищий відсоток (75-90%) кріпаків серед селян спостерігався на Правобережжі.

Основним змістом політичного життя на українських землях у кінці XVIII - першої половини XIX ст. була їхня інтеграція у державну систему Російської й Австрійської імперій.

Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, вже протягом XVIII ст. поступово втрачала свій напівавтономний статус. Але найвирішальніші зміни сталися починаючи з 1780-х рр. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1835 р. тут було відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831-1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на Магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишньої Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було. Імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини. Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. – Харківською губернією).

Ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних і культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, "матір міст руських", в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX cт. була польська. Інтеграція Правобережжя в Російську імперію почала проходити швидкими темпами лише після розправи з польським повстанням 1830-1831 рр. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм ("Юго-Западным краем") і підпорядкувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.

На відміну від інших регіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій осілого життя. Це була територія "Дикого поля", яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний з характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю цього регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов'язати цей новий землеробський район з європейським ринком.

Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Завдяки сплетінню сприятливих умов південь України довший час вважався Ельдорадо, де можна було легко і швидко доробитися великого маєтку. Три південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення.

Наплив великих мас населення, не зв'язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Вольнолюбні анархічні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорізьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.

У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербургу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статусу окремої провінції (краю).

Галичина була найбільшою провінцією Австрійської імперії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було наведення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II (1780-1790) провадили "модну" тоді серед європейських монархів політику Просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та всеможливих свобод її підданих. Головним напрямком їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти як джерела державних смут і безпорядків.

У 1779 р. був виданий імператорський наказ, який змушував поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи". Йосиф II патентами 1781-1782 рр. проголосив звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і обмежив розмір панщини до 30 днів на рік. Були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником і т.п.

Найголовнішим наслідком Йосифінських реформ було те, що вони не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, а лише перевели його в законні рамки. Хоча селянські бунти раз-по-раз вибухали в Галичині, але у більшості випадків селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотнім результатом Йосифінських реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії.

Йосифінські реформи були зведені нанівець наступниками – Леопольдом II (1790-1792) і Францем (1792-1835). Але вони залишили глибокий слід у Галичині. Хоча реформаторська політика не мала національного виміру, найбільше скористалося з неї українське населення. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків". Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики були прирівняні до державних службовців. Були прийняті цілеспрямовані заходи щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства ("Барбареум"). У 1783 р. її було переведено до Львова. Після скасування ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут ("Студіум рутенум"), де навчалися русини-студенти.