Витоки та джерела вивчення управлінської думки в Україні

Старовинні поселення етнічних територій сьогоднішньої України вже мали визначені уявлення управління. Довгий час, як і у інших народів світу, вони існували на рівні практики, а з часом – мистецтва, тобто сформованих правил, керівництв з ведення економіки. В контексті розвитку античної культури можна виділити філософські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзиса. Але за нестачею письмових свідоцтв того часу, управлінські погляди старовинного поселення України ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Цього вже не можна сказати про Україну княжих часів (Київська держава IX – XIIIст. та Галицько-Волинська держава XIII – XIVст.). Витоками знань з управлінської думки цього часу є численні письмові пам’ятки: акти, документи, реєстри, часописи, кодекси правил.

Суспільний устрій Київської Русі спирався на три основні влади землеволодіння: княже, боярське, монастирське. На цих видах власності на землю затверджувалися форми господарювання, а також управління ними.

Не можна не відмітити велику роль у встановленні управлінської думки в Україні, що має Києво-Могилянська академія, яка була заснована у 1632р. митрополитом Петром Могилою. Академія довгий час (аж до закриття її царським урядом у 1817р.) була центром освіти та управлінської думки в Україні, а за часів царя Олексія Михайловича – і у Росії. Перш за все це пов’язано з високим рівнем викладання дисциплін з освіти та управління у сфері економіки та агрономії. Академія випускала не тільки Українських єпископів, але й добре підготовлених агрономів-організаторів й економістів, які залишили глибокий відбиток в розвитку агрономічної й економічної культури Східної Європи.

Держава приймала участь у встановленні фінансово-кредитної та грошової системи, в її нормальному функціонуванні. В першій чверті XIXст. майже половину всіх мануфактур було засновано державою. Промислове підприємництво в Росії та в Україні започатковувалося як державне підприємництво. Держава підтримувала розвиток промисловості, будівництва, залізничного транспорту через створення акціонерних товариств. Серед інших методів підтримки державою приватної ініціативи й підприємництва – різні податкові пільги, зокрема, звільнення від усіх видів податків на довгий час, пільгове кредитування, державні замовлення тощо.

Державою була започаткована протекціоністська (“заступницька”) політика. Промислові підприємці потребували більш високих та можливих тарифів, вважаючи їх головним фактором успішного розвитку національної промисловості. Ряд економістів України (П.Мічурін, М.Соболєв та ін.) також були прибічниками протекціонізму при активному втручанні держави в економічне життя. Інші, серед яких був і Вернадський, виступали за незалежне підприємництво. Але Вернадський не повністю відкидав необхідність втручання уряду в економіку. Він вважав, що таке втручання не потрібно, коли ринки визволилися від феодальної залежності, але створення таких ринків - справа уряду. Для Росії середини XIXст. це значило ліквідування кріпацтва.

Погляди Вернадського, як і інших економістів, на економічну та управлінську роль держави, необхідно брати до уваги відповідно до конкретного хронологічного періоду, до якого вони відносилися.

У кінці XIXст. початку XXст. в українській економічній літературі були висвітлені питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і самоврядування місцевих господарчих органів.