Курс “Історія України”, його мета і завдання. 5 страница

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада. Проте поступово козацька старшина перебрала на себе розв`язання найважливіших проблем, що постали перед новоутвореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспільного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні справи, фінанси тощо.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд, що складався з генерального обозного, генерального судді, генерального писаря, генерального підскарбія, генеральних осавулів, хорунжих та бунчужних. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління.

4) суд і судочинство, правова система, що склалася на основі Литовських статутів, Магдебурзького права та інших правових джерел, що діяли напередодні 1648 р. Водночас вона поєднала норми козацького звичаєвого права і гетьманські універсали як нове джерело права. Гетьман України заснував Генеральний військовий суд, що вважався найвищою судовою інстанцією.

5) зміни соціально-економічного устрою – ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння, скасування панщини і фільваркової системи, формування козацького й селянського землеволодіння.

6) фінансова система та податки – формування власної податкової і фінансової політики.

7) військо – військові структури були не тільки ініціатором побудови державної системи, а й базою для її створення; провідна їх роль ви­явилась у тому, що козацька військова адміністрація кон­тролювала всі сфери суспільного життя, крім релігійної.

8) зовнішньополітична діяльність – дипломатичні відносини з іншими країнами, насамперед Росією, Османською імперією, Кримським ханством тощо.

Специфіка українського державотворчого процесу в цей період полягала в тому, що виникнення і розвиток державних та військових структур відбувався поза класичною схемою: держава – військо. Якщо у сусідніх народів армія створювалася для вирішення завдань зовнішньої політики, то в Україні ор­ганізоване у військову силу козацтво створило (за тради­ціями Запорозької Січі) в 1648 р. свої державні інститути з метою максимальної мобілізації сил народу. Водночас відбувався процес згортання республікансько-демократичних інститутів на користь монархічної форми правління. Усунення козацьких мас від управління дер­жавою, добір керівних кадрів за “свояцьким” принципом згодом призвели до того, що рядове козацтво спокійно спостерігало обмеження автономних прав України у складі Російської імперії.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте, ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Поступово гетьман відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади.

3. Зовнішня політика Української держави й

укладення союзу з Росією

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови всередині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать недиференційованість органів влади, не­визначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад – козацької та королівської, що було зумовле­но визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набу­ли люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів.

Загалом 1653 р. приніс Україні багато горя, соціаль­них потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошення Подільського воєводства й пів­денної частини Волині в козацькій армії відчувалася не­стача продовольства. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, поту­рання синові, за спустошення міст і сіл, голод, морови­цю, неясність перспектив політичного становища Геть­манщини. На початку червня 1653 р. було розкрито чер­гову змову проти Б. Хмельницького, а її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах Украї­ни становили щонайменше 40–50 відсотків населення, багато козаків не могли виконувати військову повинність і переходили в стан міщан чи селян.

Гетьман вдавався до репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби. Лютували епідемії чуми й холери. Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Підписання у грудні кримсь­ким ханом сепаратного миру з Польщею було зумовлено забороною гетьмана брати ясир на козацькій території, зближенням з Росією (6 грудня 1653 р. на старшинській раді було схвалено рішення щодо московської протекції). У червні старшинська рада втретє відхилила ідею союзу з Оттоманською Портою, але її рішення Б. Хмельниць­кий приховав від султана. Блокуванню з Туреччиною найбільше опиралися І. Виговський та А. Жданович.

Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Ста­лося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Бере­стейську битву 1651 р. Саме “кримський” чинник, про­вал зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайському регіоні стимулювали становлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. Вона зумовила масштабні геополітичні зрушення в централь­ноєвропейському регіоні.

Політична ситуація в 1653 р. не залишала надій на мир з Польщею, а турецько-татарсь­ке покровительство вважалося неприйнятним. Тому геть­ман навесні – влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював “вічний мир” з Річчю Посполитою від 1634 р. Побоюю­чись зближення гетьмана з Кримом і Туреччиною, цар, мабуть, повірив погрозам гетьмана піти під владу му­сульманських володарів, якщо не одержить протекцію Москви. Фактично наміри Б. Хмельницького і царя збі­галися не тільки щодо мети – ослабити Польщу, але й щодо звільнення балканських християн від влади Порти. Обидва вони підтримували зв’язки з болгарами та серба­ми, тому під час війни Туреччини з Венецією частина султанського флоту постійно перебувала біля Чорномор­ського узбережжя, боячись нападу козаків.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася рада, яка при­йняла рішення, що суттєво змінило українську історію. У ній взяли участь представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяслава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Взагалі ніякого пи­сьмового договору в Переяславі підписано не було. Визначення відносин в усіх сферах між Україною і Москов­щиною було відкладено на деякий час.

Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною і Московщиною укладено вій­ськовий союз, протекція московського царя поширювала­ся на територію Лівобережної України та давалась царсь­ка гарантія збереження всіх прав і вольностей усіх ста­нів українського суспільства.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли – гене­ральний суддя Семен Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря – привезли цареві проект догово­ру у формі петиції з 23 розділів. Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал його не зберігся.

Основними його пункта­ми були:

• невтручання царських представників у справи міс­цевих судів та управління;
• збереження прав і вольностей Війська Запорозько­го, козаків, шляхти та міщан;
• 60-тисячний козацький реєстр;
• виборність гетьмана і старшини;
• встановлення платні реєстровим козакам;
• право гетьмана приймати чужоземних послів;
• участь московського війська у війні з Польщею.

27 березня 1654 р. українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту з привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї Української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею і Туреччиною.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику про­текторату на підкорення української території.

Російський історик державного права В. Сергієвич вважав, що цей договір є персональною унією, тобто, він об'єднував дві держави під владою одного спільного мо­нарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою і Польщею). М.Грушевський був переконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М'якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. В.Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмель­ницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією.

Об'єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. На її території було збережено влас­ну військову, адміністративну та судову владу. Право­славна церква, як і всі віруючі, вже не зазнавала релігій­ного переслідування.

Загалом Переяславсько-московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьманату, засвідчив правову форму його відо­кремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою.

У сучасному розумінні українсько-російські відносини будувалися не стільки на принципах протекторату, скільки на конфедеративній основі. В будь-якому разі угода не була для України, за словами сучасного українського історика Олени Апанович, “ні трагедією, ні ганьбою”.

Головним підсумком боротьби 1648–1657 рр. було створення автономної за статусом української козацької напівдержави з територією, кордонами (хоча й не чітко визначеними), органами влади, збройними силами, пра­вовими нормами на базі звичаєвих законів, визнання її існування деякими державами. Намітився процес еконо­мічної інтеграції українських земель, почався рух суспільства у напрямі протокапіталістичного розвитку. Од­нак такий перебіг подій не влаштовував ні Польщу, ні Росію, ні Туреччину, тому вони зробили все, щоб забло­кувати самостійний розвиток Гетьманату. Негативну роль у становленні української державності зіграв також глибокий розкол всередині українського суспільства.

Загалом Гетьманат за часів Б. Хмельницького як старшинсько-козацька республіка був сплавом моделі Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької ар­мії. Це була воєнізована держава, в якій система козацт­ва механічно переносилась на адміністративно-територіальну, що породжувало численні проблеми. Політичною елітою козацької держави була реєстрова старшина, а представники запорозької старшини – військовими ва­тажками. Крім того, в Гетьманаті переважали монархіч­ні та династичні тенденції.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте характеристику тим подіям, що можуть підтвердити револю­цій­ність змін в українському суспільстві.

2. Охарактеризуйте основні етапи Національно-визвольної боротьби українського народу 1648 – 1676 рр.

3. Яке місце козацтва у війську Б.Хмельницького?

4. В чому полягала специфіка українського державотворення доби Б. Хмельницького?

5. Чи можна провести паралелі між Українською національною революцією середини XVII ст. та тогочасними подіями в Європі? Аргументуйте відповідь.

Тема 5

КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА (сер. XVII – XVIII ст.)

Мета і завдання

Обґрунтувати причини поступової втрати Україною своєї державності впродовж другої половини XVII – у XVIII ст. Дати характеристику спробам української еліти зберегти свої автономні та політичні права. Висвітлити причини громадянської війни та Руїни, її поширення на всі сфери життя українського суспільства. Розкрити причини, методи остаточної ліквідації автономії України царською Росією.

План лекції:

1. Українські землі в період Руїни (друга половина XVII ст.).

2. Боротьба російського царизму з українською автономією.

3. Знищення Гетьманщини.

Основні поняття:

Слобожанщина, Гетьманщина, козацька старшина, Руїна, Малоросія, Північна війна, Малоросійські колегії, Конституція Пилипа Орлика, Новоросія, поділи Речі Посполитої, опришки, гайдамаки.

Література:

1. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVII – початок ХХ ст.) – Львів, 1996.

2. Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник. – К., 1995.

3. Гетьмани України. Історичні портрети. – К., 1991.

4. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна // Україна крізь віки. – Т. 8. – К., 1999.

5. Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760 – 1830). – К., 1996.

6. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб’янки. – К.. 1992.

7. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. – К., 1994.

8. Романцов В. Український етнос на одвічних землях та за їхніми межами (XVIII – ХХ століття). – К., 1998.

9. Цуп В. Похресник Мазепи // Політика і культура. - № 3 (182). – 2003. – с. 42-43.

10. Чухліб Т. Козаки та Яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500 – 1700 рр. – К., 2010.

11. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

12. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків – К., 1990.

13. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006.

1. Українські землі в період Руїни (друга половина XVII ст.)

Після смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 р. на старшинській раді прийнято рішення про обрання до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського, який свого часу виконував обов’язки Генерального писаря при Б. Хмельницькому. Незабаром, в жовтні 1657 р., І.Виговського обрано повноправним гетьманом, що означало скасування принципу монархічного правління, який відстоював Б. Хмельницький.

Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі Національно-визвольної війни, оскільки спричинила боротьбу за владу в середовищі української козацької еліти. Розгортання цієї боротьби призвело до громадянської війни і, як наслідок, до занепаду козацької держави.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. У своїй політиці новий гетьман припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної ситуації в Україні і поширенні опозиційних настроїв у козацько-старшинському середовищі:

· обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало протест з боку простого козацтва;

· шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, міщан і селян, що спричинило повстання проти гетьмана, очолюване полтавським полковником М. Пушкарем і кошовим отаманом запорожців Я. Барабашем;

· недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних перетворень, що відбулися в ході Національно-визвольної війни, і вважав за можливе часткове відновлення старих шляхетських порядків;

· спробував заручитися військовою підтримкою Москви для боротьби з опозицією і створив підґрунтя для втручання російської влади у внутрішні справи козацької держави (Москва провокувала загострення боротьби між сторонами, намагаючись посилити свій вплив в Україні);

· скористався допомогою Криму для боротьби з непокірними, вперше залучивши татар не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби із старшинською опозицією і повсталим народом.

У протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства. У вересні 1658 р. він уклав Гадяцький договір, згідно якого:

1. Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали автономне Руське князівство на чолі з гетьманом у складі Речі Посполитої (свобода релігійного віросповідання, збереження прав і привілеїв козацтва, відкриття 2-х академій, шкіл, друкарень);

2. Законодавча влада належала національним зборам; передбачалась самостійність фінансової системи, військо складалось з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

3. Відновлювались соціально-економічні відносини, що існували до початку Національно-визвольної війни, Руське князівство позбавлялось права на самостійну зовнішню політику.

Як вказують українські історики Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г., прагнення І. Виговського та його найближчого оточення створити з України державу європейського взірця під протекторатом польського короля, але з усіма ознаками суверенної держави, прагнення розбудувати державу, перевівши козацьке звичаєве право на типові для Європи рейки аристократичної або напіваристократичної республіки, було їх заслугою. А водночас і помилкою, бо народ до таких перетворень не був готовий і не зрозумів їх (Цит. за: Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 53).

Орієнтація І. Виговського на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Антигетьманький рух очолили І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко та ін.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Незабаром в жовтні він підписав Переяславські договірні статті, що регламентували подальші стосунки козацької України з російською владою (обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху).

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва.

Восени 1660 р. Ю. Хмельницький, після невдалих військових операцій проти Польщі, підписав Слободищенський трактат, згідно якого Україна поверталась під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва і старшини Лівобережжя, серед яких переважали проросійські настрої, відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький склав гетьманську булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу здобув Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені передумови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Основними причинами Руїни були:

· розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

· посилення антагонізму між різними станами українського населення;

· слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

· боротьба геополітичних інтересів Російської держави. Турецької імперії, Речі Посполитої тощо;

Характерними ознаками Руїни були:

· загострення соціальних конфліктів як наслідок соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів козацтва і селян;

· початок громадянської війни, що спричинила розкол України за територіальною ознакою;

· поява у свідомості певної частини політичної еліти небезпечної тенденції – відмови від національної державної ідеї, повернення до ідей автономізму;

· жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву;

· поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі тощо).

В 1667 р. Росія і Річ Посполита уклали між собою Андрусівськеперемир‘я терміном на 13,5 років (Російській державі повертались Смоленськ і Сіверська земля; Україна поділялася по Дніпру на Лівобережжя і Правобережжя, підпорядковані відповідно Росії та Польщі; Київ на 2 роки залишався за Росією, згодом мав перейти до Речі Посполитої; Запоріжжя формально перебувало під владою двох держав).

Отже, Україна зникає як суб‘єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об‘єктом їхньої колонізації. Кожний гетьман Лівобережжя укладав окремий договір (статті) з московським урядом, що значно обмежували «Березневі статті» Б. Хмельницького 1654 р.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об‘єднання України очолив П. Дорошенко (1665 – 1676 рр.). Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об‘єднання етнічних земель України, але зазнав невдачі.

П. Дорошенко став на шлях обмеження впливу Польщі, а надалі – відвертого розриву з нею; здійснив кілька реформаторських заходів:

1) створив постійне наймане військо (сердюцькі полки), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

2) покінчив як з отаманством старшин, так і практикою скликання чорних рад;

3) відновив принцип призначення полковників;

4) запровадив нову митну лінію на кордоні, випускає власну монету;

5) сприяє заселенню спустошених земель Правобережжя;

6) усвідомлював значущість існування національної Церкви для утвердження самостійності України;

7) у соціально-економічній сфері проводив політику утвердження козацького типу господарства, визнання соціальних завоювань селянства та недопущення до маєтків шляхти.

На початку 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережної України, усунув І. Брюховецького і об‘єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об‘єднаної України.

Відкрилась перспектива відродження возз‘єднаної Української держави. Проте вкрай несприятлива геополітична ситуація і відсутність єдності в діях українських сил стали на заваді реалізації цієї перспективи.

З метою організації опору Польщі П. Дорошенко повернувся на Правобережжя, залишивши в Лівобережній Україні наказним гетьманом чернігівського полковника Дем‘яна Многогрішного. Останній, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутному становищі, перейшов на бік Росії і за підтримкою російського уряду був обраний гетьманом Лівобережної України (1668–1672 рр.). Українська держава знову розкололася на два гетьманства.