Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

Перш ніж розглянути види публічного мовлення звернемося до поняття риторики.

Науку, яка вивчає закони ораторського мистецтва, називають риторикою, або красномовством. Риторика – сукупність засобів побудови виразного мовлення, типів непрямих повідомлень (мовленнєвих актів), непрямих дискурсів (напр., маніпулятивних), переносних значень (значень мовця); сукупність засобів творення «поетики тексту», зокрема функціонування текстів як цілісних утворень.

Розрізняють п’ять основних видів красномовства:

· юридичне (судове);

· академічне;

· політичне;

· суспільно-побутове.

Судове (юридичне) красномовство – ораторські виступи учасників судочинства у процесі розгляду судової справи з позиції законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв’язку з необхідністю апологій – промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри – логографи-софісти.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. У деяких випадках римляни зверталися до інституту «божого» права. Оскільки той був малорозвинений, то вся система римського права переміщувалася на систему справедливих законів. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план, бо розпочався розпад самої релігії (VII ст. до н.е.).

У Римі основна надія покладалася на суд та юридичні норми. Античний суд займався захистом самого себе та обставин справи, важливою стороною якого були дебати.

Сучасний суд – складна процедура, де чітко розподілено ролі прокурора, адвоката, свідків. Особливої уваги заслуговує судова промова. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

Судова промова – промова, звернення до суду, інших учасників судочинства й присутніх при розгляді кримінальної чи цивільної справи.

Особливість судової риторики полягає в тому, що це промова офіційного характеру. Вона вирізняється полемічністю, спрямованістю (до суду), має попередню обумовленість змісту й підсумковий характер.

У суді з промовами виступають прокурор (звинувачував) та адвокат (захисник). Іноді в суперечках беруть участь громадянський обвинувачував, громадський захисник, цивільний позивач, потерпілий та його представник і, нарешті, – підсудний. У ролі захисників можуть виступати родичі, опікуни. Важливим моментом судової промови є реальне підґрунтя. Аморальний суд є недопустимим. У суді слід дотримуватися спокою, використовувати виважені жести, висловлюватися конкретно – строга логіка повинна відповідати моральному пафосу суду.

Академічне красномовство – ораторська діяльність науковця й викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

Академічне красномовство має бути невимушеним. В Європі академічне красномовство започатковувалося в університетах. У ньому домінували лекції та диспути. В Україні академічне красномовство пов’язане з Острозькою школою та Києво-Могилянською академією. Видатними представниками академічного красномовства стали М. Максимович,
М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Основні риси академічного красномовства – доказовість, логічність, точність мислення, чітка термінологія. Результати наукових досліджень мають бути донесені до людей зрозумілою мовою у спрощеній формі.

До жанрів академічного красномовства належать:

· наукова доповідь;

· наукове повідомлення;

· наукова лекція;

· реферат, виступ на семінарському занятті, наукова публічна лекція, бесіда.

Лекція – основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, проблемний виклад, успіх якого забезпечується переважно міцним зв’язком зі слухачами, висвітленням різних поглядів на проблему, інтересом до знань, розумовою активністю.

Політичне красномовство – ораторські промови, виступи, присвячені політичним темам.

Види політичного красномовства:

· інформаційне;

· пропагандистське;

· переконуюче;

· дискусійне (обговорення спірних питань, проблем).

Кожне з видів політичного красномовства може стати імпровізаційним. Це виступи на мітингах, демонстраціях тощо.

Політичне красномовство – зброя демократії.

Діапазон тематики політичного красномовства – боротьба за міжнародні та міжнаціональні питання, економічні, соціальні, культурні, правові, освітні, релігійно-конфесійні та ін. проблеми, пов’язані з життям суспільства й громадян.

Політичне красномовство започаткувалося та розвинулося ще в античній Греції (слово «політика» походить від грецького слова «поліс» – «багато людей»); у грецьких містах-державах було створено кілька політичних моделей: тиранія, олігархія, демократія.

Політичне красномовство ґрунтується на урочистій риториці. У VI ст. до н.е. римські державні діячі, ритори спричинили виникнення літературного жанру нового типу – публіцистики. Політичний оратор є ангажованим (завербованим). Сама промова політичного оратора завжди надособистісна. Популістський оратор щоразу апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення.

Політична риторика поділяється на такі жанри:

· політична промова;

· політичний виступ;

· політична доповідь;

· політична інформація;

· політичний огляд;

· політична бесіда.

Політична промова поділяється (за сферою функціонування) на парламентську, мітингову й воєнну.

Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, настанови, коментування Біблії у практиці різних конфесій. У Стародавній Греції про богів розповідали переважно поети та релігійні мислителі (Гомер, Піфагор, Сократ). Особливим жанром церковного красномовства є проповідь – коментар до Біблії, Святого письма, Старого та Нового Завіту.

Церковне красномовство має три аспекти:

· богословський – тлумачення духовного змісту Біблії;

· історичний – історико-археологічний коментар подій Біблії;

· літературний аспект – показ краси біблійного слова як вираз духовного ідеалу.

Соціально-побутове красномовствоохоплює соціально-побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну, надмогильну промови, усну побутову оповідь, тост, анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.

Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства в розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, котрий повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх слухачів, учнів.

Деякі дослідники виокремлюють також і похвальне красномовство. Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

У праці «Риторика» Арістотель описує такі важливі моменти похвального красномовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала; радить враховувати такі якості, які цінуються конкретним народом і конкретною аудиторією. На його думку, при похвалі допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а перевага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству тому, що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається надати цим фактам величі й краси.

Свої міркування щодо похвальної промови залишив і Феофан Прокопович, котрий зазначив, що розмір промови залежить від кількості осіб, які виголошують похвальну промову: вона є короткою, коли виголошується від однієї особи; буває довшою, фундаментальнішою, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства).

Публічний виступ будь-якого виду обов’язково спирається на закони риторики. Науковці виокремлюють сім законів риторики: концептуальний (винайдення задуму, ідеї, створення концепції), закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон ефективної комунікації, системно-аналітичний. Змістовий план риторики виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач, як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у логічній послідовності:

Позначення:

Р – риторика;

К – концептуальний закон;

А – закон моделювання аудиторії;

С – стратегічний закон;

Т – тактичний закон;

М – мовленнєвий закон;

ЕК – закон ефективної комунікації;

СА – системно-аналітичний закон.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини вміння всебічно аналізувати предмет дослідження й вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує й розвиває в людини вміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

· соціально-демографічні;

· соціально-психологічні;

· індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в людини вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

· визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

· виявлення й дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

· формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мислиннєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини вміння встановлювати, зберігати та закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мислиннєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навчитися наслідувати цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені в риторичній формулі, засвідчують системність мислиннєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Детальніше зупинимося на стратегічному та тактичному законах риторики.

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим (мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів:

· визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету – загальну і конкретну, далеку і близьку, – спонукання до дій і співпереживань; завдання явні, які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить перед собою);

· виокремлення основних питань предмета мовлення;

· формулювання тез.

Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом, який має дві можливі моделі розгортання:

Перша модельмає відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень, спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю, що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача. Для останнього він прозорий, легко сприймається, запам’ятовується, не виникає напружень думки. Однак такий комфортний виклад думки діє на слухачів заспокійливо, через що втрачається інтерес до промовця, який не може розраховувати на досягнення комунікативної мети. Коли з’являється загроза втрати слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу й до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, незначної деталі. Друга модель викладу потребує як від автора більшої підготовки, так і від слухача, які повинні зуміти «прочитати» хід подій, їх причини й наслідки, бути готовими до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці тощо.

Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) – тактичного.

Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Термін «тактика» має три значення: 1) складова частина воєнного мистецтва; 2) засоби, методи, що забезпечують стратегічний успіх;
3) прийоми, засоби досягнення будь-якої мети; ліня поведінки кого-небудь.

Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація – наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація. Детальніше на них і зупинимося. Тезапотребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теза створює базу для наступних міркувань. Практично більшість тез приймаються без доказів, як істинні. Арістотель уважав, що треба вміти розвивати й аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони й під різними кутами зору. Проте в реальних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку – істинності або неістинності.

Аргумент(у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.

Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогічну. Основою логічної аргументації є силогізми (дедуктивні умовисновки) – єдність двох суджень з проміжним: якщо Ає В, а В є С, то А є С, де А – менший термін, С– більший термін, В – середній термін, що залишається поза межами висновку. Відношення між термінами можуть бути такими:

· Будь-який… є … (загальностверджувальне судження).

· Ні один … не є… (загальнозаперечне судження).

· Деякий… є (частково стверджувальне судження).

· Ніякий… не є (частково заперечне судження).

Логічна аргументація базується на чотирьох основних логічних законах: закону тотожності; закону суперечності; закону виключення третього та законі достатньої підстави, з якими ви будете знайомитися під час вивчення дисциплін «Філософія» та «Логіка».

Аналогічна аргументація також належить до логічних операцій у тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення. Разом з тим це операція й риторична, мовна. Аналогія як подібність – це перехідна стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються, при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні. Схожість можна помітити у сфері трьох властивостей:

1. Аналогія буде стосуватися предметів тільки в конкретному часі, оскільки більшість предметів аргументації перебувають у розвитку.

2. Аналогічна аргументація – це порівняння предметів за певною ознакою, яка присутня в обох предметах.

3. Порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме й у такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним.

Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

· міцний зв’язок з тезою – аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;

· істинність, вірогідність доказу;

· орієнтація на обрану аудиторію;

· паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

· образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:

· глибокі знання й усебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблеми, питань;

· обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);

· ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями й волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;

· аудиторія має «привласнювати» докази аргументатора, робити їх своїми.

У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, упевненість/невпевненість, обіцянка, погроза та інші суб’єктивні чинники. У такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється й стає готовою до обговорення, її вже можна переконувати.

Прийомів зацікавлення дуже багато: оригінальний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, дотепний жарт, підступне (складне) запитання тощо. Широко застосовується прийом проблемного викладу матеріалу за допомогою проблемного для слухачів запитання або афоризму.

До психологічних способів активізації аудиторії можна віднести психологічні паузи, завдання для слухачів на пошук схожості матеріалу та діалогічний спосіб виголошення промови.

Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. У результаті думка або ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними й негативними ознаками.

Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.

Спіральний спосібполягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.

Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об’єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше використовують у науковій, студентській аудиторії.

Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

Асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння – глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об’єктивного аналізу синтезуються у висновки.

Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони служать цілком риториці.

Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.

Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці, виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота. На деяких з них зупинимося детальніше.

Метафора – це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп. Метафора, як і порівняння, має тричленну будову: суб’єкт порівняння, об’єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння. Але на відміну від порівняння останній член не названий, а тільки вгадується. Напр.: про дівчину – калина ( суб’єкт – дівчина, об’єкт – калина, ознака може бути різною – свіжа, ніжна, красива).

За традиційним риторичним принципом серед метафор виокремлюють такі:

· стерті метафори, або загальномовні, у яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв’язку між віддаленими предметами (ніжка стола, носик чайника, вушко голки);

· метафори-формули, або метафори-фразеологізми (пуд солі з’їсти, камінь спотикання, під гарячу руку);

· різка метафора,побудована на протилежному полюсі асоціацій, які відчутні лише в контексті:

Отаке ти, людське горе,

отака ти, чорна хлань,

Демократіє свободи

і свобода німувань (В. Стус)

· розгорнена метафора – містить кілька метафоричних компонентів.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису й пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження, як назву для нових предметів, речей (мишка – для управління комп’ютером, лапка – у швейній машині, собачка – деталь). Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна й основна функція метафори – образна. Механізм конструювання метафор складається з кількох етапів:

Перший етап – це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження – суб’єкта метафори.

Другий етап – пошук додаткового об’єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об’єкта метафори.

Третій етап – це синтез обраних об’єктів – суб’єкта та об’єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Напр.: ідея – пульсування серця хворої людини; додатковий об’єкт – розхитаний маятник; ознака: неритмічність. У реченні: У грудях Василя розхитаний маятник ….

Порівняння – троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Ознака, за якою порівнюється суб’єкт з об’єктом, може визначатися за кольором, формою, розміром, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні та образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виокремлюється щось одне: Захист дипломної роботи ішов, ніби за сценарієм. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює якусь найвиразнішу ознаку й робить її основною, ігноруючи інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

· порівняльний зворот зі сполучниками мов, як, немов, наче, неначе, ніби, нібито, немовби:Пливе над світом осінь, як медуза… (Ліна Костенко);

· форма О.в.: І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);

· підрядне речення: Спливло життя, як листя за водою (Ліна Костенко);

· конструкції з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників: чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко);

· описові порівняння: Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

Метонімія – це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка – твори Шевченка, міністерство згодне – керівні особи). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою розмовного мовлення. Протилежним метонімії явищем є синекдоха – різновид метонімії, в якому ціле подається через назву його частини (копійку заробити, не ступала людська нога, має десь руку). Різновидом синекдохи, який формується в результаті переносу імені – перейменування – називаютьантономазією. Є два види антономазії:

· використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника – Дон Жуан, ревнивого – Отелло, скупого – Плюшкін, слухняного трудівника – Іван;

· уживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів: Пузир, Тарас Трясило.

Парономазія – стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів, так звана звукова метафора (вогонь вагань, серпанок серпня, талант твій латаний).

Іронія – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. У вузькому значенні під іронією розуміють уживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки (напр., вислів «Герой!» сприймається буквально як людина з виразними ознаками геройства, однак інший вислів – «От іще герой!» – є іронічним, позначає того, хто зумисне зробив поганий учинок). У широкому значенні іронією називається така будова тексту, при якій зовні позитивне й нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини (М. Хвильовий).

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігурмовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу. До них зокрема належать фігури, пов’язані з відхиленнями від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, – так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичне запитання.Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Не потребує воно відповіді у двох випадках. Перший – найпоширеніший, тому що відповідь і так усім відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачами. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що на нього є зовсім інша відповідь. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді. Уживається воно для підкреслення незвичайності ситуації, трагізму або комізму її, щоб звернути на неї увагу співрозмовників.

Риторичне звертання – фігура, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця (Добрий ранок, моя одинокосте! (Ліна Костенко).

Риторичний оклик – фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти усі, приєднатися до мовця. Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Акумуляція – риторична фігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями тощо. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Експлеція – риторична фігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, у результаті чого основне формулювання розсіюється (Напр.: Звичайно, можливо, Ви дозволите, якщо Ваша ласка, то після чого могла б відбутися й наша розмова).

Конкатенація – риторична фігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. Такі фігури використовуються в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки.

Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; найкращий експромт – підготовлений; піти, щоб повернутися; силажінки в її слабкості). Парадоксальні вислови привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці.

Анномінація – риторична фігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація – прихватизація, демократія – дермократія.

Парцеляція – прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини – речення. При парцелюванні цілісна структура речення членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга – парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури. Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

· в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко);

· для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);

· для конкретизації змісту базової частини вислову: Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.