Особливості використання різних частин мови у професійному спілкуванні. Іменники на позначення професій, посад, звань.

Слово реалізує свої емоційно-експресивні і семантичні можливості в контексті. І хоч ділове мовлення позбавлене емоційності, багатство (різноманітність) форм має стилістичні функції, які будуть тим вдаліше реалізовані, чим точніше вони будуть вибрані.

У практичному мовленні важливо чітко (автоматично) вибирати один із варіантів форм іменних чи дієслівних мовних одиниць. Це можливе за умови знання не лише правил мови, а й її норм.

Підвищення рівня культури мовлення передбачає відновлення та систематизацію знань також і з морфології, центральне місце в якій займає вчення про частини мови.

Морфологія являє собою складну систему, у якій взаємодіє лексичний склад мови. Але пізнання цієї системи здійснюється через слово, бо в ньому реалізується певне значення, воно є носієм національних граматичних ознак та засобом організації і вираження думки. Іншими словами, об'єктом морфології є слово як частина мови, тобто як засіб вираження певного частиномовного значення, як зосередження типових граматичних значень і граматичних форм, як засіб вираження певних синтаксичних зв'язків.

Частиною мови прийнято називати клас (групи) слів, що мають спільне частиномовне значення, тотожний набір граматичних ознак і здатність вступати в однакові синтаксичні зв'язки й виконувати ту ж саму синтаксичну функцію. За значенням, набором граматич­них ознак і синтаксичною функцією всі слова української мови прийнято поділяти на три групи. Першу становлять самостійні, або повнозначні частини мови: іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова і прислівники.

До другої групи належать прийменники, сполучники і частки, тобто службові частини мови, що об'єднують слова, які позбавлені номінативного значення і служать лише для вираження різних відношень між повнозначними словами, тобто для реалізації зв'язків між членами речення, словосполученнями і реченнями та надання додаткових семантичних, модальних і експресивних відтінків окремим словам та різним синтаксичним одиницям.

Третя група частин мови представлена вигуками, що не мають номінативного значення, проте служать для вираження різних емоцій і волевиявлення.

Найбільшої уваги заслуговують повнозначні частини мови, зокрема система їх словозміни.

Іменник– це самостійна повнозначна частина мови, яка виражає значення предметності в граматичних категоріях роду, числа, відмінка і відповідає на питання хто? що?

Рід– це одна із найважливіших категорій іменника. Іменники української мови, які вживаються у формі однини, мають рід – чоловічий, жіночий, середній. Його визначають з увагою на лексичне значення та формальні показники (закінчення).

Лексичне значення слова впливає на визначення роду іменників, що є назвами осіб.Помилки щодо вживання часто виникають через не­правильне розуміння їх функціонального навантаження: багато цих іменників є назвами осіб за професією, родом занять, посадою, зван­ням, їх використовують для позначення чоловіків і жінок, напр.: банкір, викладач, декан, депутат, заступник, міністр, начальник, нота­ріус, професор та ін. Використання іменників чоловічого роду для називання осіб жіночої статі пов'язане з наявністю / відсутністю мовних засобів означення цієї статі.

Якщо їх немає, то узгоджене означення та присудок мають форму чоловічого роду, напр.: Наш керівник повернувсяз відпустки. Форми жіночого роду набуває дієслово-присудок за умови наявності власно­го жіночого імені чи прізвища, займенника вона або інших синтаксичних показників, напр.: Наш керівник Марія Лозова першою привіталамене з призначенням на нову посаду.

Рідше трапляються у мовленні випадки, коли іменники жіночого роду, переважно це назви жіночих професій, використовують на позначення осіб чоловічої статі. Граматична форма роду іменника не змінюється від реальної її спрямованості на чоловіка: порядок застосування аналогічний до іменників чоловічого роду, пор.: Наша няня Марія захворіла але Наша няня Андрій захворів.

Окремо слід виділити іменники чоловічого роду прикметникового та дієприкметникового походження, утворені за словотвірною модел­лю російської мови або запозичені з неї, напр.: керуючий, завідуючий, командуючий, виступаючий, віруючий. Якщо в українській мові є похідні іменники «із завершеною іменниковістю» стосовно граматичного роду, то немає потреби використовувати субстантиви, напр.: завідувач, командувач.

Іменників спільного (чоловічого і жіночого) роду із подібним значенням є мало, напр.: голова, колега, листоноша, староста, суддя та деякі інші. їхня граматична форма цілком відображає пов'язане з позамовною дійсністю розрізнення статей, пор.: Наш листоноша приніс пошту і Наша листоноша принесла пошту.

Виділяють кілька груп іменників, у морфологічній формі яких не закладене розмежування за статтю:

1) назви наукових ступенів і звань, напр.: доктор, кандидат, професор, доцент, науковий співробітник;

2) офіційні, адміністративні, посадові назви, напр.: президент, посол, прем'єр, прем'єр-міністр, член уряду, депутат, профспілковий діяч;

3) назви осіб за військовими спеціальностями, напр.: воїн, боєць, офіцер, пілот, майор, капітан, міністр оборони;

4) інші найменування соціально-оцінного типу, напр.: лауреат, ін­женер, інженер-будівельник, консультант, етнограф, інспектор тощо.

Отже, в українській мові, окрім іменників чоловічого, жіночогонапозначення професій, посад, звань, є іменники середнього й парного родів: студент – студентка, аспірант – аспірантка, патріот – патріотка, письменник – письменниця, учитель – учителька, редактор – редакторка; іменники спільногороду: сиротина, симпатяга, добряка, розумака, трудяга, нероба, незграба, волоцюга, недотепа, єхида, непосида, ненажера, просторіка, нездара, хитрюга, хапуга, друзяка – це т.зв. фемінативи; іменники потенційного роду (середнього):базікало, ледащо, мурло, мазило, брехло.

Процес творення похідних іменників жіночого роду не є простий. Треба уважно стежити за тим, щоб не порушити семантичної та формальної співвіднесеності, напр.: друкар і друкарка, секретар і секретарка. Варто зважати на контекст уживання таких назв професій, напр.: Зарахувати на посаду друкаря офсетного друку Кравець Л.П. і Зарахувати на посаду друкарки-референта Кравець Л.П.

Для виділення родостатевих протиставлень іноді послуговуються назвами типу жінка-міністр, жінка-банкір, жінка-економіст. Уживаючи такі складні найменування в мовленні, слід пам'ятати, що граматичну форму роду програмує основне слово, щодо якого прикладка є означенням, напр.: У парламенті виступала жінка-міністр.

Показниками роду таких іменників здебільшого є словотворчі суфікси. За допомогою суфіксів утворюються співвідносні іменники жіночого роду від іменників чоловічого роду на позначення осіб за фахом, суспільною діяльністю, національністю, територіальною належністю тощо, напр.: економіст – економістка, прем'єр – прем'єрка, депутат – депутатка, завідувач – завідувачка. Особливо широко функціонують вони в розмовному мовленні, часто їх не фіксують словники. У мовленні, особливо діловому, неприйнятними є форми професорка, викладачка, начальниця.

Суфікс -к(а) витісняє в розряд пасивних формант -ис(а), який рані­ше активно використовувався в процесі творення співвідносних родо­вих форм, напр.: директор –директриса, актор – актриса. Він конкурував з суфіксом -ш(а) як носієм значення «дружина відносно свого чоловіка», напр.: професор – професорша. Випадків суфіксів-дублетів на позначення осіб жіночої статі за професійною ознакою небагато, напр.: директор – директорка, і директриса, і директорша. Усі сучасні словники вказують на розмовний відтінок у їх значенні.