Та присвоєння її власником землі

З графіка видно, що фермер (він же власник землі) буде наймати робітників до точки L₁, тобто поки граничний продукт останнього найманого робітника не зрівняється з розміром заробітної плати. Заробітна плата всіх працівників визначається площею OW₁EL₁. Інша площа, W₁ДЕ, і є величина земельної ренти. П. Самуельсон робить висновок, що розмір земельної ренти визначається “залишковим методом”, коли з загальної величини створеного продукту віднімають сукупну величину заробітної плати. По праву приватної власності рента дістається власникові землі (він же фермер).

Тепер визначимо величину ренти за умови, що земля не належить фермеру, він лише її орендує.

Неокласики виходять з того принципу, що ціна будь-якого фактора, чи то заробітна плата, чи то відсоток, чи то рента, встановлюється на тому рівні, за якого попит та пропозиція вирівнюються. Розглянемо рис. 10.2.

Рисунок 10.2 – Утворення земельної ренти та присвоєння її орендарем

Відомо, що пропозиція землі є нееластичною. Тому крива пропозиції землі SQ₁ являє собою вертикальну лінію. ДД – крива попиту на землю, точка Е –такий рівень земельної ренти, що врівноважує попит та пропозицію земельних ділянок.

Якщо рівень орендної плати (ренти) підвищиться (вище точки Е), то пропозиція землі перевищить попит на неї, земельні власники будуть мати труднощі зі здачею землі в оренду, а тому знижуватимуть орендну плату, виплачувану орендарями.

Якщо ж рівень орендних ставок знизиться (нижче точки Е), то попит на землю перевищить її пропозицію. За цих умов власники землі будуть підвищувати орендну плату (ренту).

Виходить, тільки в точці Е буде спостерігатися рівновага попиту та пропозиції землі.

Неокласиків, на відміну від Маркса, цікавить не те, ким створюється рента, а те, від чого залежить рівень, на якому вона встановлюється.

Підсумком дослідження цього питання є два висновки:

1. Рівень ренти знаходиться в прямій залежності від нееластичності пропозиції.

2. Рівень ренти залежить від попиту на кінцевий продукт. Наприклад, якщо ціна й попит на пшеницю знизилися, то зменшиться і попит на землю, де вона вирощувалася. Виходить, упадуть ставки орендної плати. Можливою є й зворотна ситуація.

Земельна рента – це ціна, що сплачується за використання землі й інших природних ресурсів, кількість яких (їхні запаси) є жорстко обмеженою. Саме унікальні умови пропозиції землі й інших природних ресурсів, їхня фіксована кількість відрізняє рентні платежі від заробітної плати, відсотка, прибутку.

Якщо землевласник дає в оренду тільки землю як таку, то орендна плата, тобто сума грошей, що сплачується орендарем землевласнику, збігається з земельною рентою. Якщо ж землевласник дає в оренду землю, на якій є споруди, господарські будівлі та т. ін., то в орендну плату входять: 1) рента, тобто плата за користування землею як такою, 2) позичковий відсоток, що сплачується за тимчасове користування вкладеним у цю землю капіталом (відсоток на вкладений капітал), а також 3) амортизаційні відрахування на основний капітал. Це можна записати у вигляді:

ОП=R+r+A_{ОСН. КАП.} (10.1)

де ОП – орендна плата;

R – рента;

r – відсоток;

A_{ОСН. КАП} – амортизація основного капіталу.

Марксистська концепція земельної ренти виходить з того, що джерелом усіх доходів є додатковий продукт. Тому земельна рента так само, як прибуток і відсоток, є перетвореною формою додаткової вартості. К. Маркс виокремлював два види земельної ренти – абсолютну й диференційну. Остання досліджувалася також А. Смітом і Д. Рікардо.

Земля відрізняється від інших засобів виробництва тим, що вона не є продуктом праці, а кількість землі обмежена, і вона не може бути відтворена. Обмеженість землі веде до виникнення монополії господарювання на землю. Це означає, що кожна ділянка як об'єкт господарювання монополізований певним власником, який не допустить до своєї землі чужого капіталу. Монополія господарювання на землю обумовлює своєрідне ціноутворення в сільському господарстві.

У сільському господарстві, за інших рівних умов, родючі землі приносять більше прибутку, і всі підприємці (фермери) намагаються спрямувати кошти на обробку цих земель. Але через нестачу продукції, виробленої тільки на родючих землях, для задоволення попиту населення необхідним є виробництво й на неродючих. Але кошти будуть спрямовані на ці землі лише за умов вигідного вкладення капіталу, тобто їхній прибуток має бути приблизно однаковим (на родючих і неродючих ґрунтах). Іншими словами, ціна сільськогосподарської продукції регулюється витратами виробництва на менш родючих землях, які залучені до господарського обороту.

Індивідуальні витрати виробництва на гірших землях є вищими за витрати виробництва тієї ж продукції на середніх і кращих землях. У випадку, якщо орендар одержує порівняно хорошу землю в оренду від землевласника, останній вимагає передачу йому додаткового прибутку, оскільки він залежить не від кращої техніки чи організації виробництва, а від кращих якостей самої землі. І орендарю нічого не залишається, як віддати цей додатковий прибуток землевласнику. Додатковий прибуток, що виник на середніх і кращих землях та привласнюється землевласником, і утворює диференційну земельну ренту.

Існує два види диференційної ренти. Рента, що виникла у зв'язку з відмінністю земель за родючістю й місцем розташування, називається диференційною рентою І. Рента, що виникає в результаті додаткових інвестицій, які викликають зростання продуктивності праці, називається диференційною рентою ІІ. Таким чином, диференційна рента І поділяється на два різновиди: 1) рента за родючістю; 2) рента за місцем розташування (розташування земель поблизу ринків збуту).

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції може відбуватися двома шляхами:

– шляхом залучення в господарський оборот нових земель (рента І);

– шляхом більш інтенсивної обробки тих самих земель (рента II). Диференційна рента II неминуче виникає в умовах науково-технічного прогресу Нові капіталовкладення в сільському господарстві й обробній промисловості неминуче призводять до зростання продуктивності праці та зниження витрат. Таким чином, загальним результатом є збільшення ренти II. Звичайно, впровадження нової техніки здійснюється не одразу, а значить, зростання диференційної ренти II не є поширеним.

Відмінність між двома видами диференціальної ренти є такою: по-перше, диференційна рента І виникає на основі екстенсивного господарювання, тоді як диференційна рента II виникає тільки на основі інтенсифікації виробництва; а по-друге, одержувачі ренти I відрізняються від одержувачів ренти II. Диференційна рента І цілком привласнюється землевласником, а рента II – частково орендарем. Порівняльний аналіз видів диференційної ренти можна подати у вигляді таблиці (табл. 10.1).

Таблиця 10.1 – Види диференціальної ренти

Таким чином, рентні відносини є, власне кажучи, відносинами між власником землі й орендарем щодо розподілу прибутку. Одна його частина – у вигляді звичайного прибутку – дістається підприємцю, а іншу частку – у формі надприбутку – одержує земельний власник. Земельна рента – це форма економічної реалізації власності на землю.

Іноді виникає питання: чи одержує власник землі ренту, якщо він сам використовує свою ділянку для виробництва сільськогосподарської продукції? Якщо господарюючий суб'єкт і власник персоніфіковані в одній особі, то з середніх і кращих земель власник врожаю, продавши продукцію, дістане надлишковий прибуток (надприбуток). У випадку, коли суб'єкт господарює на землі, орендованій у власника, цей додатковий прибуток трансформується в ренту й привласнюється земельним власником. Ця рента й називається диференційною. Вона виникає на кращих та середніх землях і за своєю величиною диференційована залежно від родючості.

Земельна рента виникає через особливі економічні відносини, що складаються з присвоєння й використання землі. Землевласник (приватний власник чи кооператив, держава) має монополію власності на землю, оскільки тільки він на законній підставі привласнює землю. Власник передає своє право користування землею підприємцеві, що за умовами орендного договору тимчасово стає власником монополії господарювання на землі. Саме з цими монополіями пов'язаний механізм перетворення частини прибутку на ренту.

Диференційна рента І може бути отримана тільки з кращих і середніх за своєю природною родючістю земельних ділянок. Гірші земельні ділянки диференційної ренти І не дають.

Диференційну ренту II в принципі можна одержати з будь-якої земельної ділянки – кращої, середньої чи гіршої. Передумовою її появи є підвищення економічної родючості ґрунту та продуктивності земельної ділянки, яку викликали додаткові вкладення в неї капіталу й праці. Другий диференційний надприбуток із самого початку дістається підприємцю, що застосував більш ефективні капітальні витрати. Це спонукає орендаря поліпшувати землекористування і збільшувати продуктивність сільського господарства. Такий надприбуток орендар може одержувати до закінчення терміну орендного договору. Коли ж власник землі укладає з підприємцем орендний договір на новий термін, то він враховує результати капіталовкладень для поліпшення землі, зроблені без будь-якої його участі, й призначає більш високу орендну плату. У результаті новий надприбуток перетворюється на диференційну ренту II. Інтереси фермера, що прагне одержати вигоду від своїх нововведень, і власника землі, що бажає скористатися результатами чужої праці, природно, зіштовхуються: підприємець намагається одержати землю на якомога більш тривалий термін оренди, а власник земельної ділянки прагне скоротити цей термін, щоб одержати диференційну ренту.

Дотепер розглядався надприбуток, що утворюється на кращих і середніх ділянках землі. Тим часом навіть на гірших землях утворюється додатковий прибуток, але в іншій спосіб. Технічний прогрес спочатку розвивається, як відомо, у промисловості, а потім охоплює сільське господарство. Через відставання останнього в технічному відношенні тут на ту саму величину виробничих витрат припадає більше витрат на наймання робочої сили порівняно з промисловістю. Тому порівняно більше число сільських працівників створює відповідно великий за розміром прибуток, що перевищує розмір звичайного (середнього) прибутку, одержуваного підприємцем на гіршій земельній ділянці.

Надприбуток, що утворюється навіть на гірших ділянках, дістається власникові землі. Маючи монопольне право привласнювати землю (монополію приватної власності на землю), власник одержує абсолютну ренту – своєрідну данину, що збирається з гірших і всіх інших ділянок. Оскільки ринкова ціна на сільськогосподарські продукти включає абсолютну ренту, це веде до їх подорожчання. По суті справи, купуючи таку продукцію, усе суспільство сплачує данину земельним власникам.

Особливе місце посідає монопольна рента, що утворюється під час продажу товарів за монопольною ціною, яка перевищує їхню вартість (їхні середні витрати). Такий дохід утворюється в сільському господарстві на землях з винятковими властивостями, які дозволяють виробляти рідкісні культури (наприклад, особливі сорти винограду для одержання високоякісних вин). Він утворюється також у видобувній промисловості – на ділянці з копалинами, попит на які перевищує можливості їх одержання, а також у великих містах – на територіях, які є найбільш вигідними для спорудження великих комерційних будинків, торговельних центрів, престижних житлових будинків.

У розвинутому ринковому господарстві земля є об'єктом купівлі-продажу й має ціну. Однак необроблена земля, у яку не вкладені ніякі капіталовкладення, вартості не має. Що в такому випадку лежить в основі ціни на землю, чим визначається її величина? Власник землі прагне продати її за таку суму (ціну), яка, якщо покласти її в банк, буде приносити щорічний відсоток, що дорівнюватиме щорічній ренті.

Тому ціна землі залежить від двох факторів:

1) розмірів (величини) земельної ренти, яку можна одержати, ставши власником землі;

2) ставки (рівня) позичкового відсотка.

Цю залежність можна виразити формулою:

(10.2)

Наприклад, якщо щорічна рента дорівнює 2000 дол., ставка позичкового відсотка – 4 %, то ціна землі = 2000/4 × 100 = 50 000 дол.

Висновок: ціна землі зростає, якщо збільшується розмір ренти, і знижується, якщо підвищується норма відсотка.

Позиції різних економічних шкіл з цього питання майже збігаються.

Але в кожний окремий момент ринкові ціни на землю формуються під впливом попиту та пропозиції.

Для сучасних умов характерною є тенденція зменшення пропозиції землі з ряду причин (зростання міст, використання землі для інших несільськогосподарських цілей, створення національних парків і заповідників тощо). Одночасно зростає попит на землю. У результаті, в другій половині XX–на поч. XXI ст. в країнах Заходу сформувалася стійка тенденція до зростання ціни землі.

Існують альтернативні варіанти використання землі. Іншими словами, землю можна використовувати не тільки для вирощування зернових, худоби, але і як ділянку під будинок чи завод. Про що свідчить цей факт? Про те, що рентні платежі індивідуальних виробників виступають як витрати. Сукупна пропозиція землі завжди буде в суспільстві загалом, навіть якщо ніяка рента не виплачується за її використання, але з погляду окремих фірм і підприємств земля має альтернативні варіанти використання. Тому платежі повинні робитися конкретними фірмами, щоб виключити інше застосування землі. Такі платежі є витратами. З погляду суспільства немає альтернативи у використанні землі, як тільки самим суспільством. Тому для суспільства рента – це надлишок, а не витрати. Але оскільки є альтернативні варіанти використання землі, то рентні платежі фермерів чи інших індивідуальних користувачів є витратами; такі платежі необхідні для вилучення землі з альтернативного використання.

Ефективно використовувати власність на землю (одержувати дохід) можна за різних форм землекористування: і коли діє орендар чужої землі, і за надання землі її власником в іпотеку, і якщо власник землі цілком сам розпоряджається нею. Це означає, що сільське господарство може успішно розвиватися за плюралізму форм власності на землю. Вирішальне значення для одержання нормального доходу мають технічні й організаційно-економічні умови виробництва. Такі умови є в процвітаючих великих господарствах. Що ж до дрібних фермерських господарств, то вони потребують підтримки з боку держави: їм необхідна фінансова допомога, серйозні економічні стимули й сучасна інфраструктура сільськогосподарського виробництва, все те, що забезпечує агропромисловий комплекс.

10.2. Аграрно-промисловий комплекс (АПК)

АПК – це сукупність галузей національної економіки, задіяних у виробництві продукції сільського господарства, її збереженні, переробці та доведенні до споживача. До АПК входять чотири сфери.

I сфера – галузі промисловості, що постачають сільському господарству засоби виробництва та здійснюють технічне обслуговування сільського господарства.

II сфера – власне сільське господарство.

III сфера – галузі, що забезпечують доведення сільгосппродукції до споживача (заготівля, переробка, збереження, транспортування, реалізація).

У провідних країнах світу (Франція, Німеччина, США та ін.) питома вага витрат несільськогосподарських галузей у вартості продовольства, яке реалізується кінцевому споживачеві, становить 70-75 %.

IV сфера – інфраструктура: шляхово-транспортне господарство, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, система зберігання тощо. Слід зазначити, що ланки інфраструктури є в кожній з перших трьох сфер. Це дає привід деяким економістам не виокремлювати інфраструктуру в самостійну сферу.

Основою формування АПК є аграрно-промислова інтеграція, тобто процес з'єднання сільського господарства із суміжними галузями, які займаються обслуговуванням сільського господарства й доведенням його продукції до споживача. Аграрно-промислова інтеграція є результатом розвитку НТП, поглиблення суспільного поділу праці та спеціалізації виробництва. В умовах ринкової економіки агропромислова інтеграція є основою для формування агробізнесу.

Сутність агробізнесу – це сума операцій з виробництва й розподілу послуг у галузі постачання сільськогосподарської продукції, виробничих операцій на фермах, зберігання, переробки й розподілу сільськогосподарської сировини та предметів споживання, створених з неї.

Економічна сутність агробізнесу як нової системи аграрних відносин проявляється в процесі дедалі повнішого залучення аграрного виробництва до загального механізму кругообороту суспільного капіталу й посилення залежності сільського господарства від промисловості та інших галузей економіки. АПК стає ядром агробізнесу як нової відтворювальної системи, де промисловий капітал починає панувати над сільськогосподарським виробництвом, підкоряючись, у свою чергу, фінансовому капіталу.

Суб'єктами сфери сучасного агробізнесу є фінансово-промислові групи, великі промислові та аграрні корпорації, фермерські господарства, садівничі та городні господарства, посередники.

Сучасний агробізнес характеризується такими особливостями, як:

– відносна однорідність товарної продукції;

– висока конкуренція;

– підвищений ризик підприємництва;

– ціновий диспаритет в обміні з іншими галузями економіки;

– необхідність державної підтримки.

Найпростішою первинною формою агробізнесу є ферма. Процес концентрації та централізації виробництва веде до створення великих ферм і агропромислових об'єднань, тобто до поступової монополізації.

Монополізація може викликати зростання цін і, як наслідок цього, скорочення попиту. Скорочення попиту знизить дохід хліборобів, а зменшення обсягу виробленої продукції вдарить по споживачах.

З метою відновлення економічних умов, прийнятних для споживача й виробника держава в ринковій економіці повинна через систему дотацій здійснювати політику регулювання цін на сільськогосподарську продукцію.