Закон виключення третього

Цей закон діє лише між суперечними судженнями. Щоб діяти, необхідно прийняти одне і тільки одне рішення. Закон виключення третього – із двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, друге – хибним, а третього бути і не може.

У Аристотеля цей закон викликав великі сумніви. Він висловлювався про його неспроможність, коли розглядають майбутні події, настання яких у теперішньому часі ще не є визначеним, і тому невідомо, чи відбудуться вони в майбутньому, чи ні.

Розглянемо таке висловлювання: «Наступного року в цей самий час буде здійснено пограбування сторіччя». У цей момент йому складно приписати якесь логічне значення: воно не є істинним, але і не є хибним. Таким самим є і заперечення цього висловлювання. Проте закон виключення третього стверджує, що або саме це висловлювання, або його заперечення має бути істинним.

У зв’язку з цим Аристотель запропонував обмежити сферу використання цього закону лише висловлюваннями про минуле і теперішнє. До висловлювань про майбутнє він не можу бути застосований.

Для журналіста і редактора тут важливо з'ясувати, що при конструюванні (і редагуванні) суперечливих, протиставних висловлювань вони мають справді суперечити одне одному, бути протилежними, виключати одне одного: «На Марсі є життя» або «На Марсі життя немає».

На землі пілот може бути й м'якою, і делікатною людиною, а в польоті – зібраним, вольовим.

Це якості не протилежні, на що безпідставно вказує сполучник «а», вони поєднуються в структурі однієї особистості і не виключають одні одних.

ЛЕКЦІЯ 4

ТЕМА: Логічні основи редагування тексту

ПЛАН

1. Логічні основи побудови тексту. Критерії логічного аналізу тексту

2. Комунікативний ефект видання та логічне нормування тексту

3. Методи реалізації логічного аналізу у журналістиці

Для того, щоб зрозуміти основні принципи логічного аналізу тексту, слід мати уявлення хоча б про коротку характеристику його виникнення і сприйняття. Розглядаючи текст як продукт мови, ми загалом охоплюємо лише одну з останніх ланок цих процесів. Те, що зазвичай називають текстом і те, що

постає в кожному окремому випадку як результат конкретного мовленнєвого акту (закріпленого до того ж певними засобами), в дійсності є складним феноменом.

У лінгвістичному аспекті насамперед слід продовжити ретроспективну схему від мовлення до мови. Прийняте розмежування понять «мова»і «мовлення»у мовознавстві дозволяє відновити процес виникнення тексту наступним чином: мова – мовлення – текст. Загальна картина створення тексту з цього погляду має такий вигляд. Люди розуміють один одного завдяки тому, що висловлюють свої думки спільно (в типових випадках – якоюсь конкретною національною мовою).

Така мова містить певний запас відносно простих виразів і комплекс правил, за допомогою яких вони перетворюються і поєднуються в більш складні вирази. Як прості вирази, так і правила, за якими вони перетворюються і поєднуються в складні, однаково знайомі і людині, яка створює текст, і людині, яка сприймає його. Інакше текст втратив би одну зі своїх найважливіших функцій – комунікативну.

Ця загальна схема враховує лише лінгвістичну сторону виникнення тексту і тому повинна бути доповнена елементами, пов’язаними з діяльністю свідомості.

Крім комунікативної мова і мовлення виконують ще й репрезентативну функцію. Словами, які входять до складу даної мови, позначаються певні явища, тому мовлення являє собою засіб вираження і передачі деякої інформації. Звукові й графічні комплекси, що сприймаються адресатом, народжують в його свідомості мислитель ні процеси, аналогічні тим, які відбуваються у свідомості людини, яка творить текст.

Кожний акт мовлення – дещо довготривалий процес. Мить закінчення якогось конкретного акту мовлення є одночасно і миттю народження конкретного тексту. Відношення між мовою і мисленням, мовленням і текстом, таким чином, утворює наступний ланцюг: «мова і свідомість – мислення і мова (конкретні процеси мислення і конкретні акти мовлення) – текст (конкретні тексти)».Місце тексту в цій схемі визначається його прямим зв’язком з мисленням і мовленням і непрямим (через мислення і мовлення) з мовою.

Але навіть ця схема не є повною, адекватною реальним процесам виникнення тексту – навіть якщо приймати до уваги

тільки психічні і мовленнєві аспекти цих процесів. Перехід від мови безпосередньо до конкретних (а відповідно індивідуальних) актів мислення і мовлення, тобто мовлення розглядається як проста актуалізація системи мови.

Метою мовленнєвого спілкування є не пряме чи непряме відтворення структури мови, а здійснення за допомогою мови повідомлення, мовленнєва комунікація.

З огляду на позицію науковця А. А. Леонтьєва, який твердить, критикуючи «індивідуально-психічний» підхід до мовлення: «Від такого підходу можна було б відмовитися лише за умови, якщо ми запропонуємо інше уявлення про процес комунікації, що більшою мірою відповідає нашим сучасним знанням про природу і конкретні факти мовленнєвого процесу.

Таким уявленням і є «діяльне»уявлення глобального «мовлення», як певний вид діяльності, точніше – мовленнєвої діяльності». З цього погляду, ланцюжок, який ми розглядали слід доповнити ще однією важливою ланкою, яка відповідає мовленнєвій діяльності – тим складним мовним і психічним механізмам, які керують окремими інтелектуально-мовленнєвими актами.

Слід відмітити, що цей ланцюжок можна розглядати у одному напрямку (від мови і свідомості – через середні ланки – до тексту) тільки для пояснення виникнення якогось конкретного тексту. У цьому випадку мова э дещо первинне, те, що передує мисленню, мовленню, а отже, тексту.

Таким чином, важливо розглядати смислові властивості повідомлення не відокремлено, а в тісному зв’язку з тими реальними психологічними і мовленнєвими механізмами, які супроводжують створення і соціальне функціонування текстів. Повідомлення, що надходить до редактора і далі в ланки масових інформаційних процесів – це складний синтез, де «логічне» ніколи не існує у чистому вигляді і тому постійно потребує корекції.

З точки зору логіки текст являє систему висловлювань, які повинні відповідати вимогам істинності і правильності. Поняття істинності характеризує думки, передусім судження, а поняття правильності – зв’язки між думками у формі міркувань.

Міркування – зіставлення думок, пов’язування їх задля відповідних висновків.

Правильне міркування – міркування, в якому одні думки (висновки) із необхідністю випливають з інших думок (засновків).

Типовий текст складається, як правило з трьох частин: вступу (розділу, де формулюється теза), основної частини (розділу, де наводяться аргументи) та підсумків (розділу, де даються висновки). Як ми бачимо, текст має структуру логічного умовиводу. Тобто він повинен підпорядковуватись логічним законам і правилам.

Є певний зв’язок між логікою і правописом. Логіка – наука про закони і форми правильного мислення, правопис розглядає закони і форми правильного написання. Основними задачами правопису є врегулювання написань, уникнення можливості варіантів написань, скорочення кількості винятків із правил, тобто виробка єдиних норм письма.

Розглянемо кілька прикладів, які показують єдність логіки та правопису. Найголовніші правила пунктуації співпадають із логікою висловлювань. Наприклад, пунктуаційними знаками (комою, комою з крапкою та ін.) відокремлюються одне від одного прості речення, що входять до складного. Але у логіці висловлювань прості судження, що входять до складу складного судження, теж відокремлюються знаками логічних сполучників.

Достатньо часто правила правопису формулюються як умовно-категоричні силогізми. Наприклад. «Коли перша частина складного слова прикметник, то сполучний звук буде о». Вибір варіанта написання являє собою побудову висновку з умовно-категоричного умовиводу (правило правопису задає своєрідний логічний алгоритм).

Правильне мислення характеризується чіткою визначеністю, послідовністю, несуперечністю та доказовістю.

Логічна чіткість, насамперед, пов’язана з дотриманням закону тотожності. Для того, щоб текст був логічно чітким, треба знати відповідну сферу об’єктивної дійсності, про яку йдеться у ньому; вміло користуватися синонімами й омонімами; використовувати найновішу наукову термінологію; не вдаватися до

полеміки, попередньо не визначивши тезу доведення і основних понять, якими доводиться оперувати.

Обумовленість переходів у тексті полягає у дотриманні при-чинно-наслідкових зв’язків між фрагментами тексту різних рівнів (від речення до глави). Попередній фрагмент повинен продукувати наступний.

Логічна послідовність викладу пов’язана з обумовленістю переходів і теж має велике значення. Вона сприяє сприйняттю інформації, викликає в читача довіру до змісту тексту.

Логічною основою необхідності доказового мислення є закон достатньої підстави, який не лише дозволяє, а й змушує людину сумніватися в істинності пропонованих ним думок. Згідно з цим законом, достовірними можна вважати лише обґрунтовані, доведені думки, істинність яких встановлена.

Про необхідність доказового мислення свідчить практика. У наш час доказовість мислення набуває якісно нового значення.

Це пояснюється потребою викорінення виробленої упродовж десятиліть звички вірити «на слово» так званим класикам, поширенням різноманітних марновірств. Особливо важлива доказовість у редакторській і журналістській праці. Матеріал статті повинен містити тільки перевірені дані, аргументи потрібно підбирати максимально доказові.

Побудова художньо-публіцистичного тексту визначається такими критеріями:

– Текст повинен містити компоненти, які відносяться до інформативного та репродуктивного регістрів. Під компонентами репродуктивного регістру маються на увазі повідомлення про події та стан одиничних об’єктів, що спостерігаються у момент їхнього безпосереднього стеження.

– Текст повинен містити повідомлення не про одну, а про кілька подій.

– Події, що описуються у тексті, мають бути пов’язані одна з одною.

– Текст повинен містити нетривіальну інформацію, яка відповідає інформаційним інтересам читачів.

– Якщо текст містить узагальнення, то вони мають бути логічно обґрунтовані змістом даного тексту.

– У тексті не повинно бути деталей, які не мають ніякого відношення до основного змісту.

– У тексті не має бути пропуску суттєвої для змісту інформації.