ТЕМА 9. НАУКОВИЙ СТИЛЬ І ЙОГО ЗАСОБИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

Основні питання теми:

® Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

® Особливості наукового тексту і професійного викладу думки.

® Мовні засоби наукового стилю.

® Оформлення результатів наукової діяльності.

® План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.

® Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлення посилань.

® Реферат та його складові.

® Стаття як самостійний науковий твір.

® Основні вимоги до виконання та оформлення курсової та бакалаврської роботи.

® Рецензія, відгук як критичне осмислення наукової праці.

® Науковий етикет.

[Ключові слова:науковий стиль,план, тези, конспект, бібліографічний опис, анотація, конспект, реферат, стаття, наукова стаття, наукова доповідь, курсова робота, бакалаврська робота, дипломна робота, магістерська робота, рецензія, науковий етикет.

& Виникнення і формування наукового стилю як функціонального різновиду загальнолітературної мови багато науковців (І. Білодід, Р. Будагов, В. Виноградов, А. Коваль, В. Русанівський, І. Чередниченко та ін.) уважають зумовленим історичним ходом розвитку процесу пізнання, станом самої науки, еволюцією різних галузей наукових знань, розвитком наукового мислення, різноманітних сфер діяльності людини. Із розвитком науки й техніки, розширенням сфери наукової діяльності, з появою необхідності регулярного спілкування в науковій галузі виникає потреба у використанні певних засобів літературної мови, створенні особливих мовних організацій, які в сукупності відповідали б вимогам комунікації саме у сфері науки. Наука, накопичуючи факти, експериментуючи, аналізуючи й узагальнюючи, фіксує свої результати в окремих поняттях і в системі понять, оскільки змістом наукових повідомлень є опис фактів, предметів і явищ дійсності, їх вивчення, пояснення, формулювання закономірностей і законів.

Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об’єднувалися у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті – початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови.

Вивчення наукового стилю проводиться з урахуванням того факту, що наукова література містить у собі кілька різновидів наукових текстів: науково-технічні, науково-ділові, науково-гуманітарні тощо.

Науковий стиль– обслуговує ділянки наукових знань, сферу науки: його функція – вироблення й осмислення об’єктивних знань про дійсність. Мовні засоби творення спрямовані на виконання трьох основних завдань: інформування, пізнання, вплив. Для сфери наукового спілкування характерне найбільш точне, логічне, однозначне вираження думки. Найголовнішою формою мислення в галузі науки є поняття, а мовне втілення динаміки мислення виражається в судженняхівисновках, що чергуються у строгій логічній послідовності. Думка строго аргументована, особливо акцентується хід логічних міркувань. Аналіз і синтез взаємопов’язані, оскільки перший є необхідною умовою існування другого, а основне призначення науки – виявляти закономірності.

Варто розрізняти, з одного боку, характер і хід мислення саме у процесі наукового пізнання і, з іншого, – втілення результатів мислення у наукових творах. У текстах з’являються додаткові, на відміну від дослідницького етапу, завдання «оформлення» думки (спосіб доведення, рівень полемічності, опис чи роздум, ступінь популяризації). У зв’язку з цим етапи внутрішнього й зовнішнього мовлення не тотожні за мовним втіленням. Тому варто пам’ятати, що остаточна кристалізація мислення (наукових положень) здійснюється саме в зовнішньому, а не у внутрішньому мовленні.

Найважливішими рисами наукового стилю, що випливають із абстрактності (понятійності) та строгої логічності мислення є узагальнений характері підкреслена логічністьвикладу. Типовими для наукового мовлення є змістова точність (однозначність), відсутність образності, прихована емоційність, об’єктивність викладу, певна сухість і строгість, що не виключають своєрідної експресивності. Особливості прояву цих рис можуть змінюватися залежно від жанру, теми, форми й ситуації спілкування, авторської індивідуальності та інших чинників.

Основні стильові риси наукового мовлення виражаються через абстрактний і узагальнений характер наукового тексту. Це проявляється перш за все в тому, що майже кожне слово виступає тут як позначення загального поняттячи абстрактного предмета, наприклад: Логістика – наука управління матеріальними потоками від первинного джерела до кінцевого споживача з мінімальними витратами, що пов’язані з товарорухом, і віднесеними до них потоками інформації. Характерно, що конкретна лексика виступає для позначення загальних понять, наприклад: До сфери транспорту входить велика кількість видів послуг, пов’язаних із розподілом товарів між виробником і споживачами. Сучасний склад промислового підприємства – це складна інженерна споруда, що має велику кількість взаємопов’язаних елементів. Абстрактно-узагальнений характер мовлення підкреслюється за допомогою спеціальних лексичних одиниць (звичайно, регулярно, завжди,кожний, всякий)і граматичних засобів: неозначено-особових речень, пасивних конструкцій, наприклад: Виділяють такі контактні групи... Виконується конкретизація напрямів удосконалення.

Підстилі наукового стилю: власне науковий, науково-публіцистичний, науково-популярний, навчально-науковий, науково-технічний–відзначаються ясністю, логічністю, однозначністю, об’єктивністю, докладністю. Вони реалізуються через такі жанри: стаття, монографія, дисертація, анотація, тези, підручник, посібник та ін.Студентськими науковими жанрами виступають план, конспект, реферат, курсова робота, дипломна робота.

Основні риси і жанрова різноманітність зумовлюють підбір таких мовних одиниць: книжна лексика, складносурядні та складнопідрядні речення, дієприкметникові, дієприслівникові звороти, вставні структури.

Визначальна риса наукового тексту поділ на абзаци, рубрики, відсутність відкрито виразної емоційності, тенденції до стандартності мовного оформлення, висока частотність використання термінології, монологічний характер письмових текстів.

План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного його викладу в письмовій або усній формі.

Щоб правильно написати план необхідно:

1) поділити текст на частини;

2) знайти інформативні центри цих частин (зазвичай, перше речення абзацу містить головну думку);

3) записати усі знайдені в тексті головні думки у вигляді пунктів плану.

Тези (від гр. thesis – положення, твердження) – коротко сформульовані основні положення (статті, доповіді, лекції чи повідомлення), що вбирають суть висловленого.

Як і план, тези можуть бути складені у вигляді:

® авторських висловлювань із тексту (цитат);

® формулювань основних положень статті чи розділу монографії власними словами.

Тезиє одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне поло­ження, завершальна теза (висновок). Чітке логічне члену­вання змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках — і виділенням абзаців під однією рубрикою.

За змістом тези поділяють на три типи:

1. Тези визначення проблеми (короткий вступ про актуальність теми; огляд існуючих поглядів на проблему чи опис ситуації в предметній галузі; окремі власні думки на цю тему; передбачувані напрями дослідження; висновок).

2. Тези, що висвітлюють результати дослідження (короткий вступ як постановка проблеми; гіпотеза (у випадку експериментального дослідження); перелік засто­сованих методів; параметри вибірки; власне результати; інтерпретація і висновки).

3. Тези, що репрезентують нову методику роботи (вступ, що описує сферу застосування методики; опис існуючих методик; опис результатів застосування, методику оціню­вання ефективності; висновки).

Мовностилістичне оформлення тез також має відпові­дати нормам наукового стилю. Це – висока наси­ченість висловлювання предметно-логічним змістом, тер­мінами й абстрактними словами, абсолютна недопусти­мість емоційно-експресивних означень, метафор, інверсій тощо. Тези повинні мати характер модально стверджу­вального судження чи висновку, а не конкретно-фактоло­гічної констатації. Твердження у тезах мають бути корот­кими і місткими, обґрунтованим.

Конспект – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. При конспектуванні спрацьовує зорова, механічна, а при слуханні лекції – і слухова пам’ять, що допомагає людині пізніше легко згадати (відновити в пам’яті) колись почуте чи прочитане і законспектоване. Розрізняють конспекти прочитаного і конспекти почутого.

Конспект почутого складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. У конспекті слухач має можливість занотувати почуте, виразити своє ставлення до нього у вигляді коротких нотаток, зауважень. Для цього аркуш ділять на дві частини (меншу і більшу), меншу залишають для власних поміток, зауважень тощо, а на іншій пишуть конспект лекції тощо.

Конспектувати почуте важче, потрібно встигнути записати головне, тому варто використовувати скорочення слів, словосполучень. Скорочувати радять частовживані терміни, слова, але так, щоб пізніше можна було прочитати написане. Конспект прочитаного складати легше, читач не обмежений у часі й може декілька разів перечитати незрозуміле, щоб чітко його занотувати. Конспект включає тези, які визначають основу його змісту. На відміну від конспекту тези не включають фактичного матеріалу книги. Конспект – це тези в дещо поширеному вигляді.

Учені радять знайти таку форму запису, яка б дозволила не просто фіксувати прочитане, але й заповнювати прогалини і зберігати логічну послідовність викладу. Читаючи працю, потрібно виділяти в ній головне, а також те, що варто процитувати.

Розрізняють такі прийоми конспектування:

® вільні (думки автора передаються своїми словами);

® текстуальні (текст записують у вигляді цитат);

® змішані (вільний виклад поєднано з цитуванням).

Іноді доводиться одним реченням передавати зміст прочитанного великого тексту чи фрагментів тексту. Конспект, на думку багатьох учених, має поєднувати стислість плану і досконалість тез. І це не механічне їх поєднання, а справді своєрідний, особливий спосіб, який і називають конспектуванням. Під словом «конспект» розуміють і спосіб запису прочитаного (або почутого), і самі ці записи, тобто результат конспектування. Подаємо ряд рекомендацій щодо ведення конспекту:

® Конспект слід вести в окремому зошиті.

® У конспекті прочитаного з самого початку слід записати паспортні дані книги, над якою працюєте (тобто дати бібліографічний опис книги: прізвище та ініціали автора, назва книги, назва міста, в якому вона видана, видавництво, рік видання і кількість сторінок. Це все потрібно записати з титульної сторінки книги, орієнтуючись на бібліографічний опис, який подається перед анотацією книги).

® Бажано скласти план конспекту.

® Матеріали конспекту потрібно записувати на одній, правій сторінці зошита, а ліва сторінка служитиме для запису власних думок, коментарів, оцінок, доповнень, уточнень, які можуть з’явитися пізніше.

® Для стислого запису думок (особливо це стосується лекцій) варто користуватися: 1) скороченнями окремих слів (часто вживаних, термінів), наприклад: ін-т – інститут, вид-во – видавництво, зб. – збірник, м-во – міністерство, ф-т – факультет, гол. чин. – головним чином, т. ч. – таким чином, у т. ч. – у тому числі, Р – речення,

СР – складне речення; 2) умовними позначеннями, символами, математичними знаками.

® Записуючи цитату, потрібно вказати сторінку, з якої її записано. Цитуючи, не допускайте неточностей у передачі авторського тексту (якщо є виділення, курсив – усе це потрібно позначити відповідними підкресленнями: напівжирний шрифт – прямою лінією, курсив – хвилястою, розрядку – пунктиром).

® Система конспектування (ведення записів) має відповідати одній з найголовніших вимог – бути стислою, зрозумілою.

® Слід використовувати мовні засоби, що виражають хід думок автора та логіку викладу:

Книга присвячена темі (проблемі, питанню) ...

У книзі розглядається (аналізується, узагальнюється) ...

Книга складається з ...

У розділі автор торкається (висвітлює, ставить) питання ...

Сутність проблеми полягає ...

Висунуте положення ілюструється (підкріплюється, підтвер-

джується) такими прикладами (фактами, цифрами)...

Автор доходить висновку ...

Із сказаного випливає ...

На закінчення робиться висновок ...

® Оцінку з боку автора і читача (слухача) можна записати з допомогою таких мовних формул: автор слушно зауважує, переконливодоводить, поділяє точку зору, критикує, заперечує; треба погодитись, слід відзначити справедливість (помилковість, суперечливість, проблематичність) тощо.

Анотація(від лат. annotatio – зауваження, примітка) – коротка узагальнювальна характеристика книги (чи її частини), статті, рукопису тощо, яка розкриває зміст, структуру та інші особливості. Подається на звороті титульної сторінки книжки, а також у видавничих проспектах, журнальних оглядах, бібліографічних покажчиках.

Структура анотації

1. Опис бібліографічних ознак книги (автор, назва та ін.).

2. Стислий опис змісту та його особливостей у вигляді переліку основних розділів чи питань.

3. Вказівки, для кого ця книга призначена.

Зразок 1:

Культура мови на щодень/Н.Я. Дзюбишина-Мельник, Н.С. Дужик, С.Я. Єрмоленко та ін. – 2-е вид., доп. і випр. – К: Довіра, 2002. – 169 с.

У посібнику вміщено практичний матеріал із складних випадків сучасної літературної норми – труднощі вибору слів, утворення граматичних форм, наголошування. Читачі дізнаються про значення і правильне вживання деяких слів, скористаються російсько-українським словничком поширених мовних зворотів. Призначений для широкого кола читачів.

Обсяг анотації

Обсяг анотації до наукової статті – не більше 500 друкованих знаків (літер, розділових знаків, пропусків між словами і реченнями).

Зразок 2:

Л.О. Тищенко

Актуальні проблеми формування термінологічної компетенції студентів вищих економічних закладів.

Анотація. У статті розглянуто суттєві ознаки наукової картини світу, проаналізовано складники процесу вербалізації нових понять наукового та економічного знання й запропоновано введення у навчальний процес вищої школи нової навчальної дисципліни «Основи українського термінознавства».

Реферат – це одна з поширених форм наукової роботи, над якою доводиться працювати і учням, і студентам, і викладачам, і вченим. Будь-яка праця науково-дослідницького характеру може включати реферативну частину, яка містить критичний огляд наукової літератури, виклад змісту концепцій та їх аналіз тощо. Така реферативна частина обов’язково є в курсових і дипломних роботах. Отже, головна вимога до неї – не вдаватися до плагіату, тобто не видавати чиїсь думки, міркування, висновки за свої. Тому в реферативних частинах роботи треба зазначити авторів концепцій, робити точні посилання і т. ін.

Реферат може існувати і як окрема робота, що є стислим викладом книги чи іншого першоджерела з метою фіксування інформації.

Існують різні види рефератів. За кількістю реферованих першоджерел виділяють реферати монографічні, які складають за однією працею, і оглядові, які передають зміст кількох праць на одну тему. За повнотою викладу реферати бувають інформативні (реферати-конспекти),які в узагальненому вигляді подають усі основні положення праці, ілюстративний матеріал, а також найважливішу аргументацію, та індикативні (реферати-резюме), до яких не включають другорядні відомості, а передають лише найважливіше.

За укладачами реферати поділяються на складені авторами (наприклад, автореферати дисертацій, дипломних робіт) і неавторами(укладачами їх можуть бути спеціалісти з даної галузі знань).

Реферат може бути не лише джерелом інформації про нову літературу, а й самостійним різновидом навчальної роботи в школі чи ВНЗ. Це може бути письмова робота або зроблена за нею доповідь. У такому випадку визначається тема, яку студент розкриває на основі вивчення кількох наукових праць. Пишучи реферат, автор аналізує зміст цих праць, що дозволяє роздобути всю інформацію стосовно обраної теми і систематизувати її, передати інформацію в повному обсязі й водночас не дублювати загальновідомої інформації, яка заважає зосередитися на головному (історія питання, посилання, за винятком тих, які є предметом обговорення в рефераті або які необхідні для встановлення пріоритету). Доцільно сконцентрувати увагу на тому, що є новим у реферованих джерелах.

Як і більшість наукових текстів, реферат складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаної літератури. У вступінеобхідно прокоментувати тему реферату: визначити її місце у проблематиці науки, обґрунтувати актуальність, сформулювати мету роботи. В основній частинівикладають головні положення теми, вилучені з прореферованих праць. Потрібно прагнути до якомога повнішого розкриття теми, показу різних її аспектів. У висновках роблять короткий підсумок, вказують напрямки практичного застосування описаної інформації.

Зразок оформлення титульної сторінки реферату: