Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством. 2 страница

Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.

Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Зате розвиток торгівлі спричинився до виникнення міст на Півдні України. Вздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадання Бугу у Чорне море – Миколаїв. Найбільше ж значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася, і вже у 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила найбільше місто України, Київ. З середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста в імперії.

З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії на середину XIX ст. досягла вищого рівня розвитку, аніж в Україні. У 1856 р. загальна вартість промислової продукції, виробленої в українських губерніях, становила 26,1 млн. рублів – на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії. Так само західноукраїнські землі були відсталим аграрним краєм. Тут зовсім не існувало великих фабрик і заводів. Відень не спішив вводити велике промислове будівництво з огляду на військово-стратегічне значення краю, що потенційно міг стати зоною воєнних дій у випадку конфлікту з Росією. Єдине велике промислове виробництво – видобуток нафти і земляного воску (озокериту) у районі Дрогобича і Борислава – розпочалося аж у 1850—1860-х рр.

Загалом же, українські землі постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Російської та Австрійської імперій, споживаючи у свою чергу готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями.

1. Соціально-економічна модернізація України

У середині 50-х років у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом'якшенню і лібералізації царського режиму. (Терміни "відлига" і "гласність" вперше були вжиті саме у цю епоху).

Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Миколи I (1855). На російський престол вступив Олександр II. Стало зрозуміло, що жорстока централізована політика імперського уряду завела Росію у глухий кут. Тому Олександр II почав з лібералізації політичного курсу. 19 березня 1856 р. був виданий маніфест про закінчення Кримської війни, а вже 31 березня новий імператор оголосив про свій намір ліквідувати кріпосне право ("краще зверху, ніж знизу"). Відміна кріпосного права була проголошена маніфестом від 19 лютого 1861 р. 1861-1866 рр. була здійснена реформа суду (введено змагальний процес за участю адвоката і прокурора та запроваджено інститут присяжних), утворено земства та проголошено скасування цензури. У 1874 р. була проведена остання реформа – військова, яка замінила рекрутство загальною військовою повинністю і сильно скоротила терміни військової служби.

Суспільно-політичні реформи 1860-1870-х років відкрили шлях для запізнілої індустріалізації. Аграрна реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, прискоривши формування ринку вільної робочої сили. Потенційно, цей ринок був дуже ємким: незадовго до звільнення, у 1853 р. селяни-кріпаки становили трохи більше половини населення у Київській, Волинській і Подільській губерніях і приблизно третину у Чернігівській, Полтавській і Катеринославській губерніях. Лише у Херсонській губернії їхнє число було незначним (6%).

Реформа проводилась у першу чергу в інтересах поміщиків. Взамін за одержану у своє володіння землю селяни повинні були виплачувати поміщику компенсацію грошима або відробляти повинності. Виплата селянами компенсації боргів була розтягнута на 48 років. Ціна землі свідомо була завищена; тому селянству довелося заплатити поміщикам на 50% більше її справжньої вартості. Нарешті, існували цілі категорії кріпаків, які взагалі не одержали землі.

Реформа 1861 р. породила сильний голод на землю в селі. Він загострювався швидким демографічним ростом сільського населення. У результаті аграрне перенаселення стало однією із найхарактерніших ознак господарського стану українського села у пореформені десятиліття. У 1914 р. із 9,5 млн. жителів українських сіл 6 млн. були потомками кріпаків. Вони жили на тих самих 4 млн. десятинах землі, що у 1860-х роках належало вдвічі меншому числу їхніх предків. А 7 тис. російських і польських поміщиків жили на 7,5 млн. десятинах землі.

Земельний голод гнав селян на пошуки заробітків. Їхня праця знаходила використання, зокрема, на Півдні України, де до кінця XIX ст. завершилося освоєння степових земель, та на цукрових підприємствах Правобережжя і Харківської губернії. Виробництво цукру зростало особливо швидкими темпами: у 1863 р. з 26 тис. тон до 320 тис. тон у 1890 р. Збільшення виробництва стало можливим у першу чергу завдяки застосуванню нової техніки. Цукрова промисловість, яка раніше була заняттям правобережних поміщиків Бобринських, Браницьких, Потоцьких та ін., перейшла наприкінці XIX ст. у руки буржуазії – Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Бродських та ін.

У другій половині XIX ст. Україна була головним постачальником цукру на внутрішній ринок Російської імперії. Але поряд з цією традиційною галуззю виникають дві цілком нові – металургійна і вугледобувна. Промисловий розвиток України супроводжувався виникненням і швидким збільшенням мережі залізничних доріг. Перша залізниця – Балта-Одеса – була збудована у 1865 р. На 1880 р. довжина залізничних ліній в Україні становила 3,2 тис. миль (для всієї Російської імперії цей показник становив 14 тис. миль). У 1880 р. залізниці з'єднували основні міста України – Київ, Харків, Одесу, Полтаву, Вінницю, Катеринослав, Олександрівськ, Миколаїв, Кременчук та промислові центри Донбасу і Кривого Рогу. 1890-і роки стали свідком нової хвилі будівництва залізниці, які поєднали чорноморські порти з портами Балтійського моря.

Частка України у промисловому виробництві європейської частини Російської імперії зросла у більш як два рази – з 9,4% у 1854 р. до 21% у 1900 р. Вона навіть дещо перевищувала частку населення українських земель серед жителів Російської імперії. За деякими показниками господарський розвиток України випереджував економічний прогрес центральних російських губерній. У цьому відношенні ситуація, що склалася в другій половині XIX cт., докорінно відрізнялася від першої половини XIX ст.

Швидкий розвиток промислового виробництва дав сильний поштовх урбанізації. На Півдні і в Донбасі темпи цього прогресу значно перевищували загальноімперський показник. У 1914 р. з десяти найбільших міст імперії чотири – Одеса, Київ, Харків і Катеринослав – знаходилися в Україні.

Господарські зміни другої половини XIX cт. по-різному торкнулися різних соціальних верств та національних груп. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепила українців, які у своїй більшості залишалися селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення і серед жителів міста українці становили лише третю частину.

Українські селяни не спішили шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. Напередодні першої світової війни у східні регіони Російської імперії виїхало бл. 2 млн. українських селян.

Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння. Це витворювало сильні власницькі настрої серед селянства. Щобільше, частина середняцького й заможного селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. Село було заповідником української етнічної самобутності: 88% селян в Україні були в етнічному відношенні українцями, а 93% всіх українців були селянами.

Масовий наплив селян з центральних російських губерній був одним з основних джерел наповнення населення промислових регіонів. Основним джерелом робочої сили в Донбасі були Харківська, Курська, Воронезька й Орловська губернії; з них лише одна – Харківська – була регіоном з традиційно українською більшістю. Іммігранти перевищували кількість корінних жителів в Одеській і Катеринославській губерніях і дорівнювали приблизно за своїм числом корінним жителям у Таврійській, Київській і Харківській губерніях.

Російський імперський уряд зі стратегічних міркувань був зацікавлений у збільшенні частки росіян серед жителів міст в Україні. Однак ключову роль у багатьох містах відігравали не росіяни, а євреї. У цілому ж, на початку XX ст. українці, росіяни й євреї становили більш-менш три рівні частини міського населення України.

Українці, що прагнули дістати доступ до середньої і вищої освіти, вільно чи невільно підпадали під вплив російської мови і культури. Засимілювавшись, вони ще глибше відчували своє відчуження від українського народу, ставши йому чужим не лише соціально, але й національно. Ті ж з них, які зберегли свою національну ідентичність, почували себе чужаками у культурному світі, майже повністю здомінованому російськими впливами.

Для українських інтелігентів виходом з цієї кризи була ідея національної незалежності. Програма національного руху, відповідно сформульована, передбачала боротьбу за права всієї нації, тим самим зближуючи інтелігенцію і народ. Інтелігенти знаходили застосування своїй енергії у керівництві цим рухом, а у випадку його перемоги й досягнення української політичної автономії чи повної самостійності могли сподіватися на зростання своєї політичної і культурної ролі у новій Україні.

1. Українське національне відродження:

періодизація та характеристика основних етапів

Як вище зазначалося, наприкінці XVIII ст. українські землі опинилися поділеними між двома імперіями – Російською та Австрійською, що започаткувало тривалий період бездержавності і перетворення українців, за висловом І. Лисяка-Рудницького, на «неісторичну націю». Інкорпорація українських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інстанцій тощо.

На українські землі в складі Російської імперії було поширено загальноімперський адміністративний поділ. Засилля російських чиновників і військових, асиміляторська політика центральної влади зумовили процес денаціоналізації переважної більшості української еліти. З‘являється феномен «малоросійства», що стає синонімом меншовартості, здатності українців до перевтілення, адаптації та пристосування. Головним об‘єктом урядового переслідування стала українська мова, яку було заборонено у навчальних закладах та державних установах. 18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав та розіслав в усі українські губернії циркуляр, що забороняв друкування національною мовою книжок «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв не тільки друкування українською мовою оригінальної та перекладної літератури, але й завезення її з-за кордону. Заборонялися театральні вистави, концерти.

Емський указ став кульмінацією брутального наступу самодержавства на права українського народу, спрямованого на його повну асиміляцію та русифікацію.

Якщо російський уряд поділив українські землі на губернії (як на всій території держави), то австрійський виробив гнучкіші форми адміністративно-територіального поділу. Галичину (з частиною польських земель) було виділено в «Королівство Галіції й Лодомерії» з центром у Львові. Незважаючи на це, австрійська влада підтримувала польську зверхність в регіоні.

Буковина з 1787 р. входила на правах округу до складу «Королівства», а з 1849 р. отримала статус окремого коронного краю, де встановилося румунське панування. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, а з 1867 р. опинилося під владою угорської адміністрації, тотальна мадяризація краю охопила всі сфери життя.

Таким чином, колонізаторська за своєю спрямованістю й сутністю політика австрійського та російського урядів прирікала українців на обслуговування інтересів метрополії.

Основна риса української історії ХІХ ст. – національне відродження України, під яким розуміють:

· Формування національної самосвідомості українців;

· Зростання інтересу до української мови, історії, культури;

· Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

· Розгортання українського національно-визвольного руху.

Вперше в науковий обіг поняття українське національне відродження ввели Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій, Іван Крип‘якевич. Вони розуміли його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку ХХ ст., пов‘язаних з поширенням масового національного усвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців.

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної державності та національно-визвольний рух.

Критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства:

1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.);

2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.);

3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.);

4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему „Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної, що фактично започаткувало відродження української мови, перетворення її на літературну.

Ініціатором й організатором цього руху стала українська інтелігенція, що гуртувалася навколо університетів – Львівського (відкрито в 1661 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.), Одеського (1865 р.).

Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини. Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на свободу і власну державність.

Поряд з літературними та історичними студіями важливою формою культурного відродження було вивчення українського фольклору. Активістами цього напрямку діяльності української інтелігенції були Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу, на активізацію процесів національного відродження.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві ("З'єднані слов'яни") та у Полтаві ("Любов у істині"). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від'єднання України від Росії і прилучення її до Польщі.

Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 р.). Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло "Товариство з'єднаних слов'ян", очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху, але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності "Товариства з'єднаних слов'ян". Діяльність цього товариства в Україні набрала особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю. Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії – Волині – і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманітності слов'янського світу. Їхній патріотизм і національне чуття проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов'янської республіки. На відміну від інших декабристських організацій, Товариство з'єднаних слов'ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми. Об'єднання Товариства з Південним товариством декабристів восени 1825 р. привело до перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах російських декабристів.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з повстаннями призвела до повного розгрому декабристського руху.

Українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського визвольного руху.

На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується до Києва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До її складу входило 12 чоловік, серед яких були Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш. Програмними документами організації були „Книга буття українського народу” („Закон Божий”) та Статут.

Основні цілі братства:

· ліквідація самодержавства і кріпацтва;

· національне визволення України;

· утворення на демократичних засадах конфедерації слов’янських народів з центром у Києві.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – громади. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю (відкриття недільних шкіл, пропаганда літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Найвідомішими діячами громадівського руху були Микола Лисенко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Павло Чубинський та інші.

З прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено, незабаром припинено діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Частина громадівців емігрувала за кордон, де впродовж 1878-1882 рр. М. Драгоманов видавав перший український журнал „Громада”, в якому обстоював концепцію громадівського соціалізму. Він вважав, що основою справедливого суспільного устрою українського народу є федералізм. Втім щодо майбутнього державного устрою України, М. Драгоманов обстоював ідею української автономії в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією стало „Братство тарасівців”, засноване в 1891-1893 рр. Його учасники ставили за мету досягнення повної незалежності Української держави, обстоювали основні ідеї Т. Шевченка. Їхня діяльність підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянщині стала утворена в Харкові в 1900 р. Революційна українська партія.

Певні відмінності мало національно-культурне відродження в Західній Україні. Його засновники вийшли з середовища греко-католицького духовенства. Впродовж 1833-1837 рр. у Львові діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця”, заснований студентами університету Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким. Вони ставили за мету боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення української історії, традицій, перетворення української мови на літературну. В 1837 р. гурток видав альманах „Русалка Дністрова”. Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

2 травня 1848 р. у Львові було утворено першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду, що стала, по суті, українським національним урядом. Її діячі вимагали утворення української автономії в Східній Галичині, аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – „Галицько-Руська матиця”.

Характерною ознакою національного відродження в Галичині стала політизація, що виявилася у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Хлопоманство - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст., що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення із селянством (В. Антонович – ідеолог, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький).

Діяльність хлопоманів

• Основні форми діяльності - культурно-освітня діяльність, вивчення побуту, звичаїв, поетичної творчості українсько­го народу. Видавали рукопис­ний журнал і заснували підпільну українську школу
• Кінцева стратегічна мета - ліквідація царизму, кріпацтва, установлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців і поляків

1863 р. у зв'язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів та їхніх гуртків (громад) припинилася

Польське повстання 1863-1864 рр. – збройна спроба польських патріотичних сил звільнити свою країну з-під влади Російської імперії.

Періодизація розвитку громадівського руху

Громади діяли у Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Житомирі, Катеринославі.

1873 р. – у Києві відкрито Південно-Західне відділення Імператорського Російського географічного товариства (І. Лучицький, О. Лазаревський, О. Кістяківський, Ф. Вовк, П. Житецький, О. Русов, М. Старицький, М. Лисенко).

Братство тарасівців - українська таємна організація, заснована групою українських студентів улітку 1892 р. на мо­гилі Т.Шевченка в Каневі.

Основні ідейні засади - українці є окремою нацією; як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу; повна автономія України (на той час висунути це гасло не наважувався ніхто); єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої ідеї соборності Української держави); негативне ставлення до українофільства (культурництва), але визнання при цьому його користі для національного руху; радикалізм і екстремізм щодо відступників; необхідність створення українських шкіл; боротьба за використання української мови в школі, державних установах та родині;

Форми діяльності - члени братства проводили в основному організаційно-ви­ховну роботу, спрямовану на формування національної са­мосвідомості;

Принцип діяльності - братство було створене за принципом таємної організації і поділялося на «п‘ятірки», які в середині 90-х pp. XIX ст. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895 рр.) – один з найактивніших членів «Київської громади». За кордоном заснував часопис «Громада»; став прихильником соціалістичної ідеї. З 1889 р. – професор кафедри загально історії Софійського університету (Болгарія). У своїх поглядах М. Драгоманов відстоював право українського народу на політичну свободу та національну автономію; значні надії покладав на створення федеративної держави, в межах якої мала існувати національно-культурна автономія України.

60-ті рр. ХІХ ст. – формування загальноросійського народницького руху (революційний рух радикально налаштованої молоді, представників різночинної інтелігенції). Вірили у самобутній розвиток Росії, у те, що вона найближче стоїть до можливості побудови суспільства соціальної справедливості (соціалізму), тому що основою суспільної структури Росії залишалася сільська община.

Етапи народницького руху:

1) 1870-ті роки – «ходіння в народ» (широка агітаційно-пропагандистська робота серед селянства);

2) 1880-ті – поч.. 1890-х рр. – політична боротьба з самодержавством методами терору (1 березня 1881 р. – вбивство імператора Олександра ІІ).

Робітничий рух:

1869 р. – перший страйк робітників на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії;

1875 р. – в Одесі утворюється «Південноросійський союз робітників».

Наприкінці 80-х років ХІХ ст. – перші марксистські гуртки в Україні (Київ, Харків, Катеринослав; діячі – К. Мельников, П. Запорожець, А. Луначарський, П. Точинський).

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.